Поділ Римської імперії на Західну і Східну. Падіння Західної імперії та її значення.

Діоклетіан приступив до проведення реформ у державі. Складність управління великою державою, необхідність тримати під контролем хоч би найважливіші галузі державного життя примусили Діоклетіана обрати собі співправителя. Ним став його земляк і соратник Марк Аврелій Валерій Максиміан, котрий також дістав титул імператора та ім'я Августа. Кожен з імператорів призначив особистих заступників із титулами цезарів (Діоклетіан — Гая Галерія Максиміана, Марк Максиміан — Гая Флавія Хлора). Держава була поділена на дві частини — Західну, якою управляв Максиміан і Східну на чолі з Діоклетіаном. Кожен з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади. Діоклетіан і Максиміан вважалися рівноправними. Як і консули, обидва імператори спільно правили, спільно вирішували важливі справи, проте ця колегіальність була суто умовною, бо фактично Діоклетіан вважався основним імператором, мав більший авторитет і більший вплив на вирішення всіх справ, у тому числі західних. Зрештою й розподіл імперії на дві частини мав тоді ще умовний характер. Це були частини єдиної держави з єдиним законодавством. Створено навіть видимість єдиної імператорської сім'ї. Августів вважали братами, цезарів—їхніми синами. Діоклетіан віддав дочку заміж за цезаря Гая Максиміана, родичами були Марк Аврелій Максиміан і Хлор. Обом імператорам належала законодавча влада, закони видавалися від імені їх обох — цим також наголошувалась єдність держави. За задумом Діоклетіана, таке колегіальне правління повинно було забезпечити певний порядок престолоспадкування, запобігти можливості узурпації влади іншими людьми в умовах послаблення торговельних, політичних і культурних зв'язків між окремими частинами імперії. Цей захід дав результати. До кінця III ст. майже на всій території імперії вдалось ліквідувати децентралістські узурпаторські тенденції, зміцнити державу, її кордони і навіть ще більше розширити римські володіння. Будь-які повстання придушувались (зокрема, у Галлії). Германців, котрі вторглись у межі імперії, розбили і відкинули за Рейн.

Крах рабовласницького ладу в імперії супроводжувався переворотами, внутрішнім розбратом, народними повстаннями, кривавими війнами, котрі остаточно підірвали колишню могутню Римську державу. Наприкінці IV ст. Риму довелося зіткнутися з сильним натиском германського племені вестготів. Вестготи біля Адріанополя (в Греції) 378 р. вщент розбили і майже знищили римське військо. Це був страшний удар для Риму. Могутня колись імперія вже не могла зібратись з силами і почала розпадатись. Знову з'явилися різні узурпатори, самозванці. Дещо зміцнив державу імператор Феодосій, але в 395 р., у рік його смерті, вона остаточно розпадається на дві частини — Західну і Східну, дві самостійні, по суті, держави, зі своїми імператорами на чолі.

У 406 р. германські племена (франки) перейшли Рейн і спустошили Галлію, 408 р. вестготи зайняли Паннонію і вирушили в Італію. До них приєдналось понад 40 тис. римських рабів. Війська вестготів 410 р. здобули і розграбували "Вічне місто", що мало величезний резонанс у тогочасному світі. Незабаром з-під влади Риму звільнилась Іспанія, значну частину території якої захопили племена вандалів, свевів і аланів. У 30-х роках на Римську державу напали гунни на чолі з Атіллою. Низка римських провінцій (Паннонія, Мезія, Галлія) та Італія були спустошені, хоч у вирішальній Каталаунській битві (451 р.) ніхто не здобув перемоги. У 455 р. Рим здобули і розграбували вандали.

У 475 р. римський патрицій Орест посадив на престол сина Ромула Августа, котрий і став останнім римським імператором. Але проти нього повстали варварські найманці на чолі з вождем Одоакром, які вбили Ореста, позбавили Ромула Августа влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Рік 476, коли все це сталося, і є останнім роком існування стародавньої Римської держави, яка зникла, проіснувавши близько тисячі років.

46. Джерела римського права в період республіки, їхня загальна характеристика (крім діяльності юристів та преторського права).

У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай. Стародавні звичаї регулювали життя общини, порядок ведення господарства, виконання суспільно корисних робіт, побут, шлюбні та сімейні стосунки, вшанування родинних і общинних богів та ін. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. З виникненням держави частина старих звичаїв зберігається: їх бере до уваги і використовує держава, вони застосовуються під державним примусом, мають державний захист. З них формується ще одне джерело права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право складалося не тільки з санкціонованих державою старих звичаїв, а й з нових, які або створювалися самими державними органами, або внаслідок багаторазового повторення громадянами типізувалися; виникало правило, вироблялася норма поведінки, яка знову ж таки санкціонувалася державою. Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водночас першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією. Його ще називали сакральним правом, оскільки вважалося, що вся поведінка людей, всі вчинки, у тому числі правові акти, визначаються і творяться з волі богів.

Зі становленням і розвитком римської державності основним джерелом права став закон (Іех). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і врегульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Спочатку термін Іех означав норму поведінки, що регулювала, визначала діяльність громадян. Воно могло бути встановлене жерцями, сенатом, магістратами чи самими громадянами (як певне зобов'язання). Тільки згодом, зі зміцненням державності, цей термін набув значення повеління народу (через прийняття відповідного рішення Народними зборами). За словами відомого юриста Гая, "закон — це те, що народ наказує і встановлює".

Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект (наприклад, закон Гортензія, закон Валерія). Іноді до імені магістрата додавалась коротка вказівка щодо змісту закону. Певного порядку опублікування законів у Римі не існувало. Однак іноді у центрі міста встановлювали дошки з текстом прийнятих важливих законів. Зберігались тексти законів у храмах і державній скарбниці.

У республіканський період було видано чимало законів, які мали переважно конкретний характер, тобто торкалися конкретних питань, що мали значення в даний час. Тоді ще не було кодексів, які б регламентували ту чи іншу галузь права, не було писаної, встановленої єдиним актом конституції. Римські закони мали на меті організацію діяльності держави, її органів, її безпеки, охорону системи політичних відносин, правового становища населення, землеволодіння, власності на рабів, судочинства. У ранній період було мало законів стосовно договорів, застави, спадкування, сервітутів та ін. Ці правові проблеми розробляли і ґрунтовно врегульовували пізніше — в часи розвиненої республіки та імперії.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не називалися. Нагадаємо: сенат певний час вважався дорадчим органом при вищих магістратах — консулах, преторах. Але оскільки його влада і компетенції швидко і неухильно зростали, розширювалися, то й рішення сенату набули загальнообов'язкового характеру, стали юридичними нормами. А в останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.