ІІІ. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Людина, як частина природи.

В центрі інтересів Фейєрбаха і, природно, в центрі всієї його філософії - людина. Вчення його було антропоцентричне. Слова одного з героїв твору Горького: " Людина - це звучить гордо. Все в людині, все для людини" могло би бути епіграфом до збірника творів Фейєрбаха.(10, 150)

"Нова філософія - говориться в одному з основних положень його "філософії майбутнього" - перетворює людину, включаючи і природу як базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії перетворюючи антропологію, в тому числі і фізіологію, в універсальну науку" (4, 202)

Людина для Фейєрбаха не тільки основний предмет і кінцева мета філософії, але і праобраз і мірило всього сущого. Можна сказати, що він якби моделює буття по людському образу і подобі, на відміну від механістичних матеріалістів, для яких не організм ("фізіологія"), притому людський, а механізм служили праобразом буття. Фейєрбах не мислить людину у відриві від природи, не допускає антропології у відриві від фізіології. Людина є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслює значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов’язана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише у природі, завдяки їй. В розумінні природи Фейєрбах був послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. "... Природа тілесна, матеріальна, чуттєва..." - писав Фейєрбах. Матерія не створена, вона вічна; безконечна. Причину природи слід шукати у самій же природі. Природа, матерія первинна, свідомість вторинна.

Не природа основана на дусі, як думали ідеалісти, а навпаки, дух на природі. Природа передувала духу.(4, 202) Природа різноманітна; доступна людині всіма відчуттями. "... Я розумію під природою сукупність всіх чуттєвих сил, речей, істот, які людина відрізняє від себе як нелюдське... Чи, беручи слово практично, природа все те, що для людини - незалежно від надприродних переконань теїстичної віри - представляється чуттєво, як основа і предмет її життя. Природа є світло, електрика. Магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварина, рослина, людина, оскільки вона є істотою, самовільно і несвідомо діючою. Під словом "природа" я не розумію нічого більше, нічого містичного, нічого туманного, нічого теологічного." (9, 635)

Правдивість, простота, визначеність, повинні бути відмінними ознаками антропологічної філософії.

Людина є тілесна, фізична, просторово-часова істота, і тільки в якості такої вона має здібність споглядати і мислити. Ідеалізм роздвоював цю цілісну істоту, утворюючи конфлікт між духом і тілом. І та обставина, що картезіанській формулі: cogito ergo sum ("я мислю, значить, існую") він протиставляє свою формулу: sentio ergo sum ("я відчуваю, значить, існую"), ще тісніше зближує у нього психологію з фізіологією, душу з тілом, бо відчуваюча істота - це обов’язково тілесна істота.

Фейєрбах постійно підкреслював єдність і цілісність природи людини. Він був глибоко переконаний, що мислення у відриві від тіла, перетворюється ідеалістами у божественну силу, що творить матерію.(4, 202)

Заперечуючи богословську теорію дуалізму душі і тіла Фейєрбах казав: "Що за половинчатість, що за роздвоєння. Звідки походить дух? Звідки орган, звідти і його функція; їх не можна відокремлювати один від одного. Тільки теоретично можна уявити собі дух окремо від тіла; в дійсності ж перший нерозривно зв’язаний із другим і залежить від нього." (3, 127)

Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха усунув розрив між духом і тілом. Заперечивши пріоритет свідомості, який ідеалісти встановлювали по відношенню до матерії, і визнавши свідомість особливою властивістю матеріального субстрату мозку, Фейєрбах дав матеріалістичне рішення основного питання філософії. "Дійсне відношення мислення до буття, - твердив він, - таке: буття - суб’єкт, мислення - предикат." (14, 128)

При вірному застосуванні антропологічного принципу, говорив Фейєрбах, ми прийдемо до визнання того, що у світі немає нічого, окрім матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є сама людина.

Реальну основу єдності людини складає тіло. Заберіть у особистості її тіло - і ви заберете в неї те, що її об’єднує, робить цілісною, єдиною. Але що ж таке тіло? - ставить питання Фейєрбах, і відповідає: воно є частиною об’єктивного світу.

На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і природу.

"Нова філософія", на його думку, перетворює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії. Лише одна природа - основа людини і закони людського буття вичерпують закони природи. Спроба Фейєрбаха визначити специфіку людини як однієї із часточки природи виявилась не зовсім вдалою.

