Становлення конституційної монархії в Англії в кінці XVII – на початку XVIII ст. Та системи парламентаризму.

Після смерті Анни на престол зійшла нова - німецька Ганноверська династія. Георгу 1, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. У роки його правління на зміну колишній Таємній раді приходить кабінет міністрів. Суть зміни полягала у тому, що члени Ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів пропонував парламент з числа осіб, наділених його довір'ям. Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 pp., парламент самовільно подовжив термін своїх повноважень із 3 до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш незалежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни

У XVIII ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип «відповідального уряду». З Таємної ради виокремлюється кабінет міністрів - орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходять таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань. Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників. Далі додаються перший лорд Адміралтейства і військовий міністр. Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого «королівського міністра», оскільки це б означало бурхливий конфлікт з парламентом. Разом з тим, жодний уряд не міг проводити свою політику без мовчазної згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.

У 1783 р. прем'єр-міністром Англії стає 25-річний Уїльям Пітт Молодший. Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Новий прем'єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на нових виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку.

Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міністрів відбувся у 1784 р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 p., програвши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами -«вибори - річ дуже дорога, і, у разі невдачі,- дуже образлива». Поступово встановлюється така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формує уряд. Надалі цей уряд діє автономно. Навіть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція намагається не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагає консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносяться назовні, вони усуваються засобами взаємних консультацій і поступок всередині самої фракції. Уряд намагається уникати конфліктів з парламентською більшістю, утримуючись від застосування свого права на оголошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдається провести через парламент ті чи інші свої кроки. Це й зрозуміло — відкритий конфлікт піде на користь лише політичному конкуренту. Проте, з 1832 по 1867 pp. парламент 10 разів скидав прем'єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву «золотої ери англійського парламентаризму».

Таким чином, в кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень: • монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III самоусунувся; • формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості; • конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику дострокових виборів; • остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалежних депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється максимально; • уряд формується парламентською більшістю з урахуванням інтересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у майбутньому.