Видалення, зберігання та утилізація гною і сечі

Гній - дуже цінне органічне добриво, але він містить і велику кількість збудників різних захворювань. Найбільшого поширення набула механічна система видалення гною за допомогою транспорте­рів. У приміщеннях із решітчастою підлогою застосовують гідравлічні способи його видалення. У практиці відомі два способи зберігання гною: холодний (анаеробний) і гарячий (аеробний). Гній зберігається в гноєсховищах, які знаходяться на відстані не менше як 50 м від приміщень. Тут він дозріває і знезаражується. Гній можна знезаражу­вати й у полі, коли його складають у перемішку з соломою або торфом. Температура в бурті підвищується до 60-70°С, внаслідок чого гинуть збудники багатьох захворювань та насіння бур'янів. Це і є біотермічне знезаражування гною.

Гній, одержаний від тварин хворих на сибірку, емкар, сказ, сап тощо, обов'язково спалюють, а рідку фракцію - дезінфікують. У зви­чайних умовах рідку фракцію витримують у ставках-нагромаджувачах. Останнім часом створюють й інші способи знешкодження рідкого гною (хімічні, фізичні та біологічні).

Підстилку.в приміщеннях використовують для захисту тварин від забруднення, механічних пошкоджень, переохолодження. Вона вбирає сечу, шкідливі гази. Найкращим матеріалом для підстилки є торф і солома злакових. Як підстилка може використовуватись суха тирса, листя дерев тощо.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що вивчає епізоотологія?

2. Що ви розумієте під інфекцією та вірулентністю?

3. Які види імунітету ви знаєте?

4. Охарактеризуйте поняття про епізоотичний процес.

5. Як ви розумієте протиепізоотичні заходи

6. У чому суть специфічної профілактики?

6. Охарактеризувати основні вимоги до санації приміщень:
дезінфекції, дезінсекції і дератизації.

7. Охарактеризувати загальні заходи щодо запобігання
занесення заразних хвороб.

8. Як проводиться знищення й утилізація трупів?

10. Як проводиться утилізація гною і сечі?

3.8. Інфекційні хвороби, спільні для різних видів тварин

Сибірка

Сибірка (антракс) - гостре інфекційне захворювання багатьох видів тварин і людини, яке характеризується гарячкою, септицемією й утворенням карбункульозних інфільтратів у різних ділянках тіла.

Збудник хвороби - бацила, що мас форму палички до 8 мкм завдовжки і до 1,5 мкм завширшки, утворює спори і капсули, нерухома, забарвлюється позитивно за Грамом. Мікроб культивується на простих середовищах й існує у двох різновидах - вегетативному, який перебуває в організмі ураженої тварини і має форму палички, оточеної капсулою (рис. 19 а, б), і споровому, що існує в навколиш­ньому середовищі (найчастіше в грунті). Капсула захищає збудника від бактерицидних речовин організму й одночасно причетна до виділення мікробом особливо токсичних речовин - агресинів, які нейтралізують активність фагоцитів.

 

 

Вегетативні форми нестійкі до дії фізичних і хімічних факторів. Вони гинуть під час нагрівання до температури 50-55⁽'С через 40-60 хв, під час кип'ятіння - миттєво. Спори, навпаки, досить стійкі. В атмосфері текучої пари при температурі плюс 100°С вони гинуть через 12-15 хв, кип'ятіння витримують протягом 45-60 хв, у висуше­ному стані зберігаються роками, у грунті - десяти лінями. Дезінфіку-ючі речовини на них діють по-різному. Хлорне вапно з 4 % активного хлору знешкоджує спори через 3 хв, 3 %-вий формалін - через 5 год, З %-вий розчин фенолу - через 24 год. Вегетативні форми під дією цих речовин гинуть протягом перших хвилин.

Сприйнятливість. До сибірки найбільш чутливі травоїдні свійські і дикі тварини, особливо рогата худоба, коні, верблюди, олені, косулі, жирафи, лосі та ін. Свині менш чутливі. М'ясоїдні заражаються під час поїдання трупів, проте, в активній формі хворіють рідко. Свійська птиця до хвороби нечутлива. З лабораторних тварин дуже сприйнятливі кролі, морські свинки, білі миші. Сибірка досить небезпечна для людей, які заражаються під час обробки туш вимушено забитих тварин, розгині трупів, інколи через заражені продукти і грунт.

Поширення. Сибірка трапляється в багатьох країнах світу. У нашій країні досягнуто значних успіхів у справі профілактики хвороби, в зв'язку з чим тепер вона виникає рідко як спорадична інфекція.

Основне джерело інфекції - хворі тварини, які своїми виділеннями заражають грунт і різні предмети навколишнього середовища. Досить небезпечний фактор передачі хвороби - трупи тварин, що хворіли на сибірку. Поширюють збудника м'ясоїдні тварини і хижі птахи, переносять його кровосисні комахи. Захворювання передається через шерсть, роги, шкіру та іншу сировину, заготовлену від тварин, що хворіли на сибірку. Під час розмивання зараженого грунту дощовими водами, у результаті піщаних бур спори збудника переносяться в інші зони, де виникають вогнища інфекції.

Економічні збитки від сибірки досить великі і визначаються такими показниками, як загибель тварин (60-80 %), масові щорічні щеплення тварин у неблагополучиях пунктах, проведення спеціальних профілактичних заходів.

Зараження тварин сибіркою здійснюється здебільшого аліментарним шляхом під час випасання їх на заражених ділянках або поїдання інфікованих кормів. Спори проникають в організм крізь

ушкоджені слизові оболонки. Можливе й аерогенне зараження. Факторами передачі збудника можуть бути всі інфіковані об'єкти навколишнього середовища.

Клінічні симптоми. Тривалість інкубаційного періоду 1-2 дні, інколи довше. Хвороба може мати миттєвий, гострий, підгострий і хронічний перебіг. У жуйних тварин сибірка характеризується загальним ураженням організму, у свиней спостерігається місцева форма (сибіркова ангіна).

При миттєвій формі тварини гинуть раптово без клінічних ознак. Інколи спостерігається збудження, важке дихання, підвищення температури на 1-2°С. Із природних отворів виділяється кров'яниста піна.

Гостра форма характеризується високою температурою, м'язовим тремтінням, прискоренням пульсу й дихання, ціанозом. Порушується діяльність кишок, можливі аборти, судороги, після чого настає смерть. Травоїдні тварини гинуть через 5-12 год, свині - через 1-2 доби.

При підгострій формі розвиваються аналогічні ознаки, але виражені вони значно слабше. На шиї, підгрудку та інших ділянках тіла з'являються характерні зони набряку.- сибіркові карбункули. Тривалість хвороби - до вісьми днів. Близько 50 % тварин гинуть.

Хронічна форма в основному характеризується прогресуючим виснаженням і утворенням карбункулів; у свиней збільшуються шийні лімфатичні вузли і з'являється набряк у міжщелеиному просторі. Тканини в центрі карбункулу некротизуються з утворенням виразки. За сприятливого перебігу тварини видужують через 3-7 днів. Здебільшого хвороба триває до 2-3 місяців і виявляють її після забою тварин.

Патологічні зміни. Розтинати труп при підозрі на сибірку категорично забороняється. У разі випадкового розчину виявляють досить характерні патологоанатомічні зміни: трун здутий, швидко розкладається, трупне задубіння не виражене. Із природніх отворів виділяється піниста кров'яниста рідина. Кров густа, дьогтьогюдібна, чорно-червоного кольору, не згортається. Селезінка збільшена в декілька разів. Лімфатичні вузли збільшені, на розрізі мають цегляно-червоний колір.

Діагностика хвороби комплексна і ґрунтується на аналізі епізоотологічних, клінічних і лабораторних даних. Для того, щоб запобігти поширенню збудника, який при доступі повітря перетворюється у спорову форму, розтинати трупи забороняється.

У зв'язку з цим у лабораторію надсилають відрізане між двома лігатурами вухо, загорнене в тканину, зволожену дезрозчином, і упаковане у спеціальний контейнер. Із периферичних судин кров беруть у пастерівські пінетки, які запаюють з двох кінців, із крові готують також мазки.

У лабораторії досліджують під мікроскопом мазки, забарвлені за Грамом, одним із методів для виявлення капсул виділяють чисту культуру збудника і ставлять біонробу на лабораторних тваринах. Несвіжий патологічний матеріал досліджують за допомогою реакції преципітації.

Лікування хворих тварин здійснюють специфічною імунною сироваткою і антибіотиками. Для великих тварин вводять підшкірно сироватку 100-200 мл: вівцям, свиням і телятам - 50-100 мл. Гамаглобулін вводять великим тваринам 40-80 мл, дрібним - 20-40 мл. Внуфішньом'язове або підшкірне введення антибіотиків; пеніциліну -по 500 тис. од. на 100 кг маси через 4 год три рази на добу. Через

14 днів після видужання їх щеплюють проти сибірковою вакциною.

Заходи профілактики. Відразу повідомляють ветеринарну службу і проводять ветеринарно-санітарні заходи профілактики сибірки.

Ящур

Ящур — гостре вірусне захворювання парнокопитних тварин, яке проявляється утворенням на слизових оболонках ротової порожнини і безшерстних ділянках шкіри характерних пухирців (афт) і ерозій.

