Розділ 1. Що це таке – релігія?

Офіційна версія терміну релігія звучить так: (від лат. Religio - зв'язок) - віра, особлива система світогляду та світосприйняття конкретної людини або групи людей, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини. У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія - це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.

Сьогодні розповсюджена думка, що релігія обов'язково передбачає віру у Бога[7] (особу- Творця, Абсолют тощо). Тому часто поняттю релігія протипоставляється поняття атеїзм [8]. Але це не правильно. Наприклад, деяким релігіям (буддизм [9]і деякі інші) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога, тому їх інколи називають атеїстичними.

У вузькому розумінні релігія – цевіра в існування «надприродних» сил. Незалежно від того, персоніфіковані вони чи ні, багато людей вірить у те, що існують сили, які впливають на Всесвіт та на долю людей на Землі. Ця віра відбивається в їх думках, відчуттях і волі Тому кожна релігія включає в себе певний етичний кодекс, певний спосіб поведінки або ритуали, за допомогою яких люди шукають схвалення та прихильності свого Бога або своїх богів. Тому у кожній суспільній формації релігія має своє індивідуальне забарвлення. Так, за визначенням сучасного теолога[10] Ганса Кюнґа [11], релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, - до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолют, Бог, Нірвана).

В основу різних сучасних тлумачень поняття релігія лягли вчення давньоримського філософа та оратора Цицерона [12], а також раннього християнського мислителя Лактанція [13]. Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронівського терміну relegere - латинського дієслова, що означає «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися» і мало б характеризувати релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій же вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в’язати, зв’язувати, прив’язувати», а сам термін релігія тоді означав: зв’язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя. Ця точка зору й закріпилася у сучасній, особливо у християнській традиції. Тому сьогодні українські тлумачні словники пояснюють латинське слово religio як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ». Як ми бачимо, складається таке враження, що наші сучасні тлумачники пишуть виключно люди, які носять під костюмами рясу та читають проповіді в церковних осередках у вільний від роботи час.

Що стосується терміну релігія як означення відношення людини з Вищими силами, то у європейській традиції він був запроваджений лише у XV - XVI ст. Тоді його вживали лише в теїстичному [14] значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначає. Сучасне розуміння релігії походить від доби просвітництва [15].

Оскільки загальновживаний термін релігія походить з латинської мови і фактично має суто християнське наповнення, його використання як універсального терміну призводить до переносу певних християнських ознак на релігійні традиції інших регіонів, де до вестернізації [16] була автохтонна культура[17] з власною, альтернативною західній, термінологією. Сучасні вчені втлумачують населенню, що використання єдиного термінологічного апарату має багато переваг для суспільства, оскільки є підґрунтям для взаємного порозуміння та суттєво економить час і кількість слів для його досягнення. Але в межах наукового дискурсу та в особливості теми нашої книги слід звертати увагу на нюанси, деталі та розбіжності суті цього терміну.

Наприклад, в арабській мові існує термін дін (араб. دين‎ - релігія.) Його походження та застосування виходить далеко за межі поняття релігія в європейському тлумаченні. Це пов’язано з існуванням в мові доісламської Аравії декількох значень цього слова (звичай, відплата, влада-покірність тощо), так і з впливом значень близьких до нього за звучанням релігійних термінів в мовах сусідніх народів.

В Корані [18], наприклад, термін Дін вживається більш ніж 100 разів в різних значеннях. Він означає «суд», «відплату», «релігію», «віру» окремої людини і релігію як систему ритуальної практики, що є основою життя релігійної спільноти. Цей термін застосовується також до ісламу, у його відношенні до язичництва, юдаїзму або християнства. Проте основне коранічне значення терміна Дін пов’язане з важливою для Корана ідеєю обов’язкового підкорення Аллаху [19].

