Захист і оновлення класичних філософських традицій у філософії ХХ століття

 

ЗМІСТ

Криза філософії середини XIX ст.

Французький і англійський позитивізм

Виникнення і розвиток неопозитивізму. Львівсько-Варшавська школа. Віденський гурток і логічний позитивізм

Екзистенціальна філософія, її основні напрями

3.1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму

Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії

4. Філософія марксизму

Філософія неомарксизму

Список використаних джерел

1. Криза філософії середини XIX ст. Французький і англійський позитивізм

Позитивізм – філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й погляди, як засоби одержання знання. У загальному сенсі бути позитивістом означає не більше, ніж бути свідомим науковцем.

Позитивізм – скорочена форма поняття “позитивна філософія” – термін, що його вжив Конт, здійснюючи повну системну реконструкцію історії наукових знань. У другій половині XIX ст. позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом конкретні знання і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Під метафілософією розуміли погляди філософії буття (онтологію, гносеологію).

Поняття філософії (про буття, сутність, причини), що в силу їхньої високої абстрактності не можуть бути перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими і позбавленими змісту. Позитивізм почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати – щоб передбачити, передбачати – щоб мати силу. Фактично виявилося, що позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання.

В еволюції позитивізму виділяють 3 етапи:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) – Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер.

2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) – Мах, Авенариус.

3. Неопозитивізм (із середини 20-х рр. XX ст.) Шлік, Нейроз, Вітгенштейн. Б.Рассел.

Огюст Конт(1798-1857) французький мислитель – засновник позитивізму. Його головні праці: шеститомний “Курс позитивної філософії” (1830-1842 р.) і чотиритомна “Система позитивної політики” (1851- 1854 р.). О.Конт та інші позитивісти заперечують можливість пізнати сутність речей. Наука з цього погляду повинна обмежитися описом явищ, їхнього співіснування (статика) і послідовності (динаміка). Дослідження сутнісних і причинно-наслідкових зв'язків повинно бути виключене як “метафізичне”, “ненаукове”.

На основі позитивістської методології О.Конт розробив класифікацію наук. Дане питання в ті роки отримало особливу актуальність, різко збільшився потік нових фактів, зросло значення емпіричних прийомів дослідження й у цьому зв'язку гостро постали проблеми диференціації наук, їх субординації й інтеграції. Центральну ланку контівської класифікації складають “загальні, чи абстрактні, теоретичні науки”, розташовані за принципом спадаючої ступені простоти й абстрактності та зростаючої ступені складності і конкретності: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і “соціальна фізика”, чи соціологія (термін запроваджений О.Контом). Кожна наступна наука, з одного боку, спирається на попередні, а з іншого боку – до змісту останніх не зводиться і розробляє свої власні закони. Логічна послідовність наук у цілому збігається з історією їхнього виникнення і розвитку.

Основні ідеї роботи О.Конта “Курс позитивної філософії”:

1. Спроба класифікації наук. Ієрархія наук повинна бути вибудована від простого до складного, при якій логічне робить історичне. Нижча ступінь – наука найбільш абстрактна, яка володіє найбільшою загальністю (математика, далі: астрономія, механіка, фізика, хімія, фізіологія, соціальна фізика – соціологія).

2. Намагання визначити науку за змістом її предмета.

3. Намагання виявити закон 3 стадій розвитку пізнання і, відповідно, виділяв три типи світогляду: а) гелеологічний, коли поводження визначається буйством фантазії, вірою в богів; б) метафізична – бій стає субстанцією; в) позитивна стадія – це стадія становлення наукового погляду на речі. Починається з з'єднання досвіду з абстрактним мисленням.

4. Позитивні науки – спроба створення наукової релігії. Вище поняття цієї релігії – людство як ціле. Минуле, сьогодення і майбутнє людства об'єднані містичним зв'язком.

