Культура - предмет філософського аналізу

 

КУЛЬТУРА (від лат. cultura — оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування) - специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріального я духовної праці, у системі соціальних норм і заснувань, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе. У понятті Культура фіксується як загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і якісна своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільств, розвитку у рамках визначених епох, суспільно-економічних формацій, етнічних і національних общин (напр., антична Культура, соціалістична Культура). Культура характеризує також особливості поводження, свідомості і діяльності людей у конкретних сферах суспільств, життя. У Культурі може фіксуватися спосіб життєдіяльності окремого індивіда (особиста Культура)

Первісне поняття Культура мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу (обробка землі й ін.), а також виховання і навчання самої людини. Хоча саме слово «Культура» увійшло в європейську соціальну думку лише з 2-ї пол. 18 ст., більш-менш подібні представлення можуть бути виявлені на ранніх етапах європейської історії і за її межами. Элліни бачили в «пайдейї», тобто «вихованості», головну свою відмінність від «некультурних» варварів. У пізньоримську епоху, поряд із представленнями, переданими основним змістом слова «Культура», зародився, а в середні століття одержав поширення інший комплекс значень, що позитивно оцінював міський уклад соціального життя і більш близький до виниклого пізніше поняття цивілізації. Слово «Культура» стало асоціюватися з ознаками особистої досконалості. В епоху Відродження під досконалістю Культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалу людини, а надалі — ідеалу просвітителів.

Для буржуазної філософії характерне ототожнення Культури з формами духовного і політичного саморозвитку суспільства і людини, як вони виявляються в русі науки, мистецтва, моралі, релігії і державних формах правління. Так, французькі просвітителі 18 ст. (Вольтер, Тюрго, Кондорсе) зводили зміст культу процесу до розвитку людського «розуму». «Культурність», «цивілізованість» чи нації країни (на противагу «дикості» і «варварству» первісних народів) складається в «розумності» їх суспільних порядків і політичних заснувань і виміряється сукупністю досягнень в області науки і мистецтва. Ціль Культури, що відповідає вищому призначенню «розуму»,— зробити всіх людей щасливими, тобто такими, що живуть в згоді з запитами і потребами своєї «природної» природи.

Разом з тим уже в рамках Освіти виникала «критика» Культури і цивілізації (Руссо), що протиставляє зіпсованості і моральній розбещеності «культурних» націй простоту і чистоту вдач народів, що знаходилися на патріархальному ступені розвитку. Ця критика була сприйнята німецькою класичною філософією, що додала їй характер загальнотеоретичного осмислення протиріч і колізій буржуазної цивілізації. Вихід з цієї ситуації німецькі філософи шукали в сфері «духу», у сфері морального (Кант), естетичного (Шиллер, романтизм) чи філософської (Гегель) свідомості, що і видаються ними за область справді культурного існування і розвитку людини. Культура з цього погляду з'являється як область духовної волі людини, що лежить за межами її природного і соціального існування. Німецькій філолофсько-історичній свідомості властиве визнання безлічі своєрідних типів і форм розвитку Культури, що розташовуються у визначеній історичній послідовності й утворюють у сукупності єдину лінію духовної еволюції людства.

Так, Гердер розглядає Культуру, як прогресивне розкриття здібностей людського розуму, але користується цим поняттям і для визначення етапів відносин історичного розвитку людства, а також для характеристики цінностей освіченості. Німецькі романтики (Шиллер, А. і Ф. Шлегелі, пізній Шеллінг) продовжили гердерівску лінію двоякого тлумачення Культури. З одного боку, вони створили традицію порівняльно-історичного вивчення Культури (Гумбольдт і школа компаративної лінгвістики), з іншого боку — поклали початок погляду на Культуру як на приватну антропологічну проблему. У трохи іншому аспекті подібний погляд сформувався в «теорію культурних кіл» (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер), розповсюджену до поч. 20-х р. 20 ст.