Для Індії замість терміну релігія коректніше використовувати термін Дгарма [20]. В Китаї та на Далекому Сході замість релігії використовується близький за значенням термін Дао [21]. Тому народні ідеї та уявлення в кожному окремому регіоні створюють свій особливий концептуальний бік релігії, виражають все те, що становить релігію як суспільну та духовну категорію: міфи, концепції, теорії про надприродне, про богів, а також догмати, зміст священних книг, переказів, молитов тощо. А ще додайте до цього безліч релігійних культів, які створюють зовнішній бік кожної релігії. Всі ці обряди, свята, моління, богослужіння, пости, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища та інші релігійні дії виводять кожну релігію на рівень чи не основної частини суспільного життя багатьох країн.

В зв’язку з цим можна розрізнити кілька функцій, які виконує релігія в державі.

Світоглядна: за переконанням віруючих релігія сповнює їх життя особливим сенсом.

Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає пережити важкі випробування, подолати страх перед смертю.

Комунікативна: спілкування груп віруючих між собою, «спілкування» із сутностями позаземного світу (богами, янголами, душами померлих та святих тощо).

Регулятивна: усвідомлення віруючими градації певних цінностей, моральних норм, яких притримуються в кожній релігійній традиції.

Інтегративна: допомагає віруючим усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, закріпити спільні цінності, дає можливість для самоствердження у суспільстві (особливо коли релігія є державною системою керування, наприклад, Тибет).

Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, об'єднання або, навпаки, роз'єднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей.

Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія тощо).

Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз'єднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.

Виходячи з вищевказаного ми бачимо, що з найдавніших часів існування, розвиток та занепад цілих держав був тісно пов’язані з системою віровчень. Лише після Французької Революції[22] у світі починає поширюватись думка про необхідність відокремлення держави від впливу релігій.

В більшості сучасних демократичних [23] держав релігія відокремлена від держави та системи освіти, а в деяких з них конституційно затверджені принципи свободи совісті, свободи віросповідання, свободи релігії. Ті ж держави, в яких певна релігія затверджена в якості державної, називаються теократичними [24]. Прикладами теократичних держав у сучасному світі є Ватикан, Іран, Саудівська Аравія.

Що стосується відносин релігії і держави у нас в Україні, то держава ніяким чином не контролює власних громадян у сфері релігії. Керуючись Резолюцією № 1556 (2002) Парламентської асамблеї Ради Європи «Релігія і зміни у Центральній і Східній Європі», яка декларує невтручання держави у релігійні справи, державні органи влади ніяким чином не втручаються в діяльність багато чисельних церков. У той же час це відділення не є абсолютним, оскільки держава уповноважена втрутитись у діяльність релігійних організацій з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, для забезпечення правопорядку та припинення розпалювання релігійної ворожнечі.

Крім того, держава в Україні виступає нейтральним арбітром у міжконфесійних спорах, конфліктах з неідеологічних питань та формує юридичну базу для реєстрації та діяльності церковних інститутів. На законодавчому рівні вона затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку релігію (або не сповідувати ніякої), у тому числі для військовослужбовців та ув’язнених. Правовий режим Церкви в Україні визначений Конституцією і деталізований іншими законодавчими актами. В Україні Основним Законом держави закріплені релігійний плюралізм, свобода волі та совісті. Церковні організації не є підконтрольними державі, але і не мають засобів прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію тощо. Хоча в Конституції України задекларовано рівність конфесій, на законодавчому рівні все виглядає зовсім інакше. В деяких законодавчих актах цілеспрямовано підкреслено значущість православ’я[25] для історії, культури, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства. Наприклад, Кодекс законів про працю України визначає найзначніші православні свята (Різдво Христове, Пасха, Трійця) як святкові і неробочі дні, повністю ігноруючи де-факто церковні свята інших релігій.

Але дивлячись на притаманну українському суспільству поліконфесійність та плюралізм, що проголошені у Конституції України[26], через секуляризацію[27] системи права від релігійних норм, держава все ж таки відокремилася від Церкви. Тим самим Церква залишилися без подальшого впливу на правові норми, втратила можливість здійснювати державно-правовий контроль та примус у сфері церковних відносин.

Сьогодні церковним громадам України надано ряд пільг, зокрема в оподаткуванні, найбільші християнські свята є державними вихідними днями, а можливість сповідувати будь-яку релігію захищена законодавчо, аж до існування статті Кримінального кодексу України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» (ст. 180).

Розділ 2. Трохи статистики.

 

Україна - багатоконфесійна держава. На її території офіційно діє понад 22 тисячі релігійних організацій (громад) майже 80-ти конфесій, напрямків, течій. 97,5 відсотка всіх релігійних організацій України - християнського спрямування. Тому можна з певністю сказати, що християнство в Україні є дійсно народною релігією. З року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. Проте зміни торкнулися не тільки кількісних показників. За роки нашої державності церква перейшла на якісно новий рівень функціонування. Практично закінчено формування її управлінських структур, питаннями її подальшого розвитку опікуються 207 духовних центрів та управлінь. Існуючі проблеми з кадрами священнослужителів розв'язуються завдяки плідній роботі 96 вищих та середніх церковних навчальних закладів, яких збільшилося у 5 разів. Свідченням розвитку церкви є також 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності України зросла більше ніж у четверо. На ниві доброчинності та милосердя повсякденно працюють 155 місій, що у 8 разів більше, ніж це було у 1991 році.

Сучасні релігійні громади України представлені наступними церквами:

- католицькі: Римо-католицька церква[28], Українська греко-католицька церква[29], Мукачівська греко-католицька єпархія;

- православні: Українська православна церква[30] Київського патріархату (далі КП), Українська православна церква Московського патріархату (далі МП), Українська автокефальна[31] православна церква, Українська автокефальна православна церква канонічна[32];

- протестантські [33]: Церква євангельських християн-баптистів[34], Церква християн віри євангельської-п'ятидесятників[35], Українська лютеранська церква[36], Українська менонітська церква[37], Церква адвентистів сьомого дня[38], Церква голгофи[39].

Згідно з статистичним опитуванням більшість українських християн православні; решта - католики і протестанти. Що стосується географічного розподілення релігійних організацій по території України, то ми можемо побачити наступну картину.

Географічне поширення релігії в Україні неоднорідне. 34,5 відсотка (або 11642 громад) релігійних громад знаходяться у західному регіоні України, 23 відсотка (або 7762 громад) знаходяться у центральному регіоні, 17,3 відсотка (або 5853 громад) знаходяться у південному регіоні та лише 9,3 відсотка (або 3138 громад) знаходяться у східному регіоні. Ці показники свідчать про меншу релігійність населення східної частини України.

Українська православна церква (МП) посідає перше місце серед церков за чисельністю громад (понад 11000), що більше, ніж Української православної церкви (КП), Української автокефальної православної церкви i Української греко-католицької церкви разом взятих (близько 8000). Вона представлена дуже добре громадами у майже всіх регіонах України, крім Галичини. У той же час на межі 2014-2015 років Донбас став єдиним регіоном України, де явна більшість опитаних громадян (55%) визнала свою приналежність до цієї церкви. Хоча це окрема церква, вона знаходиться у підпорядкуванні Російської Православної Церкви (їй надана «широка автономія», тобто вона не є незалежною у повному сенсі), тому не вважається частиною українського суспільства за національну. Наявність церковного євхаристійного спілкування[40] з іншими церквами є необхідною умовою для входження у Вселенську православну церкву - сукупність помісних церков, які перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні.

У зв'язку з військовою агресією Росії проти України посилилась тенденція переходу прихожан Української православної церкви (МП) під юрисдикцію Української православної церкви (КП) як індивідуально, так і цілими парафіями. У період з 25 грудня 2014 року по 15 січня 2015 року фонд «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Ukraininan Sociology Service на замовлення Міжнародного центру перспективних досліджень провели соціологічне опитування громадян на території України (за винятком Луганської області та Криму) стосовно змін в релігійних уподобаннях українців. За результатами опитування 20% громадян України вважають Українську православну церкву (МП) релігійним інститутом країни-агресора, який веде в Україні підривну діяльність.

Українська православна церква (КП) добре представлена у центрі та на заході України, але має дуже слабкий вплив на переважно російськомовні схід і південь. Як i Українська автокефальна православна церква, вона вважає себе українською автокефальною церквою, але має значні труднощі у своєму визнанні Вселенським Константинопольським чи Московським патріархатами.