Збудник - РНК-вмісний дрібний вірус, який має шестигранну форму і досягає, величини в середньому 25 нм. Існують 64 різновиди вірусу, віднесені до семи типів (А, О, С, Sat -I, Sat-2, Sal-3, Азія-1). У тварин, що перехворіли внаслідок зараження одним із цих типів, не створюється імунітет до решти тинів. У Лабораторних умовах вірус культивують у деяких культурах клітин, в яких виникають характерні цитонатичні зміни, а також з організмі 2-3-денних кроленят.

Вірус порівняно стійкий до впливу факторів навколишнього середовища. Нагрівання до температури 60°С інактивує вірус через

15 хв, кип'ятіння - моментально, сонячні промені руйнують його через
1-2 год. Найактивнішими дезінфікуючими речовинами виявились
гарячі розчини 2-3 %-го їдкого натру і 1 %-го формальдегіду. Фенол і
креолін діють на вірус досить слабко.

Сприйнятливість. На ящур хворіють усі парнокопитні тварини, серед яких найбільш чутливими є велика рогата худоба, свині, олені, кози, вівці. Із лабораторних тварин сприйнятливі морські свинки, кролі, миші. Інколи ящуром заражаються і хворіють люди.

Поширення і фактори передачі. Джерелом збудника є хворі тварини, які в перші дні хвороби виділяють із слиною, молоком, сечею, фекаліями найбільшу кількість вірусу. Зараження відбувається під час прямого контакту здорових і хворих тварин, а також через інфіковані корми, воду, підстилку, гній, транспорт, предмети догляду, пасовища. Вірус поширюється тваринами, які самі не хворіють; переносять його також люди і птахи.

Економічні збитки визначаються втратами новонароджених тварин, зниженням на 75 % надою, зниженням вгодованості, можли­вими абортами, карантинними заходами.

Зараження тварин здійснюється переважно через слизову оболонку ротової і носової порожнини, «кон'юнктиву, через пошкоджені безшерстні ділянки шкіри. Вірус активно розмножується в епітеліальних клітинах слизових оболонок і епідермісі шкіри, у зв'язку з чим у цих місцях через 14-16 год з'являються первинні афти. Потім вірус проникає у кров і з нею заноситься в інші чутливі місця організму, де через 48-72 год виникають вторинні афти (переважно в ротовій порожнині, міжкопитній щілині й вінчику, у шкірі сосків вим'я). Вірус уражує серцеві й скелетні м'язи.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період у великої рогатої худоби триває в середньому 1 -3 дні, скорочуючись у деяких випадках до 12 год, або подовжуючись до 21 дня. Перебіг хвороби гострий. Спочатку помічається зниження апетиту, збільшується виділення слини, температура тіла підвищується до 40,5-41,5°С. На 2-3-й день у ротовій порожнині і на язиці, а у деяких тварин у міжкопитній щілині, на вим'ї з'являються афти завбільшки з просяне зерно, збільшуючись потім до величини горошини і навіть волоського горіха. Через 12-24 год афти розриваються, і на їхньому місці утворюються ерозії (рис. 20 а, б), які загоюються через 6-8 днів. У цей період виділяється велика кількість слини, утворюється піна в кутиках рота. Через ураження кінцівок тварини не рухаються, більше лежать. При доброякісному перебігу хвороба триває 8-10 днів, під час ускладнень -затягується до 25 днів і більше.

а -- Ящур в ділянці копита великої рогатої худоби.

Діагноз ставлять за характерними клінічними ознаками і епізоотологічними даними. Тин вірусу визначають за допомогою РЗК, РДП або реакції віруснейтралізації.

Лікування симптоматичне. Тваринам створюють добрі умови догляду й утримання. Згодовують легкозасвоювані корми. Ерозії як у ротовій порожнині, так і в інших ділянках тіла обробляють за хірургічним принципом.

Заходи боротьби і профілактика. У разі виникнення ящуру на господарство або окремий район накладають карантин. Хворих тварин ізолюють і лікують, решту сприйнятливих тварин імунізують активно чи пасивно залежно від віку й загального стану. Щоденно провадять поточну дезінфекцію приміщень, де розміщено хворих тварин і один раз на три дні - решти приміщень. Гній знезаражують біотермічно. Згідно з діючою інструкцією організовують і здійснюють систему інших заходів, спрямованих на ліквідацію ящуру. Карантин знімають через 21 день після останнього випадку видужання і проведення заключної дезі нфекції.

Для активної імунізації в нашій країні застосовують лапінізова-ну гідрооксаліомінієву формолвакцину із сапоніном, гідрооксалю-мінієву вакцину з культурального вірусу за методом Френкеля тощо. Для створення пасивного імунітету використовують протиящурну сироватку і кров реконвалесцентів.

