Тема № 5. Партійні системи та політичні партії

В зарубіжних країнах

1. Політичні партії: поняття, функції, класифікація

2. Поняття і сутність партійної системи.

3.Інституціоналізація політичних партій в конституційному законодавстві зарубіжних країн.

Питання 1. Політичні партії: поняття, функції, класифікація

Політична партія - це добровільно створена, активна й організована частина суспільства, створена для виявлення і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через нього - всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. Політичний плюралізм - це легальна діяльність різних політичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (ст.3 Основного Закону ФРН 1949 р., преамбула Конституції Франції 1958 р., ст.14 Конституції Японії 1947 р., ст.16 Конституції Іспанії 1978p.).

За умов багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія, що перебуває в опозиції до неї - опозиційною (лат. oppositio - протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи, реформ тощо, якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Що більш професійна і авторитетніша опозиція, то сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд під помилкових рішень, попереджає про наближення суспільних потрясінь і т. ін.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може бути багатопартійна (Франція, Італія, Японія), двопартійна (США, Великобританія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

Політичні партії виконують різноманітні функції, до основних яких належать:

а) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому;

б) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних тощо;

в) боротьба за владу зметою реалізації своїх партійних програм чи передвиборчихплатформ;

г) втілення в життя свого політичного курсу,

д) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;

є) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією своїх цінностей не тільки з-поміж її членів, а й у суспільстві в цілому. У демократичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільну конкуренцію, робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії; кадрова політика в парти виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному осередку, так і в державних структурах;

з) регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзвичайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжності у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними політичними партіями. Гостра між фракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію та може призвести до її розпаду.

Класифікуючи політичні партії, слід враховувати, що будь-яка класифікація умовна. В основу класифікації можуть бути покладені різкі критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації тощо. Чіткість класифікації значною мірою цікавить політологів. У пропонованому виданні характеризуються ті політичні партії, які за сучасних умов є найбільш популярними в зарубіжних країнах і беруть участь у роботі парламентів, урядів і муніципальних органів.

В залежності від ідеології.

Консервативні партії (лат. conservatio — зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, реформ і схвалюють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать Консервативна партія Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного спрямування стоять на позиціях збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед урамках ЄС). Партіями ліберального напряму в політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Німеччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничого класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Спрямовані на захист інтересів працівників та інших менш забезпечених верств населення, ратують за рівність та соціальну справедливість. Досягнення мети передбачається шляхом реформ (Соціал-демократична партія Німеччини). Це пов'язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних партій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна база таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною основою соціал-демократів є доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціально-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети передбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні.

Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об'єднують католиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська народна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан.

Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії. Лідери клерикальних партій намагаються підпорядкувати державу впливові певної церкви. Усі конфесійні партії - це партії правого консервативного напряму. Найвпливовішими з них є Ісламська республіканська партія Ірану, Мусульманська ліга в Індії. На особливу увагузаслуговує діяльність японської партії Комейто (партія «чистої політики»), що об'єднує представників буддійської релігії країни. У програмі цієї партії зазначається, що Комейто веде боротьбу за забезпечення добробуту всього народу і керується концепцією «гуманного соціалізму», закликає до згуртування всіх партій опозиції, крім КПЯ. Партія широко представлена в обох палатах японського парламенту.

Партії «зелених» (екологічні партії) утворилися в результаті злиття громадських організацій, що виступають на захист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об'єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. «зелені» завоювали 27 депутатських мандатів у Бундестазі. Сьогодні «зелені» працюють у парламентах Великобританії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають, насамперед, з позицій захисту прав і свобод людини, за чистоту довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загальнолюдські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси - завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня людини, інтенсифікація праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики - роззброювання, без'ядерний світ тощо.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом політичної «напруженості є діяльність неофашистських партій. Після закінчення Другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, а й в парламентах (Італія, Франція та ін.). У Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента. Ідеологія фашистів - це войовничий антидемократизм.

Після розпаду Радянського Союзу і припинення ним матеріальної підтримки комуністичних партій зарубіжних країн різко зменшилися їх вплив і чисельність. Проте ці партії навіть під час найвищих своїх успіхів у перші роки після Другої світової війни ніколи не лідирували (крім колишніх соціалістичних НДР, Польщі, Болгарії та деяких інших). Основа їх діяльності — марксистсько-ленінська ідеологія. Щоправда, деякі з них (наприклад, комуністи Франції та Італії) відмовилися від принципу демократичного централізму, що завжди був наріжним каменем діяльності комуністів.

Деякі комуністичні партії перейшли на позиції соціал-демократів, інші — змінили свої назви. Так, італійські комуністи називаються нині «Демократичною партією лівих сил». Зберегли свої місця у парламентах комуністи Франції, Італії, Японії та деяких інших країн.

Щодо організаційної класифікації партії можна розподілити таким чином.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладом такої партій може бути Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу, їх члени мають партійні квитки, зобов'язані дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них являється через голосування за її кандидатів на виборах. Вони є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії можна вважати виборчими рухами. Члени організаційно неформальних партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії - Республіканська і Демократична.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу.

Ідеологія - це система поглядів та ідей, в яких відображається ставлення людей до дійсності.

Інколи - це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, теорія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Значне місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то її концептуальну теорію закладають в основу діяльності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай, ідеологія партії викладається у вступній частині партійної програми.

Програма партії - це цілі та завдання, які ставить перед собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя.

Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до влади), у партійних програмах часто формуються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприємницьких прошарків, що беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, голосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до влади. Тому у партійних програмах і з'являються завдання щодо рішення певних соціальних питань, забезпечення праві свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роззброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це - документ тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння переконати виборців залежить перемога кожної партії чергових виборах.

Соціальна база політичних партій дуже строката. Як правило, них входять найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини - однієї з масових партій у країні - є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина молоді часто голосує за ХДС, тому що голосування за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували й батьки й діди. Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних борах, є їх електоратом {лат. еlесtог - виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

Питання 2. Поняття і сутність партійної системи.

Партійна система – це спільність взаємозалежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання і здійснення влади.

Партійні системи об’єднують ті політичні партії, що справді виробили і дотримуються загальних принципів боротьби і взаємовідносин, дозволених законодавчими актами. Характер партійних систем визначає і вид політичного режиму, механізм і ефективність демократії.

Численні спірні проблеми виникають не тільки при визначенні, але й при класифікації партійних систем. У країнах Заходу панує спосіб класифікації партійних систем за кількістю партій, які ефективно беруть участь у завоюванні влади і її здійсненні. Звідси, всі партійні системи діляться на багато, дво- і однопартійні.

Що стосується багатопартійної системи як конституційно-правового інституту, то вона розкриває специфіку механізму формування центральних органів влади. Це означає, зокрема, що у створенні уряду можуть на однакових правах брати участь кілька різних політичних партій. Останнє накладає відбиток на організацію й проведення виборчих кампаній, процедуру створення уряду (найчастіше в таких випадках він буває коаліційним) і його функціонування, на характер взаємин між самими партіями (вони, як правило, взаємозалежні, оскільки уряд несе колективну відповідальність) і т.д. Інакше кажучи, звідси випливає значна своєрідність функціонування державного механізму в цілому.

Багатопартійна система має ряд важливих з погляду демократії переваг:

• вона найбільше повно розкриває потенціал розвитку й саморегуляції громадянського суспільства, тим самим забезпечуючи послідовний демократизм політичного процесу;

• вона робить саму політику більш відкритою, тому що включає механізм міжпартійної конкуренції й взаємокритики: опозиція ніколи не упустить шансу зробити надбанням гласності те, про що правляча партія віддала перевагу б промовчати;

• вона підвищує ефективність процесу прийняття рішень, тому що завжди пропонує різноманітні, альтернативні ідеї й концепції;

• вона забезпечує необхідну гнучкість влади в критичних ситуаціях. Створення нових блоків і коаліцій, перерозподіл місць у представницьких установах, зміна лідерів — усе це найчастіше дозволяє зм'якшити, а то й зовсім на час зняти соціальні конфлікти, дозволяючи істеблішменту контролювати розвиток ситуації в цілому.