Теорія єдиної лінійної еволюції Культури була також піддана критиці з ірраціоналістичних позицій філософії життя, і їй була протипоставлена концепція «локальних цивілізацій» — замкнутих і самодостатніх, неповторних культурних організмів, що проходять подібні етапи росту, дозрівання і загибелі (Шпенглер). Для цієї концепції характерне протиставлення Культури і цивілізації, що розглядається як останній етап розвитку даного суспільства. Подібні представлення розвивалися в Росії Данилевським, пізніше Сорокіним, а у Великобританії — Тойнбі. У деяких концепціях критика Культури, почата Руссо, доводилася до повного її заперечення; висувалася ідея «природної антикультурності» людини, а будь-яка Культура трактувався як засіб її придушення і поневолення (Ніцше).

З останньої третини 19 ст. вивчення Культури розвивалося й у рамках антропології й етнографії. При цьому складалися різні підходи до Культури. Поклавши початок т.зв. культурної антропології, англійський етнолог Тайлор визначав Культуру шляхом перерахування її конкретних елементів, але без з'ясування їхнього зв'язку з організацією суспільства і функціями окремих культурних інститутів. Американський учений Боас на поч. 20 ст. запропонував метод детального вивчення звичаїв, мови й ін. характеристик життя примітивних суспільств і їхнього порівняння, що дозволяв виявити історичні умови їхнього виникнення. Американський антрополог А. Кребер перейшов від вивчення культурних звичаїв до поняття «культурного зразка»; сукупність таких «зразків» і складає систему Культури. У функціональних теоріях Культури, що ведуть свій початок від англійських етнологів і соціологів Маліновського і Радкліфф-Брауна (т.зв. соціальна антропологія), основним стає поняття соціальної структури, а Культура розглядається як органічне ціле, аналізоване за складовими її інститутів. Структуру соціальні антропологи розглядають як формальний аспект стійких у часі соціальних взаємодій, а Культура визначається як система правил утворення структури при таких взаєминах. Функції Культури складаються у взаємному співвідношенні й ієрархічному упорядкуванні елементів соціальної системи. Постулати цієї теорії були піддані критиці Парсонсом, Мертоном, що використовували поняття Культура для позначення системи цінностей як органічної частини соціальної системи, що визначає ступінь її упорядкованості і керованості (див. Структурно-функціональний аналіз).

У вивченні культури одержують розвиток і ін. підходи. Так, на основі виниклої в рамках культурної антропології тенденції розглядати роль Культури при передачі соціальної спадщини від покоління до покоління було розвинуте представлення про комунікативні властивості Культури. При цьому мова стала вважатися основою для вивчення структури Культури, що сприяло впровадженню в культуроведення методів семіотики, структурної лінгвістики, математики. Однак структурна антропологія неправомірно розглядає Культуру як надзвичайно стабільну конструкцію, не враховує динаміки історичного розвитку Культури, зв'язок Культури з актуальним станом суспільства, роль людини як творця Культури. Зі спробою вирішити проблему «Культура — особистість» зв'язане виникнення особливого напрямку психології Культури. [Р. Бенедикт, М. Мід, М. Херсковиць (США) і ін.]. Спираючись на концепцію Фрейда, що тлумачила Культуру, як механізм соціального придушення і сублімації несвідомих психічних процесів, а також на концепції неофрейдистів Г. Рохейма, К. Хорні, X. Саллівана (США) про Культуру як знакове закріплення безпосередньо психічних переживань, представники цього напрямку інтерпретували Культуру як вираження соціальної загальзначимості властивих людині основних психічних станів. «Культурні зразки» стали розуміти як реальні механізми пристосування, що допомагають індивідам вирішувати конкретні задачі соціального існування і навчання, у процесі якого загальні зразки переходять в індивідуальні навички [Мід, Дж. Мердок (США) і ін.].

Ідеалістичні навчання неокантианця Кассирера і швейцарського психолога і філософа культури Юнга лягли в основу представлення про символічні властивості Культури. Ряд представників психології Культури, що спираються на концепцію «локальних цивілізацій», прагнули відшукати набір «культурних інваріантів» таких, що не зводилися один до одного, і не мали під собою реального загального субстрату. Навпаки, прихильники феноменологічного підходу до Культури, а також деякі представники екзистенціалізму висувають припущення про універсальний зміст, схований в будь-якій приватній Культурі, виходячи або з твердження про універсальність структур свідомості, або з постулату про психо-біологічну єдність людства (Юнг), або з впевненості в наявності деякої «фундаментальної підстави», «осьової початковості» Культури, стосовно яких усі її різновиди — лише «частковості» чи «шифри» (Хайдеггер, Ясперс).

Філософія розглядає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, людиною, суспільством, а як загальну характеристику світу як цілого. З погляду філософії культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.

Слово «культура» - одне з найбільш популярних у міркуваннях про вічні філософські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук (історія, археологія, мистецтвознавство...). Існують кілька різних визначень того, що можна називати культурою, безліч підходів до її вивчення, моделей культури. Отже, відмова від ідеї пошуку і утвердження якого-небудь осмислення культури як єдино вірного.

В основі становлення поняття «культура» лежить потреба у теоретичному осмисленні суттєвих зрушень у суспільному бутті людини, що почалися в новий час і викликали глибокі зміни у відношенні людини до природи, суспільства, до самої себе.

Друга половина 18 ст.: культура виражала ступінь розвиненості розумного початку, поступального історичного розвитку, втілення в релігії, і науці, мистецтві, праві, у моралі.

Основні моделі культури в історії філософського осмислення культури.

натуралістична:

бачила в культурі людське продовження природи.

завдяки культурі людини не виключається з природи, а утворюється вища ланка (Вольтер, Руссо)

класична (19 ст.):

людина як суб'єкт культури виступає творцем культури.

твердий поділ об'єкта і суб'єкта пізнання.

предмет пізнання - надіндивідуальна реальність, з якої виводиться культура окремої людини.

ця модель ідеалістична, тому що головна визначальна сфера розвитку - духовна творчість

культура - чисто духовне утворення

3) некласична (модерністська):

орієнтується на повсякденне життя людини.

культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття.

постмодерністська.

Філософське осмислення культури - без суб'єкта.

Поняття «культура» як гранично загальне не може бути виражене через якесь визначення, отримане за допомогою виділення якої-небудь сукупності ознак.

Отже, визначення «культури» виступають як її інтерпретації в залежності від того чи іншого аспекту розгляду культури. Можна виділити ряд досить розроблених підходів до осмислення культури:

аксеологічний (ціннісний) підхід:

виділення сфери буття, що називається світом цінностей. Саме, до цього світу і застосовне поняття «культура».

культура - підсумок усього різноманіття діяльності людини як сукупність матеріальних і духовних цінностей.

Головні проблеми цього підходу - розуміння природи цінностей, їхнє походження загальзначимості.

діяльний:

культура виступає специфічним способом людської діяльності.

у діяльності реалізується єдність суб'єктивного й об'єктивного.

культура - спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, основа творчої активності людини.

структуралістичний: культура - сукупність соціальних елементів, носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, родина, звичай, тексти, символи...), але без обліку особистих факторів.

соціологічний: - культура - соціальний інструмент, що дозволяє розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.

гуманітарний: увага акцентується на удосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури.

 

2. Культура і цивілізація: загальне і специфічне.

 

ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від лат. civilis — цивільний, державний)

Синонім культури.

Рівень, ступінь суспільств, розвитку, матеріальної і духовної культури (антич. Ц.).

Ступінь розвитку суспільств, що слідує за варварством (Л.Морган, Ф. Энгельс).

 

Поняття «Цивілізація» з'явилося в 18 ст. у тісному зв'язку з поняттям «культура». Французькі філософи-просвітителі називали цивілізованим суспільство, засноване на засадах розуму і справедливості. У 19 ст. поняття «Цивілізація» уживалася як характеристика капіталізму в цілому, однак таке представлення про Цивілізацію не було пануючим. Так, Данилевський сформулював теорію загальної типології культур, чи Цивілізацію, відповідно до якої не існує всесвітньої історії, а є лише історія даних Цивілізацій, що мають індивідуальний замкнутий характер. У концепції Шпенглера Цивілізація — це визначена заключна стадія розвитку будь-якої культури; її основні ознаки: розвиток індустрії і техніки, деградація мистецтва і літератури, виникнення величезного скупчення людей у великих містах, перетворення народів у безликі «маси». При такому розумінні Цивілізація як епоха занепаду протиставляється цілісності й органічності культури.

Сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів їхнього творення, уміння використовувати їх для прогресу людства, передавати від покоління до покоління і складає культуру. Культура - усе створене людиною; сукупність створених і створюваних людиною цінностей; якісна характеристика рівня розвитку суспільства. Цінність - факт культури, і вона соціальна по своїй суті. Величезний шар з цих культурних цінностей і взагалі істотну форму їхнього вираження складає система символів. Стержень культурних цінностей - поняття моральності. Там, де є людина, її діяльність, відносини між людьми, там є і культура. Культура: матеріальна і духовна (не протиставляти!). Цивілізація = окультурена природа + засоби окультурення + людина, що засвоїла цю культуру, здатна жити і діяти в окультуреному середовищі свого мешкання + сусп. відносини (форми соціальної організації культури), що забезпечують існуючу Ц. і її продовження. Ц. - соціокультурне утворення. Не Ц., а К. - єдиний критерій соціального розвитку суспільства. Різноманітними способами включається культура в рух історії. Вона виражає особистісну сторону діяльності людини в суспільстві, виконує трансляції досвіду, знань, результатів людської діяльності. Нові ідеї включаються потім у історичний процес, вносячи в нього нові елементи. Будь-який винахід людини може перетворитися у фактор історичного розвитку і почати здійснювати на нього вплив. Приклад - винахід ядерної зброї, що з моменту свого винаходу почав впливати на хід науково-технічного прогресу. Для усунення цієї страшної погрози були створені різні комітети в багатьох країнах світу. Так створення науково-технічної думки ввійшло в соціальне життя, здійснюючи вплив на соціальні, економічні і політичні процеси, що протікають в суспільстві. Але не усе, що було породжено людською думкою ввійшло в суспільне життя, у культуру, стало моментом історичного процесу. Багато винаходів не були реалізовані з різних причин, напр. винахід Ползуновим у 18 столітті парової машини (Росія не було до цього готова); роботи в області генетики радянських учених. У ході суспільно-історичного процесу з тих "пропозицій", котрі йдуть з боку культури, даним суспільством здійснюється "соціальний добір" цих пропозицій і те, яким він буде залежить від розвитку суспільства.

Слово «цивілізація» з'явилося у французькій мові в середині 18 ст. У руслі теорії прогресу і вживалося тільки в однині. Зокрема, просвітителі називали цивілізацією ідеальне суспільство, засноване на розумі і справедливості.

Чотири підходи в інтерпретації поняття «цивілізації»:

культурологогічний (тобто соціокультурне утворення)

Вебер, Тайнбі: цивілізація - особливий соціокультурний феномен, обмежений визначеними просторово-тимчасовими рамками, основу яких складає релігія.

Тайлор: Цивілізація - знання, вірування, мистецтво, моральність і звички, засвоєні людиною як членом суспільства.

соціологічний (тобто соціальна освіта)

Уілкінсон: Соціальне утворення, що має загальний часовий і просторовий параметр, зосереджене навколо міських центрів, завдяки дії механізмів їхніх зв'язків, у першу чергу соціально-політичних.

етнопсихологічний

зв'язок поняття цивілізації з особливостями етнічної історії (Л.Гумилев)

специфіка культури і психології народу

географічний

впливає географічне середовище

У цілому переважає культурологічний підхід.

Цивілізація - це культура матеріальна (вузький зміст).

Цивілізація - це сукупних матеріальних і духовних досягнень (широкий зміст)

Ще в 19 ст. активно протиставлялися терміни: «культура» і «цивілізація» (Кант, Шиллер)

Багато досліджень сходяться на тому, що цивілізація - зовнішній по-відношенню до людини світ, у той час як культура - внутрішній. Але це доречно тільки в рамках діяльнісного підходу до розуміння культури, а при ціннісному не обґрунтовано.

Разом з тим необхідно погодитися, що цивілізація - зовнішній світ. Однак, при цьому не слід протиставляти поняття «культура» і «цивілізація», тому що культура як надіндивідуальна реальність також є зовнішньої.

Традиційна культура.

a) Символізм. Релігійні течії у філософії.

 

Кінець XIX - початок XX століття ознаменувався глибокою кризою, що охопила всю європейську культуру, що було наслідком розчарування в колишніх ідеалах і відчуттям наближення загибелі існуючого суспільно-політичного ладу.

