Образи мови в науці хх поч. Ххі століття.

Однією з найважливіших ознак сучасної лінгвістики і лінгвофілософії вважають динамічно-діяльнісне, функціонально-комунікативне і антропозорієнтоване розуміння сутності й природи мови. Образ мови як «оселі людського духу» складався впродовж усього ХХ ст., набуваючи різних відтінків. Російський лінгвіст і лінгвофілософ Ю. Степанов розглядає найважливіші образи мови в науці наприкінці ХIХ — на початку ХХI ст.

1. Мова як мова індивіда. Згідно з цим образом єдиною реальністю є мова окремого індивіда; загальна мова — це абстракція або навіть фікція. У світі існує стільки окремих мов, скільки й індивідів. Найповніше ця ідея була сформульована одним із найвидатніших молодограматиків, німецьким ученим Германом Паулем у праці «Принципи історії мови» (1920).

2. Мова як член сім’ї мов. Такий образ мови сформувався в межах порівняльно-історичного мовознавства. Під сім’єю мов у компаративістиці розуміють групу мов, яка розвинулася із спільної мови-основи, або прамови. При цьому елементи мов (фонеми, морфеми, лексеми, синтаксеми) перебувають у певних регулярних співвідношеннях. Французький лінгвіст А. Мейє наголошував, що порівняльно-історичний метод дає змогу встановити взаємозв’язки між первісною мовою і окремими мовами, що з неї розвинулися, але не між різними мовами, які є продовженням спільної мови. Відповідно до такого погляду кожна мова є членом мовної сім’ї, в якій існують регулярні історичні співвідношення. Найважливішими з них є звукові, а також співвідношення мінімальних значущих елементів (морфем). Вони формують внутрішню і зовнішню системність мови і закладають ідеї системно-структурного бачення сутності й природи мови.

3. Мова як структура. Цей образ мови розглядали польсько-російський лінгвіст І.-О. Бодуен де Куртене і Ф. де Сосюр, але найповніше його розкрито в концепціях учених данської школи лінгвістики (Копенгагенського лінгвістичного осередку): Л. Єльмслева, В. Брьондаля, Х. Ульдаля та ін. На їхню думку, мова є універсальною системою, яка має нежорстко детермінований характер (потенційний, статистичний), що дає змогу створити алгебраїчні її описи. Мова пов’язана з конкретними соціальними колективами людей, а в свідомості кожної конкретної особистості — з нейрофізіологічними процесами. Всередині мови основним системотворчим принципом вважається елементарна мовна опозиція — бінарна (лат. binaries — подвійний) структура.

4. Мова як система. Цей образ мови є модифікацією й уточненням попереднього, але жорсткіше структурно детермінований. Під системою розуміють єдине ціле, яке домінує над своїми складниками і формується з елементів (мінімальних складників свого рівня: фонем, морфем, лексем, синтаксем (словосполучень), структурних схем речень) і зв’язків (парадигматичних, синтагматичних та епідигматичних).

Структура мови є спільною для всіх ідіоетнічних мов (спільні типи фонемних опозицій; порядок слів у реченні тощо). На думку деяких науковців, структура є єдиною для всіх мов, а система мови як матеріальна реалізація структури завжди неповторна, ідіоетнічна.

5. Мова як тип і характер. Одним із перших скомбінував поняття «тип мови» і «характер мови» відомий чеський мовознавець, засновник Празького лінгвістичного осередку Вілем Матезіус (1882—1945). Цю ідею він висловив у статті «Про лінгвістичну характерологію» (1928). За його твердженнями, лінгвістична характерологія повинна розпочинатися із сучасного стану мови. Вона має на меті дослідження синхронних зв’язків у конкретній мові; виокремлення базових ознак певної мовної системи.

Досліджуючи англійську мову, В. Матезіус визначив її основні функціональні ознаки: а) суб’єктивізм; б) домінування одного й того самого підмета, який є найбільш актуальним за певної ситуації; в) значна кількість пасивних конструкцій тощо.

6. «Комп’ютерна революція» і комп’ютерний підхід до мови. Початок «комп’ютерної революції» прийнято пов’язувати з працями 60-х років ХХ ст. видатного американського лінгвіста Ноама Хомського, які не змінили погляду на мову, але суттєво вплинули на лінгвістичну теорію та на формування генеративної лінгвістики (породжувальної граматики).

Науковий переворот, пов’язаний із генеративною лінгвістикою, полягає у маніфестації граматики мови як формального об’єкта, якому притаманна психологічна реальність у житті людини. Тому лінгвістика є складовою теоретичної когнітивної психології. У генеративній лінгвістиці відроджуються положення всезагальної і раціональної граматики Пор-Рояля (XVII ст.): речення мають адекватну мисленню внутрішню структуру, пов’язану з думкою, і зовнішню структуру, в якій відображається вимова і правопис. Усі мови мають однакову внутрішню структуру, задану логікою мислення, і розрізняються своїми зовнішніми маніфестаціями. Глибинна граматика мови дає змогу породжувати величезну кількість поверхових граматичних форм. Комунікативна компетенція допомагає відсіювати неправильні і вживати лише правильні мовні форми і вирази. Мова є механізмом породження правильних поверхових форм і виразів; ця система — автономний модуль зі своїми принципами і правилами.

7. Інтерпретаційний образ мови. Історія мови є ідеальним об’єктом для її витлумачення. Зрозуміти певну мовну структуру — означає інтерпретувати і пояснити смисл того, що втілено у граматичних фактах. Причому значення тих чи інших структур людського досвіду, втілених у мові, не міститься у мовній формі, а додається інтерпретатором. З цим розумінням мови тісно пов’язаний «принцип кооперативного спілкування» американського логіка і філософа Г.-П. Грайса: «Ми розуміємо значення висловлювання лише тому, що воно адресоване нам».

8. Мова як теорія мовної дії. Цей образ мови був започаткований у середині 60-х років ХХ ст. британським філософом і логіком Джоном Остіном (1911—1960), який вважав, що мінімальною одиницею людського спілкування є не речення, як це традиційно подається в шкільних і вузівських граматиках, а мовленнєва дія, тобто здійснення певних актів (запитання, наказ, вибачення, призначення на посаду, заспокоєння, привітання тощо). Новітній етап розвитку аналітичної філософії пов’язаний з теоріями «мовної дії», «мовної компетенції», «мовленнєвих актів».

9. Мова як простір думки і оселя людського духу. Саме так визначає сутність і природу мови відомий німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Гайдеґґер (1889—1976) у своїй праці «Мова — оселя буття»: «Мова є одночасно оселею буття і житлом людської сутності».

Вислів «мова як простір думки» став метафорою, під яку підводяться когнітологічні визначення мови. Когнітологічний підхід до вивчення мови є провідним у сучасному мовознавстві та лінгвофілософії.