Греко-католицька церква (i Закарпатська митрополія) має яскраво виражену географічну обмеженість. 97% її парафій (понад 3 000) знаходиться на Галичині i Закарпатті, хоча осередок згідно з правилами Ватикану було перенесено до Києва як столиці України. Головне завдання цієї церкви – проголошення патріархату та розбудова громад у центрі та на сході держави, по-перше, за рахунок українців галицького походження, по-друге, православних віруючих, котрі бажають утворення українського патріархату, належно визнаного у всьому світі.

Особливе питання для України - це релігійні громади протестантів, до яких відносять як відверто харизматичні церкви, так і велику масу євангельських (баптистських) церков. Щодо кількості громад, то станом на 2010 рік їх чисельність сягала понад 8.000 і по більшості областей держави становила до 50% всіх церковних організацій. До протестантів належало 2,4% населення України, що становило 1,125 млн. осіб. Щотижня близько 820 тисяч осіб відвідують протестантські богослужіння. Це на 30 тисяч більше, аніж у Української православної церкви (МП). Таким чином, серед протестантів більшість віруючих є активними практиками, що вигідно відрізняє їх від решти конфесій.

Найбільш активними з протестантів в Україні вважаються Свідки Ієгови[41], яких налічується понад 145 тисяч громадян. Упродовж 2012 року мережа Свідків Ієгови зменшилась на 5 одиниць і складала на початок 2013 року 1091 згромадження, що становить 10,3% протестантських громад або 2,9% від загальнодержавної мережі. З 2009 року, коли їх присутність на території України становила 1106 організацій або 3,2% від всіх релігійних організацій держави, за останні 4 роки припинили свою діяльність як юридичні особи 15 релігійних організацій. На початок 2013 року в структурі церкви діяв 1 центр та 1090 первинних осередків (1899 священнослужителів, в т.ч. 18 іноземців), функціонувало 174 недільних школи.

Римо-католицька церква в Україні в основному представлена західними областями. Якщо загальна частка католицьких громад України становить 13.3 % від загальної чисельності, то греко-католиків нараховує 10,7%, а римо-католиків - всього 2,7%.

Язичництво [42] представлено в Україні невеликою кількістю громад – всього 77. До нього входять представники наступних течій: Рідна віра[43], РУНвіра[44], Ладовіри[45], Ягновіри, орантійці[46], Собор рідної української віри, Великого Вогню[47] та інші.

Іслам [48] в Україні (на 2012 рік) налічував 1233 релігійні організації, що складало 31,7% від мережі релігійних організацій національних меншин або 3,3% від загальної релігійної мережі держави. Переважна більшість мусульманських релігійних організацій діють в Південно-Східному регіоні, зокрема, в Автономній Республіці Крим, Херсонській та Донецькій областях, а також в м. Києві. Єдиної структури управління в масштабах України мусульмани не мають.

Юдаїзм [49] на території України представлений 309 релігійними організаціями, що складає 17,1 % від мережі релігійних організацій національних меншин або 0,8 % від релігійної мережі держави.

Перша в Україні офіційно зареєстрована буддійська громада була організована в м. Донецьку в 1991 році. На сьогодні в Україні існує близько сотні буддійських громад і груп, 38 з яких мають офіційну реєстрацію і статус юридичної особи. Найбільші громади та групи належать до тибетського напрямку буддизму - тантричної традиції Ваджраяна [50] («Діамантова Колісниця»). Наступною за кількістю як громад, так і послідовників є також тибетська школа Нінгма-па [51], перші українські громади якої об’єдналися в 1993 році з метою максимально ефективного поширення буддизму.

Володимир Вернадський [52] сказав: «Релігія має колосальне майбутнє, але форми її ще не знайдені. Ті одкровення, які є, не задовольняють в даний час по крайній мірі мене. Надто багато в них мішури» [53]. І ми пізніше побачимо чому.

А тепер перейдемо до більш детального висвітлення релігійних течій, які зараз панують у нас в Україні.

 

Розділ 3. Атеїзм.

Основне визначення.