Бруцельоз

Бруцельоз - хронічне інфекційне, захворювання свійських і деяких видів диких тварин, яке проявляється абортами, затриманням носліду, запаленням суглобів, сухожилкових піхв, і слизових сумок (бурс).

Збудник - дрібні кокоиодібні бактерії з групи бруцел, які поділяються на три основні види (бичачий, овечий, слинячий). Бруцели не утворюють спор і капсул, нерухомі, грамнегативні, культивуються на спеціальних живильних середовищах із гліцерином і глюкозою при дещо зниженій концентрації кисню. До нагрівання чутливі і при температурі плюс 70 °С гинуть через 10 хв, при кип'ятінні - через кілька секунд. У грунті зберігаються понад 70 днів, у пилу приміщень - понад 40, воді - до 90, охолодженому молоці - до восьми днів, у сирі - понад 42 дні. Бруцели досить чутливі до дезінфікуючих речовин, під дією яких гинуть через кілька хвилин.

Сприйнятливість. На бруцельоз хворіють усі свійські тварини, проте, найбільше поширення він має серед великої рогатої худоби, овець, кіз і свиней. До захворювання чутливі дикі, особливо травоїдні тварини і гризуни. Від хворих тварин, а також через їхні продукта бруцельозом заражаються люди, для яких найбільш небезпечні бруцели овечого походження.

Поширення хвороби і фактори її передачі. У багатьох областях України завдяки проведенню планових протибруцельозних заходів згадане захворювання ліквідовано.

Найбільш небезпечним джерелом інфекції є хворі тварини, які під час аборту виділяють разом із плодом, оболонками і навколоплідними водами велику кількість збудника. Заражені самці-плідники виділяють бруцели із сім'ям. Тварини, що перехворіли, також тривалий час із секретами й екскрементами виділяють збудника в навколишнє середовище.

Інфекція поширюється з молоком, відвійками, через інфіковані пасовища, водопої, приміщення; збудник може передаватись також і через обслуговуючий персонал.

Економічні збитки зумовлені втратами приплоду внаслідок абортів, тривалою яловістю, зниженням вгодованості і молочної продуктивності, вибракуванням хворих тварин, здійсненням оздоров­чих заходів.

Зараження тварин відбувається через слизові оболонки органів травлення, дихання, статеві органи, кон'юнктиву, крізь ушкоджену шкіру.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період триває 2-3 тижні. Перебіг захворювання здебільшого має приховану форму. У вагітних тварин однією з основних ознак бруцельозу буває аборт, який настає у корів на 5-8-му місяці тільності, овець і кіз - на 4-5-му місяці кітності, свиней - на 60-90-й день поросності. У стаді кількість абортів може досягати 50-70 %. Одночасно можуть з'являтись артрити, бурсити, а в свиней - абсцеси під шкірою і в м'язах. У самців розвивається запалення сім'яників і придатків їх, у самок - запалення матки й вим'я. Видужують тварини повільно. Після зникнення клінічних ознак вони ще кілька років залишаються бактеріоносіями.

Діагностика. Розроблено бактеріологічні, серологічні й алергічні методи діагностики, які поєднуються з клініко-епізоотологічними даними. Для бактеріологічної діагностики в лабораторію надсилають абортований плід або його шлуночок, плодові оболонки, виділення з родових шляхів. Наявність бруцел у патологічному матеріалі виявляють шляхом мікроскопії препаратів, виділенням чистої культури збудника і зараженням морських свинок, у сироватці крові яких з'являються антитіла проти бруцел. Серологічна діагностика грунтується на постановці РА і РСК. Реакції вважаються позитивними, якщо в досліджуваних пробах сироватки крові, взятих від підозрілих щодо захворювання тварин, знаходять специфічні антитіла. В овець і свиней бруцельоз виявляють переважно алергічною пробою, використовуючи алерген бруцелізат ВІЕВ із неаглютино-генного штаму збудника бруцельозу.

Лікування не розроблено.

Заходи боротьби й профілактики. Оздоровлення неблагополуч­ного господарства від бруцельозу провадиться на основі детального плану, в якому передбачено організаційно-господарські, ветеринарно-санітарні і протиепізоогичні заходи. Для того, щоб запобігти занесенню інфекції в благополучні господарства, здійснюють загальні протиепізоогичні профілактичні заходи.

Для специфічної профілактики бруцельозу використовують живу вакцину із штаму № 19, а також живу вакцину із слабкоаглюти-ногенного штаму № 82.