Не слід однак ідеалізувати дану систему. Є в неї й свої серйозні недоліки. Багатопартійність забезпечує можливість легальної діяльності партій, що є принциповими супротивниками демократії, а це при відомому збігу обставин може створити реальну погрозу для самої демократії й багатопартійності. Націонал-соціалістична партія в Німеччині, як відомо, в 30-ті роки прийшла до влади шляхом виборів, спираючись саме на принцип багатопартійності. Тому, коли представляється така можливість, правляча еліта прагне модернізувати багатопартійну систему, віддаючи перевагу більш надійному її варіанту. У цілому ж можна розрізняти наступні різновиди багатопартійних систем.

Багатопартійні системи без домінуючої партії. Це класичний варіант багатопартійності, при якому в боротьбі за владу беруть участь більш-менш рівні за силою супротивники. У такому випадку результат боротьби завжди важко передбачити. Жодна з партій не має шансів добитися більшості в парламенті й, отже, при формуванні уряду неминучі союзи й угоди. Уряд завжди має коаліційний характер, формування його зв'язане зі значними труднощами й може затягатися на невиразно довгий строк. Забезпечити стабільність такого уряду вкрай складно. Приклади — партійна система Франції Четвертої республіки (за 12 років змінилося 26 кабінетів); Нідерландів, де торги при формуванні уряду можуть затягнутися на місяці; Італії, де практично жоден уряд у післявоєнні роки не зумів протриматися весь відведений йому законом строк, і т.д.

Багатопартійні системи з домінуючою партією. Своєрідність даного варіанта в тому, що одна з партій має явну перевагу перед усіма іншими. Займаючи лідируючі позиції, вона в стані (самостійно або в союзі з молодшим слухняним партнером) контролювати парламентську більшість і, відповідно, формувати однопартійний уряд. Подібна багатопартійна система, очевидно, більш бажана для правлячих кіл. Вона дозволяє компенсувати слабку сторону класичної багатопартійності — при формальному збереженні конкуренції вибори завжди передбачувані, небажані випадковості виключаються, стабільність уряду гарантована. Тому, коли трапляється можливість, істеблішмент прагне саме до такого варіанта. Така система, зокрема, існувала у Франції з 1958 по 1974 рік, коли домінувала голістська партія Об'єднання в підтримку республіки. Ще довше, до 1993 року (38 років), у політичному житті Японії панувала ЛДП. Не один десяток років займає лідируючі позиції Інституційно-Революційна партія Мексики, Індійський національний конгрес (І) в Індії і т.д.

"Блокові" багатопартійні системи. Мало чому відрізняючись від класичних багатопартійних систем у звичайних умовах, "блокова" система, що склалася в 60- 70-ті роки, набуває великої своєрідності у періоди проведення виборчих кампаній. Для неї показова різка поляризація політичних сил, що групуються у два конфронтуючі один одному блоки. При цьому партії визначають свою передвиборну стратегію, виходячи із приналежності до одному із блоків. Партії й кандидати, що залишаються поза рамками блоків, практично не мають шансів на успіх. Функціонування подібної системи у своїх основних рисах нагадує функціонування двопартійної системи. Приклад подібної багатопартійної системи — Франція другої половини 70 — початку 80-х років.

У країнах, що розвиваються, багатопартійні системи в тому традиційному вигляді, у якому вони функціонують у провідних країнах з розвиненою ринковою економікою, зустрічаються порівняно рідко (Індія, Малайзія й ін.). Більше поширення тут мають обмежено-багатопартійні системи, тобто такі системи, при яких легалізація політичних партій здійснюється в строго дозвільному порядку. Часом число їх навіть законодавчо фіксується (Індонезія, Сенегал до 1990 р.). Інакше кажучи, держава досить твердо регулює можливість утворення нових політичних партій, виявляючи сильний вплив і на свободу діяльності легальних партій, і головне, на загальне співвідношення внутрішньополітичних сил (зокрема, в Індонезії).

Специфіка двопартійної системи полягає в стійкій перевазі на політичній арені двох великих партій, які періодично змінюються в уряді: коли одна партія формує уряд, інша перебуває в опозиції, і, навпаки, коли на чергових виборах перемагає опозиційна партія, то вона формує уряд, а партія, що колись перебувала у владі, переходить в опозицію.

