Поява селищ: початок XVII – кінець XIX cтоліття.

Одним з найдавніших східнослов’янських селищ на території Близнюківського району після тривалого обезлюднення ХІІІ-ХV століть є «прикордонне» село Добровілля на старовинному Ізюмському шляху.

Добровілля

Село засноване за непевними відомостями у 1605 р. [28]. (за іншими даними – у 1630-ті рр. [25]) за ініціативою російських «служилих людей» (таких, що мають військові обов’язки у провінції). Мета заснування – охорона кордонів Російської держави від військових експедицій кримських татар.

Вочевидь, до 1648-49 рр. це була російська рублена фортечка на Ізюмському шляху. Вона постала на умовному російсько-татарському кордоні, що проходив по річці Самарі; у своєрідному стратегічному пункті: біля так званих Татарських Бродів – одного через річку Опалиху недалеко від її впадіння в Самару, а другого – через власне Самару.

На березі Самари збереглися залишки насипів, що належали до спостережних пунктів у ті часи. Річка була повноводною, ніж зараз: за часів Запорізької Січі козаки на великих чайках ходили нею [20].

Село мало першу назву Надержинове – можливо, від російського «на держании рубежа». Втім, наявність поруч селищ з фонетично схожими назвами Надеждине (й Новонадеждине, неподалік Близнюків) та Надеждівка (неподалік Барвінкового) дає змогу припустити наявність тут іншомовного старовинного топонімічного кореня, який слов’яни обігрували на свій лексичний розум. На роль такого кореня, наприклад, може претендувати популярне фінно-угорське слово «надь» («великий») – що узгоджується із відверто фінно-угорською назвою річки Самара.

Пізніше село російської юрисдикції зростало за рахунок українців-утікачів з Польщі – вони отримували статус вільних орачів, а за користування землею несли сторожову службу. Російський уряд був зацікавлений у зміцненні своїх південних кордонів – відтак допомагав біглим з Польщі кріпакам оселятися на нових землях. Переселенцям виділялась грошова допомога: «на дворові будівлі отаману – сім рублів, черкасам – всім по п’ять рублів» [33].

Зокрема, згідно з місцевими легендами, першими слобожанами тут були сім сімей козаків, які одружилися, а тому виїхали із Січі – і з часом дісталися на постійне проживання у Надержинове у кількості 73 душ. Відтоді вже українське поселення - слобода дістало нову назву: Добровілля, Доброволье: від «добра воля» (тобто некріпацьке село, синонім поняття «слобода»).

Документи відзначають, що у слободі в середині XVІІ ст. налічувалося 12 дворів, у яких проживало 110 мешканців. Мешканці жили спочатку в землянках однією вулицею.

А вже через п’ятдесят років, на початку ХVІІІ ст., населення Добровілля поділялось на вісім сотень, кожна з яких володіла окремим хутором села, що витягнулися вздовж берегів Опалихи. Згодом хутори виросли в окремі села; що цікаво, село Федорівка навіть на сьогоднішній день місцеві жителі називають «Восьма Сотня» [25].

У зв’язку із поділом Росії на губернії у 1708 р. Добровілля було віднесене до складу Азовської губернії, а з 1802 р. – до Павлоградського повіту Катеринославської губернії [25].

Після ліквідації останньої Запорізької Січі 1775 р. мешканців Добровілля було закріпачено. Село стало власністю графського роду Сумарокових, разом із землями в обсязі близько 10 тисяч десятин. Зокрема, власниками Добровілля були:

· губернатор кількох губерній Павло Сумароков (дуже відома особа в кримському краєзнавстві – автор опису Криму 1799 року та «Дозвіль кримського судді»);

· син останнього – генерал Сергій Сумароков, герой війни 1812 р. та російсько-турецької війни 1820-х р.;

· зять останнього і спадкоємець прізвища (через дружину Олену Сергіївну Сумарокову) – генерал загадкового походження Фелікс Сумароков-Ельстон, підкорювач Черкесії, Адигеї, Абхазії у 1858-64 рр., голова Харківського військового округу 1875-778 рр.;

· син останнього – Микола Сумароков-Ельстон та його син, один з перших російських дореволюційних спортсменів-чемпіонів з тенісу Михайло Сумароков-Ельстон (володіли вже дрібними частками земель Добровілля, які вони час від часу розпродавали у 1880-х-1910-х рр.) [73].

У 1789 р. в Добровіллі коштом власника-графа Павла Сумарокова було споруджено кам'яний храм Святого Духа у козацькому стилі та графський палац на центральній площі села.

Завдяки тривалій службі графа-власника у Криму згодом Добровілля стало відомим як місце переважного вирощування синьої цибулі (сорт «кримська», «ялтинська») у промислових масштабах. Добровільці її продавали не тільки на ярмарках у селі, а й у Ростові, Таганрозі, Катеринославі [73].