Туберкульоз

Туберкульоз - хронічне інфекційне захворювання сільськогосподарських, багатьох видів диких тварин і птиці, яке характеризується утворенням у різних паренхіматозних органах особливих вузликів (туберкул), здатних до сирнистого переродження.

Збудник - тонка пряма або злегка зігнута паличка, 1,5-6 мкм завдовжки, яка не утворює спор і капсул, нерухома, грампозитивна і належить до кислото-, спирто-, антиформіностійких бактерій. Стійкість до цих речовин пояснюється наявністю в оболонці туберкульозних паличок жировоскових сполук. Відомі три основні типи збудника туберкульозу: людський, бичачий і пташиний, які найбільш патогенні для свого виду, хоч можуть переходити і на хазяїв іншого виду. Збудник культивується в аеробних умовах на спеціальних збагачених середовищах з обов'язковою наявністю в них гліцерину. Ріст досить повільний і стає помітним на 10-14-й день.

Туберкульозні бактерії досить стійкі в навколишньому середо­вищі. З дезінфекційних розчинів доцільно застосовувати 10 %-ве хлорне вапно, 5 %-вий розчин формаліну, які інактивують збудника відповідно через 2 і 12 год. Інші дезінфекційні розчини знищують його через 16-24 год.

Сприйнятливість тварин і птахів до туберкульозу дуже велика. У природних умовах може уражуватись близько 55 видів тварин і 25 видів птахів. Найбільш чутлива велика рогата худоба і свині, з птиць - кури. На туберкульоз хворіють також люди.

Поширення хвороби і фактори її передачі. Туберкульоз трапляється в багатьох країнах світу. В Україні кількість неблагополучних щодо туберкульозу пунктів скоротилась, але захворювання починає прогресувати.

Хворі тварини - основне джерело інфекції. Вони виділяють збудника з харкотинням, фекаліями, молоком, вагінальним слизом, інколи із сім'ям, інфікуючи приміщення, предмети догляду, пасовища, воду річок і ставків, корми, гній, які розглядаються як фактори передачі інфекції.

Економічні збитки дуже великі і пов'язані із зниженням продук­тивності тварин, вибракуванням, загибеллю їх, значними затратами на проведення оздоровчих і ветеринарних заходів.

Зараження здорових тварин туберкульозом відбувається в основному через органи дихання і травлення. Сприяють розвиткові хвороби неповноцінна годівля і різні зоогігіенічні порушення.

Із легень і травного каналу туберкульозні бактерії проникають в інші органи, де утворюються специфічні туберкули. Виникає, так звана, генералізована форма туберкульозу, яка здебільшого призводить до виснаження і загибелі тварин.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період триває від 16 до 45 днів. Захворювання характеризується прихованим перебігом, і перші клінічні ознаки можуть бути досить невиразними: знижується продуктивність, погіршується апетит, шерсть втрачає блиск. Пізніше з'являється сухий сильний кашель, виникає пронос, тварини помітно худнуть. Збільшуються периферичні лімфатичні вузли, особливо надвим'яні. У вим'ї утворюються неболючі ущільнення, віддача молока дуже скорочується. Захворювання розвивається повільно і триває роками. Виснаження й інтоксикація призводять до загибелі частини і тварин.

Діагноз підтверджується бактеріологічним або алергічним дослідженням. Під час масового обстеження тварин використовують алерген туберкулін.

Під час бактеріологічного дослідження мазки з бронхіального слизу, проб молока, свіжих туберкул забарвлюють " за Цілем-Нільсеном. Туберкульозні палички забарвлюються у червоний колір, інші види бактерій - у зелений або синій (залежно від вибраної фонової фарби).

Після спеціальної обробки патологічного матеріалу для виді­лення чистої культури збудника роблять висіви на спеціальні живильні середовища. Біопробу ставлять на кролях, морських свинках або курях (залежно від типу збудника).

Лікування хворих тварин економічно недоцільне.

Заходи боротьби і профілактика. У неблагополучних господарствах усіх тварин із клінічними ознаками туберкульозу, а також тих, що позитивно реагують на туберкулін, забивають. Із метою виявлення заражених тварин алергічні дослідження проводять через кожні 30-45 днів. Молоко від туберкульозних корів кип'ятять, від умовно здорових пастеризують при температурі 85°С протягом 30 хв. Гній складають для біотермічного знешкодження. Регулярно провадять погонну дезінфекцію. Птицю, що позитивно реагує на туберкулін, вивозять на забій, решту відгодовують і забивають пізніше. Яйця з неблагополучних ферм використовують на виготовлення меланжу. Для оздоровлення господарства від туберкульозу згідно з інструкцією розробляють і здійснюють потрібні загальні і спеціальні ветеринарні заходи.