Двопартійна система зовсім не припускає наявності в тієї або іншій країні обов'язково тільки двох партій. У Великобританії, наприклад, існує кілька партій: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Комуністична, а також ряд інших політичних організацій (Кооперативна партія, Уельська націоналістична партія, Шотландська націоналістична партія, Національний фронт і ін.). Проте це країна із класичною двопартійною системою: тільки дві партії — консерватори й лейбористи — змінюючи один одного, формують уряд і визначають основні напрямки внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу країни.

Переваги двопартійності очевидні. Вона забезпечує більшу стабільність уряду. Однопартійний кабінет вільний від нестійкості коаліційних угод. У комбінації з повсюдно розповсюдженою сьогодні партійною дисципліною, із традицією зберігати пост глави уряду за лідером партії, що перемогла на виборах, який у такий спосіб зосереджує у своїх руках усю повноту й державної й партійної влади, дана система гарантує більшу ефективність виконавчої влади.

Створюючи труднощі для діяльності третіх партій, відсторонюючи їх від влади, двопартійна система ставить надійний бар'єр на шляху радикально настроєних сил як ліворуч, так і праворуч. Тим самим одночасно вирішуються два завдання. З одного боку, принципові супротивники існуючого режиму можуть діяти вільно (поки працюють у рамках закону), можуть рекламувати себе, пропонуючи своїх кандидатів виборцеві, тобто забезпечується повна демократія. З інший же — реальної погрози для влади радикальні сили не представляють, тому що доступу до неї фактично не мають. Інакше кажучи, на відміну від багатопартійності, двопартійність безумовно набагато більш надійний і ефективний інструмент захисту демократичного режиму.

Однопартійність о значає, що в даній країні тільки одна-єдина політична партія одержує статус легальної, а значить, і право формувати уряд при юридичній забороні (але не обов'язково фактичній відсутності) усіх інших партій. Саме по собі це автоматично приводить до глибинної реорганізації всієї політичної системи:

· інститут виборів повністю вихолощується (навіть якщо вибори все-таки проводяться), тому що ніякої реальної альтернативи виборцеві не пропонується;

· відбувається зрощування партійного й державного апарата. При цьому центр прийняття політичних рішень переходить до партійного керівництва, що розглядає державу не більш як адміністративний механізм для реалізації своїх рішень;

· де-факто губиться відмінність між державним і партійним бюджетами, що багаторазово підсилює позиції пануючої партії в суспільстві;

· громадські організації втрачають самостійність, відбувається їх одержавлення, перетворення де-факто в інструмент тотального контролю влади над громадянами. Тим самим громадянське суспільство практично руйнується;

· вихолощується поняття законності, тому що при твердому обов'язку рядових громадян чітко виконувати всі рішення влади сама влада відверто ставить себе над законом. Політична воля й політичні цілі стають очевидно пріоритетними;

· вводиться офіційна ідеологія, обов'язкова для всіх навчальних програм, що повністю виключає волю думки;

· фактично руйнується інститут прав і свобод людини, тому що безумовним пріоритетом оголошується "суспільний" (тобто партійний) інтерес. Конкретна особистість розглядається лише як інструмент, кошт у реалізації "суспільного" інтересу.

Інакше кажучи, однопартійність по самій своїй суті неминуче призводить (навіть якщо теоретично припустити, що таке від початку не передбачалося) до встановлення твердого диктаторського режиму при тотальному контролі однієї партії над державою, суспільством і кожної конкретною особистістю. Переконливим тому підтвердженням можуть служити конкретні історичні приклади. Однопартійні системи існували в нацистській Німеччині й фашистської Італії. На однопартійності, при офіційному конституційному закріпленні "керівної ролі" компартії, трималася влада в багатьох колишніх соціалістичних країнах Східної Європи й СРСР.

Питання 3. Інституціоналізація політичних партій в конституційному законодавстві зарубіжних країн.

Правові форми інституціалізації політичних партій різноманітні. Вона здійснюється на різних рівнях, взаємодоповнюючих і розвиваючих один одного. Сьогодні статус і порядок діяльності політичних партій регламентується: конституційно; у рамках органічних законів; нормами поточного законодавства; у формі судових рішень, що торкаються конкретних аспектів діяльності партій, створюючи тим самим прецеденти, які є важливим джерелом конституційного права.