Після звільнення селян у 1860-х рр. з ініціативи графа Фелікса Ельстона-Сумарокова в селі побудовано цегельний завод. Цеглини з емблемою «Э-С» (Эльстон-Сумароков) трапляються тут і досі. Також посаджено чудовий сад – саджанці замовлено у Франції, деякі дерева плодоносять і досі. Окрім того, викопано став, через який зведено керамічно-оздоблений місток; споруджено ряд інших оригінальних будов.

Існує місцева легенда про Сумарокових, що мали землі у Добровіллі. «Дружина графа Сумарокова, француженка, була похована у графському саду, де Сумароков на її могилі поставив гранітну брилу у формі куба. Сам граф проживав у Франції, а в Добровілля приїздив тільки на літо» [28].

Очевидно, йдеться про Фелікса Сумарокова - Ельстона – який дійсно у 1868 - 75 рр. брав відставку через погане здоров’я і проживав за кордоном, а після того в останні роки життя повернувся на службу до Харкова, наближеного до помістя; у Харкові граф і помер. Проте іноземне походження мала не його дружина Олена Сумарокова, а її мати – донька маркіза Павла Маруцці. Щоправда, остання була хоч і франкомовною, але не француженкою – а донькою італійця грецького походження та румунської князівни [73].

Наприкінці ХІХ ст. графи Сумарокови-Ельстони поступово продають свої добровільські землі дрібним поміщикам та заможним селянам. Так, поміщик Краснов придбав 75 десятин землі, брати Галичі – 60 десятин, заможні селяни Шевченко, Комісар та інші – по 30-50 десятин [25]. У таких господарствах застосовувалася наймана праця.

У 1858 р. в селі проживало 2000 осіб у 359 хатах [25]. На початку XX ст. тут налічувалося вже 3200 жителів [45]. Двічі на рік, восени та взимку, на центральному майдані села відбувалися ярмарки. На них селяни з навколишніх сіл торгували переважно сільськогосподарськими продуктами.

У Добровіллі ХІХ ст. частим явищем були фатальні епідемії. У селі та навколишніх десятках селищ лише інколи бував роз’їзний лікар, який, до того ж, подавав медичну допомогу за значні гроші. Лише у 1904 р. відкрито Добровільську дільничну лікарню на 36 лікарняних ліжок. Утім, і цей медичний заклад один обслуговував 25 селищ з населенням 70 тисяч мешканців. Що цікаво, ця добровільська лікарня мала великий земельний наділ та чимале підсобне господарство, в якому були коні, свині, корови.

На початку ХХ ст. у Добровільській церковно-парафіяльній школі (мережа таких шкіл у Росії розвинена у 1880-х-1890-х рр.) налічувалося лиш 50 дітей на 3200 мешканців – здебільшого, діти заможних селян. Більшість населення лишалися неписьменними.

Економічне становище добровільських селян межі ХІХ-ХХ ст., було надзвичайно тяжким. Частина селянських господарств мала в якості єдиного джерела заробітку наділ в обсязі двох десятин (близько 20 «соток» у сучасному вимірі) на велику сім’ю. Багато господарств не мали коней та сучасного натоді сільськогосподарського реманенту – використовували примітивні середньовічні знаряддя праці. Літнього врожаю багатьом не вистачало й до нового року [48].

 

Садове

Село, яке спершу мало назву Близнюки (згодом коли ця назва перенесена на нинішнє селище, село називалось до 1945 р. офіційно Старі Близнюки), виникло на ставках на вододільних пагорбах неподалік витоків рік Опалиха й Бритай наприкінці XVIII ст. як кріпацьке поселення. У селі була розташована економія поміщиків братів Коростовцевих, один з яких постійно керував господарством помістя, інший був офіцером російської армії. За деякими даними, ця земля, як і Добровілля, належала графам Сумароковим – але була одним з них пожалувана відданому офіцерові (ад’ютантові) Коростовцеву.

Брати-поміщики мали спочатку по 100 десятин землі, але з часом, внаслідок вправного господарювання їхні угіддя збільшилися до чотирьох плантацій обсягом понад 3 тисячі десятин кожна. Кожен селянин-кріпак мав по 1-1.5 десятини. Селяни за землю мусили обробляти панщину, платити грошовий обробок. Працювали у селі й наймити.

Перші 8 сімей мешканців Садового були куплені поміщиками у розташованому неподалік селі Шахматове Рудаївської волості (зараз село Шахматове щезло, село Рудаєве Софіївської сільради Близнюківського району формально існує з 6-ма мешканцями, фактично теж зникло). Прізвища першопоселенців були такі: Кривоноси, Мазниці, Коваленки, Притули, Калінченки, Стадники, Ткаченки та Сіглеї. Перша хата була збудована Іваном Стадником, а за ним – інші сім сімей [В.В. Володченко, персональне інтерв’ю].

