Основними індикаторами фази циклу виступають обсяг реального виробництва, рівень зайнятості і рівень безробіття.

Фазою, що формує та визначає характер і тривалість економічного циклу, фазою, яка є найвідчутнішою за своїми соціально – економічними наслідками, є фаза кризи або рецесії. Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менше як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду – дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці «дна», після чого починається пожвавлення і піднесення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва, зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні. Різні сектори економіки по – різному підлягають циклічним коливанням. Найчутливішим до них є виробництво інвестиційних товарів, споживчих товарів довготривалого використання та будівництво.

Існує ряд теорій, які розглядають економічні цикли та їх причини. У другій половині ХІХ ст. англієць В. Джевонс пояснював циклічність появою плям на Сонці, американець Г. Мур – ритмічністю руху Венери, С. Сісмонді причиною криз вважав недостатнє споживання населення, український економіст М.І. Туган-Барановський - диспропорційність між галузями економіки. Інноваційні теорії, зокрема, Й. Шумпетер, А. Хансен, пов’язують циклічність із нерівномірністю НТП, стрибкоподібним характером оновлення основного капіталу. Дж. М. Кейнс та його послідовники Р. Харрод, Дж. Хікс та ін. розглядають цикл як результат взаємодії руху національного доходу, споживання і заощадження. Монетаристська теорія виходить із того, що головну роль у динаміці економічного циклу відіграє нестабільність грошової пропозиції.

Можна звести різні теорії ділових циклів до двох підходів – теорій, що пов’язують цикли із зовнішніми факторами та теорій, що пояснюють цикли внутрішніми факторами. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу; невідповідність між сукупним попитом і пропозицією; зміни в державних закупках.

Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо.

Але безперечним є те, що циклічні коливання викликані суттєвими змінами в сукупному попиті або в сукупній пропозиції.

Політика держави, спрямована на злагодження коливань в економіці, називається антициклічною політикою. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюється економічними агентами.

Політика стримування – це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. вони застосовуються у тому випадку, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов’язкових резервів тощо.

Політика експансії – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи рівень сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов’язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання.