Відродження Б.Хмельницьким української державності. Внутрішня і зовнішня

політика гетьмана. У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося

утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції,

досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівського договору. Б.Хмельницький у цей час

продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював

- 75 -

наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід

козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.

Отже, держава отримала офіційну назву “Військо Запорізьке”. Хоча від початку 50-х рр.,

як стверджують В.Смолій і В.Степанков, серед різних прошарків населення все більше

поширювалася і така її назва, як “Україна”. До неї входили Київщина, Чернігівщина,

Брацлавщина, Запоріжжя – близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн. чол.

Герб – зображення козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі – використовувався

на печатці Б.Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково

його роль виконували гетьманські прапори, головний із них був білого кольору із колом,

посередині якого розміщувався хрест в обрамленні 8 (по 4 з кожного боку) золотих і 2

червоних зірках.

Столицею держави стало м. Чигирин, хоча значення Києва як центру тодішнього

українського національного життя не применшувалося. Верховним органом влади вважалася

генеральна військова рада, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших

прошарків населення. Вона скликалася для вирішення найважливіших питань, а також обрання

генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громіздкість і

неефективність вона не була постійно діючим органом, з часом її роль зменшується.

Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада старшини або просто

старшинська рада) з участю полковників. Її ухвали мали визначальний вплив на прийняття

рішень гетьманом.

Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і

генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких

наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули.

Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони,

фактично – володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником України. Зовнішнім

атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б.Хмельницький мав широкі

повноваження у військовій, адміністративній, фінансово-економічній, судовій, зовнішній

галузях. Видавав загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали. Скликав

генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і

відповідно влада зміцнювалися, поскільки проводив свою політичну і соціально-економічну

лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Не випадково його

називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.

Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генеральний писар

очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань

адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного і т.д. характеру.

Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою

старшиною тощо. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав

за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за виконанням універсалів

гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової

старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для

полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації

повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєздатності та

дисципліни війська тощо.

Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут

також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпосереднє керівництво такою

територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним

- 76 -

військовим підрозділом). Замість 3 воєводств вся територія держави була поділена на 16

полкових територіально-адміністративних одиниць (у народно-визвольній армії полків могло

бути і більше). З них 9 правобережних і 7 лівобережних.

Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 у залежності від території та

населення), які були запроваджені замість повітів і які не слід змішувати з відповідними

військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.

Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з

обраними війтами, а малими містами і селами – отамани.

Нарешті, Запоріжжя склало окрему військово-адміністративну одиницю на чолі із

кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише

військову зверхність гетьмана.

Формування нового державного устрою завершено вже до весни 1650 р. Він виявився не

громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький добився злагодженої та ефективної роботи

державних органів, точного і негайного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи його

розпоряджень.

Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і

військові функції. Так, за визначенням І.Крип’якевича, генеральна старшина одночасно

виконувала обов’язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд,

держадміністрацію і був головнокомандуючим армією. Подібні функції виконували

полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади

через брак цивільної політичної еліти.

Слід звернути увагу і на те, що судова влада не була відокремлена від адміністративної.

Були створені і діяли генеральний, полкові та сотенні суди. У містах і селах чинили суд війти

та отамани. Судам підлягали козаки, міщани, селяни. Вони діяли на основі звичаєвого,

магдебурзького права, а також Литовського статуту.

Поскільки у тодішніх державотворчих процесах головну роль відіграло козацтво,

козацька старшина і безумовно гетьман, то Військо Запорізьке можна назвати також козацько-

гетьманською державою.

Виборність всіх урядовців (від гетьмана до сотника і війта), наявність таких колективних

органів влади, як ради, дає підстави для висновку про те, що у тодішній українській

державності були закладені основи республіканської форми правління.

Проте з часом верх взяла монархічна (гетьманська) тенденція. Б.Хмельницький зосередив

у своїх руках всі вищі державні функції, став по-суті “єдиновладцем і самодержцем” України.

Змінилося його титулування: Божою милістю гетьман Війська Запорізького. В.Смолій і В.

Степанков вважали, що це була прогресивна тенденція у тодішніх екстремальних умовах. Бо

встановлення монархії у формі спадкового гетьманства Хмельницьких сприяло б консолідації

нації навколо державницької ідеї, давало можливість уникнути в майбутньому боротьби

старшини за булаву. Зрештою, така форма правління існувала в цей час у багатьох

європейських країнах.