Село було названо Близнюки, Близнецы – таку назву мав розташований на вищій точці вододілу подвійний штучний пагорб (загальноукраїнський розмовний термін для кургану: «могила»; тут ідеться про «дві могили»).

Ці два пагорби, за переказами старожилів, за часів козацтва використовувались для розташування вартового пункту від набігів кримських татар. Подвійність вартівні, можливо, зумовлена одночасністю російського та козацького патрулювання цих кордонів – у часи, коли українські козаки були підданими Польщі.

Яри біля цих двох пагорбів окремо обкопані глибокими рівчаками, що збереглися досі. В цих ярах були знайдені сліди загонів для коней. На насипах були сліди вишок; всередині насипів – сліди землянок для вартових.

На одному з пагорбів - «близнюків» в ХІХ столітті поховали поміщиків Коростовцевих; до 1917 р. там височів чавунний хрест. Поміщик І. Коростовцев мав печатку, на якій було зображено ці два пагорби з написом: «Близнецы». У одному з листів І. Коростовцева до Д.Яворницького поміщик звертався до вченого, щоб той вибрав час, приїхав до нього в «Близнецы» і зробив розкопки «могилы», що стояла на його землі [56]. В одній з могил, як пише у листі поміщик, ним було знайдено блок з ясним зображенням подібності вух бика, а також чути, при ударах лома або лопати, глибокий гул, що дає право на припущення великого склепу. На жаль, точно не відомо чи приїздив Д.І.Яворницький на розкопки, чи ні. Усних згадок про цю подію старожилів цієї місцевості не задокументовано.

В народі село також називалося Короставкою – за прізвищем поміщиків. Після смерті І. Коростовцева земля перших Близнюків (села Садового) відійшла його племіннику Тернавському – але той передав панські поля у військове відомство під випас коней та скошування сіна для них.

Існує також місцева легенда, щодо виникнення села Садове. «На землі Дикого поля приїхали три сім’ї – козаків Кривоноса, Трохима й Мартина. Поставили свої курені Трохим і Мартин біля витоків безіменної річечки – а Кривонос південніше, ближче до «могил». Самі козаки поїхали брати участь у війні під проводом Богдана Хмельницького. З походу вони не повернулися. Та на цій землі росли їхні сім’ї, ріднилися між собою, розростався хутір Кривоносівка, будувалися нові мазанки. Та не довгим було вільне життя на Дикому полі. Через століття на козацьку вольницю линули багаті фаворити велелюбної імператриці Катерини II, закріпостили вільних степняків. Так з’явився у наших краях граф Сумароков, який подарував хутір пану Коростовцеву, своєму вірному слузі. Пан Коростовцев став розширювати свої володіння – купував і вимінював на собак нових кріпосних. Так за цуценят було виміняно дві сім’ї з Полтавщини, яких у селі охрестили «щенятами» («за щенков вас выменяли!» – казали слобожани; і закріпилося, з легкої руки пана Коростовцева, за ними прізвище Іщенко – каже легенда) [27].

Берестове, Тимофіївка, Преображенівка (Берестівської сільської ради – в районі існує також Берестове Добровільської сільської ради)

Перші поселенці на території нинішнього села Берестового – розташованого на притоці річки Тернівки – з’явилися після реформи 1861 р., коли звільнені селяни почали орендувати залишені у поміщиків угіддя. До 1917 р. село мало назву Лаврушине, тому що всі землі належали поміщику Криштоповичу, сина і спадкоємця якого звали Лавр (сімейне зменшувальне назвисько: Лавруша) [25]. За іншими даними Берестове виникло на початку ХІХ ст. [22].

Місцеві селяни до революції були різних статків: заможні селяни мали по 200-300 десятин, а звичайні – від 2 до 4 десятин. Найпершими жителями, за переказами, тут вважають Максима Кубара, Василя Сагара та Сергія Манника.

Села Тимофіївка та Преображенівка виникли наприкінці ХІХ ст. на землях поміщика Криштофовича. Неподалік знаходився Цигулівський хутір, названий ім’ям землевласника Цигуля. Там було 4 двори та мешкало 31 осіб. Розташовувалась млин [60].

 

Берестове (Уплатнівської сільської ради зняте з облікових даних 24 лютого 2010 р.)

Виникло після реформи 1861 р., коли поміщик Сукенко «подарував» своїм кріпакам шматки землі. Декілька селянських сімей оселилося на голому, необжитому місці. І став хутір називатись Дарственний. Однак ця назва не прижилась, бо пан дав землю на викуп, земля була не з кращих – горби та яри. Та й її нічим було обробляти. Скільки не працюй, а хліба для сім’ї до весни не вистачало.