Але ця ж криза породила велику епоху - епоху російського культурного ренесансу початку століття - одну «із самих витончених епох в історії культури. Це була епоха творчого підйому поезії і філософії після періоду занепаду. Це була разом з тим епоха появи нових душ, нової чутливості. Душі розкривалися для всякого роду містичних віянь, і позитивних і негативних. Ніколи ще не були так сильні в нас усякого роду приваблювання. Разом з тим багатьма душами опанували передчуття катастроф, що насуваються. Поети бачили не тільки прийдешні зорі, але щось страшне, що насувається на світ... Релігійні філософи переймалися апокаліптичними настроями. Пророцтва про кінець світу, що наближається, може бути, реально означали не наближення кінця світу, а наближення кінця старої, імператорської Росії. Наш культурний ренесанс відбувся в передреволюційну епоху, в атмосфері величезної війни, що насувається, і величезної революції. Нічого стійкого більш не було. Історичні тіла розплавилися. Увесь світ переходив у рідкий стан... В ці роки було послано багато дарунків. Це була епоха пробудження самостійної філософської думки, розквіту поезії і загострення естетичної чутливості, релігійного занепокоєння і шукання, інтересу до містики й окультизму. З'явилися нові душі, були відкриті нові джерела творчого життя, бачили нові зорі, з'єднували почуття заходу і загибелі з почуттям сходу і з надією на перетворення життя»[4][4].

В епоху культурного ренесансу відбувся ніби «вибух» у всіх областях культури: не тільки в поезії, але й у музиці; не тільки в образотворчому мистецтві, але й у театрі... Україна того часу дала світу величезна кількість нових імен, ідей, шедеврів. Виходили журнали, створювалися різні гуртки і товариства, улаштовувалися диспути й обговорення, виникали нові напрямки у всіх областях культури.

«СИМВОЛІЗМ» - напрямок у європейському мистецтві, що виник на рубежі XX сторіччя, зосереджений переважно на художньому вираженні за допомогою СИМВОЛУ «речей у собі» і ідей, що знаходяться за межами чуттєвого сприйняття. Прагнучи прорватися крізь видиму реальність до «схованих реальностей», над часової ідеальної сутності світу, його «нетлінної» краси, символісти виразили тугу за духовною волею, трагічне передчуття світових соціально-історичних зрушень, довіра до вікових культурних цінностей як об’єднуючого початку.

Культура символізму, як і сам стиль мислення поетів і письменників, що формували цей напрямок, виникали і складалися на перетинанні і взаємному доповненні, зовні конфронтуючих, а на ділі міцно зв'язаних і пояснюючих одна іншу ліній філософсько-естетичних відносин до дійсності. Це було відчуття небувалої новизни всього того, що приніс із собою рубіж століть, що супроводжувалося почуттям неблагополуччя і нестійкості.

Спочатку символічна поезія формувалася як поезія романтична й індивідуалістична, що відокремила себе від багатоголосся «вулиці», що замкнулася у світі особистих переживань і вражень.

Ті істини і критерії, що були відкриті і сформульовані в XIX сторіччі, нині вже не задовольняли. Була потрібна нова концепція, що відповідала б новому часу. Треба віддати належне символістам - вони не примкнули до жодного зі стереотипів, створених у XIX столітті. І справа отут не в нерозбірливості і всеїдності символістів. Справа в широті поглядів, а головне, у розумінні того, що усяка велика особистість у мистецтві має право на свій погляд на світ і на мистецтво. Яких би поглядів не дотримувався їхній творець, значення самих творів мистецтва нічого не утрачає від того. Головне, чого не могли прийняти художники символічного напрямку - це благодушності й умиротворення, відсутність трепету і горіння.

Подібне відношення до художника і його утворів також було зв'язано з розумінням того, що ось зараз, у даний момент, на кінці 90-х років XIX століття, відбувається входження в новий - тривожний і невпорядкований світ. Художник повинний перейнятися і цією новизною, і цією невпорядкованістю, наситити ними свою творчість, в остаточному підсумку - принести себе в жертву часу, у жертву подіям, яких ще не видно, але які є такою же неминучістю, як і рух часу.