Англійський мислитель Герберт Спенсер (1820–1903) – один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології. Основою політичного навчання Г.Спенсера була аналогія держави з біологічним організмом держава (“політичний агрегат”, “політичне суспільство”). Як і всяке живе тіло, “політичний агрегат” включає два основних процеси: диференціацію і спеціалізацію. Диференціація складається з розвитку від однорідного до різнорідного: держава росте, збільшується в розмірах, ускладнюється будівля; подальша диференціація припиняється тільки з “завершенням типу” держави, досягненням зрілого віку, перед тим, як прямує до занепаду. Подібно біологічному організму, держава народжується, розмножується, старіє і гине. Спенсер виділяв дві стадії розвитку (типи) держави: 1) примітивний, військовий, чи хижацький; 2) вищий, чи індустріальний. Він, подібно Конту, поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. За Спенсером, це уся філософія, але без метафізики, (так, як метафізика – це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості, тобто психічної звички людини. Людина має справу із суцільним потоком вражень – цей потік – основа закону збереження. Спенсер намагається застосувати ідею еволюції при розгляді теорії пізнання. На його думку, наша ілюзія уроджених ідей є результатом накопиченої спадковості. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне.

2. Виникнення і розвиток неопозитивізму. Львівсько-Варшавська
школа. Віденський гурток і логічний позитивізм

Однією з провідних течій сучасної світової філософії є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм ХІХ ст., представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.

Неопозитивізм виник у 20-х роках ХХ ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Головним ідейним джерелом неопозитивізму був махізм. Але якщо махісти відстоювали “біолого-економічну” теорію пізнання і бачили в науці метод впорядкування відчуттів (елементів), то неопозитивізм висунув нове розуміння наукового пізнання, як логічної конструкції на основі почуттєвих змістів (почуттєвих даних). Філософія має право на існування не як мислення про світ, а як “логічний аналіз мови”.

Позитивісти вважали основне питання філософії нерозв'язаним через слабість людського розуму. Неопозитивісти заявляють, що основне питання філософії і проблеми, що вважалися раніше філософськими, – це уявні проблеми, які потрібно відкинути як позбавлені наукового змісту. Усе наше знання про світ дають тільки конкретні науки. Філософія не може висловити про світ жодного нового положення, не може створити ніякої картини світу. Її задача – логічний аналіз і пояснення положення науки, у якій виражаються знання про світ.

Зведенню філософії до логічного аналізу неопозитивізм зобов'язаний Б.Расселу, що скористався при цьому досягненнями математичної логіки. Спробувавши дати точні визначення математичним поняттям він прийшов до висновку, що вся математика зведена до логіки. Далі Рассел додав більш широке значення методу логічного аналізу й оголосив, що “логіка – це сутність філософії”.

Ототожнюючи усю філософію з логічним аналізом, неопозитивізм виключає зі сфери філософії майже усю філософську проблематику і тим самим практично ліквідує філософію.

Однієї з найважливіших задач є відокремлення речень, які мають сенс, від тих, які позбавлені його з наукового погляду, тобто очистити науку від безглуздих речень. Неопозитивізм розрізняє 3 типи осмислення речень: 1) висловлення про емпіричні факти (якщо говорять про факти і ні про що більше); 2) речення, що містять логічні наслідки цих висловлень і побудовані відповідно до логічних правил (можуть бути зведені до висловлень про емпіричні факти); 3) речення логіки і математики (не містять висловлень про факти, не дають нового знання про світ, необхідні для формального перетворення вже наявного знання).

Щоб з'ясувати, чи має речення зміст необхідний спецметод – верифікація. Суть – у порівнянні речень з дійсністю, вказівці конкретних умов, при яких воно істинне чи хибне. Метод перевірки встановлює зміст речення: “значення речення закладається в методі його перевірки”. Фактична істина складається у відповідності висловлення факту. Речення ж типу “душа людини безсмертна” безглузді тому, що не можуть бути перевірені. Під фактами неопозитивізм розуміє відчуття, переживання, стани свідомості. У процесі верифікації можна порівняти речення тільки з почуттєвими змістами і даними відчуттів чи переживань. Виявилося, що жоден науковий закон, жодне загальне твердження типу “усі люди смертні” не могли бути верифіковані, тому що верифікація завжди відноситься до конкретного емпіричного факту. Було запропоновано вважати речення верифікованими, якщо кілька авторитетних дослідників згодні вважати його таким. Потім було запропоновано для з'ясування істинності речення порівнювати його з іншим реченнями.

