За кількістю прості судження поділяються на: одиничні, загальні і часткові.

Одиничні – це судження, в яких суб’єктом виступає одиничне поняття: (Цей S є /не є P): “Сонце – джерело життя на Землі”, “Санкт-Петербург – не столиця Росії”.

Загальним є судження, в якому суб’єктом є загальне поняття (Всі S є P або Ні один S не є P): “Всі адвокати – юристи”, “Ніхто з людей не може жити вічно”.

Часткові судження характеризуються тим, що в них суб’єкт представляє частину класу досліджуваних предметів (Деякі S є / не є P): “Деякі свідки дають правдиві показання”, “Деякі свідки не дають правдивих показань”.

У практиці міркування типи суджень існують у взаємодії, тому спеціально виділяють типологію атрибутивних (категоричних) суджень за “об’єднаним поділом за кількістю і якістю”. Отже, ми маємо таку класифікацію суджень:

1) загальностверджувальні (A) - Всі S є P. “Усі люди –істоти, що абстрактно мислять.”

2) загальнозаперечувальні (E) - Жоден S не є P. “Жодного звинуваченого не виправдали”.

3) частковостверджувальні (I) - Деякі S є P. “Деякі депутати парламенту – юристи”.

4) частковозаперечувальні (O) -Деякі S не є P. Деякі депутати парламенту не є юристами.

Розглянуті 4 різновиди категоричних суджень мають на місці суб’єкта та предиката конкретні поняття (або терміни), які в кожному окремому судженні можуть братися або розподіленими, або нерозподіленими.

Розподіленим терміном (поняттям) називається такий термін, який у цьому судженні взятий в повному обсязі. Якщо ж термін у цьому судженні взятий не у всьому обсязі, він є нерозподіленим.

Розподіленість термінів у судженнях А,Е,І,О можна представити у вигляді такої таблиці:

Терміни	Види суджень
А	Е	І	О
S	+	+	-	-
P	-	+	-	+

3. Відношення між судженнями. Логічний квадрат. В процесі міркування важливо виділити відношення, які складаються між різними типами суджень. Вияснити це питання можна за допомогою “логічного квадрату” та таблиці істинності.

Так як і поняття, всю множину суджень можна розділити на дві підмножини: порівнювані судження і непорівнювані.

Порівнювані судження мають однакові терміни – суб’єкт і предикат, але відрізняються за кількістю і якістю.

Непорівнювані судження не мають однакових термінів – суб’єкта і предиката.

Порівнювані судження у свою чергу поділяються на сумісні судження і несумісні. Сумісними називають судження, які можуть бути одночасно істинними, але не можуть бути одночасно хибними. Між ними виникають відношення підпорядкування і підпротилежності (субконтрарності).

Несумісними називають судження, які не можуть бути одночасно істинними. Між ними виникають відношення суперечності (контрадикторності) і протилежності (контрарності).

А контрарності Е

 

 

підпорядку- підпорядку-

вання к вання

 

 

І О

субконтрарності

Особливе місце серед суджень займають судження, що виділяють та виключають.

Судження, що виділяють, виражаються такою формулою: ”Тільки S є P”. Наприклад: “Лише особа, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, може бути визнана винною у злочині”, “Кримінальне покарання застосовується тільки за вироком суду”.

Судження, що виключають, виражаються такою формулою: ”S є тільки P”. Наприклад: “Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці”, “Потерпілий, як правило, опитується раніше свідків”, “Як правило, закон не має зворотної дії”.

Такі судження широко застосовуються в юридичній практиці та правовій теорії.

Правила операцій з простими судженнями та ймовірні помилки. З с удженнями, як і з поняттями здійснюються логічні операції. До них ми відносимо перетворення суджень та заперечення суджень.

Перетворення суджень здійснюється за допомогою таких операцій:

1) обернення (конверсія) – це перестановка суб’єкта та предиката.

1) Судження А. Всі S є P – Деякі P є S. Всі адвокати – юристи. – Деякі юристи – адвокати. Виключення: Всі люди – розумні істоти. – Всі розумні істоти – люди.

2) Судження І. Деякі S є P – Деякі P є S. Деякі юристи – депутати Верховної Ради. – Деякі депутати Верховної ради – юристи.