Шукали селяни заробітку на стороні. Хто йшов у найми до тавричанського багатія Щербака. Інші ж влаштувались на роботу в Лозовій. Згодом у хутір, шукаючи кращої долі, стали переселятись селяни з великої Берестової. З тих пір село почало носити назву Берестове. До Великої Вітчизняної війни село носило назву «Орач». Жителі навколишніх сіл так і говорили: «Дорога на «Орач», «Змагаємось з «Орачем» [51].

 

Верхня Самара

Назва села походить від назви річки, у верхній течії якої воно розташоване. Точної дати заснування поселення немає. За одними даними, село засноване у II половині XVII ст. або на початку XVIII cт.

Згідно з губернським атласом Росії 1791 р. село Верхньосамарське входило до Хорошівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Наявна у місцевих легендах назва цього ж села Неплюєве (за прізвищем поміщика) в картографічних джерелах не зустрічається [20].

Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 р. землі в селі Верхня Самара дісталися князю Івану Пилиповичу Щербатову [37]. Він володів 18 тисячами десятин землі. Населення села відтоді, здебільшого, складалося з кріпосних селян. Поміщики, що мали земельні володіння на території Близнюківщини є однією з гілок роду князів Щербатових, які походять від князів Чернігівських. Родоначальник – князь Василь Андрійович Оболенський на прізвисько Щербатий (XVII коліно від Рюрика).

Згодом його син Сергій Щербатов почав продавати ці землі вільним селянам, що призвело до швидкого зростання села. Сюди прибули переселенці з інших губерній Росії.

У ХІХ ст. землі Верхньої Самари належали окрім Щербатових поміщикам Кірсановим.

Варварівка

На правому березі річки Самара поруч із Верхньою Самарою у 1775 р. з’явилося село Варварівка – назване графом Сумароковим на честь доньки Варвари.

Село населялося втікачами від панів – українцями, поляками, росіянами; але найбільше першопоселенців прибуло із ліквідованого Запоріжжя [18]. Першими хто прибув до Варварівки були селяни Кисельови, Швеці, Жуки, Одинці, Лимани, Ковалевські, Куліші.

 

Острівщина

Хутір Острівщина поруч із Близнюками (на схід від них) спершу мало назву умовну Семичастова (Семичастова деревня), що означало «сьома частина панської землі». Після скасування кріпосного права під час реєстрації поселення як села воно отримало назву Марієнполь – автором топоніму був місцевий поміщик Василь Вольф, росіянин німецького походження, дружину якого звали Марія [72].

За переказами старожилів, «першими поселенцями села були сім’ї Бикових, Бруславців, Танічів та Цапенків, яких поміщик виміняв на собак у Мерчику» (Старий та Новий Мерчик – села Валківського району Харківщини). «За часів кріпацтва без дозволу поміщика не можна було одружуватись. Рекрутів до армії призначав поміщик – а щоб не втекли, рекрутованих заковували попарно, аж поки їх не відправляли на службу».

Хутір Cолоний заселений в 1925-1926 рр. на схід від села Марієнполь. Але невдовзі в 1937-1938 рр. хутір був ліквідований; його мешканці переселилися в село [13].

Село Марієнполь втратило німецьку назву під час ІІ Світової Війни.

Олексіївка

Село у верхів’ях річки Тернівки виникло на межі XVIII - XIX ст. Перша назва – Фенікове, від прізвища першого поміщика. Через певний час землі й село перейшли у володіння поміщика Криштоповича, який віддав їх своєму синові Олексію, й село дістало назву Альошине. Після його смерті земля опинилися у поміщика Жирова, який програв її у карти Надії Іванівні Олексієнко, село стало Олексіївкою (Алексеевка) [79].

Ця багата катеринославська землевласниця з благодійницькими схильностями збудувала в селі ремісниче училище [31]. У травні 1914 р. було відкрито трирічну школу, цього ж року в селі розпочалося будівництво кам’яного храму. За спогадами жителів села, «будували храм спеціалісти з Росії, відкриття храму відбулося у 1915 р. на свято Казанської Божої Матері. Поміщицю в селі любили, особливо дітлахи. Коли вона їхала з Катеринослава в своєму фаетоні, то розкидала дрібні монети та солодощі, а діти їх збирали» [79]. В 20–х роках ХХ ст. радянською владою храм було закрито, а купол церкви зруйновано.

Окрім землеробства в Олексіївці до революції масово виготовляли полотно: грубе й тонке. З полотна шили не тільки одяг, а й предмети, потрібні в побуті, а також вишиті прикраси.

 

Надеждине, Валер’янівка

Село Надеждине на річці Бритай засноване у 1855 р. Перші вісім років мало назву Телепньове, за прізвищем поміщика, який мав двох дітей: сина та дочку. У 1863 р. найменоване на честь дочки поміщика Надії (Надєжди) [25].

Першими поселенцями були вихідці з Орловської губернії: кріпаки Харитонови, Зубрилкіни, яких поміщик виміняв на собак.