«Власне символізм ніколи не був школою мистецтва, - писав А.Білий, - а був він тенденцією до нового світовідчування, що переломлює по-своєму і мистецтво... А нові форми мистецтва розглядали ми не як зміну одних тільки форм, а як виразний знак зміни внутрішнього сприйняття світу»[5][5].

У 1900 році К.Бальмонт виступає в Парижі з лекцією, якій дає демонстративний заголовок: «Елементарні слова про символічну поезію». Бальмонт вважає, що місце, що пустує, заповнилось - виник новий напрямок: символічна поезія, що і є знаменням часу. Ні про який «дух запустіння» говорити відтепер не приходиться. У доповіді Бальмонт спробував з можливою широтою обрисувати стан сучасної поезії. Він говорить про реалізм і про символізм як цілком рівноправних манерах світогляду. Рівноправних, але різних по своїй суті. Це, говорить він, два «різних лади художнього сприйняття». «Реалісти схоплені, як прибоєм, конкретним життям, за яким вони не бачать нічого, - символісти, усунуті від реальної дійсності, бачать у ньому тільки свою мрію, вони дивляться на життя - з вікна». Так намічається шлях художника-символіста: «від безпосередніх образів, прекрасних у своєму самостійному існуванні, до схованої в них духовної ідеальності, що додає їм подвійну силу»[6][6].

Такий погляд на мистецтво вимагав рішучої перебудови всього художнього мислення. В його основу тепер були покладені не реальні відповідності явищ, а відповідності асоціативні, причому об'єктивна значимість асоціацій аж ніяк не вважалася обов'язковою. А.Білий писав: «Характерною рисою символізму в мистецтві є прагнення скористатися образом дійсності як засобом передачі пережитого змісту свідомості. Залежність образів видимості від умов сприймаючого свідомості переносить центр ваги в мистецтві від образа до способу його сприйняття... Образ, як модель пережитого змісту свідомості, є символ. Метод символізації переживань образами і є символізм»[7][7].

Тим самим на перший план висувається поетичне іносказання як головний прийом творчості, коли слово, не утрачаючи свого звичайного значення, здобуває додатково потенційні, багатомислячі, що розкривають його справжню «сутність» значення.

Перетворення художнього образа в «модель пережитого змісту свідомості», тобто в символ, вимагало переносу читацької уваги з того, що виражалося, на те, що припускалося. Художній образ виявлявся в той же час і образом іносказання.

Безумовно, символізм спирався на досвід декадентського мистецтва 80-х років, але він був якісно іншим явищем. І він далеко не в усьому збігався з декадентством.

Виниклий у 90-і роки під знаком пошуків нових засобів поетичної зображальності, символізм на початку нового століття і знайшов ґрунт у неясних чеканнях історичних змін, що наближаються. Знаходження цього ґрунту послужило основою його подальшого існування і розвитку, але вже в іншому напрямку. Поезія символізму залишалася по своєму змісті принципово і підкреслено індивідуалістичної, але вона одержала проблематику, що базувалася тепер на сприйнятті конкретної епохи. На ґрунті тривожного чекання відбувається тепер загострення сприйняття дійсності, що входила у свідомість і творчість поетів у вигляді тих чи інших таємничих і тривожних «знаків часу». Таким «знаком» могло стати будь-яке явище, будь-який історичний чи сугубо побутовий факт («знаки» природи - зорі і заходи; різного роду зустрічі, яким надавався містичний зміст; «знаки» щиросердечного стану - двійники; «знаки» історії - скіфи, гуни, монголи, загальне руйнування; «знаки» Біблії, що грали особливо важливу роль, - Христос, нове відродження, білий колір як символ характеру майбутніх змін, що очищає і т.д.). Освоювалася і культурна спадщина минулого. З нього відбиралися факти, що могли мати «пророчий» характер. Цими фактами широко оснащувалися і письмові й усні виступи.

По характеру своїх внутрішніх зв'язків поезія символізму розвивалася в той час у напрямку усе більш глибокої трансформації безпосередніх життєвих вражень, їхнього таємничого осмислення, метою якого було не встановлення реальних зв'язків і залежностей, а збагнення «потаємного» змісту речей. Ця риса і лежала в основі творчого методу поетів символізму, їхньої поетики, якщо брати ці категорії в умовних і загальним для всього плину рисах.