 

Чого я почав саме з атеїзму? Бо по факту ми ще зовсім недалеко відійшли від тієї комуністичної[54] манери висвітлення матеріалістичних[55] поглядів на будову оточуючого нас світу, а також тому, що більшість наукових діячів урізних галузях науки не вбачають в природі ніяких «потусторонніх» сил, а тільки свої видумані «закони» матеріалістичного (читай, механістичного) світогляду. А тепер перейдемо до самого атеїзму.

Для позначення практичного безбожництва слово атеїст уперше було застосовано у 1577 році. Пізніше виникли споріднені слова: деїст, теїст та теїзм [56]. Значення слів деїзм [57] та теїзм частково змінилися в районі 1700 року під впливом атеїзму. Слово деїзм спочатку мало теж значення, що й сучасне слово теїзм, проте пізніше почало позначати окреме філософське вчення. Слово «атеїзм» спочатку використовувалося для опису власних переконань й позначало невіру у монотеїстичного іудео-християнського бога. У XX столітті завдяки глобалізації термін розповсюдився і почав позначати загальну невіру в різноманітних богів. У деяких філософських колах США атеїзм вважається більше специфічним різновидом релігії, ніж невірством взагалі. Лише останнім часом виникла тенденція визначати атеїзм як заперечення вірувань у «надприродне», а не як вірування у що б то не було. Але вона не отримала ширшого розповсюдження.

Багато з тих, хто вважає себе атеїстами, скептично ставляться до всіх «надприродних» істот чи явищ, цілком логічно вказуючи на відсутність прямих емпіричних[58] свідоцтв щодо їх існування. Інші наводять аргументи на користь атеїзму, спираючись на філософію, соціологію або історію. Хоча більшість з тих, хто називає себе безбожниками, по факту є прихильниками деяких світських філософій, наприклад, таких як гуманізм [59] або натуралізм [60]. Тому не існує єдиної ідеології або шаблону поведінки, притаманних усім атеїстам.

З розповсюдженням свободи переконань, свободи думки, наукового скептицизму [61] та критики релігії, у ХХІ столітті термін атеїзм набув конкретнішого значення і зараз використовується атеїстами різних направлень для самовизначення.

 

З історії атеїзму.

 

У давньогрецькій мові прикметник ἄθεος (від ἀ - «без» + θεός - «бог») означав «безбожний». У V столітті до н. е. це слово означало навмисне, активне безбожництво і набуло значення «той, що порвав відносини з богами», «той, що заперечує існування богів, безбожник» замість попереднього значення ἀσεβής - «нечестивий». Також був абстрактний іменник ἀθεότης, «атеїзм». Цицерон [62] зробив латинську транслітерацію цього грецького слова — atheos. Термін широко використовувався у суперечках між ранніми християнами та язичниками. Примітно, що кожна сторона позначала ним своїх опонентів. Сьогодні слово atheos у класичних текстах інколи перекладається буквально - «атеїстичний».

Перші твори, які критикували релігійний погляд на світ, з’явилися ще в стародавньому Єгипті. Найдавнішим з них є створена в епоху Середнього Царства[63] «Пісня Арфіста».

Перші атеїстичні школи були присутні в Індії. Так в індуїзмі [64] відома матеріалістична і антирелігійна філософська школа чарвака [65], заснована орієнтовно в VI столітті до нашої ери, - ймовірно, найяскравіша атеїстична філософська школа в Індії. До нас не дійшли тексти філософії чарвака, і наше уявлення про цю філософії ґрунтується, головним чином, на критиці їхніх ідей іншими школами. Часто до атеїстичних зараховують ще одну індійську філософську систему - санкхья [66].

Заперечення Бога, як єдиного творця, також присутнє в одному з видів буддизму - джайнізмі [67]. В той же час слід зазначити, що самі буддисти не визнають свою релігію атеїстичною і вважають за краще використовувати термін non-theism, який в літературі зазвичай перекладається як не-теїзм.

Не минув атеїзм також Китаю. Атеїстичні уявлення у к онфуціанській [68] філософії помітні в матеріалістичних твердженнях представників інтелектуальної опозиції. Так відомий китайський матеріаліст Ван Чун [69] вважав, що першопричиною всього є первинний ефір, котрий згущуючись, утворює різноманіття речей, в тому числі і людину, котра після смерті знову перетворюється в ефір.