З інвентаря кожен селянин мав лише дерев’яні борону, граблі й соху. Найбільш трудівничим своїм наймитам поміщик зводив дерев’яні будиночки. Перші шість років люди жили у землянках [9].

Того ж 1855 р. на території сучасного села Валер’янівка був заснований хутірець, теж із назвою Тєлепньове [54]. У селі мешкали переважно росіяни з Орловської губернії. Згодом валер'янівці працювали по наймах в німецьких колоніях того часу, зокрема в селі Серафимівка. Згодом хутір стали називати Валер’янівкою на честь сина поміщика Телепнєва. Перші сім’ї кріпаків, яких пан виміняв на собак були: Рудакові, Гаманові, Зайцеви, Артемови, Ашиткові та ін. На місці, де існувала Валер’янівська школа, був поміщицький маєток [54].

У 1944 р. місцевими мешканцями І.К.Фурниченком та І.М.Зайцевим було знайдено круглу печатку, виготовлено чи то з міді, чи то з бронзи без гумової наклейки з атрибутами, букви були вирізані у металі. Розібрали на печатці шестигранну зірку і напис «Павлоградський повіт, Рудаївська волость, Валереанов». Це була особиста печатка Валеріана, сина Телепнева. За Валер’яновкою раніше знаходилось с. Кам’янка.

 

Миколаївка Друга

Перші згадки датуються 1710 р. Перша назва села – Чупахове, за прізвищем поміщика [43].

За спогадами старожилів, «пан мав до ста пар волів, табуни коней, гурти великої рогатої худоби. Після революції найбагатшим мешканцем села був Михайло Линник, який мав 90 гектарів землі, млин, олійницю. У селянина Федора Кравченка був свій трактор. У селян Сергія Галушки та Марка Володька – власні крамниці.

Заможні селяни займалися лихварством. Вони брали в оренду землю, а навесні здавали її у суборенду за вдвічі більшу ціну.

Зубове

Після скасування кріпосного права у 1861 р. селянин Сергій Никифорович Зубов із родиною придбали польову землю, на якій звели хутір: збудували будинок, придбали коней, птицю, а згодом – потрібний сільськогосподарський реманент, посадили сад, а річку, що протікала біля обійстя – вичистили. У невеличкій копанці розвели рибу, займалися бджолярством.

Невдовзі біля оселі Зубових почали заселятися інші вільні селяни. Незабаром виріс невеличкий хутір. Звичайно, й назву він отримав від першого жителя хутору – Зубова [М.Я. Волков, персональне інтерв’ю].

 

Ново-Українка

Засноване у XIX ст. переселенцями з сіл Ганнівка (Галичеве), Добровілля, Веселе. Тамтешній поміщик виділяв переселенцям дві десятини землі у степу (безкоштовно), дав пару коней, дві корови, знаряддя праці. Спочатку люди жили в землянках, а потім збудували невеличкі хатинки – мазанки і почали господарювати. Утворився хутір з назвою Сухий – у той час на тих землях вода була глибоко [63].

До хутору Сухого пізніше приєднався хутір Веселий (переселенці з Веселого). Після перевороту 1917 р. ці два хутори об’єднали в одне село Ново-Українка.

Уплатне.

Засноване на початку XVII ст. До 1870-х років мало назви Поповка, Велика Короставка, Короставцеве [25].

З кінця XVIII століття слобода Поповка та прилеглі до неї села Парасковійське та Роздольне були під опікою поміщика, колезького асесора Чухініна Семена Івановича. Безпосереднє керівництво цими володіннями на місцях здійснювали син та донька поміщика, а також її чоловік – колезький радник Короставцев [21].

Існує цікавий документ. Через відсутність поблизу храмів селяни цих та прилеглих сіл не мали можливості задовольняти свої релігійні потреби. Тому, занепокоєний таким становищем, Чухінін 21 листопада 1798 року звернувся до високопреосвященного Гавриїла, митрополита Катеринославського та Новоросійського, з «проханням його архипастирського благословення на спорудження в слободі Поповка церкви в ім’я Іоанна Хрестителя, свято якого відзначається 7 липня» [34]. При розгляді цього прохання на місці встановлено: «дійсно, в слободах Поповка, Парасковійська та Роздольна проживало 570 осіб чоловічої та 601 особа жіночої статі». На початку XIX ст. у слободі Поповка була збудована церква. У 1937 р. церква була знищена пожежею [21].

Після реформи 1861 року селяни цього повелення першими сплатили викуп за землю. Царською «милістю» їм було дозволено придбати лише 80 десятин землі. І виходило, що 35 бідняцьких сімей мали по одній-дві десятини, а поміщику Коростовцеву належало десять тисяч десятин землі. Село Уплатне було центром Уплатнівської волості. У документах вказувалося Поповка, а в деяких інших — Поповка (Уплатне).