Благополучні господарства охороняють від занесення інфекції іззовні. Із профілактичною метою тварин 1-2 рази на рік досліджують алергічним методом.

ІІастерельоз

Пастерельоз (геморагічна септицемія) - інфекційне захворювання багатьох видів свійських, диких тварин і птиці, яке проявляється септицемією, численними крововиливами на серозних і слизових оболонках, пневмонією і набряками.

Збудник - нерухомі грамнегативні кокоиодібні бактерії 0,25-0,5 мкм завбільшки, які в мазках із крові і паренхіматозних органів забарвлюються по полюсах (біполярно), не утворюють спор, мають незначно розвинену капсулу. Культивуються на звичайних середовищах із глюкозою і сироваткою.

У навколишньому середовищі пастерели не стійкі. Робочі розчини дезінфікуючих речовин знищують їх протягом 1-Ю хв.

Сприйнятливість. До пастерельозу чутливі всі види свійських та багато видів диких тварин і птахів, особливо в молодому віці. Порівняно стійкі до захворювання коні і м'ясоїдні. Від хворих тварин можуть заражатися люди, в яких пастерельоз має місцевий перебіг у формі абсцесів і флегмон. Інколи розвиваються бронхопневмонія, ентерит, кон'юнктивіт.

Поширення хвороби і фактори її передачі. Пастерельоз трапляється в усіх країнах із помірним і теплим кліматом, рідше — у північних країнах. Захворювання реєструються і в Україні.

Основним джерелом збудника є хворі й перехворілі тварини -пастерелоносії, в яких мікроби локалізуються на слизових оболонках верхніх дихальних шляхів. Істотним джерелом інфекції можуть бути також миші й пацюки. Передача збудника здійснюється через інфіковані приміщення, предмети догляду, корми.

Економічні збитки визначаються втратами від загибелі 10-75 % хворих тварин, вимушеного забою їх, витратами на проведення оздоровчих і профілактичних заходів.

Зараження тварин здійснюється повітряно-краплинним шляхом, під час поїдання інфікованих кормів, рідше - через ушкоджену шкіру.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період триває від кількох годин до кількох діб і часто його тривалість залежить від вірулентності збудника. Перебіг хвороби надгострий, гострий, підгострий і хронічний. Захворювання виникає переважно навесні й восени у

вигляді невеликих спалахів або епізоотій. При надгострій формі велика рогата худоба і буйволи можуть гинути раптово без помітних клінічних ознак. Інколи розвивається кров'янистий пронос, підвищується температура тіла до 41-42°С, порушується діяльність серця. При гострій формі можуть уражуватися кишки, органи дихання, розвиваються набряки в ділянці голови, иідгрудка, кінцівок. Хвороба тривас кілька днів і здебільшого закінчується летально.

У свиней при гострій формі виникає запалення верхніх дихальних шляхів, температура тіла підвищується до 41 °С і більше, розвивається набряк у міжщелепному просторі та на шиї. Через 1-2 доби тварини гинуть від задухи. Хронічна форма хвороби супроводиться ознаками запалення легень, появою екземи на шкірі, опуханням суглобів, помітним схудненням.

До пастерельозу досить чутливі кролі, в яких підвищується температура тіла, виникає слабість, уражуються органи дихання, з'являється пронос. Через 1-2 доби тварини гинуть.

Діагноз ставлять за клініко-епізоотологічними даними, типови­ми патолого-анатомічними змінами і бактеріологічним дослідженням, при якому пастерели виявляють у крові всіх паренхіматозних органах.

Лікування. Хворим тваринам вводять імунну сироватку в поєд­нанні з антибіотиками і сульфаніламідними препаратами. Провадять симптоматичну терапію.

Заходи боротьби і профілактика. Хворих і підозрілих щодо захворювання тварин ізолюють і лікують. Решті вводять відповідні вакцини. Приміщення, предмети догляду, вигульні двори та інші об'єкти дезінфікують.

Лептоспіроз

Лептоспіроз - інфекційне захворювання свійських, промисло­вих, деяких видів диких тварин і птахів, яке в типових випадках проявляється короткочасною гарячкою, недокрів'ям, жовтяницею, гемоглобінурією, абортами, некрозами слизових оболонок і шкіри. На лептоспіроз хворіють також люди.

Збудник - звивисті мікроби (спірохети) з роду лептоспірозу, який налічує понад 120 серологічних типів леитоспір, об'єднаних у 18 серологічних груп. Лептосгііри мають форму тонких ниток 5-18 мкм завдовжки і 0,07-0,14 мкм завширшки. Кінці в них дещо потовщені й загнуті у вигляді скоби. Навколо осьової нитки в лептоспір дрібними закрутками спірально намотана цитоплазма.