Дев'ятисоті роки - час розквіту, відновлення і поглиблення символістської лірики. Ніякий інший напрямок у поезії не міг в ці роки суперничати із символізмом ні по кількості збірників, що випускалися, ні по впливу на публіку читачів.

Символізм був явищем неоднорідним, що поєднувало у своїх рядах поетів, що дотримувалися самих суперечливих поглядів. Деякі з них зовсім незабаром усвідомили безперспективність поетичного суб'єктивізму, іншим на це був потрібний час. Одні з них відчували пристрасть до таємної «езотеричної»* мови, інші уникали її.

Символісти постійно сперечалися один з одним, намагаючись довести правоту саме своїх суджень про цей літературний напрямок. Так, В.Брюсов розглядав його як засіб створення принципово нового мистецтва; К.Бальмонт бачив у ньому шлях збагнення таємних, нерозгаданих глибин людської душі; В.Іванов вважав, що символізм допоможе перебороти розрив між художником і народом, а А.Білий був переконаний, що це та основа, на якій буде створене нове мистецтво, здатне перетворити людську особистість.

Єдність форми і змісту не можна брати ні залежністю змісту від форми (гріх формалістів), ні винятковою залежністю прийому конструкції від абстрактно зрозумілого змісту (конструктивізм). «Реалізм, романтизм... прояв єдиного принципу творчості» - у символізмі»[8][8].

«Післясимволістична поезія відкинула «надчутливі» значення символізму, але залишилася підвищена здатність слова викликати неназвані представлення, асоціаціями заміщати пропущене. У символістичному спадку життєздатнішою за усе виявилася напружена асоціативність»[9][9].

На початку другого десятиліття XX століття з'явилися два нових поетичних напрямки - акмеїзм і футуризм.

Акмеїсти (від грецького слова «акме» - квітуча пора, вищий ступінь чого-небудь) призивали очистити поезію від філософії і всякого роду «методологічних» захоплень, від використання натяків і символів, проголосивши повернення до матеріального світу і прийняття його таким, який він є: з його радостями, пороками, злом і несправедливістю, демонстративно відмовляючись від вирішення соціальних проблем і затверджуючи принцип «мистецтво для мистецтва».

З іншими поглядами на мистецтво взагалі і на поезію зокрема виступили футуристи. Вони оголосили себе супротивниками сучасного буржуазного суспільства, що спотворює особистість, і захисниками «природного» людини, її права на вільний, індивідуальний розвиток. Але ці заяви нерідко зводилися до абстрактного декларування індивідуалізму, свободи від моральних і культурних традицій.

На відміну від акмеїстів, що хоча і виступали проти символізму, але проте вважали себе певною мірою його продовжувачами, футуристи із самого початку проголосили повне відмовлення від будь-яких літературних традицій і в першу чергу від класичної спадщини, затверджуючи, що вона безнадійно застаріла. У своїх крикливих і зухвало написаних маніфестах вони прославляли нове життя, що розвивається під впливом науки і технічного прогресу, відкидаючи усе, що було «до», заявляли про своє бажання переробити світ, чому, з їхнього погляду, у чималому ступені повинна сприяти поезія. Футуристи прагнули упредметнити слово, зв'язати його звучання безпосередньо з тим предметом, який воно позначає. Це, на їхню думку, повинне було привести до реконструкції природної і створенню нової, широко доступної мови, здатної зруйнувати словесні перешкоди, що роз'єднують людей.

Зупинимося більш докладно на двох течіях, зв'язаних з містичними і релігійними шуканнями.