Власне глибоким розумінням історичних перспектив розвитку тодішньої української

державності в першу чергу, а не звеличенням власного роду, можна пояснити прагнення

Б.Хмельницького передати гетьманську булаву своєму синові Юрієві наприкінці життя. І за

його наполяганням таке рішення прийняла рада генеральної старшини в другій половині квітня

1657р. Зважаючи на недостатню підготовленість 16-річного юнака, регентом, тобто опікуном,

при ньому доручено бути генеральному писареві І.Виговському. Проте, як показав дальший

розвиток подій, козацька старшина не зрозуміла історичного значення даного курсу

- 77 -

Б.Хмельницького. І це привело згодом до великої трагедії, до руїни, громадянської війни на

українських землях.

Тепер проаналізуємо внутрішню політику гетьмана. Для матеріального забезпечення

державного будівництва, ведення війни потрібні були значні кошти. Тому була створена власна

фінансова система, яка успішно функціонувала. Як свідчать останні наукові дослідження

(В.Смолій, В.Степанков, Л.Гвоздик-Пріцак __________та ін.), вже наприкінці 1649 р. розпочалось

карбування національної монети, на якій з одного боку був зображений меч, а з другого –

Богданове ім'я. Податки платило все доросле населення, крім реєстрових козаків (40–60 тис.),

які склали регулярне ядро національної армії. Значні прибутки давали оплати з млинів,

горілчаних оренд, внутрішнього і пограничного мита, штрафи тощо. Б.Хмельницький

організував військовий скарб (казну), невіддільний від гетьманського, яким сам керував. Не

виключено, що Б.Хмельницький міг доручити комусь виконувати обов’язки підскарбія, хоча

офіційно такої посади не було.

Гетьман проводив гнучку і збалансовану соціальну політику. Обмежував соціальні

апетити української шляхти, козацької старшини. Заборонив реставрацію (відновлення)

великого феодального землеволодіння. Селянство отримало землю і волю, не виконувало

панщини, не було закріпаченим (після перемоги на Батозькому полі, про що мова буде йти

пізніше, польські магнати і шляхта втекли з території Війська Запорізького). Причому, навіть

масово переходило у козачий стан. Козацтво із гнаного і переслідуваного перетворилося на

провідну верству українського суспільства (чисельно у ряді районів козацтво складало від 60

до 80% від усієї кількості населення). У його руках зосередилась не тільки влада, але й

земельна власність.

Власне вільне дрібне землеволодіння як козацьке, так і селянське стало основною

формою господарювання у цей час. Склалися реальні умови для розвитку сільського

господарства на фермерських засадах, тобто на власній приватній землі із застосуванням

найманої праці.

Соціально-економічна політика Б.Хмельницького була спрямована також на розвиток

ремесел, промислів, торгівлі як у середині країни, так і поза її межами. Фактично були

закладені основи ринкової, капіталістичної економіки, що ґрунтувалася на приватному

підприємництві й вільній конкуренції. Україна, таким чином, вписувалася у європейський

контекст.

Нарешті, близько 40 універсалів гетьмана закріпили відповідні земельні володіння за

церквами і монастирями. Православ’я із переслідуваної ідеології стало панівною,

перетворилося на символ боротьби за незалежність України від католицької Польщі.

Отака збалансована соціальна політика гетьмана сприяла внутрішній стабільності,

консолідації різних верств тодішнього українського суспільства. Можливим був перехід з

одного стану в інший. Б.Хмельницький не допустив до суперечок у суспільстві, розколу

повстанської, народно-визвольної армії на протиборствуючі угрупування, якій, до речі,

приділяв особливу увагу. Адже, за словами І.Крип’якевича, “військо було головною основою

державної організації і надавало тон усьому життю”. Крім реєстровців, запорожців важливу

роль у ньому відігравало ополчення, яке використовувалося головним чином для

фортифікаційних робіт і обозної служби. Найсучаснішою вогнепальною зброєю володіла

піхота, створив кінноту, важку і легку артилерію, в тому числі вперше в Україні запровадив

гармати на лафетах, а також розвідку і контррозвідку. Армія відзначалася високим бойовим

духом, мужністю та суворою дисципліною. Все це мало важливе значення, бо відповідало в

першу чергу загальнонаціональним інтересам.