В Європі атеїзм йде корінням до досократичної[70] грецької філософії, але не виділяється як окрема течія до кінця Епохи Просвітництва.

В стародавній Греції атеїзм мав своє особисте лице. Затятим критиком тогочасної релігії та містицизму був грецький поет Діагор [71], відомий як «перший атеїст». Інший філософ Критій [72] бачив релігію як людський винахід, за допомогою якого залякування ставить людей у деякі рамки моралі. У той же час Ксенофан [73], критикував антропоморфізм богів грецької народної релігії, яким він протиставив якесь єдине світове божество. Він першим висунув ідею про те, що саме люди створили богів за своїм образом і подобою:

Група інших грецьких філософів, відома як атомісти [74], а саме Демокріт [75], Продік [76], Протагор [77] і Теодор [78], намагалися описати світ лише матеріалістичним способом, не посилаючись на духовність та містицизм.

А славнозвісний філософ Сократ був звинувачений в атеїзмі за те, що викликав в афінян невпевненість в богах, яких шанувало місто. Хоча сам філософ заперечував звинувачення в атеїзмі. У кінцевому підсумку за свої погляди він був засуджений до смерті.

Послідовник Сократа філософ Епікур [79] також оскаржував безліч релігійних доктрин, включаючи життя після смерті і божественну сутність. Він вважав, що душа людини матеріальна і смертна. Хоча епікуреїзм не виключає наявності богів, Епікур вірив, що, якщо боги й існують, то до людства їм байдуже.

А ось зі стародавнього Риму цілим дійшов до нас єдиний великий античний філософський атеїстичний твір одного з найвидатніших матеріалістів і атеїстів старовини - Тита Лукреція Кара [80]. Він стверджував, що якщо боги існують, то їм байдуже за людство. З цієї причини він вірив, що людство не повинно боятися «надприродного». Його відома поема «Про природу речей»[81] всебічно висвітлює і обґрунтовує вчення Епікура. Але головний об'єкт її критики - релігія, якій Лукрецій протиставляв науку, дослідження, засноване на точно встановлених фактах і розумному, природному їх поясненні. Він вбачав у релігії не тільки помилкове, але перш за все надзвичайно шкідливе, згубне для людства вчення. Лукрецій піддавав критиці не тільки релігійні уявлення, але й вчення Платона [82] про безсмертя душі.

З віками значення слова «атеїст» змінювалося. У свій час ранніх християн теж називали атеїстами за те, що вони не вірили в язичницьких богів. За часів Римської імперії християн страчували за заперечення римських богів у цілому і культу імператора зокрема. Коли в 381 році, за правління Феодосія [83], християнство стало державною релігією Риму, карним злочином стала вже так звана «єресь» [84].

В середньовічній Європі атеїстичні погляди до свого часу були досить рідкісним явищем. Сумнозвісна «свята» інквізиція [85], яка домінувала інтерес людей до релігії і теології, не давала змоги «безбожним» ідеям глибоко проникнути в голови своєї пастви. Як зауважив Анатоль Франс [86], в цей період «щасливій одностайності пастви безсумнівно сприяв також звичай… негайно спалювати усякого інакомислячого».

Але не дивлячись на те, з якою завзятістю інквізиція знищувала свободу мислення людей, атеїзм її не минув. В самій церкві почали з’являтися люди, які розвивали нові ідеї світобудови. Так кардинал Микола Кузанський [87] у своїх поглядах дотримувався форми фідеїзму [88], яку називав docta ignorantia («вчене неуцтво»), стверджуючи, що Бог знаходиться за межею людського розуміння, і наше знання про нього обмежене здогадами. Інший церковний діяч, Вільям Оккам [89], поклав початок антиметафізичним вченням, заявивши про номіналістичні [90] обмеження людського пізнання надзвичайних речей. Він стверджував, що божественна Сутність не може бути інтуїтивно або раціонально пізнана людським інтелектом.

Поділ віри і розуму вплинув і на таких богословів, таких як Джон Викліф [91], Ян Гус [92] та Мартін Лютер [93]. Після них католицизм втратив своє домінування в Європі і зазнав радикальної реформації у питаннях терпимості до віри.

