Юрій Андрухович (“Пісня мандрівного спудея”,

“Казкар”, “Балада повернення”)

Юрія Андруховича часто називають «патріархом модерної літератури», «живим класиком», «постмодерним скандалістом».

2004 р. вийшла друком перша за останні десятилі збірка Ю. Андруховича «Пісні для мертвого півня», з оригінальних віршів-верлібрів, у яких коженперший рядокнаписано англійською мовою. Насправді головною темою є вічна тема любові й смерті.

Юрій Андрухович — автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і росли» (1991). Як прозаїк дебютував армійськими оповіданнями, в середині 80-х років і опублікованими в журналі «Прапор» (1989). Вони відбивали світ буднів радянської армії.

 

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ

Слова: Юрій Андрухович

Обробка слів, переклад: Мертвий півень

Агов, мої маленькі

чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ

туди, де кров з любов'ю

черленяться,

де пристрастей і пропастей

сувій...

Я — ваш отець, тож будьте мені

вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші —

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

Отож — на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

3 риторик і поетик академій —

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу -

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже

прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись,

наслухало,

щоб завше був натхненний

соловій...

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів

благословіть!..

Отож — на світ, за діло,

чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

Коментар

«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (що, як правило, самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність. У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.

 

Віктор Неборак (“Сад”, “Генезис літаючої голови”, “Гра”)

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст народився 1961 року. Живе і працює у Львові. Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра». Є автором поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Аltег Еgо» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п'яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта». Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». М. Рябчук вважає, що «поетичний карнавал В. Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою... з питанням з-поміж питань у клініці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 1989, № 10). Із середини 90-х років найпомітнішим з літературних проектів В. Неборака є «Трете тисячоліття» - серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого і співрозмовника.

В. НЕБОРАК

ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,

відрубана голова волоцюги.

Вона промовляє уперше, і вдруге,

і втретє свої потойбічні слова:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Над юрмищем площі нависло навскіс

її всевидюще летюче бароко.

Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз

тінь відкидає, важку і глибоку:

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Сокира невидима в місто ввійшла,

стягнути з помостів тіла безголові,

роззяви напились дешевої крові,

та зішкребе, слід іржавий з чола

ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Жереш мелодрами телевізійні?

Ти розглядаєш драконів за склом!

Стіну тобі проламає чолом

ожила куля з Оркестру Фелліні —

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!

Запам'ятай, не сховатись ніде!

Площа приходить у схови, площа!

Бруківку темну свято полоще

і в Реберітаційне небо гряде

МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА

Я ГО ЛОВА ЛІТА

ЮЧА ГОЛО ВАЯ

ЧАГОЛОЮАЯ

АОАО

Коментар

Епатажна, дещо шокуюча і карнавальна рефлексія в сучасній постмодерній поезії — це своєрідний захист художньої свідомості від суспільних катаклізмів переходової доби. Мабуть, не варто шукати річного змісту, теми та ідеї, у цьому випадку важливіші асоціації, (прозоі натяки на відомі явища й погляд на них очима художника слова.