Рис. 21. Лептоспіри.

Ці мікроби активно рухаються, тому під час діагностичних досліджень використовують метод мікроскопії в темному полі, в якому лептоспіри мають вигляд сріблястих гачкоподібних ниток. Лептоспіри досить чутливі до дії фізико-хімічних факторів. У воді виживають до одного місяця, у замерзлих водоймах можуть зберігатись до весни. Дезінфікуючі розчини знищують лептоспір за 5 хв і менше.

Сприйнятливість. У природних умовах на лептоспіроз хворіють: велика рогата худоба, вівці, кози, свині, коні, собаки, буйволи, кішки, осли, верблюди, олені, лисиці, песці, кури, качки, деякі види гризунів, а також люди.

Поширення хвороби, фактори її передачі. Лептоспіроз трапляється в багатьох країнах світу.

У зовнішнє середовище лептоспіри виділяються переважно з сечею хворих і перехворілих тварин. Рідше збудник виділяється з молоком, фекаліями, бронхіальним слизом. Лептоспіроносійність триває у тварин залежно від їхнього виду 120-700 днів, а в гризунів протягом усього життя. Основними факторами передачі лептоспірозу є інфіковані водойми, особливо неглибокі застійні ставки, калюжі, заболочені ділянки лук, заражені корми, мишовидні гризуни, хом'яки.

Економічні збитки досить відчутні і визначаються втратами, зумовленими масовими абортами, загибеллю 20-70 % хворих тварин, зниженням вгодованості і продуктивності, проведенням оздоровчих і профілактичних заходів.

Зараження здійснюється найчастіше під час напування тварин з інфікованих водойм, поїдання кормів, забруднених гризунами- носіями леитоснір. Свині заражаються через різні подряпини

 

шкіри під час купання, м'ясоїдні - через інфіковане м'ясо. У деяких тварин можливе внутрішньоутробне зараження.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період у різних тварин неоднаковий і триває від 2 до 20 днів. У великої рогатої худоби, овець, кіз, буйволів і оленів при гострій формі спостерігається гарячка, через 4-6 днів з'являються ознаки жовтяниці. Слизові оболонки очей, ротової порожнини, піхви набувають жовтого відтінку. Сеча часто має вишневий або бурий колір. Молоковіддача зменшується і навіть припиняється, порушується діяльність кишок. У вагітних тварин бувають аборти. Слизові оболонки і ніжні ділянки шкіри некротизуються. Хвороба триває від 3 до 10 днів і в 50-70 % закінчується смертю. При підгострім формі, яка триває 10-20 днів, гине 20-40 % тварин.

Хронічна форма лептоспірозу характеризується періодичними приступами гарячки, жовтяницею, нестійким апетитом, абортами, схудненням. Значну кількість хворих тварин вибраковують, як непридатних для господарства.

Діагностика ґрунтується на епізоотологічних, клінічних, пато-логоанатомічних даних і результатах бактеріологічних досліджень.

На початку хвороби лептоспіри вдається виявити безпосередньо в сечі або в суспензії, виготовленій із печінки, нирок за допомогою мікроскопії в темному полі. У період видужання і під час переходу хвороби в хронічну форму діагностика грунтується на дослідженнях сироватки крові за допомогою реакції мікроаглютинації – лізису (РМАЛ).

Лікування. Застосовують стрептоміцин у поєднанні із специ­фічною імунною сироваткою.

Заходи боротьби і профілактика. У разі виникнення лептоспірозу господарство оголошують неблагополучним. Хворих тварин ізолюють і лікують. Після видужання їм вводять другу дозу полівалентної карболової вакцини, решту тварин щеплюють цією ж вакциною дворазово з інтервалом сім днів. Молоко від хворих корів кип'ятять і використовують на корм тваринам. Приміщення та інші об'єкти дезінфікують, у них знищують гризунів.

Сказ

Сказ - вірусне захворювання теплокровних тварин і людей, характеризується ознаками тяжкого ураження центральної нервової системи.

Збудник - нейротропний РНК-вмісний вірус. Мас форму стержня, в якого один кінець заокруглений, другий - обрубаний. Довжина вірусу 180 нм, діаметр 75-80 нм. Культивується в серійних пасажах на лабораторних тваринах, у деяких культурах клітин і в курячих ембріонах. Низькі температури консервують вірус. Під час нагрівання, навіть до температури 70°С він відразу гине. Сонячні промені знешкоджують його через 5-7 днів, 1-5 %-вий розчини формаліну та їдкого натру - через 5 хв.

Сприйнятливість. До захворювання чутливі ссавці всіх видів, птахи і люди. Серед птахів сказ трапляється порівняно рідко.