Ряд відомих представників антирелігійного вільнодумства з'явився в цю епоху і в мусульманському світі. Це були Омар Хайям [94] та Ібн-Рушд [95].

Епоха Відродження [96] своїми успіхами у мореплавстві, торгівлі та промисловості, з одного боку, вимогами до створення дослідної науки про природу, справжнього знання про неї, з іншого боку, створила в Європі основу для розвитку нових напрямків філософії. Новий прошарок суспільства, буржуазія, потребувала дослідного природознавства і поступального розвитку суспільства.

У цей час Леонардо да Вінчі [97] вдавався до експериментів, як до методу досліджень, і сперечався з аргументами релігійного авторитаризму. Інші критики релігії і церкви того часу - Нікколо Макіавеллі [98], Бонавентюр Деперьє [99] та Франсуа Рабле [100] - теж висміювали самодурство церковних діячів як католицької, так і протестантської церков.

За часів Ренесансу та Реформації [101] релігійні пристрасті розгорілися ще більше. Розповсюдження нових релігійних законів, братств, популярних захоплень в католицькому світі і розповсюдження все більш аскетичних протестантських сект, таких, наприклад, як кальвіністи [102], все сильніше розхитували устої «вічної» та «нерушимої». Це був час міжконфесійного суперництва, який дозволив ще більше розширити межі теологічної та філософської теорії, що пізніше було використано для розвитку скептичного (у відношенні до релігії) світогляду.

В XVII і XVIII століттях критика християнства почастішала. Особливо це спостерігалося у Франції та Англії, де, на думку сучасників, спостерігалася глибока криза релігії. Деякі протестантські мислителі, такі, як Томас Гоббс [103], стали розвивати філософію матеріалізму та скептицизму щодо надприродних сил. А в кінці XVII століття деїзм став відкрито підтримуватися інтелектуалами нової формації, наприклад, як Джоном Толандом [104]. Фактично всі французькі та англійські філософи XVIII століття в якійсь формі дотримувалися деїзму. Висміюючи християнство, більшість деїстів в той же час зневажали і атеїзм. Перші відкрито атеїстичні мислителі, такі, наприклад, як барон Гольбах [105], з'явилися лише наприкінці XVIII століття, коли вираження невіри в Бога стало менш небезпечним. Девід Юм [106], наприклад, створив у цей час скептичну епістемологію [107] засновану на емпіризмі, що зробило його найбільш систематичним представником освіченого мислення тогодення. Це ще більше підірвало метафізичні основи церковної теології.

Французька Революція винесла атеїзм з вузьких кулуарів на вулиці. Спроба нав'язати «Громадянську конституцію духовенства» [108] призвела до антиклерикалістських [109] заворушень і вигнання багатьох священиків з Франції. Політичний хаос в революційному Парижі, в кінцевому підсумку, дозволив радикальнішим якобінцям [110], які розгорнули масовий терор проти духовенства, захопити владу в 1793 році. На завершення, войовничі атеїсти спробували силоміць дехристиянізувати Францію, замінивши релігію «культом Розуму» [111]. Ці переслідування закінчилися після термідоріанського перевороту [112]. Але деякі секуляристські заходи того періоду залишилися постійною спадщиною французької політики. Узаконення секуляризації французького суспільства дозволило втягнути в її орбіту спочатку Північну Італію, а потім й інші території в Європі, де виникали держави-сателіти Франції.

У XIX столітті багато атеїстів та інших антирелігійних мислителів спрямували свої зусилля на політичну та соціальну революцію та на поширення інтернаціонального соціалістичного [113] руху. Особливий вплив на громадську думку зробили філософи-раціоналісти [114]та вільнодумці [115]. Багато відомих німецьких філософів того часу, таких як Людвіг Андреас Фейєрбах [116], Артур Шопенгауер [117], Карл Маркс [118] та Фрідріх Ніцше [119], заперечували існування божеств та стали затятими критиками релігії.

 

Сучасний атеїзм.