Львівсько-Варшавська школа – одна із шкіл аналітичної філософії, пред-ставлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890-1963), Я.Лукасєвич (1878–1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Я.Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

Віденський гурток і логічний позитивізм. Логічний позитивізм як філософський напрямок був заснований групою мислителів, що жили у Відні в 20-і роки. (Пізніше ця група стала відомої за назвою “Віденського кружка”). Серед її членів були професор Віденського університету Мориц Шлік, Ганс Ган, Фрідріх Вейсман, Герберт Фейгель, Отто Нейрат і Рудольф Карнап. Вони вважали, що філософія не породжує висловлювань про щирі чи помилкові, – вона лише з'ясовує зміст тверджень, показуючи, що деякі з них є науковими, деякі – математичними, а деякі (включаючи велику частину так званих “філософських” тверджень) – безглуздими. Якщо коротко викласти їхнє уявлення, то вони доводили, що кожне значення твердження, є або твердженням формальної логіки (у широкому змісті “Принципів математики”, сюди входять і усі твердження математики), або твердженням науки (сюди входять і одиничні речення типу “Це – біле”, і формулювання законів природи). Твердження будь-яких інших типів безглузді. Якщо вони мають хоча б яке-небудь значення, їхній можна називати “поетичними”, “емоційними”, “мотиваційними”, але всі вони не наукові.

Для того, щоб зрозуміти значущість того, що логічні позитивісти здійснили проти традиційної філософської системи, включаючи і логічний атомізм, необхідно проаналізувати їхні два базових догмати: перший – розходження, що проводиться аналітичними і синтетичними висловленнями, другий – їхній критерій визначення когнітивної (пізнавальної) значимості висловлень, що іноді називається принципом верифікації.

Висловлення, для обґрунтування яких потрібно дослідження визначеного виду, називаються “синтетичними”, у той час як ті, істинність яких встановлюється з їхніх значень, – “аналітичними”. Представники логічного позитивізму стверджують, що кожне висловлення, що має зміст, повинне бути або аналітичним, або синтетичним, але не тим і іншим одночасно. Розглядаючи ситуацію в більш широкому аспекті, можна сказати, що всі аналітичні висловлення належать формальній логіці, вони щирі в силу своєї формальної структури, тоді, як усі синтетичні висловлення схожі на висловлення науки: для доказу їхньої істинності потрібна досвідчена перевірка.

Логічні позитивісти, відзначаючи різницю, що є між двома типами висловлень, говорять, що аналітичні висловлювання тривіальні, тоді як синтетичні – інформативні. Перші тривіальні в тім змісті, що, хоча і створюється враження, що в них мова йде про предмети світу, у результаті аналізу виявляється, що тверджень про світ у них немає; по-іншому можна сказати, що вони щирі винятково в силу своєї логічної форми, чи за визначенням, чи що вони є твердженнями про слова. З іншого боку, синтетичні висловлення інформативні в змісті того, що їхнє призначення робити деякі твердження про світ, і, коли вони щирі, ці твердження відповідають дійсності.

3. Екзистенціальна філософія, її основні напрями

3.1. Культурно-історичні передумови становлення екзистенціалізму

Виникнення екзистенціальної тенденції в сучасній світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на ототожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи або “світового духу”, структурно адекватного природі, вичерпала можливості свого розвитку. В цих умовах формується нова філософська парадигма з новими акцентами у змісті філософствування. “Традиційно просвітницькому об’єктивізмові протиставляється суб’єктивізм, раціоналізмові – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизмові – гуманізм, фаталістично забарвленому детермінізмові – волюнтаристський лібертизм, механістичній унітарності буття – “вітальний” універсум “життєвого пориву”, “несвідомих потягів”, активних “вибухів” волі тощо” [6, 159].