«Один напрямок представляла православна релігійна філософія, мало, утім прийнятна для офіційної церковності. Це перш за все С.Булгаков, П.Флоренський і ті, що групуються навколо них. Інший напрям представляла релігійна містика й окультизм. Це А.Білий, В.Іванов і навіть А.Блок, незважаючи на те, що він не схильний був ні до яких ідеологій, молодь, що групувалася навколо видавництва «Мусагет», антропософи*. Один напрям вводив софійність у систему православної догматики. Інший напрям був полонений софійністю алогічної. Космічне приваблювання, характерне для всієї епохи, було і там і тут. За винятком С.Булгакова, для цих напрямів зовсім не стояв у центрі Христос і Євангеліє. П.Флоренский, незважаючи на все його бажання бути ультраправославним, був весь у космічному приваблюванні. Релігійне відродження було християноподібним, обговорювалися християнські теми і вживалася християнська термінологія. Але був сильний елемент язичного відродження, дух еллінський був сильніший біблійного месіанського духу. У відомий момент відбулося змішання різних духовних напрямів. Епоха була синкретичної, вона нагадувала шукання містерій і неоплатонізм епохи елліністичної і німецький романтизм початку XIX століття. Дійсного релігійного відродження не було, але була духовна напруженість, релігійна схвильованість і шукання. Була нова проблематика релігійної свідомості, зв'язана ще з плинами XIX століття (Хом'яків, Достоєвський, У.Соловйов). Але офіційна церковність залишалася поза цією проблематикою. Релігійної реформи в церкві не відбулося»[10][10].

Багато чого з творчого підйому того часу ввійшло в подальший розвиток культури і зараз є надбання всіх культурних людей. Але тоді було сп'яніння творчістю, новизна, напруженість, боротьба, виклик.

Сучасна культура

Погляди на сучасну культуру

 

Культура, розглянута з погляду змісту, розпадається на різні області, сфери: вдачі і звичаї, мова і писемність, характер одягу, поселень, роботи, постановка виховання, економіка, характер армії, суспільно-політичний пристрій, судочинство, наука, техніка, мистецтво, релігія, усі форми прояву духу даного народу. Рівень і стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку історії культури; у цьому змісті говорять про примітивну і високу культуру; виродження культури чи створює безкультур'я, чи «рафіновану культуру».

Сучасна культура втілюється у величезній безлічі створюваних матеріальних і духовних явищ. Це і нові засоби праці, і нові продукти харчування, і нові елементи матеріальної інфраструктури побуту, виробництва, і нові наукові ідеї, ідеологічні концепції, релігійні вірування, моральні ідеали і регулятори, здобутки усіх видів мистецтв і т.д.

Існують різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. За влучним вираженню М. Бахтіна «культура завжди лежить на границях» з іншими культурами й епохами. Сучасна людина починає розуміти, що культурна самобутність його народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підкоряємося законам культурної комунікації. Німецький соціолог Освальд Шпенглер розглядав сучасну культуру не як єдину загальнолюдську, а розколоту на вісім культур. Ці культури — єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, культура майя, російсько-сибірська. Кожна культура підлегла твердому процесу еволюції, фази якої — народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і захід. На цій основі в кожній культурі виділялося два головних етапи: етап сходження культури (власне культура), і етап її нисходження (цивілізація). Перший етап — це органічний розвиток суспільства у всіх сферах, другий — «механічний» тип еволюції. На другому етапі «костеніють» творчі початки культури, відбувається її «змасованість», що проникає в усі сфери громадського життя. Символ «змасованість» — величезні міста, глобалізація форм діяльності, панування принципу простору. Звідси — світові війни, прагнення до світового панування держави-переможця.

Сорокін розвивав навчання про «інтегральну» соціології, що охоплює всі аспекти культури. Він розрізняв системи культурних феноменів багатьох рівнів. Найвищі системи з них (суперсистеми) базуються на світоглядах. У різних періодах історії ці системи знаходяться на різних фазах розвитку. У цей час нарівні із суперсистемами культури існують п'ять основних культурних систем більш низького рівня: мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Коли в ході історії домінуючі суперсистеми соціокультурних феноменів вичерпують свої можливості і заміняються альтернативними світоглядами, перехід цих систем супроводжується радикальною трансформацією соціальних інститутів і нормативних зразків. Руйнування інтегративної культурної бази і виникнення нового культурного етносу супроводжуються кризами, війнами, нещастями.

Більшість дослідників сходяться в думці, що сучасна культура — це безліч самобутніх культур, що знаходяться в діалозі і взаємодії один з одним, причому діалог і взаємодія йдуть не тільки по осі дійсного часу, але і по осі «майбутнє-минуле-майбутнє».