 

Сучасні науковці розходяться в тому, як найкраще визначати атеїзм, про які саме «надприродні» сутності або явища природи йде мова. Також частина незрозумілостей і суперечок виникають у прихильників різних релігій. Через неоднозначність у визначеннях таких слів, як «божество» та «бог» уже не одне тисячоліття на Землі йдуть війни, суперечки та дискусії. Але й наука теж рухається вперед. Тому терміни застарівають та потребують уточнення. В зв’язку з цим було запропоновано кілька способів розрізнити види атеїзму.

Так Річард Докінз [120] запропонував таку класифікацію атеїзму:

1. Теїзм - віра в бога (монотеїзм) або в багатьох богів (політеїзм), який(і) активно впливає(ють) на перебіг подій в нашому світі, вислуховує(ють) молитви, приймає(ють) приношення, творить(ять) «дива».

2. Деїзм - віра в бога як творця всесвіту, який, однак, не втручається в реальний хід подій в сьогоднішньому світі. Такий бог може діяти тільки на початку і в кінці світу, а розвиток всесвіту підпорядкований законам природи, які він встановив.

3. Пантеїзм - ототожнення бога з усім всесвітом, із законами природи тощо. По своїй суті він відрізняється від атеїзму тільки термінологічно.

4. Атеїзм - заперечення існування Бога (богів), любих вищих або потусторонніх сутностей.

5. Агностицизм - твердження про те, що неможливо (на сьогоднішньому рівні знань або ж принципово ніколи) отримати відповідь на питання про існування Бога.

На думку інших атеїстів, атеїзм може розглядатися як просто відсутність віри в богів. Ще у 1772 році атеїст Поль Андрі Гольбах [121] писав: «Усі діти атеїсти; у них не має ніяких уявлень про бога». А Джордж Гамільтон Сміт [122] у 1979 році написав наступне: «Людина, незнайома з теїзмом, є атеїстом, оскільки не вірить в бога. Ця категорія також включає і дітей, здатних зрозуміти, що стоїть за атеїзмом, але ще не знайомих з поняттями, з ним пов'язаними. Сам факт того, що дитина не вірить у бога, вже робить її атеїстом». Сміт, таким чином, увів поняття «невиражений атеїзм», який описує «відсутність теїстичного вірування без усвідомленого його заперечення», і поняття «виражений атеїзм», який описує більш загальноприйняте визначення усвідомленого заперечення теїзму.

Точка зору, що діти народжуються атеїстами, з'явилася порівняно нещодавно. До XVIII століття існування Бога було настільки загальноприйнятим як у західному світі, так і в Україні, що навіть сама можливість існування любої форми атеїзму заперечувалася. У той час панувала доктрина про те, що всі люди вірять у Бога з народження. Так зване «теїстичне вченням про пригадування» не давало шансів для появи атеїстів. Згідно з цим вченням, атеїсти просто заперечують очевидне, свідомо відвертаються від того, що є, було і буде завжди. У той же час часто можна почути думку, що не існує «атеїстів до глибини душі». Приводяться приклади того, що в критичних ситуаціях навіть затяті атеїсти, наприклад, на смертному одрі або під час великої небезпеки, починають вірити в Бога. В противагу цьому випадки на кшталт «в окопах немає атеїстів» самими атеїстами пояснюються тим, що в умовах постійної небезпеки людина не може прийняти ідею залежності своє долі та свого життя від випадковості і тому приходить до висновку підконтрольності того, що відбувається з нею, якійсь вищій силі.

Деякі філософи, наприклад, як Ентоні Флу [123] та Майкл Мартін [124], розрізняють слабкий (негативний) і сильний (позитивний) атеїзм. Сильний атеїзм - відстоювання твердження, що богів не існує. Слабкий атеїзм включає в себе всі інші форми відсутності теїзму. Відповідно до цього поділу, будь-яка людина є або «сильним», або «слабким» атеїстом. Хоча терміни сильний і слабкий з'явилися порівняно недавно, проте еквівалентні їм терміни негативний і позитивний атеїзм вже давно використовувалися у філософській літературі та (в дещо іншому сенсі) деякими католицькими апологетами [125]. Відповідно до такого розмежування атеїзму, більшість агностиків є «слабкими» атеїстами.