- 78 -

Не можна заперечувати того, що у цих надзвичайно складних і важких воєнних умовах

розвивалася освіта, наука. Ось які цікаві та важливі спостереження залишив нам арабський

мандрівник П.Алепський, який на протязі 100 днів (1654–1655 рр.) побував у Війську

Запорізькому: “По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі

вони за малими винятками грамотні, навіть здебільшого їхні жінки та дочки уміють читати...,

священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по улицях..., там люди вчені,

кохаються у науках та законах”.

Створення такої власної держави засвідчило величезні інтелектуальні сили та потенційні

можливості українського народу.

Проте її життєдіяльність необхідно було забезпечувати також зваженою і обережною

зовнішньою політикою. Гетьман вміло використовував суперечності між сусідніми державами

України, сіяв розбрат у стані ворогів. Сформованій ним дипломатичній службі вдавалося

укладати союзи з одними державами і добиватися нейтралітету інших. Це привело до визнання

Війська Запорізького як суб’єкта міжнародних відносин, незважаючи на протидію Польщі та її

союзників. Фактично козацька Україна діяла як незалежна держава на міжнародній арені.

Дипломатичним успіхом слід вважати залучення на свій бік Кримського ханства на

початку війни, підписання у 1649 р. рівноправного і взаємовигідного торговельного договору

між Військом Запорізьким і Туреччиною, що зміцнило міжнародний авторитет української

державності. Б.Хмельницький налагодив зв’язки із Валахією, Трансільванією, Московією,

Венецією, Бранденбургом, Швецією. Маємо відомості про те, що листа до гетьмана надіслав

керівник англійської буржуазної революції О.Кромвель, який назвав його “генералісимусом

(тобто головнокомандуючим – авт.) війська і стародавньої грецької релігії та церкви,

володарем запорізьких козаків”.

Поскільки кримські татари виявилися ненадійними союзниками, то пошук спільників,

вибір орієнтації на ту чи іншу країну мав важливе значення. Чому? Справа полягала не тільки у

потребі збройної допомоги у війні проти Польщі. Як зауважив відомий сучасний історик із

діаспори О.Субтельний, у даний період незалежність держави пов'язувалася насамперед з

особою законного, тобто загальновизнаного на міжнародній арені монарха. Поскільки

Б.Хмельницький не мав міжнародного визнання як монарх-правитель (для більшості володарів

європейських держав він був бутівником, що вів боротьбу проти законного свого господаря –

польського короля), то необхідно було знайти такого зверхника – покровителя і одночасно

надійного захисника Війська Запорізького від Польщі. Ця думка все більше привертає увагу

сучасних істориків. Вони приходять до висновку, що тільки через етап попередньої залежності

у формі протекторату могла виникнути і утвердитися в кінцевому результаті Українська

самостійна соборна держава у даний період. Звідси випливає розуміння того, чому гетьман не

опирався безпосередньо на власні сили для досягнення даної мети, а намагався заручитися

відповідною підтримкою московського царя або турецького султана. Доречно зазначити, що у

середньовічній Європі протекторат був досить поширеною формою залежності, суть якої

полягала у тому, що одна держава брала на себе зобов’язання захищати територіальну

цілісність іншої і через це могла здійснювати контроль за її політикою.

Отже, вже влітку 1650 р. внаслідок обміну посольствами досягнуто відповідної

домовленості спочатку із турецьким султаном. Наприкінці цього року гетьман з усім Військом

Запорізьким потрапили “під крила і протекцію неосяжної Порти”. Однак ця угода виявилась

нереалізованою через внутрішні зміни у Туреччині та непопулярність “бусурман” серед

українців.

- 79 -

На перший погляд кращі перспективи відкривалися тоді встановленням союзу із

Молдавією, якого досягнуто за допомогою успішного військового походу спільно із татарами у

вересні 1650 р. Гетьман заставив господаря В.Лупула відмовитися від проведення

антиукраїнської політики і погодитися на шлюб дочки Розанди із сином Тимошем. Про

наслідки цього союзу скажемо пізніше.

Таким чином, Б.Хмельницький відновив українську державність після тривалого періоду

її відсутності, проте не на всій етнічній території. Поряд із позитивними результатами,

досягнутими на міжнародній арені його дипломатичною службою, простежувалась і складність

міжнародного становища України. Все більше ставало очевидним, що сусідні країни не хотіли

її незалежності. Тому першорядного значення набувала і далі збройна боротьба для досягнення

цієї програмної мети.

3. Воєнні дії у 1650–1653 рр. Білоцерківський і Жванецький договори. У лютому 1650

р. польські війська вдерлися на Поділля, розпочавши новий етап збройного протистояння. Під

Вінницею їх погромлено. Б.Хмельницький на цей раз втратив момент і не розвинув далі

переможного успіху. В якійсь мірі перешкодило цьому стало з'ясування стосунків із татарами.

