Хвилі революції та демократизації

При всій самобутності проблем, які постали сьогодні перед Україною, відбуваються вони не ізольовано, а в контексті світового політичного процесу. Українські події, безперечно, вплинули на світові політичні процеси, але й не меншою мірою останні впливають на перебіг української революції.

Більшість сучасних соціальних революцій (за винятком революції 1917 р. в Росії) були спробами модернізувати суспільство за рахунок вестернізації. У цьому зв’язку не можна не помітити певної тяглості революційних виступів в Україні із так званими оксамитовими революціями, які в 1990 - х рр. ХХ ст. прокотилися країнами Центрально - Східної Європи.

Помічено, що спалахи революційної активності мають властивість повторюватися з певною періодичністю, за що їх назвали революційними хвилями. Вони охоплюють країни з культурною близькістю та близькою історичною долею. Причини, які їх зумовлюють: на першому етапі – переважання національних чинників, на другому – переважання соціальних та ін.

Сьогодні можна виділити такі хвилі революційного піднесення:

1968 р. – хвиля протестних рухів у Західній Європі (передовсім Франції),

1989 р. – оксамитові революції Центрально - Східної Європи,

2004 р. – Помаранчева революція в Україні.

При всій віддаленості подій так званої Арабської весни, мабуть, що й вони мали певний вплив на перебіг політичних подій в Україні. Мова йде про крах імітаційних демократій, до яких належить і Україна.

Отже, можна говорити про певний сплеск демократичної активності у глобальному масштабі. І, можливо, ще зарано цей рух зараховувати до хантінгтонівського поняття – хвиля демократизації, але не помічати певного синхрону в революційних виступах в межах квазідемократій теж не можемо. Революції стають чинником зближення умов та обставин у різних країнах, дифузії ідей та лозунгів, стають умовою синхронізації політичних процесів.

“Горючий матеріал” революції

Під ним розуміють людей, готових вийти на площі й прийняти участь у революційних діях, не зважаючи на ризики. Людей, за їх ставленням до революційних подій, можна поділити на три групи:

1. Люди, котрі готові виступати проти режиму за будь - яких обставин.

2. Основна маса – готові приєднатися до чисельних акцій протесту.

3. Люди, що не приєднаються до революційних виступів за жодних обставин.

Революційна ситуація – це стан, при якому поріг масової участі у протестних акціях не перейдено!

Загалом масштабність революційних виступів можна оцінити за такою шкалою:

· успіх революційних виступів, перевага тих, що повстали

· громадянська війна, яка завершилася поваленням уряду (приблизна рівновага сил),

· потужні антиурядові виступи з кровопролиттям, які розхитали владу (сили повсталих приблизно рівні з силам уряду),

· багатолюдні та тривалі антиурядові виступи з окремими силовими зіткненнями,

· численні антиурядові виступи,

· декілька помітних антиурядових виступів,

· окремі протестні виступи.

Логіка розвитку революційних подій така: зростання кількості революціонерів, зниження порогу страху вийти на площу в основної маси, а також зменшення кількості людей, зовсім не готових до протестів. За оцінками дослідників, якщо відбувається зменшення кількості переконаних прихильників до 10% і менше, то поширення ідеї не відбувається взагалі.

Очевидно, що побиття протестуючих студентів спричинило (всупереч очікуванням влади) спалах революційного піднесення. Це був час найвищого вияву революційної енергії протестувальників. Час, коли революційна ситуація могла перерости у справжню революцію.

Однак цього не сталося. Революційна енергія протестувальників “вигоріла”. Вона вийшла на повалення пам’ятників, переговори, дрібні сутички, пісні й молитви. Образно кажучи, революційна енергія мас пішла в гудок! Влада вистояла й перевела революційну ситуацію у вигідне для себе позиційне протистояння. Чого тут більше – професійності влади чи непрофесійності опозиції – тема окремого дослідження.

Випадкові обставини можуть і збільшити, і зменшити кількість протестувальників. Наприклад, відставка уряду Миколи Азарова ініційована опозицією після непідписання угоди з ЄС та побиття студентів могла спричинити приєднання до революційного руху основної частини населення, яке з обережністю спостерігало за результатами протистояння. Нездатність її реалізувати остудила революційний запал багатьох обережних симпатиків революції. Не сприяли цьому й театралізовані факельні походи радикальних націоналістів.

Вождь світового пролетаріату (точніше, його повалений пам’ятник у Києві) знову зіграв злий жарт із Україною. Комуністи, які напередодні цих подій декларували свою готовність підтримати ухвалу про відставку уряду, різко змінили позицію й хитнулися від вандалів.

Досвід революційних виступів в арабському світі є показовим для нас і в тому сенсі, що абсолютна делегітимація влади ще не означає автоматичну її слабкість й нездатність до рішучого спротиву (приклад Лівії та Сирії). Між слабкістю та делегітимністю існує прямий зв'язок.

На силу делегітимного режиму впливає: відсутність реальних фінансових можливостей, відсутність рішучості жорстоко подавити протести, слабкий контроль над армією, розкол всередині правлячої верхівки. І що особливо важливо – залежність від іноземних акторів.

В українському випадку саме матеріальна та морально-психологічна підтримка Росії стала однією із складових сили делегітимного українського режиму.

Цікаво й те, що “горючим матеріалом” арабської весни стала молодь: або студенти, або навіть молоді люди із вищою освітою. Пов’язується це з девальвацією освіти у цих державах й нездатністю випускників знайти належне застосування своїм знанням. Навіть для європейців в умовах сучасної економічної кризи звичною стала абревіатура NEET, що означає “ні освіти, ні роботи, ні навчання”. Вона символізує молодь, яка опинилася на узбіччі повноцінного життя.

 

В Україні, за офіційними повідомленнями від 1 вересня 2013 року, кількість зареєстрованих безробітних становила 435,4 тис. осіб, з них молоді (від 14 до 35 років)– 183,3 тис. осіб, тобто 42,1%. У 2012 році на обліку в Державній службі зайнятості перебувало 887,9 тис. незайнятих громадян віком до 35 років, або 48,6% від загальної кількості осіб, які перебували на обліку. З них 52,9 тис. були випускниками вишів, 33,5 тис. закінчили професійно - технічні заклади і 6,3 тис. – середні загальноосвітні школи. Серед молоді віком 24 - 29 років рівень безробіття порівняно з 2011 роком зріс до 9,5% проти 9,2%. При цьому майже кожен третій із загальної кількості незайнятих молодих українців перебував на біржі праці уже більше року з моменту звільнення.

Політичне vs громадянське

Для успішного перетворення революційної ситуації в революцію потрібні також сприятливі суб’єктивні чинники – політична сила та політичні лідери здатні очолити та забезпечити успіх революції.

Відмінність Помаранчевої революції 2004 р. від Революції Гідності 2013 р. полягає якраз у тому, що в першому випадку ці суб’єктивні чинники існували, а у другому – ні. Парадоксально, але події Євромайдану показали явну відірваність від реалій політичного життя не лише правлячої верхівки, але й опозиційних політичних сил та політиків.

Розгортаючи без належної мотивації та підготовки загальноукраїнську акцію – “Повстань Україно!” – в момент найвищого революційного піднесення опозиційні політичні сили виявились до неї неготовими. Радикальні на словах і обережні в діях, вони відіграли роль радше миротворців, аніж буревісників Революції Гідності.

Намагання ж за інерцією використати народне незадоволення для партійного піару спричинило появу руху – Майдан без політиків! Вершиною недолугості нинішніх опозиційних сил став епізод, коли громадські діячі та активісти, а не політики та парламентарі сформулювали пакет політичних вимог до влади.

Негативне ставлення населення до політичних партій – це не технологія Банкової, як це сьогодні намагаються представити деякі радикальні політики, а результат усієї попередньої діяльності українських партій (і провладних і, на жаль, опозиційних).

Так, за даними соціологічних опитувань, проведених не так давно, понад 70% опитаних вважали, що українські політичні партії не виконують своїх функцій в суспільстві. Відсоток респондентів, які повністю недовіряють і радше не довіряють політичним партіям, коливався від 64,8% до 79,5%, а частка респондентів, яка повністю довіряє і скоріше довіряє партіям, коливалася від 12,4% до 22,5%.

39,3% респондентів вважають, що вся діяльність політичних партій просякнута корупцією. 72,9% респондентів називають виявом політичної корупції в межах фінансування виборчих кампаній політичних партій недекларування джерел фінансування, а 72,5% респондентів вважають таким виявом купівлю - продаж місць у виборчих списках політичних партій.

Отже, громадянське суспільство виступило не проти самих політичних партій, а проти політичних партій у їхньому нинішньому вигляді! Проти партій-елементів наявної системи.

Якщо в країні існує повний песимізм і домінує уявлення про політичний режим як про поганий та нелегітимний, але іншого, кращого, немає – то революція неможлива. Наявність справжньої альтернативи політичному режиму є умовою успіху революції.