Поширення хвороби, факторії її передачі. Сказ реєструється майже в усіх країнах. Переважно хворіють дикі хижі тварини, особливо вовки, лисиці, шакали, які можуть поширювати збудника на сільськогосподарських тварин і людей. Передача вірусу від хворих тварин здоровим відбувається переважно через слину під час укусів.

Економічні збитки порівняно невеликі, тому що хворіють тільки окремі тварини. Проте, у деяких країнах, особливо в Латинській Америці, від сказу щорічно гине 1 млн. голів великої рогатої худоби і збитки досягають 100-250 млн. доларів.

Зараження. В організм вірус проникає під час укусів, а також через неушкоджені слизові оболонки. По нервових стовбурах вірус рухається в напрямі центральної нервової системи і розмножується в клітинах головного мозку, внаслідок чого виникають тяхскі розлади діяльності нервової системи і настає смерть від паралічу органів дихання і серця. Як виняток у собак зрідка спостерігається видужання.

Клінічні симптоми. Інкубаційний період коливається в широких межах - від трьох тижнів до трьох років. Частіше, сказ має гострий перебіг. Розрізняють кілька форм захворювання, проте, найчастіше трапляються буйна і тиха (паралітична) форми, які найкраще вивчено в собак. У продромальному періоді при буйній формі змінюється поведінка тварин. Собаки стають або дуже ласкавими, або лякливими, апетит знижується, може виникати блювання, виділяється надмір слини. Через 1-2 дні з'являється збудження. Собаки стають вкрай агресивними, гризуть землю, різні предмети, намагаються зірватися з прив'язі. Вирвавшись на волю, накидаються на інших тварин, людей і кусають їх. Швидко прогресують парези й паралічі м'язів кінцівок, глотки. Порушується акт ковтання, щелепа відвисає, язик висунутий, у більшості хворих виділяється слина з високим вмістом вірусу. Параліч поширюється на інші м'язи, виникає коматозний стан і настає смерть. Тривалість хвороби близько трьох днів.

Тиха, або паралітична, форма триває значно менше. Збудження й агресивності немає. Основні клінічні ознаки - параліч, слинотеча, утруднене ковтання.

Діагностика. Важливе діагностичне значення мають характерні клінічні ознаки хвороби. Враховують також неблагоиолучність місцевості щодо сказу. У лабораторії остаточно підтверджують діагноз виявленням у нервових клітинах амонових рогів головного мозку тілець Бабеша-Негрі, постановкою реакції дифузійної преципітації, реакції імунофлюоресценції і біопробою на мишах.

Лікування не розроблено.

Заходи боротьби і профілактика. Хворих тварин негайно забивають, трупи, гній, підстилку, залишки кормів спалюють, приміщення, де перебували хворі тварини, і всі предмети, з якими вони контактували, дезінфікують їдким натром або формальдегідом. Забивають і знищують також підозрілих щодо захворювання тварин. За собаками, які покусали людей, встановлюють 10-денний нагляд. Якщо протягом цього часу тварини не захворіють, щеплення людям не роблять. Молоко від клінічно здорових корів неблагополучно? ферми кип'ятять або пастеризують. У разі виникнення сказу- серед диких тварин знищують 75-80 % поголів'я їх у неблагополучней зоні.

Із профілактичною метою тварин щеплюють антирабічним анатоксином.

Хвороба Ауєскі

Хвороба Ауєскі (несправжній сказ) - гостре вірусне захворювання всіх видів свійських тварин, промислових звірів і гризунів, яке характеризується ознаками ураження головного і спинного мозку, органів дихання і сильним свербіжем у місці проникнення збудника в організм. У свиней свербіжу немає.

Збудник - ДНК-вмісний сферичний вірус, який має величину 180-190 нм і покритий додатковою оболонкою. Вірус культивується в організмі кролів і білих мишей, деяких культурах клітин і в курячих ембріонах.

Сприйнятливість. У природних умовах найчастіше хворіють свині, собаки, кішки, гризуни, рідше - велика рогата худоба, порівняно рідко - коні, осли, мули. Птиця малосприйнятлива.

Поширення хвороби, фактори її передачі. Джерелом інфекції є хворі тварини і вірусоносії, які виділяють вірус із різними секретами й екскретами. Сприяють поширенню хвороби інфіковані приміщення,

корми, трупи, м'ясо хворих тварин. Резервуаром вірусу можуть стати собаки, кішки, лисиці, вовки, які заражаються при поїданні грумів на скотомогильниках. Гризуни активно підтримують існування вірусу.

Економічні збитки визначаються втратами від загибелі, вимушеного забою тварин, абортів, зниження вгодованості, витратами на проведення оздоровчих і профілактичних заходів.