Ще одним вагомим культурно-історичним явищем стає набуття сучасною цивілізацією всесвітнього характеру. Відповідно і філософія стає світовою, тобто її напрями та школи поширюються в планетарному масштабі, зберігаючи водночас своє етнічно-ментальне забарвлення.

Одним з найбільш яскравих історико-філософських явищ 19 – поч. 20 ст. стала так звана “філософія життя” (А.Шопенгауер, Е.фон Гартман, Ф.Ніцше, З.Фрейд, В.Дільтей та ін.), яка поставила в центр своєї уваги проблеми співвідношення буття людини і буття світу. “На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану первинним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники “філософії життя” оцінюють навколишній світ як “хаотичний потік життя”, нестримно активний життєвий універсум” [6, 161].

Незважаючи на несхожість поглядів різних представників “філософії буття”, їх спільною рисою стає намагання протиставити раціоналістичній традиції Просвітництва свою ірраціоналістичну антитезу. На думку А.Шопенгауера, розум, свідомість відіграють у бутті людини скромну, суто технічну роль, позаяк основні життєво важливі для неї процеси (зачаття, розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту.

Безпосередні витоки екзистенціалізму як філософського напряму викладено в працях С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи”, маючи на увазі філософську систему Гегеля. “На противагу панлогізму, переконаному, що буття до найдрібніших подробиць прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій. Звідси випливає теза про непридатність наукового метода в самопізнанні людини” [4, 388]. За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить у зовнішнє, предметне буття. Предметне буття виражає собою “несправжнє існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за допомогою якого людина переходить від споглядально-чуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”, єдиного і неповторного.

Впродовж тривалого часу погляди К’єркегора існували як ізольований феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичною подією, яка безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму на філософський напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдала значних потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейського суспільства, передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо, важливим елементом цієї ідеології було переконання в нездоланності прогресивного руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. Але Перша та особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидом виявили разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації – у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширення екзистенціалізму, що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в 40-60-х роках 20 ст.

До культурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму слід віднести крах моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів європейців, що відбувся в 20 ст., криза релігійної традиції, справжнє руйнування всіх підвалин, якого ще не знала історія. Індустріальна цивілізація змогла завоювати всю землю, але виявилася неспроможною створити свої стійкі духовні цінності. Цю цивілізацію створила людина, яка звільнилася від будь-яких цехових і станових обмежень у підприємницькій діяльності. Це спричинило технічні й промислові успіхи, але не забезпечило автоматичного прогресу індустрії, науки і культури, що засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття. “Дві світові війни, криваві революції і контрреволюції, боротьба за переділ світу й колоніальні війни, моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все це реальність 20 ст. Зростання технічної могутності зробило людинобога, позбавленого всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для інших народів, а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженій землі… Прометеївський бунт, героїчне “самоподолання”, аристократизм “вибраних” – ці теми Ніцше були підхоплені філософами-екзистенціалістами”.

 

3.2. Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії

Словник “Современная западная философия” пропонує таке визначення поняття “відчуження”: “Відчуження (нім. – Entfremdung, англ. – alienation) – відносини між суб’єктом і якоюсь його функцією, що складаються в результаті розриву їхньої первісної єдності, що веде до зубожіння природи суб’єкта і зміни, збочення, переродження природи відчуженої функції; а також процес розриву цієї єдності” [4, 225].

З точки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує за власними законах. “Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, поза як техніка чим далі більше переповнює предметне буття людини, функціонуючи та змінюючись за чужими людській Самості законами” [4, 226]. У.Баррет та інші американські екзистенціалісти вбачають джерело відчуження не тільки в техніці, а й у раціоналістичній філософії, особливо в логічному позитивізмі. Справа в тому, що прийняття установок раціоналізму, концепцій об’єктивної істини і об’єктивного часу примушує людину жити за законами так званої наукової картини світу, що є причиною відчуження. Отже, подолання відчуження можливо на шляху переорієнтації людини на суто особистісне світосприйняття і адекватний йому спосіб життя. На думку К.Ясперса, подолання відчуження полягає в розвитку комунікації, у глибоко індивідуальному і інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності до дискусії, у протистоянні всякому фанатизму.

Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття людини в умовах соціальних криз. Невпевненість людини в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю, характеристикою людини. “Вихід із соціальної кризи екзистенціалісти шукають не у зміні суспільних відносин, а в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні з богом”.

Поняття граничної ситуації запровадив у філософію екзистенціаліст К.Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. “Опинившись у граничній ситуації, людина, згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її, зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”, і таким чином вперше осягає себе як екзистенцію” [4, 317]. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв її від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.

Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування, “екзистенції”).

Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському розумінню. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе насамперед емоціями.

Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що розуміється як вибір людиною самої себе: людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Екзистенціальна філософія тлумачить свободу як свободу вибору або свободу ставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення: він може або вільно змиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати його. Свобода сприймається екзистенціалістами як невідворотна доля. Людина приречена бути вільною. Свобода перетворюється в болісну необхідність.

Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція” (від англ. existence – існування). З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність науково-об’єктивного аналізу реальності. На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.

За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на безликі одиниці, натовп, а це призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади іншого над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному [6, 167].

М.Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самої людини”, який, мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що може звільнити людину з-під влади das Man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.

Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-1980), який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому життю” [6, 167]. Проте людина повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте, подібні спроби виявляються для людини марними, навіть трагічними, позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху “гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.

На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.

Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”.

Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. “У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри”.

Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду: самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Очевидна нісенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею. Але нема і ясності мислення. Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансцендентного порядку.

4. Філософія марксизму

Марксизм – економічна, соціальна й політична теорія та практична діяльність, започаткована в творах Карла Маркса та Фрідріха Енгельса і розвинена в подальшому їх послідовниками різного спрямування. Для різновидів марксизму характерними є три головні складові. Найголовнішу становить трактування й критика сучасних і попередніх суспільств. Першорядна вагомість у формуванні політичного устрою і культурного середовища в будь-якому суспільстві приділяється продуктивним силам (засобам і знаряддям виробництва, що ними послуговуються люди в будь-який час) і виробничим відносинам (способу, в який люди утворюють організації задля використання спільних продуктивних сил). Продуктивні сили на певній стадії свого розвитку стають настільки розвиненими, наскільки це можливо за умов існуючої економічної та політичної організації суспільства, яка відтак стає перешкодою для їх подальшого розвитку і створює тим самим передумову для соціальної революції, у ході якої встановлюються нові економічні й політичні відносини, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил. Згідно з цією схемою первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і сучасний капіталістичний способи виробництва можна визначити як поступальні епохи в економічному формуванні суспільства.

Важливим компонентом першої складової марксизму є уявлення про те, що в способах виробництва визначальні елементи суспільства – продуктивні сили – контролює меншість, яка використовує свою економічну владу для експлуатації народних мас, привласнюючи економічний прибуток і розпоряджаючись ним у своїх власних інтересах. Ця внутрішньо конфліктна ситуація призводить до боротьби класів, націленої на володіння засобами виробництва і здобуття контролю над ними. Усі політичні інституції та культурні вірування формуються під впливом панівних економічних укладів та економічних можновладців – правлячого класу – задля ефективного підтримання нерівного розподілу ресурсів. Це обумовило виникнення марксистської концепції ідеології як сукупності вірувань і практичних заходів, що сприяють утвердженню асиметричного розподілу економічної й політичної влади.

Другою складовою марксистської думки є поняття про існування альтернативи суспільству, побудованому на експлуатації і розшарованому за класовим принципом. Такою альтернативою може бути лише суспільство, створене на засадах спільної власності на засоби виробництва, у якому людський потенціал, раніше пригнічуваний характерним для класових суспільств поділом праці, зможе вільно розкривати свої багатогранні можливості. Таке суспільство, не матиме класів і не вимагатиме державного апарату як знаряддя класового панування. На початковій стадії, відомій як соціалізм, розподіл товарів буде здійснюватися відповідно до внеску кожного індивіда; пізніше можна буде перейти до комуністичної організації суспільства, коли втілюватиметься в життя славетний принцип: “Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. Будь-який детальний опис такого суспільства неминуче є, на переконання марксистів, здебільшого умоглядним.