Село Уплатне належало Глібу Івановичу Коростовцеву. У Вознесенській церкві було хрещено не одного представника родини Коростовцевих, у тому числі і Людмилу Іванівну Коростовцеву, яка володіла Милівкою.

 

Криштопівка.

Засноване у 1770-х рр. на землях поміщика Криштофовича [25]. У 1779 р. місцевість слободи Криштопівка тимчасово дісталась майору Неплюєву [43]. Поселення було названо в честь нього: Неплюївка. Поступово село почали заселяти люди. За даними перепису 1782 р. населення слободи Неплюївка становило 714 мешканців У 1786 р. слобода Неплюївка перейшла у володіння поміщика Івана Тимофійовича Криштофовича.

За власною ініціативою і за проханням селян Криштофович ініціював будівництво у слободі Неплюївка храму [58]. З приводу його прохання катеринославський намісник Синельников 9 квітня 1787 р. писав високопреосвященному Амвросію, архієпископу Катеринославському: «Поміщик Криштофович має намір у своєму селі Неплюївка у річки Велика Тернівка, спорудити церкву в ім’я євангеліста Іоанна Богослова, до будівництва якої уже є необхідні будівельні матеріали. Ваше Високопреосвященство прошу на будівництво цієї церкви подати Ваше архипастирське благословення» [34]. Храм збудований 1793 р.. З 1795 р. Неплюївка офіційно стала називатися Криштопівкою [25].

Тут народився наш знаменитий земляк, майбутній академік-геолог та біолог Африкан Миколайович Криштофович. «Раннє дитинство – до шести років – він провів серед селянських дітей, з нянею – дівчиною із сусіднього села. В домотканій свитці, в українській вишитій сорочці, в шароварах «шириною в Чорне море» нічим не відрізнявся від інших дітей. Не дуже вирізнялася і рідна хата – стара, одноповерхова, дерев’яна, вкрита соломою. А влітку хата буяла в зелені фруктового саду. Тиха степова річка Тернівка протікала через сад і тільки тут можна було заховатися від літньої спеки безкінечного українського степу. Вечорами дівчата співали українські пісні, які Африкан Миколайович пам’ятав все своє життя».

Станом на 1886 р. Криштопівка була центром Криштопівської волості, до якої входило 9 поселень та 10 сільських громад, населення 2245 осіб [5].

 

Самійлівка (Криштопівської сільської ради)

Виникло близько 1790 р. У 1862 р. було збудовано Покровський храм на кошти Любові Короставцевої [58].

 

Миколаївка.

Засноване у ХІХ ст., переселенцями з Полтавщини. У народі раніше село називали Балки.

На території сучасного знаного у народі «Миколаївського ставку» існував невеличкий хутір, який у народі прозвали Сухозадівкою, бо знаходився далеко від села.

 

Бурбулатове

Засноване у другій половині ХVІІІ ст., втікачами з Полтавщини [22]. Вони оселялися на землях поміщика, який охоче їх прийняв як дешеву робочу силу. За переказами, на початку ХІХ ст. село одержало назву Бурбулатове від слів «бір» та «Булатов» (прізвище поміщика до якого прилягав бір) [25]. Пізніше до початку ХХ ст. землі навколо Бурбулатового належали поміщику А.Адамову.

На околиці сучасного села до 40-х рр. ХХ ст. існувало село Роменці, яке після війни було об’єднано з Бурбулатовим [81].

За 1 км. з лівого боку від залізничної зупинки існувало с. Варварівка. Воно згадується у списках населених пунктів Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Населення становило 68 чол. [59].

Неподалік Бурбулатового існувало с. Степанівка, де у 1895 р. було збудовано Іоаннівську церкву при якій існувала церковно-приходська школа [58].

Дягівка (стара назва Макимівка або хутір Максимовичів)

Виникло за давними оповідями у другій половині XVIII століття. Засноване селянами – втікачами з Правобережної України. Перша назва має виразно ономастичний характер і походить від власного імені Максим (стара назва села Максимівка [25]). Вважають, що першим осадчим у цій місцевості був козак із найменням Максим. Друга назва села походить від давньоруського іменника «дяг», «дяга», що означає «ремінь» [66]. Можливо, що другою своєю назвою село завдячує стародавній професії (виготовлення зі шкіри старих ременів). На початку ХХ ст. у селі мешкали Максимовичі, які володіли землями, тому село до 60-х рр. ХХ ст. старожили називала Максимівка, але у документах кінця ХІХ ст. писалося хутір Максимовичів [60]. На даний час села не існує.

 

Софіївка Перша.

Засноване на початку ХІХ ст. [25]. За одними народними переказами, землі, що лежали навколо, належали пані Софії, за її ім’ям і названо село Софіївка. До 1861 року село належало пану Синборському. Пан закупив селян у селі Софіївка Катеринославської губернії (нині Дніпропетровська область) і село стало називатись Софіївка.

