Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

географічно-кліматичні — розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"

соціальн і - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини

талановитість, активність та рухливість стародавніх греків

Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;

в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку і отримала свою назву;

дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософії.

12. Проблема людини в античній філософії.

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Людина сприймається як частка космосу.

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберегли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та бачення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка творчо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невгасиме завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до людини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів.

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ"

13.Особливості становлення середньовічної філософії. Апологетика і патристика.

Наступним етапом у розвитку філософської думки є середньовічна філософія. Середні віки охоплюють величезний тисячолітній період історії (У-ХУ ст.). У Західній Європі умовним початком цього періоду вважають рік падіння Римської імперії (476)'. Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля. Світ сприймався як подвійне буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, грішний) світ. Цей поділ проходить через усю середньовічну філософію. У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (ІІ-Ш ст.); патристика (III-VIII ст.); схоластика (IX - кінець XIII ст.); містика (кінець XIII-XV ст.)2.

Апологетика

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345- 420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій ( 480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

 

14.Середньовічна схоластика і містика. Проблема Бога.

Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістівз приводу природи загальних понять (універсалій).

Реалізм (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналізм (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

 

15.Двоїстий статус людини в середньовічній філософії. Християнський гуманізм.

Першим із філософів, які спробували навести систему християнські догмати і основі створити вчення про людину, був Ориген (прибл. 185 - прибл. 255). Ориген вважав, що людина складається з духу, душі, й тіла. Дух не належить самої людини, він би дарується йому Богом (пригадаємо вчення Аристотеля про активному розумі) і завжди спрямований на добро й істині. Душа ж становить хіба що наш власний Я, вона в нас початком індивідуальності, а оскільки, як ми знаємо, свобода волі становить найважливіше визначення людської сутності, те ж саме душа, по Оригену, і вибирає між добро і зло. За природою душа повинна коритися духу, а тіло - душі. Але з двоїстості душі нижча значна її частина нерідко спрацьовує над вищої, спонукаючи людини слідувати влечениям і пристрастям. Принаймні того як і стає звичкою, людина опиняється гріховним істотою, переворачивающим природний порядок, створений творцем: він підкоряє вище нижчого, і такою шляхом у світ приходить зло. Отже, зло не від Бог і погода немає від саму природу, немає від тіла, воно походить від людини, а точніше - від зловживання свободою, цим божественним задарма.

Постає питання: якщо тіло до середньовічної філософії і теології не є саме собою початок зла, то звідки ж з'являється відомий усім середньовічний аскетизм, особливо характерний чернецтва? Чи немає тут протиріччя? І що відрізняється середньовічний чернечий аскетизм від типів аскетизму, хто був притаманні філософських шкіл античності, особливо стоїків? Адже заклик до врівноваженості і поміркованості - загальний мотив практически-нравственной філософії греків.

Аскетизм середньовіччя має на меті не відмови від плоті як такої (невипадково у середні віки самогубство вважалося смертним гріхом, що відрізняло християнську етику, зокрема, від стоїчної), а виховання плоті з єдиною метою підпорядкувати її вищому - духовному початку.

 

16.Антропоцентризм філософії Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття " гуманізм " (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

 

 

17. Пантеїзм та натурфілософія Відродження.

• Боротьба за істину в епоху Відродження мала значення інтелектуального і морального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теології та схоластичній традиції. У зв'язку з розвитком виробництва і науки філософія знову повернулася до вивчення природи. Винайдення книгодрукування, компаса, пороху, доменно-металургійного процесу; зацікавленість в астрономії, фізиці, анатомії, фізіології; розвиток експериментального природознавства - все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини над природою. Математично обґрунтована М. Коперником геліоцентрична система світу суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвала авторитет геоцентричної системи Птолемея. Значний внесок у нове осмислення природи роблять такі видатні вчені, як Т. Браге, Г. Галілей та ін.

• Галілео Галілей (1564-1642 рр.), якого називали «Колумбом неба», відкрив кратери і гірські хребти на Місяці, побачив супутники Юпітера, плями на Сонці. Займаючись механікою, Галілей прийшов до висновку, що існує природна необхідність, і він вводить поняття закону природи. До цього висновку в тій чи іншій формі приходили Б. Телезіо (1509-1588 рр.), Дж. Кардано (1501-1576 рр.), Ф. Петріці (1529-1597 рр.) та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

• Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» протистоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Оскільки «Єдине» не має протилежності, то воно тотожне безмежному, нескінченному. Нескінченне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це мінімум, найменше від усього.

• Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 рр.). Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі.

18.Реформація і становлення нового світорозуміння.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Подолання феодальних порядків, які, на думку ідеологів буржуазних революцій, спотворювали справжню природу людини, виступало як критика старих передсудів і забобонів, тієї несправедливості, що грунтувалася на омані й облуді. Створення нових суспільних умов життя людини розглядалося ними як утвердження вічної істини й справедливості, невід'ємних прав людини, що випливають із самої її природи. Але цю істину необхідно ще пізнати. Тому першочерговим завданням нової філософії стало пізнання сутності людини і природи. Привести соціальні відносини й закони у відповідність із нею — ось у чому полягав головний сенс революційних перетворень. Тому пізнання природи, людини і суспільного життя стає найважливішим об'єктом філософської рефлексії, а обгрунтування наукових засад пізнання і способів його отримання — її основним завданням.

Не менш важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Особливого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то філософське осмислення його способів, методів, шляхів набуває двох крайніх форм — емпіризму і раціоналізму.

Пошуки відповіді на питання, що постали перед філософією Нового часу, відбуваються у безперервному обміні думками, співставленні й навіть зіткненні протилежних ідей. Лише у творчій атмосфері спілкування вчених багатьох країн і національностей, різних напрямів і орієнтацій виникла ціла низка оригінальних філософських систем.

 

19.Філософія Нового часу. Утворення механістичної картини світу.

 

Певним підсумком діяльності філософів - матеріалістів і натуралістів Нового часу стала наукова картина світу. Наукова картина світу як вищий синтез наукового знання містить у собі найбільш загальні знання про світ і людину, а також основні методологічні принципи вивчення буття. Наукова картина світу, створена в XVII-XVIII століттях грунтувалася на матеріалістичному світогляді і вирішувала завдання радикального подолання релігійного світогляду і у той же час мала історично обмежений механістичний і метафізичний (антидіалектичний) характер. Механіцизм поглядів на природу був обумовлений особливим положенням в той період механіки як науки, яка раніше за інших отримала закінчену систематичну обробку і широке практичне застосування. Природознавство того часу не мало достатнього матеріалу, щоб відобразити світобудову як процес, який постійно розвивається. Ф. Енгельс, характеризуючи розглянутий період приводить таке порівняння: наскільки високо природознавство першої половини XVIII століття піднімалось над грецькою стародавністю по обсягу свого пізнання і навіть по систематизації матеріалу, настільки ж воно уступало йому в ідейному оволодінні цим матеріалом, у загальному погляді на природу. Для грецьких філософів світ був по суті чимось що розвивалось. Для натуралістів розглянутого нами періоду він був чимось окостенілим, незмінним, а для більшості чимось створеним відразу1.