Світогляд та культура козацтва.

У притаманній Війську Запорозькому єрархії цінностей пріоритетними вважалися такі політичніцінніснікатегорії, як лицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни, служіння спільному благу, взаємодопомога у боротьбі проти ворогів. У цьому переліку особливе місце відводилося таким цінностям, як розуміння козацького товариства як братерства воїнів, поняття «козацького хліба», військове найманство, ставлення до релігії та жінок.

Однією з головних особливостей своєрідного світогляду козаків було їх ставлення до релігії (православ’я). Однією з важливих передумов для вступу на Січ було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов’язані були прийняти православ’я, або наново охреститися в Січовій церкві Покрови Пресвятої Богородиці. Вважалося, що покровителькою і заступницею запорозьких козаків була Пресвята Богородиця, із зображенням якої, козаки носили хрестики на грудях. Також велику чудодійну роль на землях Запорозьких Вольностей відігравали ікони Божої матері, каплища, церкви. За переказами, покидаючи Запорожжя, сiчовики молилися своїй покровительцi в церквi її ж iменi.

Але існує теорія протилежна даній, а саме доказ нехристиянського світогляду запорозьких козаків. Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; Адам Кисіль відгукувався про козаків, як про людей «ніякої віри»; уніатський митрополит Рутський іменував їх «людьми без релігії», а московські дяки називали козаків – людьми, не мавшими страху божого. П. Куліш, наводить приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську. Козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Тому варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською, а козацькою республікою.

Специфiчною ознакою сiчового життя вважалась цiлковита вiдсутнiсть жiноцтва, адже військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні окови. Різко відмінним був стан сімейних козаків. Їх також допускали на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише у запорозьких степах і слободах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Називалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками». Ідеалiзацiєю жiночого начала, яке уособлював на Сiчi образ Божої Матерi, можна пояснити, певною мiрою, появу та утвердження серед козацтва звичаїв, якi оберiгали жiнку вiд зневажливого ставлення.

Всiма думками i вчинками козаків керують не загальнi категорiї розуму, а передусім суб'єктивнi чинники, що мають своє джерело у волi. У козаки йшли за покликом серця. Січовики не лише вирізнялися хоробрістю й презирством до смерті, вони мали досконалу на той час військову організацію. Усі три види військ: піхота, кіннота, флот – відзначалися високим бойовим мистецтвом.У народних піснях і легендах так поетично визначалися родичі запорожця: Великий Луг – батько. Січ – мати, шабля – дружина, кінь – вірний товариш.

На Січі панував дух рівності, братерства. Усі козаки мали рівні права, називалися товаришами. Всі брали участь у загальній січовій раді, яка вирішувала найважливіші справи. У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж, почуття гумору. Цією рисою (гумором) часто пояснюються давні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили на Січ: Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо. Запорожець умів посміятися з ворога, зі смерті та з самого себе.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили поспілкуватися, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люльки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки. Люлька для запорожця – рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була «республікою в собі». Всупереч усталеним політичним кордонам вона завжди прагнула розширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Рубіжною віхою на шляху еволюції Запорозької Січі та її органів влади стали події в Україні середини XVII ст. Європа спостерігала, як на її очах твориться абсолютно нова держава з демократичною республіканською формою правління, органами законодавчої та виконавчої влади, які мали яскраво виражені національні риси. Життєздатність та великі потенційні можливості нової держави пояснює насамперед той факт, що вона творилася в надрах народу і самим народом.