Поточне законодавство відрізняється помітною своєрідністю. В одних країнах питання ставиться широко, багатопланово. Ухвалюються загальні закони про політичні партії, що прагнуть охопити чи не всі аспекти їх життєдіяльності (закони 1967 р. Німеччини, 1974 р. Португалії, 1975 р. Австрії, 1978 р. Іспанії й ін.). В інших — законодавець вибирає один найбільш складний і політично важливий аспект проблеми — ухвалюються закони про фінансування політичних партій (закони 1965 р. Швеції, 1969 р. Фінляндії, 1974 р. Італії, 1988 і 1990 рр. Франції та ін.). У цілому ж повсюдно прослідковується одна тенденція: чим пізніше за часом розробляється й ухвалюється відповідний правовий акт, тим більше він розгорнутий і конкретний, за рахунок врахування закордонного досвіду.

Початок конституційному законодавству про політичні партії було покладено в перші післявоєнні роки. Саме тоді відбулася радикальна зміна статусу партій: вони стали конституційно-правовим інститутом. Сьогодні вже жодна з так званих «нових» конституцій не обходить партії своєю увагою. При цьому на рівні конституції, зрозуміло, фіксуються лише головні, принципові особливості правового статусу політичних партій.

По-перше, конституція закріплює місце й роль партій у суспільно-політичному житті. Найважливішою їхньою функцією визнається участь у підготовці й проведенні виборів, формуванні волі виборців. "Партії сприяють формуванню волі народу" — сказано, наприклад, у п. 1 ст. 21 Основного закону Німеччини. Партії сприяють "формуванню народної волі й організації політичної влади" — говорить п. 1 ст. 47 португальської Конституції. Втім, деякі конституції порушують питання ширше, трактуючи партії як "основний елемент політичної діяльності" (ст. 6 Конституції Іспанії), фіксуючи, що партії " повинні служити вільному функціонуванню демократичного режиму" (ст. 29 Конституції Греції). Останнє юридично легалізує не тільки передвиборну активність партій, але і їхню повсякденну роботу, у тому числі в державних органах.

По-друге, конституція закріплює принцип вільного утворення й діяльності партій, як найважливішого критерію демократії (ст. 21 Основного закону Німеччини, ст. 4 Конституції Франції, ст. 47 Конституції Португалії, ст. 6 Конституції Іспанії і т.д.). Більше того, органі конституційного нагляду ряду країн (Верховний суд США в 1968 р., Конституційна рада Франції в 1971 р.) у своїх рішеннях спеціально підкреслювали, що свобода партійної діяльності є однієї з " найцінніших свобод" західного суспільства.

По-третє, конституція недвозначно формулює умови, при яких політичні партії можуть користуватися правом на вільну діяльність, а також фіксує межі користування свободою. У якості таких вказується на необхідність дотримання закону, "поважати принцип національного суверенітету й демократії" (ст. 4 Конституції Франції) або "основи вільного демократичного порядку" (ст. 21 Основного закону Німеччини), і, звичайно ж, партії повинні бути самі демократично внутрішньо організовані.

Інакше кажучи, конституційно задекларована свобода партійної діяльності аж ніяк не абсолютна. Правлячі кола зарубіжних країн зробили необхідні висновки з уроків історії, створивши правові перешкоди на шляху радикальних і екстремістських сил. У більшості випадків закон прямо забороняє об'єднання таємного або військового характеру, що використовують підривні методи боротьби, а також організації відкрито фашистської орієнтації (ст. 18 Конституції Італії, ст. 22 Конституції Іспанії, ст. 46 Конституції Португалії, § 14 гл. 2 Акту "Форма правління" Швеції).

Причому, що особливо важливо, конституція, ставлячи в главу кута інтереси демократії, не допускає довільні дії влади у відношенні ні до однієї політичної партії. Припинення діяльності будь-якої партії, — як говорить закон, — можливе "тільки відповідно до мотивованого судового рішення" (ст. 22 Конституції Іспанії, ст. 12 Конституції Греції, ст. 46 Конституції Португалії). Конституція Німеччини ще більш конкретна, оскільки прямо визначає єдиний орган, правочинний ухвалювати відповідні рішення — Федеральный конституційний суд.

Вихідні конституційні норми, що визначають загальну спрямованість інституціалізації політичних партій, розвиваються й конкретизуються в рамках органічного й поточного законодавства.

