Види публічного мовлення. Презентація як різновид публічного мовлення

 

Презентація як різновид публічного мовлення – це оригінальний жанр, який відображає індивідуальний імідж, перспективи розвитку певного соціального явища. Презентація у вигляді тексту розсилається у вигляді листівок та буклетів. Усна – являє собою прийом, що містить виступ (супроводжуваний слайдами, таблицями, демонстрацією тощо) і неофіційну частину, яка являє собою вільне спілкування тих, хто зібрався.

Презентаційна промова готується заздалегідь, але не читається перед публікою. Презентація як різновид ділової комунікації будується за такими принципами:

1. Принцип короткості. Презентаційна промова складається з розрахунку 10-15 хвилин виступу. З іншого боку, обсяг виступу має бути достатнім для розкриття основної теми.

2. Принцип послідовності. Усі мікротеми виступу мають бути підкорені основній темі. Усі частини виступу мають бути взаємопов’язані та взаємообумовлені.

3. Принцип цілеспрямованості. У виступі має бути чітка логіка викладу. Промовець, а за ним і всі слухачі повинні усвідомлювати спрямованість виступу, відповідність його логічної структури наступному ланцюжку: проблема – тема – теза – аргументи.

4. Принцип підсилення. Мовленнєвий вплив має підсилюватися від початку і до кінця виступу. Це може бути досягнуто розташуванням матеріалу за значущістю, підсилюванням емоційного напруження викладу за допомогою словесних та інтонаційних засобів.

5. Принцип результативності. Виступ повинен містити запропонований слухачам висновок, заклик до дії, рекомендації. Висновок або заклик повинен бути сформульований у чіткій, короткій словесній формулі.

Структура презентації – традиційна тримістка композиція:

1. Вступ, що складається із зачину (в презентаційній промові – це звернення до аудиторії і повідомлення мети зібрання) та зав’язку (пояснення мети повідомлення).

2. Основна частина містить центральні відомості про явище, яке презентується: статус, загальна спрямованість, специфіка діяльності тощо.

3. Висновки в презентаційній промові можуть містити нагадування мети зібрання, узагальнення висловленого і заклик до співпраці.

До основних різновидів презентації традиційно зараховують такі:

1. Офіційна. Цей тип презентації вимагає суворого дизайну, єдності оформлення. Текст презентації має бути чітко структурованим та інформативним.

2. Офіційно-емоційна. Передбачає вільну манеру подачі матеріалу, демонстрацію фотокарток, роликів тощо.

3. Плакат. Цей різновид презентації виражений матеріалами зорового сприйняття. Це ілюстрації, що демонструють предмет презентації та підписи до них, оформлені за одним шаблоном.

4. Презентація комбінованої дії. До неї входять як матеріали зорового сприйняття, так і текстова інформація. Доповідач додатково супроводжує презентацію, але його слова не можуть дублювати інформацію, яка вже надана в наочному вигляді.

5. Інформаційний ролик. З цією метою готують спеціальний сценарій, що містить матеріали, розраховані на швидке сприйняття (короткі фрази, текст, написаний великим шрифтом тощо).

6. Інтерактивна презентація. Це один з різновидів презентації, що містить усі сучасні досягнення техніки: текст, графіка, аудіо- та відеоінформація об’єднуються в одне ціле за допомогою мультимедійних засобів.

7. Радіо-, телепрезентація. Під час такої презентації необхідно враховувати чинник подвійного адресата. Слухачами виступають не лише ті, хто ставлять запитання, але й ті, хто дивляться програму, телеглядачі. Виступ по телебаченню, радіо передбачає використання повного літературного типу вимови. Також досить важливим є переключення мовця зі співрозмовника на відеокамеру. Урахування фактора подвійного адресата в цьому випадку полягає в тому, що під час відповіді окремі репліки, які мають важливе значення, вимовляються безпосередньо в камеру.

8. Привітальна презентація. Така презентація передбачає привітання у формі прочитання привітальної листівки.

 

КУЛЬТУРА СПРИЙМАННЯ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ. УМІННЯ СТАВИТИ ЗАПИТАННЯ, УМІННЯ СЛУХАТИ

Найвищий прояв майстерності публічного виступу – це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань. Ставлення оратора до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів’я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами – позитивна реакція на слова доповідача, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення, посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт – величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким в різні фрагменти виголошення промови.

Запитання в системі публічного мовлення –це компонент, який є невід’ємним атрибутом механізму суперечки, дискусії тощо. Саме в запитаннях висловлюються сумніви, тобто суперечливість думок, з’ясовуються позиції, аргументи, обґрунтування. Виникнення запитання – це перша ознака мислення людини. Проте не всі запитання можуть містити конструктивну, сприятливу спрямованість. Вони можуть мати й деструктивний (руйнівний) характер, навіть обструкцію (зрив) творчого процесу. Для уникнення такого роду перебігу подій передбачають певні психологічні принципи ведення дискусії.

Будь-яке запитання в системі публічного виступу несе в собі певний мотив, яким керується промовець. Цей мотив може бути продиктований природою або певним інтересом. Так, до природних мотивів зараховують такі: безпека як результат життєвого досвіду; захисна реакція від несподіванки; несвідомий супротив; заздрість, особиста неприязнь; консервативність мислення тощо.

Мотиви, продиктовані певним інтересом, можуть бути такими: загроза особистій позиції; послаблення позицій опонента; бажання отримати додаткову інформацію; виключення помилки у прийнятті рішення; встановлення можливостей співрозмовника; з’ясування компетентності опонента; винайдення можливих труднощів; встановлення ступеня збігання думок; відстоювання класичних підходів; виявлення аргументів; вигравання часу для обмірковування своєї тактики тощо.