3)Судження Е. Жодне S не є P – Жодне P не є S. Жоден свідок не явився до суду. – Жоден з тих, хто явився до суду, не є свідком.

4)Судження О. Не обертається.

В юридичній практиці обернення використовується для перевірки правильності юридичних визначень, бо саме для них потрібна особлива точність. Наприклад: “Всякий закон є нормативним актом. – Не всякий нормативний акт є законом (є ще укази, інструкції, правила)”.

2) перетворення (обверсія) - це перетворення шляхом зміни якості на протилежну. Суб’єкт та предикат місцями не міняються.

1)Судження А. Всі S є P – Жоден S не є не - P. Всі адвокати – юристи. – Жоден адвокат не є неюристом.

2) Судження І. Деякі S є P – Деякі S не є не - Р. Деякі свідки дали вірні свідчення. – Деякі свідки не дали невірних свідчень.

3)Судження Е. Жодне S не є не – P. – Всі S є Р. Жоден злочин не залишився нерозкритим. – Всі злочини розкриті.

4)Судження О. Деякі S не є P – Деякі S є не - Р. Деякі книги не є цікавими. – Деякі книги є нецікавими.

При перетворенні у судженні більш повно розкривається його зміст. В юридичній практиці цей прийом використовується в юридичних дискусіях, спірках, наприклад: “не є не...”, “не являється не...”: Петров – патріот. Петров не є не патріотом.

3) протиставлення суб’єкту:

Наприклад: Всі адвокати – юристи. – Деякі юристи – адвокати. - Деякі юристи не є неадвокати.

4) протиставлення предикату.

Наприклад: Всі адвокати – юристи. – Жоден адвокат не є неюристом. - Жоден неюрист не є адвокатом.

Заперечення – це логічна операція, при якій відбувається заміна одного судження суперечним судженням. Для встановлення правильності цієї логічної операції треба використати таблицю істинності. Символічно формулою заперечення є наступна: “Невірно, що.....”

4.Складні судження та їх класифікація. Складні судження утворюються шляхом об’єднання між собою простих суджень за допомогою логічних сполучників, серед яких є: кон’юнкція, сильна та слабка диз’юнкція, імплікація та еквівалентність.

Як і прості судження, складні судження можуть бути істинними та хибними, при цьому істинність чи хибність залежить від істинності чи хибності простих суджень, які входять до складного судження.

Для визначення істинності складних суджень використовують матричний аналіз.

Кон’юнктивні судження. Кон’юнктивні (єднальні) судження утворюються за допомогою сполучника “і”. Позначається цей сполучник знаком

“Ù“, схематично читається так: А Ù В або А і В, де А, В – висхідні судження, а Ù- знак кон’юнкції. Наприклад, “Ухвала суду має бути законною і обґрунтованою”.

У мові кон’юнктивні судження можуть мати такі граматичні сполучники “А разом із В”, “А у той час, як В”, “В, хоча і А”, “Не лише А, але й В”, “А, а також В”, “А, В” і т.ін.

Кон’юнктивні (єднальні) судження є істинними лише в тому випадку, коли істинні всі судження, що його складають і хибні тоді, коли є хибним бодай одне із похідних суджень.

Знання особливостей кон’юнкції має важливе значення у практиці мислення, особливо в юридичній сфері. Будуючи певне судження, треба обов’язково перевіряти істинність похідних суджень. Від цього залежить істинність вашого міркування, адже досить одного хибного судження, щоб вся ваша, навіть, складна кон’юнкція стала хибною.

Диз’юнктивні судження. Диз’юнктивні або розподільні судження – це судження, які створюються за допомогою логічного сполучника “або”. Розрізняють 2 види розподільних суджень: розподільно-виключаючі (судження строгої диз’юнкції) та єднально-розподільні (судження слабкої диз’юнкції).

Розподільно-виключаючі (судження строгої диз’юнкції) – це судження, в якому ознаки, виражені предикатами, виключають один одного. Наприклад: “Попереднє розслідування закінчується або припиненням справи, або відданням звинуваченого під суд”. Його структура: S є P1 або Р 2; А V В.

Для того, щоб підкреслити строго розподільний характер, часто використовується подвійна форма сполучника: “або...або”: “De mortus aut bene, aut nihil – Про мертвих або хороше, або нічого”, “Або я найду шлях, або я прокладу його”.

Розподільно-виключаючі судження є істинними тільки тоді, коли одне з суджень, що до нього входять, є істинним, а інші – хибними. Якщо ж усі висхідні судження істинні, або всі хибні, то й розподільно-виключаюче судження є хибним.

Розподільно-виключаючі судження можуть включати 3 і більше висхідних суджень.

Єднально-розподільні судження (слабкої диз’юнкції) - це судження, в яких суб’єкту може належати не один, а й усі перелічені предикати. Ці судження виражаються сполучником: “або”, “оскільки”, “також”, “так”, за допомогою коми. Структура такого судження: S є P1 або Р2....або Р10; А V В.

Наприклад: “Право може сприяти економічному розвитку або заважати йому” (може і сприяти, і заважати одночасно).

Єднально-розподільне судження буде істинним, коли хоча б одне з простих суджень, які його утворюють, є істинним, а хибним тоді, як усі прості судження, котрі його утворюють, хибні.

В юридичній практиці часто застосовується диз’юнкція для установлення видів права, видів злочину або покарань, перерахування певних випадків, обов’язків тощо.

Імплікативні судження. Умовним або імплікативним називається судження, утворене з двох простих суджень, які перебувають у відношенні підстави і наслідку, пов’язаних за допомогою логічного сполучника “якщо...то”. Наприклад: “Якщо ми хочемо добитися поваги до закону, ми спочатку повинні створити закон, достойний поваги”, “Якщо присуд необґрунтований, то він є незаконним”.

Умовне судження складається з підстави і наслідку. Та частина умовного судження, яка виражає умови існування (не існування) певного явища і стоїть після слів “якщо”, “коли”, є підставою або антецедентом, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою і стоїть після слова “то”, називається наслідком умовного судження або консеквентом.

Імплікація символічно позначається так: “якщо А, то В”, “А В”.

Не кожне речення, в якому наявний сполучник “якщо...то”, є умовним судженням. Так, речення ”Якщо вчора ми не знали, що Т. буде грати за основний склад команди, то сьогодні це всім відомо”, не є умовним судженням, оскільки не виражає умовно-наслідкового зв’язку.

Умовне судження може бути виражене і без сполучника “якщо..то”, наприклад: “Хто не працює, той не їсть”, “Поспішиш – людей насмішиш”.

У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником “якщо...то”, а словами “у випадку”, “коли” і т.ін.

Умовні судження виражають різноманітну умовну залежність одних явищ від інших. Вони відображають причинний зв’язок між явищами, послідовність чи одночасність явищ у часі, необхідне співіснування або неможливість співіснування предметів і явищ чи їх ознак тощо. Тому не можна підставу умовного судження розглядати завжди як причину, а наслідок як дію цієї причини. Ці поняття не тотожні. Наприклад, в юридичній практиці в формі імплікації виражаються не лише об’єктивні залежності одних предметів від інших, а також права і обов’язки людей, пов’язані з тими чи іншими умовами: “Кожний вправі у відповідності з міжнародними угодами звернутися в міждержавні органи по захисту прав і свобод людини, якщо всі наявні в самій державі засоби правового захисту вичерпані”.

Умовне судження, як і будь-яке судження, може бути або істинним, або хибним. Слід запам’ятати, що імплікація є істинною у всіх випадках, крім одного: коли анцедент є, а консеквента немає.

Еквівалентні судження. В еквівалентних судженнях поєднуються судження з взаємною (прямою і зворотною) залежністю. Вони мають назву подвійної імплікації і символічно записуються так: “А В”, “якщо і тільки якщо А, то В”. Наприклад: “Якщо людина досягла пенсійного віку, вона має право на отримання пенсії за віком”. При перетворенні “Якщо А, то В” в “Якщо В, то А” судження залишається істинним.

Еквівалентне судження істинне лише у 2 випадках: коли підстава і наслідок істинні і коли підстава і наслідок хибні.

