Сутність людини та сенс людського життя.

Будь-який феномен може бути осмислений неоднознач­но — або через його порівняння з іншими сутностями чи яви­щами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому відсторонене вивчен­ня людини передбачає осмислення її відносин з природою, суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємни­цю людини "зсередини" передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.

Релігія розглядаєлюдину як вищу цінність Бога. Тому таємни­ця людини у цій системі мислення (типі світогляду) вияв­ляється або принципово недосяжною, або віднесеною до сутності божественного. Тобто сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому, що афористично формулюється так: людина — раб Божий.

Мислителі натуралістичної орієнтації виходять з культу природи, космосу (адже натура в перекладі з латин­ської — природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливо не відрізняється від тварин. Сут­ність людини представники натуралізму бачили лише в яки­хось незмінних біологічних чи психологічних властивостях (так, 3. Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вва­жав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів — еросу і танатосу, тобто кохання і смерті, які визначають всю житттє.діяльність людей і навіть їхню історію).

Виходячи з першого підходу до розуміння сутності лю­дини, тобто вивчення людини "ззовні", потрібно зупинити­ся і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від грецького антропос — людина, релятивізм з латин­ської — відносність), згідно з яким людська природа сприй­нятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природ­ними передумовами людського буття. Звідси зроблено ви­сновок, що людина є вираженням культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Ще однією світоглядною позицією в оцінці сутності лю­дини, підходом "зсередини" є ідеалізм. Філософи - ідеалісти вважають, що головним у людині, іі сутністю є свідомість - озум, і саме цією властивістю людина відрізняєте інших живих істот. Оскільки свідомість людини не залиша­ється незмінною, може вдосконалюватися в процесі освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для україн­ської філософії.

Отже, якими є ідеї, найбільш поширені у суспільстві, у який спосіб і з якою ефективністю передаються вони людині, такими є й самі люди. За всієї привабливості такого розумін­ня сутності людини воно малопродуктивне: хоча свідомість і відіграє надзвичайно велику роль у її життєдіяльності, вона все-таки не є визначальною, оскільки сама залежить від пев­них умов людського життя.

Насправді сутність людини як об'єкта філософського та наукового аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

• по-перше, людина є живою істотою, проте їй прита­манний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини — сутність першого порядку);

• по-друге, людина є там, де є її діяльність (це сутність другого порядку;

• по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин — це сутність третього порядку, тоб­то йдеться про суспільність людини;

• по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідом­леним процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність четвертого порядку);

• по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа. Отже, це сутність найглибшого порядку.

Зі зміною історичних уявлень про сутність людини відпо­відно змінюються і уявлення про сенс її життя.

Сенс (тобто смислове значення) людського життя має історичний характер. Однак питання про сенс життя є питан­ням про призначення людини. Не чому, а для чого живе лю­дина?

З-поміж багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головні:

• сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку;

• сенс життя за межами життя;

• сенс життя створюється самою людиною.

Для першого підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу.

Основою другого підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справед­ливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Про­грес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і ми­нулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське поколін­ня, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети — досконалості, могутності та блаженства майбутньо­го людства.

Відповідно до третього підходу життя не має сенсу, який випливає з минулого чи майбутнього, тим більше з по­тойбічного світу. В самому житті взагалі немає раз і назавжди визначеного сенсу. Лише ми самі свідомо чи стихійно, на­вмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність. Попри суб'єктивізм, цей підхід здається найбільш плодотворним.

Отже, перший висновок із вчень про сенс життя можна сформулювати так: говорити про це поняття безвідносно до конкретної людини безглуздо, оскільки завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Одні вбачають його у праці, другі — в коханні, треті — у самовдосконаленні, пізнанні, четверті — у боротьбі, п'яті — у служінні Богу тощо. Отже, це залежить від розуміння життя людиною, вона сама визначає сенс свого життя.

Другий висновок полягає в тому, що сенс життя усві­домлюється і формується на певних світоглядних (міфо­логічних, релігійних, філософських чи наукових) засадах. Звідси нерозривний зв'язок сенсу життя з основами світо­гляду, особливо з філософією і релігією.

Виходячи з розуміння сутності людини як суспільної істо­ти, багато мислителів висловлювали думку про те, що сенс життя полягає у сприянні процвітанню і поступу людства. Адже жити лише для себе — безглуздо, хоча турбуватися про власне існування потрібно завжди (варто згадати прин­цип "розумного егоїзму", сформульований ще в давнину: "Якщо не я за себе, то хто ж за мене? Якщо я лише за себе, то для чого я?"). Турбуючись про себе, своє здоров'я, людина так чи інакше турбується і про суспільство. Гадаємо, ви змо­жете правильно оцінити цю думку.

Сприяти розвитку суспільства, його вдосконаленню мож­на лише тоді, коли людина живе його болями та тривогами, коли вона відчуває їх і розуміє, сприймає, як свої власні.

Проте визначення сенсу життя не можна обмежити лише потребами суспільства, в якому ми живемо. Воно залежить значною мірою і від наших особистих задатків, нахилів, здібностей, нашого покликання. Німецький філософ Г. Фіхте слушно вважав, що істинно людський сенс життя — в досяг- ненні людиною певної згоди з самою собою, в розумі, у сво­боді, в діяльності, тобто у тому, щоб людина із простого про­дукту природи стала вільною, розумною істотою.

Отже, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання — з іншого, — те головне, чим зумовлений і в реалізації чого полягає сенс нашого життя.

Визначення сенсу життя, його чітке розуміння пов'язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного ре­зультату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом "як всі"...).

Життєва позиція виявляється у практичних діях — оцін­ках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву пози­цію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною харак­теристикою життєвої позиції людини є рівень її активності.

Найповніше життєва позиція людини реалізується у її способі життя, в тому, заради чого (чи для чого) людина живе і як вона живе: як діє, які має стосунки з іншими людь­ми, з суспільством у цілому тощо. Однак спосіб життя людей визначається тим суспільством, в якому вони живуть, тобто рівнем його матеріального та духовного розвитку, існуючими в ньому традиціями та звичаями, місцем людини в суспіль­стві, її належністю до певної соціальної групи, життєвою позицією, статтю, віком, станом її здоров'я, характером, місцем проживання та ін. Чим розвинутіше суспільство — тим більше у ньому можливостей для існування різних спо­собів життя, а відповідно тим більший вибір має людина.

Однак людина сама визначає спосіб свого життя. І це рішення не завжди залежить тільки від того, в якому су­спільстві вона живе. Отже, вислів: "Людина — творець своєї долі" — очевидно, має право на існування.