Третьою складовою марксизму є певні пропозиції щодо того, як від першої складової перейти до другої. Із матеріалістичної концепції історії випливає, що капіталістичний спосіб виробництва є так само скороминущим, як і всі попередні. Марксисти сперечаються з приводу дії його механізму – чи то є тенденція до падіння рівня прибутковості, чи до розширення недостатнього споживання, – але існує загальна думка, що капіталістична система є внутрішньо нестабільною, вона охоплена кризою і неминуче зазнає краху. Проте справа встановлення соціалізму вимагатиме також революційної діяльності тих, кого капіталістичне суспільство породило як своїх власних гробарів, – робітничого класу, зростання чисельності та відносне зубожіння якого призведуть до повстання. Після революційного перевороту й аж до того часу, коли постане справжнє комуністичне суспільство, має існувати перехідний період, означений як диктатура пролетаріату. Погляди на зв’язок певної партії, що надихається марксизмом, із класом, інтереси якого вона представляє, різняться більшою мірою, аніж стосовно будь-якого іншого аспекту марксизму. Оскільки ера масових партій розпочалася вже після смерті Маркса, самому йому не вдалося розв’язати цю проблему.

Друга з-поміж цих трьох складових – тобто окреслення життєздатного альтернативного соціалістичного суспільства – недалеко пішла вперед відтоді, як на цю тему писав сам Маркс. Третя складова – а саме вчення про те, як перейти від капіталізму до соціалізму, – стає дедалі більш проблематичною і суперечливою темою, принаймні на Заході. З огляду на це якнайбільше зусиль марксистські теоретики докладають до розроблення варіацій на першу тему – критичного аналізу минулого і сучасного суспільства.

Впродовж “золотого віку” марксизму, тобто від смерті Маркса в 1883 році до спалаху Першої світової війни, марксизм мав цілком злагоджений вигляд. Ця злагодженість існувала здебільшого завдяки владі і престижу Соціал-демократичної партії Німеччини, в ерфуртській програмі (1891 року) якої було викладено положення, що стали вже традиційними, – про тенденцію до монополізації в межах капіталізму, про занепад середнього класу, про зубожіння пролетаріату і неминучість усуспільнення засобів виробництва в безкласовому суспільстві, – і водночас було висунуто такі нагальні вимоги, як введення загального виборчого права, свободи слова, безплатного навчання і встановлення прогресивного податку на прибуток.

Наприкінці століття з’явилося два нових віяння. Всеосяжний погляд на природу всесвіту забезпечувався розвитком метафізики, що отримала назву діалектичного матеріалізму. Започаткований Енгельсом і підхоплений радянськими ортодоксами діалектичний матеріалізм знаходить діалектику як у природі, так і в історії, і стверджує, що матерія рухається згідно з такими законами, як перехід кількості в якість і заперечення. Цікавішим є те, що боротьба за колонії наприкінці XІX століття спричинилася до створення марксистами теорій імперіалізму, найбільш вражаючою з-поміж яких була теорія Гільфердінга, котрий зробив наголос на зростанні контролю кредитних установ над промисловістю та на поширенні акціонерної власності. Розширився процес вивезення за кордон за безцінь товарів, які не мають попиту вдома через високі монопольні ціни; зросла також тенденція до експортування капіталу шляхом організації підприємств за кордоном. Це призвело до початку економічної війни між державами та збройної експансії в нерозвинуті регіони заради розширення потенційних ринків збуту, в ході яких найпершими постраждали свобода, демократія і рівність.

Саме марксизм ІІ Інтернаціоналу – як його стали називати, – найвидатнішим представником якого став Карл Каутський, наголошував на детерміністських аспектах Марксової матеріалістичної концепції історії і більше завдячував Дарвіну, аніж Гегелю. Віра в неминучість загибелі капіталізму і зміцнення соціалістичних сил зумовила принципову політичну пасивність у тому сенсі, що завжди краще зачекати, допоки визріють передумови для революції, аніж ризикувати всім в умовах незрілої політичної активності.