Воєнні дії продовжено влітку наступного року. На цей раз вирішальна битва відбулася на

Волині поблизу містечка Берестечка. Тут у болотистій місцевості над річкою Стир

сконцентровано величезні сили супротивних сторін. Козацько-татарська армія під проводом

гетьмана і хана налічувала відповідно біля 100 тис. і 50 тис. вояків. Польського війська на чолі

з королем було також 150 тис., в тому числі 20 тис. добре вишколених німецьких найманців.

Генеральний бій відбувся 28-30 червня. У цей вирішальний момент вдруге зрадив

кримський хан, піддавшись на польські намови. Не витримавши гарматного обстрілу, татари

відступили. Б.Хмельницький разом із генеральним писарем І.Виговським намагалися їх

зупинити, однак потрапили у полон. Відсутність гетьмана вкрай негативно позначилась на

бойових діях українського війська. Хоча командування перебрав на себе полковник І.Богун,

проте паніки не вдалося уникнути під час відступу з облоги. В результаті загинуло біля 30 тис.

козацьких лицарів, до ворога потрапила певна частина гармат, іншого озброєння, а також

похідна канцелярія гетьмана з усіма дипломатичними документами.

Звичайно, це була перша серйозна поразка. Хоча значних втрат зазнала і польська армія.

Ослаблена цією битвою, вона не змогла зразу організувати погоні за основною частиною

українського війська, якому вдалося вирватись із оточення.

Ситуація ускладнювалася тим, що в цей час рушила на Київ з півночі і литовська армія

під проводом Я.Радзивілла. Здолавши збройний спротив козаків під командуванням

полковника М.Небаби, вона спочатку взяла Чернігів, а потім Київ. Однак ворожі дії міщан

змусили литовців покинути стару столицю, пограбувавши її. Наприкінці серпня вони

з'єдналися з польською армією біля Василькова, яка надійшла з-під Берестечка.

У цей критичний момент ситуацію врятував Б.Хмельницький. Викупившись із

татарського полону, він із незвичайною енергією за короткий час зібрав рештки розбитих

полків, організував свіжі сили і вже на початку вересня дві ворожі армії знову зустрілися під

Білою Церквою. Жодна із сторін не була переконаною у своїй перемозі. Наступила осінь.

Маючи підтримку населення, сили українського гетьмана зростали. Подібного була позбавлена

ворожа армія – вона терпіла великі труднощі через брак харчів, води, паші для коней тощо.

Ось чому при посередництві спольщеного українського шляхтича А.Киселя вдалося

укласти Білоцерківську мирну угоду 28 вересня 1651 р. Її основні умови: козацькою

територією визнавалося тільки Київське воєводство, реєстр зменшувався до 20 тис., гетьман не

мав права вести закордонних зносин тощо. Як бачимо, ці умови виявилися значно гіршими від

- 80 -

попередніх Зборівських. Проте Білоцерківський трактат більшою мірою мав умовний,

нетривкий характер. Якщо Зборівський договір польський сейм хоча б затвердив, то

Білоцерківський – ні (за твердженням видатної дослідниці минулого Н.Полонсько-Василенко,

один литовський шляхтич наклав “вето”). Це звільнило гетьмана від його виконання. Тим

більше, що вже наступного 1652 р. війна розгорілася з новою силою.

Влітку цього року козацьке військо на чолі з Тимошем за завданням гетьмана рушило у

Молдавію, щоб заставити В.Лупула виконати попередні домовленості щодо шлюбу. Біля села

Батога на Поділлі на нього напала 20-тис. польська армія на чолі з М.Калиновським, син якого

також претендував на руку прекрасної Розанди. Однак на допомогу Тимошеві поспішив

Б.Хмельницький разом із татарами. У дводенній кривавій битві 22–23 травня польське військо

зазнало цілковитого розгрому. Загинули обидва Калиновські, пощади не було полоненим,

захоплено 57 гармат. Так Б.Хмельницький помстився і взяв реванш за Берестечко.

Ця перемога послужила сигналом для активізації боротьби селян, інших верств

українського населення. В результаті вся територія Війська Запорізького була звільнена від

польських магнатів, шляхти, їх управителів, будь-яких збройних формувань. Українська

козацько-гетьманська держава стала фактично незалежною. Реалізовано нову модель

соціально-економічних відносин, про що говорилося при висвітленні другого питання.