В антропологічному матеріалізмі Фейєрбаха відсутній діалектичний перехід від природних явищ природи до соціальних і разом з тим пропадає якісна границя між закономірностями природи і суспільства. Він не доходить до розуміння матеріального базису суспільного життя, виводячи форми суспільної свідомості не із суспільного буття, а із психофізіологічної "природи людини". Коли Фейєрбах стверджує: "Мистецтво, релігія, філософія чи наука складають проявлення або розкриття дійсної людської сутності" (4, 202) він під останньою не розуміє суспільної сутності. Людська природа тлумачиться Фейєрбахом переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку філософа, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини.

Повністю визначено, що вся філософія Фейєрбаха доцентрова по відношенню до людини, але постановка проблеми ще далека від знаходження вірного шляху для її розв’язання. Ускладнення лише починаються, коли постає питання про саме розуміння людини як предмета наукового пізнання в усій її якісній відмінності від усіх інших об’єктів пізнання - про розуміння людини не як одинично відомої нам суспільної істоти. Необхідно довести розуміння "людини" до розуміння "суспільства", через яке тільки і стає дохідливим повне наукове дослідження буття людини. Антропологія не в змозі перейти поріг наукового пізнання до тих пір, поки вона не переросла у соціологію. В окремих випадках Фейєрбах говорить міркування, які виходять за межі антропології: "Люди... визначаються місцевістю, де вони існують. Сутність Індії - це сутність індіанця. Він є те, що він став, тільки як продукт індійського сонця, індійського повітря, індійської води, індійських рослин і тварин." (12, 330) До того ж цей вислів не є типовим і визначальним для вчення Фейєрбаха.

Основою фейєрбахівського антропологізму не являється ні суспільство як цілісність, ні ізольоване Я. Першоелементом є Я і Ти. Індивідуальний зв’язок між ними. Для народження істоти тілесної, так і духовної потрібні дві людини - Я і Ти.(10, 155) "Окрема людина як дещо обособлене, не являє людської сутності ні в істоті моральній, ні як у мислячій." (4, 203) Людська сутність може бути виведена не із Я самого по собі, а тільки із їх єдності. При цьому саме поняття Я мислиться залежним від спілкування і разом із тим протилежним від Ти. Те і інше - функції комунікації, і не існують поза нею.(2, 12-13) "Людська сутність виявляється лише тільки у спілкуванні, у єдності людини із людиною, в єдності, що опирається на реальність відмінності між Я і Ти... Істинна діалектика не є монолог одного мислителя із самим собою, це монолог між Я і Ти." (4, 203) Свою антропологічну побудову Фейєрбах закінчує словами: "Величнішим і заключним принципом філософії є тому єдність людини із людиною. Всі існуючі відносини, принципи різних наук - це тільки різні види і форми цієї єдності." (4, 204)

 

Вчення про мораль.

Особливо наполегливо Фейєрбах відстоював своє антропологічне розуміння людини у вченні про мораль. Ключем до вірного розуміння моралі є вірне розуміння волі. В основі всієї поведінки людини лежать акти волі: "Інтимнішу сутність людини виражає не положення: "я мислю, отже, я існую", а положення: "я хочу, отже, я існую".(11, 638) Воля розуміється як функція організму. Воля "сама по собі", "чиста" воля без свого фізичного, матеріального носія ніщо. Немає волі поза людиною, існуючої у певному часі і просторі." (10, 157-158) "Моя сутність не є наслідком моєї волі, а навпаки, моя воля є наслідок моєї сутності, бо я спочатку існую, ніж хочу, буття може існувати і без волі, але немає волі без буття." (13, 499) Носієм волі є не людина взагалі, а конкретна, індивідуальна людина.

"Основною думкою моєї роботи про волю, - пише Фейєрбах Боліну,- є єдність волі і прагнення до щастя. "Я хочу" значить: я не хочу терпіти нещастя, словом - я хочу бути щасливим" (14, 154) І ця воля закладена у самій сутності, в самій природі людини, і не у владі людської волі не бажати бути щасливою. Фейєрбахівське "я хочу, отже, я існую" розкривається як " бути - значить хотіти бути щасливим."