 

Новоселівка

Села Новоселівка (Іванівка), Гаражівка, Мар’ївка виникли з другої половини ХІХ ст. на землях поміщиків Короставцевих. У Гаражівці мешкали багаті землевласники Суковніни. У Мар’ївкі – Євсюкови [60]. Частину селян до Гаражівки було переслено Коростовцевими у ІІ половині ХІХ ст. з Чепеля (зараз село знаходиться у Балакліївському районі, Харківської обл.).

 

Роздолівка

Село Роздолівка виникло у 1875 році. Станом на 1886 рік у селі Рудаївської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії мешкало 390 осіб, налічувалось 70 дворів, існувала лавка [5]. Роздолівка знаходилась на межі земельних володінь Максимовичів та Рудаєвих [60].

Башилівка, Софіївка Друга

З’явились наприкінці XVIII ст. [22]. Назва села Башилівка походить від прізвища пана Башилова, який володів землями нинішньої сільради. Одне із своїх сіл пан подарував на повноліття своїй доньці Софії – звідси назва села Софіївка. Пізніше землі, де знаходиться село Башилівка, належали М.Коху [60].

Лукашівка

Засноване на початку ХХ століття, до 1930-х років – Всеволодівка. За словами старожилів, на території сільради були села Голубівка, Рябинівка, Всеволодівка, Покровське. Пам’ятають земляки, що у Покровському жили родини Вербицьких, Гулій, Куліш, Мережко, Гладких, Бова [55].

Водяне

Засноване у кінці XVIII століття як німецька колонія. Перша назва – Кантель. Німці жили своєрідною комуною: разом працювали в полі, разом підтримували порядок у селі, відпочивали гуртом.

За спогадами старожилів, порядки у німецькій колонії дещо відрізнялися від порядків у наших селах. «Наші селяни, бувало, ні світ – ні зоря вже по господарству товчуться, а німці в полі раніше восьмої не з’являються. У полудень, коли сонце найнестерпніше пече, вони напинають тент, зводять під нього гуртову худобу. І коні відпочивають, і хазяї каву п’ють. Отак, ніби й не поспішаючи, скрізь і в усьому встигають впоратись» [24].

Друге село з такою самою назвою Водяне – засноване переселенцями з Росії.

 

Рижове

Виникло на початку ХХ ст. До середини 1930-х років – німецька колонія. Більшість населення становили німці.

 

Дунине

Засноване наприкінці ХІХ ст. переселенцями з Росії. Станом на 1913 р. у селі Дуніне було 63 двори, мешкало 488 осіб. Землі, на яких знаходиться село належали поміщиці А.Островській. Свого часу село у народі називали Норцівка, Островська [60].

 

Серафимівка

Засноване на початку XX ст.. німецькими колоністами – католиками. У 1913 р. у хуторі Серафимівському існувала школа та цегельний завод [7].

 

Милівка

Засноване у 1861 році після скасування кріпосного права. Станом на 1886 рік у селі Уплатнівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії мешкало 286 осіб, налічувалось 43 двори, існував цегельний завод [5].

У довіднику «Вся Россия за 1895» Лариса Андріївна Тихоцька вказана власницею поміщицького маєтку у селі Милівка, Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Раніше маєток належав Людмилі Іваніні Рикорд (при народженні Коростовцевій), дружині адмірала Петра Івановича Рикорда. При Людмилі Іванівні маєток називався на французький манер «Милопка – Маріендар», а потім став називатись Милівка. Людмила Іванівна Рикорд (Коростовцева) була ініціатором різних сільськогосподарських експериментів. Під керівництвом управителя маєтку Якова Миколайовича Комарицького тут випробовувалися нові способи посадки культур і випробовувалася їхня агротехніка. Також поміщиця була відома своїми літературними працями та благодійсністю. Померла у 1883 році. Після смерті Л.І.Рикорд (Коростовцевої) село Милівка перейшло у спадок Ларисі Андріївні Тихоцькій, дружині Петра Сергійовича Тихоцького, яке було у її володінні до подій 1917 року.

 

Сергієва Балка

Виникло наприкінці ХІХ ст. як хутір Сергіївка. Пізніше хутір у народі ще називали Переселенським, де жили лише бідняки. Люди жили у куренях, а під зиму викопували землянки.

 

Інтернаціональне

Село, що є окраїною Близнюків, у народі називають Батюшки. Виникло приблизно 1911 р. після Столипінської аграрної реформи. Носило назву хутір Батюшківський [53]. За однією з версій така назва закріпилася за селом через те, що там мешкали дяки, церковнослужителі.

У роки Радянської влади у селі існувала школа, приміщення якої було збудовано у 1914 р. У ньому до революції мешкали ті самі церковнослужителі.