Наступив таким чином важливий етап державотворчої діяльності гетьмана.

Проте Польща, як показав дальший розвиток подій, далеко не змирилася з цим.

Тимчасом Тиміш одружився із Розандою. Молдавія стала союзницею України.

Відкривалися перспективи для здійснення балканської політики гетьмана, який мав намір

посадити на молдавський трон Тимоша, а В.Лупула винагородити волоським, а можливо і

трансільванським (семигородським) князівствами.

Однак ці плани не здійснилися. Проти зближення Молдавії з Україною виступила

внутрішня опозиція на чолі із колишнім канцлером С.Георгіцою, яку підтримали Валахія і

Трансільванія. У цій боротьбі під час облоги Сучави (старої столиці молдавських господарів)

важко поранено Тимоша, який за дорученням гетьмана на чолі козацького війська допомагав

своєму тестю В.Лупулу, що і спричинило його смерть у вересні 1653 р.

Крах балканської політики, смерть улюбленого сина, який займав особливе місце у

планах Б.Хмельницького, була сприйнята гетьманом із великим сумом. Цей удар долі він

сприйняв з мужністю і рішучістю якнайскоріше закінчити війну, розгромивши остаточно Річ

Посполиту. Тому Б.Хмельницький наказав старшині провести масову мобілізацію козаків і

міщан до війська, забезпечити його всім необхідним і готовитися до дальшої боротьби. Тим

більше, що наприкінці серпня 1653 р. король Ян Казимир рушив у похід на Україну.

Одночасно гетьман активізував і дипломатичну діяльність. Тільки у 1653 р. він вислав 31

посольство у зарубіжні країни, причому в окремі з них по декілька разів. Не вдалося

переконати польський уряд в необхідності визнання незалежності козацької України і вона

розпочала новий збройний наступ. Особливі надії покладав у цей час на Московську державу.

Щоб схилити її на свою сторону, вдався до погроз союзом із Туреччиною.

Тим часом вже у другій половині вересня Б.Хмельницький разом із кримськими татарами

виступив проти королівської армії, заставив її відступити з-під Бара (Поділля) до містечка

Жванець над Дністром і тут взяв її у тривалу облогу. Через наближення зими польське військо

терпіло від холоду, хвороб і недостачі продовольства. Перебуваючи у катастрофічному

становищі, йому загрожував голод і капітуляція. І на цей раз хан зрадив козаків, перейшовши

на бік поляків. Переговори між ними закінчилися укладенням сепаратного Жванецького

мирного договору 15 грудня 1653 р. Король погодився виплатити велику контрибуцію хану,

- 81 -

татари у черговий раз отримали право на пограбування і ясир з українського населення, а щодо

Війська Запорізького, то відновлено головним чином умови Зборівського трактату. Фактично

інтереси України знову проігноровано.

Дізнавшись про укладення договору, Б.Хмельницький скликав раду генеральної

старшини, на якій проінформував про його зміст і заявив про необхідність повного розриву з

Річчю Посполитою. Тим більше, що гетьману стало відомо про згоду Москви на союз із

Україною.

Таким чином, війна набрала затяжного характеру. 6 років боротьби не принесли бажаного

результату. Якщо на початковому етапі перешкодила відсутність державницької програми, то у

наступний період – неодноразова зрада кримського хана. Намагаючись уникнути війни на два

фронти, гетьман не поривав зв’язків з ним. Свідомо йшов на жертви, щоб не допустити

об'єднання Криму і Польщі. Хоча у зв'язку з цим виникає ціла низка запитань, на які непросто

дати відповідь. Чому занадто довірливо ставився до хана? Чому татари тричі обманювали і

зраджували козаків? Чому гетьман не зумів їх нейтралізувати чи вжити контрзаходів?

Ясно одне: Україна у даний період гостро потребувала надійного союзника. Адже

Туреччина не виявила активності. Польща іще далеко не була зломлена, не хотіла змиритися із

незалежною Україною, а сили і можливості Війська Запорізького не були безмежними. Тривала

спустошлива війна на українській території, пограбування її населення татарами, посухи,

неврожаї, пошесті, ізоляція від західноєвропейських ринків, переселення і втечі народу в

північно-східні та східні українські землі, які згодом отримали назву “Слобідська Україна”

тощо – все це настійно вимагало протекції іншої держави з метою продовження боротьби за

незалежність і соборність України. Ось чому союз із Московією випливав із реального,

тверезого аналізу тодішньої ситуації.