При характеристиці складних суджень використовується ще один логічний союз: “невірно, що..” (]), що означає заперечення судження. Прибавляючи цей сполучник до певного судження, ми створюємо нове судження, яке знаходиться в залежності від висхідного. Наприклад: висхідне судження – “Всі судді непідкупні”. Його заперечення – “Невірно, що всі судді непідкупні” або “Не всі судді непідкупні”, “Деякі судді не непідкупні”.

Заперечення є істинним, якщо висхідне судження є хибним і навпаки.

Складні судження виступають у тих самих відношеннях, що і категоричні судження: вони можуть бути порівнюваними і непорівнюваними. Порівнювані судження мають відношення сумісності, логічного слідування, часткової сумісності, еквівалентності; непорівнювані судження мають відношення суперечності, несумісності, протилежності.

Для встановлення істинності складних суджень можна використати таку таблицю:

 

Сумісні судження	Несумісні судження
Еквівалентності	логічного слідування	часткової сумісності	протилежності	суперечності
P Q	P Q	P Q	P Q	P Q
І І	І І	І І	І І	І І
І Х	І Х	І Х	І Х	І Х
Х І	Х І	Х І	Х І	Х І
Х Х	Х Х	Х Х	Х Х	Х Х

Підкреслені строчки означають, що обидва судження не можуть приймати дані значення одночасно.

Як і з простими судженнями, зі складними судженнями також можна проводити логічні операції.

5. Поділ суджень за модальністю. Модальність (від лат.modus – міра, спосіб) у цілому прийнято визначати як певне відношення до змісту висловлювання. Так, наприклад, людина може стверджувати, що те, про що говориться у висловлюванні, є необхідним, випадковим, можливим, було чи буде тощо.

Для правового мислення в пізнавальному відношенні важливе значення мають такі модальності суджень, як епістемічна, деонтична і алетична.

Епістемічна модальність – це характеристика висловлювання, яка включає такі модальні оператори, як “доведено”, “спростовано”, “сумнівно”, “відомо”.

Деонтична модальність – це висловлювання, які широко вживаються в юридичній практиці і утворюються за допомогою таких модальних операторів, як “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “не заборонено”. У деонтичних судженнях містяться адресовані людям вказівки, які виражаються в формі поради, побажання, команди, наказу, нагадування, правил поведінки тощо. Отже, до деонтичних висловлювань належать і норми права, логічними елементами яких є:

1) авторитет-орган, що встановив норму,

2) адресат – особа, на які поширюється норма,

3) опис дії або диспозиція,

4) деонтична форма припису: обов’язки, дозвіл, заборона,

5) санкція, тобто нагадування про юридичні наслідки невиконання припису.

Право та обов’язок як найважливіші характеристики правовідносин виражають за допомогою деонтичних операторів:

Зобов’язування (обов’язково) – О

Заборонення (заборонено) – F

Повноваженість (дозволено) - Р

У правових текстах, як правило, вживаються особливі слова для позначення модальності припису:

а) правозобов’язуючі норми формулюють за допомогою слів “зобов’язаний”, “повинен”, “належить”, “визнається”. Наприклад: “Усі співробітники ОВС зобов’язані майстерно володіти табельною зброєю”.

Символічно правозобов’язування виражається формулою О(d), що означає: дія d підлягає обовязковому виконанню.

б) правозаборонні норми формулюються за допомогою слів: “забороняється”, “не в праві”, “не може”, “не допускається”. Наприклад: “Забороняється експлуатація автотранспортних засобів без номерних знаків”.

Символічно правозаборона виражається формулою F (d), що означає: дія d заборонена.

в) правонадаючі норми утворюються в юридичних актах за допомогою слів: “має право”, “вправі”, “може мати”. Наприклад: “Особа, яка здала речі на зберігання, має право вимагати їх назад у будь-який час”.

Символічно це виражається формулою D(d), що означає: дія d має право на виконання.

Алетична модальність:

· судження можливості – відображається ймовірність наявності чи відсутності ознаки у предмета, про яку говориться у даному судженні,

· судження дійсності – констатується наявність чи відсутність у предмета тієї чи іншої ознаки,

· судження необхідності – відображається така ознака, яка притаманна предмету за усіх умов.

Контрольні запитання:

1.Чим судження як форма мислення відрізняється від поняття?

2.Що є суб’єктом судження?