Аналізуючи психологію самовбивць і жертвоприношення, він доводить невірність заперечення волі до щастя у цих випадках. Навпаки, вони лише переконують в тому, що навіть принцип самозбереження підкоряється прагненню до щастя і може бути порушений лише при незадоволенні даного прагнення. Таким чином, навіть відмова від самого життя при нездійсненні того, що в очах даної людини робить її життя справжнім життям, не заперечує, а лише стверджує фейєрбахівське розуміння волі.

Фейєрбах відмічає, що розуміння щастя багатозначно, індивідуально. Людина може вважати те, що в дійсності не приносить щастя як наслідок неправильного уявлення про щастя, так і внаслідок хибних уяв про засоби які ведуть до мети. Хоч у кожного індивіда своє щастя, це зовсім не виключає загального у індивідуальних прагненнях і потребах. (10, 163-166)

Я не може бути щасливим без Ти, обов’язки по відношенню до інших. Егоїзм і альтруїзм не виключають, а доповнюють один одного: егоїзм вимагає альтруїзму. "Совість - друге Я в Я", а "суперечка між обов’язком і щастям не є суперечкою між різними принципами, а лише між одним і тим же принципом у різних особистостях, суперечка між власним і чужим щастям" (13, 470) Мораль є прагненням до власного щастя, оскільки воно може бути недосяжне поза людським спілкуванням, оскільки воно може бути лише спільним щастям, допускаючим також право на щастя і другого Я. Істинна мораль "не знає ніякого власного щастя без щастя чужого, не знає і не хоче ніякого ізольованого щастя, обособленого і незалежного від щастя інших людей... вона знає тільки товариське, загальне щастя" (10, 159)

Але як досягнути гармонії особистих і суспільних інтересів, гармонії обов’язку і щастя? Вірний своєму антропологічному принципу, Фейєрбах вважав, що мораль ґрунтується на любові людини до людини. Виходячи із своєї "антропологічної" моралі, він розкривав соціальну нерівність як випадкове відхилення від "істинної" людської природи. Соціальна нерівність, суспільне зло зводились Фейєрбахом до чогось випадкового, що усувається шляхом освіти, засвоєнням "нової релігії" - любові між Я і Ти. Він вважав, що при допомозі такої "моралі любові" може бути усунуте все зло дійсного життя.

 

Теорія пізнання.

Продовжуючи матеріалістичні традиції, Фейєрбах вніс значний доробок і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання виражається у тому, що він по-новому інтерпретує поняття "об’єкт". На його думку, поняття об’єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування. Першим об’єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.

Фейєрбах заперечує існування об’єктів, принципово недосяжних для чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині безпосередньо і опосередковано всі відомості про об’єктивний світ. Проте все це здійснюється не без участі мислення. Отже, висуваючи на перший план досвід як першоджерело знання, Фейєрбах підкреслював взаємозв’язок чуттєвого споглядання та мислення в процесі пізнання. При цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати, класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх прихований, безпосередньо не проявлений зміст. Фейєрбах розумів, що мислення має опосередкований характер. Яким же чином встановлюється істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з даними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявляється у Фейєрбаха критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і розумів органічний зв’язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. (5, 103)

Висновки.

1. Фейєрбах був одним з видатніших мислителів минулого. Він показав антинауковий характер гегелівського ідеалізму, показав його близькість із теологією. В цьому його велика заслуга, проте йому не вдалось вияснити історичне місце Гегеля у розвитку філософської думки. В своїй боротьбі проти ідеалізму Гегеля Фейєрбах не відрізняв його діалектичний метод від його системи. Відкидаючи ідеалізм Гегеля відкидав і діалектику, і її проблемами не займався.

2. Основна історична заслуга Л.Фейєрбаха полягає у тому, що він відродив на німецькому грунті передові традиції матеріалізму XVII - XVIII століть. Він доказав, що нова філософія повинна носити антропологічний характер. Антропологічна філософія, на його думку вступає у тісний зв’язок з природознавством. Керуючись антропологічним принципом не врахував того, що людина будучи частиною природи, є в той же час продукт суспільного життя. Людська природа тлумачиться переважно як біологічна.