Органічні закони (закони про вибори, регламенти палат парламенту й ін.), як правило, стосуються лише одного з аспектів діяльності політичних партій, що має безпосереднє відношення до того інституту, якому присвячений даний правовий акт. Наприклад, можна послатися на шведський Акт про Риксдаг, що детально регулює все, що зв'язане, зокрема, з роботою партій у парламенті. Документ докладно встановлює порядок розподілу депутатських мандатів між партіями; процедуру створення партійних груп, їх завдання й компетенцію; роль партійних груп у формуванні керівних органів палати; порядок і форми участі партійних груп у законодавчому процесі; обов'язок голови палати консультуватися з партійними групами з питань парламентської процедури; форми участі партій у виборах різних створюваних парламентом органів (шведських делегацій Північної Ради, Ради Європи й ін.).

Спеціальні закони (поточне законодавство), навпаки, підходять до питання широко, прагнучи охопити всі аспекти життєдіяльності політичних партій. При цьому регулюються наступні елементи їх правового статусу:

· дається трактування політичної партії, визначаються її функції, завдання й загальна роль у політичному і державному житті. Партіями є "об'єднання громадян, — записано, зокрема, у п. 12 Закону про партії Німеччини, — які постійно або протягом тривалого часу впливають на формування політичної волі народу в масштабі Федерації або окремих земель і мають намір сприяти представництву народу в німецькому Бундестазі або Ландтазі", завдяки "розміру й міцності їх організації, кількості членів і їх діяльності на внутрішньополітичній арені". Організації, що претендують на статус політичної партії, таким чином, повинні, крім іншого, мати політичну вагу й авторитет. При цьому в завдання політичних партій входить: "виховання громадян, здатних брати на себе відповідальність перед суспільством", сприяння їх "громадянській та політичній освіті"; вивчення питань національної й міжнародної політики; критична оцінка дій уряду; участь у роботі органів влади, турбота про "постійний живий зв'язок між народом і органами держави"; сприяння "здійсненню громадянами політичних прав" і розвитку політичних інститутів.

· закон регулює умови й порядок реєстрації політичних партій, причому реєстрація є обов'язковою умовою діяльності партії. Для реєстрації потрібно: певний мінімум членів партії (5 тис. чоловік у Португалії, 1,5 тис. чоловік у Швеції і т.д.), більшість із яких повинна бути громадянами даної країни; організаційна оформленість партії; регулярна звітність про джерела фінансування (закордонні субсидії забороняються); чіткість самої назви партії (вона не повинне бути схожа на вже наявні, неприпустиме використання національної або релігійної символіки) і т. д. Реєстрація здійснюється міністерством внутрішніх справ (Іспанія, Італія, Франція й ін.), рідше — міністерством юстиції (Бельгія, Нідерланди), іноді Верховним судом (Португалія) або навіть податковим управлінням (Швеція);

· розгорнуті вимоги пред'являються до організаційної будови й порядку діяльності партій. Законодавець, зокрема, вимагає, щоб партійний статут фіксував: порядок вступу й виходу з партії, забороняючи дискримінацію за національною або статевою ознаками; права й обов'язки членів; можливі дисциплінарні заходи до членів партії; загальну структуру партійного апарата; склад і повноваження керівних органів; принцип гласності в роботі партії; порядок прийняття рішень на партійних зборах; строки їх скликання і т.д. Інакше кажучи, закон жорстко визначає не тільки загальну схему, але й сам зміст найважливіших партійних документів; з особливою старанністю регулюються всі питання, що стосуються передвиборної діяльності партій. Найчастіше фіксується найважливіша норма — висувати кандидатів на виборах можуть тільки політичні партії. Закріплюється процедура реєстрації кандидатів. Регламентується порядок ведення передвиборної боротьби, зокрема, перелічуються припустимі форми рекламно-пропагандистської роботи; порядок використання засобів масової інформації, опитувань суспільної думки; формулюються "правила гри" (вимога лояльного відношення до опонентів, неприпустимість образ, махінацій, брудних технологій і ін.). Аналогічним шляхом, тобто розгорнуто й зовсім конкретно, регламентується участь політичних партій у функціонуванні представницьких органів влади й в органах місцевого самоврядуванн