 

Самійлівка, Новоолександрівка.

Засноване у 1880 р. після будівництва залізниці від Лозової до Севастополя. Станом на 1886 р. у селі, центрі Самійлівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії, мешкало 495 осіб, налічувався 81 двір, існували православна церква та цегельний завод [5].

Новоолександрівка виникло у другій половині ХІХ ст.. У 1886 р. у селі мешкало 350 осіб, налічувавалось 54 дворових господарства, існувала лавка [5]. У 1913 р. у селі з’явилася школа [7].

Семенівка. Засноване на початку ХVІІ ст. [22]. До 1965 р. входило до Барвінківського району. До с. Семенівка потім було приєднано с. Цеглярівка.

Рудаєве, Ганно-Рудаєве.

Засноване у 1850 р. У 1855 р. збудовано Казанський храм на кошти поміщиків Рудаєвих, землі яких простягались навколо села. У 1856 р. храм було освячено і почали правити службу [58]. Станом на 1886 р. у селі Рудаєве мешкало 241 особа, налічувалось 54 двори, існували православна церква та лавка, проходило 2 ярмарки на рік [5]. Рудаєве являлось центром Рудаївської волості, Павлоградського повіту, Катеринославської губернії. Поблизу села пізніше з’явилось село Ганно-Рудаєве, назване відповідне ім’ям однієї з представниць родини Рудаєвих. У 1913 р. у селі був фельдшерський пункт, цегельний завод [7].

Григорівка, Васюкове.

Григорівказасноване у XIX ст. Перша назва – Роївка, назване в честь С.Раєвської. Пізніше ці землі крім Раєвської належали М.Жебуньову. У селі було 90 дворів 319 мешканців [60].

Васюкове виникло у другій половині ХІХ ст. на землях П.Одрованж-Петровських.

Якимівка (стара назва Юрково).

Село засноване в 1850 р. У 1856 р. на гроші родини Юркових було збудовано церкву Св. Митрофана Воронежського [58]. Станом на 1886 р. у селі, центрі Якимівської волості Павлоградського повіту Катеринославської губернії, мешкало 345 осіб, налічувалось 55 дворів, існували православна церква, при церкві бібліотека та церковно-приходська школа [5]. За 15 верст — лавка. За 10 верст — залізнична станція Надеждине. Стара назва Юрково походить від прізвища землевласника С.Юркова, який володів цими землями.

Катеринівка.

Засноване наприкінці ХІХ ст. переселенцями з Полтавщини на землях пана Нейлова. У селі було 25 дворів та 150 мешканців [60].

Олександрівка.

Засноване у другій половині ХІХ ст. на землях поміщиків Коростацевих та Башилових [60].

 

Близнюки

Перша згадка – у документі «Список населених пунктів Павлоградського повіту Катеринославської губернії 1863 р.» [22], де вказано, що по лівій стороні тракту Харків-Ростов закладені два села Близнюки-1 та Близнюки-2 [62]. Вони розташовувались за версту один від одного. В них налічувалось 18 дворів та 214 жителів. Проте документ, виданий у 1863 році містить список, складений у 1859 році. Тому датою першої згадки Близнюків слід вважати саме 1859 р.

Походження назви за однією версією від двох могил – близнюків, що розташовані у с. Садове. Є також інші версії: на окраїні сучасного селища існувало дві могили – близнюки, приблизно на території сучасного елеватора та комбікормового заводу, які наприкінці 40 - х рр.. ХХ ст. зрівняли з землею;

Детальніше початкова доля райцентру описана у наступній главі.

 

1.3. Будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізниці

Спочатку через територію Близнюківщини проходило будівництво першої гілки залізниці, що прокладалася від Лозової до Севастополя. Було збудовано залізничну станцію Самійлівка. Також до 1960-х років існувала станція Рудаєве (тепер платформа).

Значення станцій того часу полягало у тому, що залізничні траси тут були одноколійними [52], а роз’їзди для пропуску потягів в різні боки розташовувались виключно на станціях.

Початок історії Близнюків тісно пов’язаний з прокладкою другої (в сучасних межах району) залізничної траси, що відгалужувалася від першої – так званої Курсько-Харківсько-Азовської залізниці (Лозова - Слов’янськ –Микитівка – Іловайськ – Таганрог - Ростов). Спорудження почалося навесні 1868 р.. А вже перед новим 1870 р. залізницею – зокрема, й через Близнюки – пройшов перший потяг з Харкова до Ростова-на-Дону.

У 1878-1879 рр. при ст. Надеждино відкрито поштову станцію. Це була установа, де відпочивали проїжджаючі пасажири, змінювали поштових коней та інші засоби пересування і де проводився обмін поштою з поштарями [39]. Станція Надеждине розташовувалася в полі у кількох кілометрах від села Надеждине. Невдовзі біля станції виник невеличкий насел