3. Заслуга Фейєрбаха, у порівнянні з його попередниками, у тому що, він не задовольняється загальною критикою релігії, оголошуючи її результатом невігластва людей. Він розкрив складний механізм релігійної психіки і звів зміст надприродного світу до думок, почуттів, бажань людей. Цим він створив грунт для матеріалістичної критики релігії.

Проте Фейєрбах не хоче зовсім скасувати релігію, а лише удосконалити її. Сама філософія повинна розчинитись у релігії. За вченням Фейєрбаха, релігія є побудована на почуттях сердечного ставлення людини до людини, і кінець кінцем, статева любов стає однією з найвищих, коли не найвищою формою сповідання нової його релігії. Також невірним є твердження Фейєрбаха, що "періоди людства відрізняються один від одного лише змінами у релігії."

4. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха, безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичний принцип і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки. Філософська система Фейєрбаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

 

 

Література.

1. Григорьян М.М. Людвиг Фейэрбах.-М.: пол. л-ра.-1955.-с -38

2. Єнгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії.-

К.: пол. л-ра.-1970.-с -57

3. История философии.-М.: Академия наук СССР.-1957.-Т.2

4. Фейєрбах Л. Основные положения философии будущего.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т.1.

5. Надольний Філософія: навчальний посібник.- К.: Вікар.-1957.-с-583.

6. Ардабьев А.И. Атеизм Л.Ф.-М.: Академія наук СССР.- 1963.

7. Фейэрбах Л. Сущность религии.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т. 2.

8. Францев Ю.П. У истоков религии и свободомыслия.-АН СССР.- 1955.- с.76.

9. Фейэрбах Л. Лекции о сущности религии.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т.2.

10. Быховский Б. Людвиг Фейэрбах.-М.: Мысль.-1967.

11. Фейэрбах Л. Евдемонизм.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т.1.

12. Фейэрбах Л. Ложная, т.е. богословская сущность религии.-М.: пол. л-ра.- 1955.-Т.2.

13. Фейэрбах Л. О спиритуализме и материализм, в особенности в их отношении к свободе воли.-М.: пол. л-ра.- 1955.-Т.1.

14. Фейэрбах Л. История, т.е. антропологическая сущность религии.-М.: пол. л-ра.- 1955.-Т.2.

Тема 6 Новітня світова філософія

 

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ПРОБЛЕМАТИКА ЗАХІДНОЇ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТ.

 

ПЛАН

Вступ.

1. Суттєві риси філософії XX ст.,її основні напрями

2. Психоаналітична філософія

2.1. Теорія психоаналізу З.Фрейда

2.2. Аналітична філософія К. Юнга

2.3. Неофрейдизм

3. Екзистенціальна філософія та її різновиди.

3.1. Екзистенціалізм

3.2. Філософська антропологія

3.3. Персоналізм

4. Еволюція релігійної філософії XX ст.

4.1. Католицька філософія

4.2. Протестантська філософія

5. Проблема знання, мови, розуміння у філософії XX ст.

5.1. Неопозитивізм і постпозитивізм

5.2. Структуралізм

5.3. Герменевтика.

Висновки

Список використаної літератури

 

1. Суттєві риси філософії XX ст.,її основні напрями.

XX ст. стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь: наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст. (створення некласичної науки з принципово новою картиною світу); дві світових війни, поява фашизму і численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція, криза культури, поява глобальних проблем, зростання могутності державного апарату та інформаційно-пропогандистської машини, дегуманізація людини, її часткове нівелювання, перетворення на "придаток" суспільства і держави [7; 88].

Людство XX ст. опинилося в ситуації зламу усталених, "класичних" підвалин життя. Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу "природного" доброго початку в людині, реальність "світлого майбутнього" для людства. Філософія XX ст. стала спробою пояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейсь­кого суспільства. Разом з тим, вона була покликана окреслити нову ситуацію, обгрунтувати принципи нового світорозуміння.

Філософські питання, які висунуло перед людством XX століття, - це своєрідні філософські антимонії або ряд антимоній, котрі пронизують усі виміри філософії як форми свідомості - філософську антропологію, аксіологію, гносеологію, праксеологію та ін.

Сучасна філософія значно розширила спектр філософсь­кої тематики, в ній з'явилися нові проблеми, пов'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також:

нові аспекти проблем, що вважалися традиційними.

Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на поуках свого читача, "споживача" серед різних груп населення; по-третє, взаємозв'зок таких діалектичне пов'язаних тенденцій, як плюралізм /у значенні свободи філософського дослідження, розширення "ділянок" якісно різних філософських проблем/ і монізм /як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічно­го чи іншого першопочатку/, як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціально­го прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму. Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови.

Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є по­зитивістський, антропологічний, релігійно-філософський, нео­позитивістський, постпозитивістський, герменевтичний, психо­аналітичний, персоналістський, феноменологічний та інші. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, в чому позначився вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини XX ст., якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі? Ці питання будуть знахо­дитися в центрі нашої уваги.

 

2. Психоаналітична філософія

2.1. Теорія психоаналізу Зігмунда Фрейда

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоана­ліз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

 

аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим /пам"ять, мислення та ін./. Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.

Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб"єктивну реальність людини. У праці " Я і воно " / 1923 / він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: " Воно " / ісі, ід /, " Я " / едо, его / та " Над - Я " /зирег -едо, зирег - его /. Під " Воно " Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

"Я ", як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Особливого значення 3.Фрейд надавав " Над - Я ", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. " Над - Я " - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до "інстинктивних нахилів", Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо /сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей/.

Вражений крахом культурних цінностей та насильниць­кою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового

обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини;

запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

 

2.2. Аналітична психологія Карла Юнга.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу Зігмунда Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг /1875 -1961 /.

Основні розходження Карла Юнга із Зігмундом Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. Карл Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого Зігмунда Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб’єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідоме у Зігмунда Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме Карла Юнга - результатом життя людського роду.

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" стала подібність між: міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи Карл Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного порродження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів Карл Юнг, виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи - символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, - це описати архетипи і дати їм певне тлумачення [11; 134].

Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб'єктивується в образах міфології та релігії.

Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, Карл Юнг виділяв дві крайності:!/ розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2/ науково-практична експансія європейського "Я", де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

 

2.3. Неофрейдизм

В 30 - х р.р. в психоаналізі виникає новий напрям - неофрейдизм, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представлений багатьма течіями.

По-перше, це індивідуальна психологія А.Адлера. За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги,розпалюваного почуттям меншовартості, що пов’язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття меншовартості 11; 135].

По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха. Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між: економічним базисом та ідеологією.

По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г.Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об’єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування.

Ці течії поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ [11; 135].

Неможливо не згадати основного представника неофрейдизму, - Еріха Фромма. Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишаєтьс вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини - психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацієюю в центр своєї соціально-філософської теорії Фромм поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної діяльності. Його вченя с тало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей.

Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, змішуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуаль­ної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство [13; 52].

Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини.

Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв"язок концепції " соціального характеру " з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фромма грунтується, по-перше, на концепції людської природи,за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції "соціального характеру", за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між: потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи роль соціального характеру в історичному процесі Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття [13; 79].

Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з"ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу.

 

3. Екзистенціальна філософія та її різновиди

3.1. Екзистенціалізм

Однією із провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, яка на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, котра потрапила в потік подій і втратила контроль. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К’єркегора, який перший сформулював поняття "екзистенція", - "внутріш­нє буття,- що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та екзистенціалізму також: "філософія життя" і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля [10; 138].

Екзистенціалізм / від лат. - існування / виник у 20-ті р.р. Провідними представниками цієї течії є: у Франції - Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Габріель Марсель, Моріс Мерло-Понті, Сімона де Бовуар;в Німеччині - Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс;в Іспанії - Хосе Ортега-і Гасет; в Італії - Нікколо Аббаньяно. В наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь. Які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західно-європейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття. Наша теорія, підкреслював Ж-П Сартр, єдина теорія, яка надає людині гідності, яка не робить із неї об"єкта. Екзистенціалізм прагне осягнути буття як безпосередню даність людського існування, як екзистенцію, яку неможливо пізнати раціональними філософськими засобами [11; 140].

Час, вважає Хайдеггер, є найсуттєвішою ознакою буття. Три форми часу /минуле, сучасне, майбутнє / є трьома структурними елементами існування. Людині притаманне дійсне існування лише в тому випадку, коли панівною формою є майбутнє, а перевага сучасного призводить до розчинення в світі. Специфічність людської екзистенції вбачається у її постійній “націленості” на майбутнє.