Поняття категорій у філософії Гегеля

О

категорії є нічим іншим, як визначенням буття, а тому вони мають власний зміст;

■=>

буття є першою категорією, суб'єктом діалектичного руху;

О

усі подальші категорії конкретизують буття, подають його у різних ракурсах та проявах;

£>

категорії не можна відривати одну від одної, вони набувають змісту та значення лише в системі категорій, пов 'язаних єдиним рухом, характер якого випливає із вихідних властивостей буття.

Таким чином, у гегелівській системі категорій наявні відношення: -fr виведення категорій (категорії взаємно визначають одна одну), їх + координації (взаємного розташування), +субординації (підпоряд­кування) та ^акумуляції (включення в ціле).

•fc Отже, тлумачення категорій залежить від того, куди ми спрямо­вуємо діалектику і до чого застосовуємо категрії. Якщо ми підходи­мо до категорій як до можливих визначень буття, тобто родів бут­тя, тоді для нас діалектика постає логікою та методологією мислен­ ня. Якщо ж ми сприймаємо категорії як характеристики реальних явищ і процесів, тоді для нас діалектика постає певним розумінням у дійсності (тобто - певним світобаченням). Всі ці підходи до діалек­тики цілком виправдані і можливі, завдання полягає в тому, щоби їх не плутати.

Але у міру накопичення змісту категорій змінюється й тип їхньо­го зв'язку. Гегель виділяв три великі сфери проявів буття і, відпо­відно, три розділи його категоріальних визначень:

Ь це сфера буття (буття як якість); тут панує перехід однієї кате­горії в іншу;

Ь сфера сутності (буття як відношення); тут панують рефлексивні відношення категорій, тобто тут категорії лише парні (протилежні);

Ь сфера поняття (буття як поняття); тут панують субстанційні відношення категорій.

Розглянемо коротко основні закони та категорії діалектики, пам­'ятаючи про те, що закони постають формами зв'язку категорій в різних сферах (розділах) теорії діалектики.

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи

Фіксація будь-чого для самоусвідомленої думки починається із констатації факту реального існування такого будь-чого. Тобто перше відношення думки до будь-якого змісту передається через по­няття буття. Але таке перше буття немає ніяких конкретних визна­чень і змісту, тому для думки воно постає як ніщо. Буття і ніщо є першими категоріями мислення. Буття все ж не ніщо, але без визна­чення воно є саме ніщо. Виходить, що буття впускає в себе ніщо, а ніщо є таким, що перебуває у єдності із буттям.

Діалектика цих категорій в чомусь постає вирішальною для по­дальшого діалектичного руху. Справа в тому, що Гегель вважав негативність, тобто те, що пов'язане із небуттям ніщо, рушійною силою діалектичного процесу. За Гегелем, у суцільній щільності буття все залишається невизначеним. Тому безмежному буттю тре­ба десь та в чомусь покласти межі. Але, як ми вже зазначали, такі межі не можуть бути зовнішніми. Що ж може постати для тотально­го буття його внутрішніми межами? Гегель наполягає на тому, що негативність притаманна самому буттю. Проте це не є ні очевид­ним, ні доведеним. Більше того, оскільки при розгортанні категорій ми весь час утримуємо нашу споглядаючу думку в стані активно­го спостереження, то звідси можна зробити висновок, що ніщо зна­ходить не на боці буття, а на боці думки, яка на початку пізнання є порожньою і тільки вступає в рух змістового наповнення. Коли ми, стикаючись із чимось, просто фіксуємо: "це є", але що саме воно "є" спочатку нам невідомо; отже, воно за змістом є ніщо.

Єдність буття і ніщо, яка передбачає, що ніщо входить в бут-

* тя і зливається із ним, а буття набуває характеристик ніщо,

• постає як становлення: рух змін, в якому вже існують межі,
але вони ще не фіксуються чітко.

Проте ці межі є, вони володіють характеристиками буття, і фіксо­вані як саме межі, вони усталюють процес становлення навколо якихось границь, визначень. Це значить, що результатом повного переходу буття в ніщо і навпаки, постає дещо - окреме, обмежене, визначене буття. Дещо має визначеність, але ця визначеність то­тожна із його буттям. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосе­редньо є у відокремленні від інших речей.

В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно філософії, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням.

Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в

? бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами

• різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А це

значить, що різні речі постають єдиними, такими, що можуть

переходити одне в одне і цим засвідчувати свою однорідність.

Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісни­ми. Кількість - це відмінність та множинність якісно однорідних речей.

Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, пев­ним чином характеризує та окреслює речі, що, як ми зазначили, при­таманне якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість - у якість; за суттю це є той же самий перехід. Кількість та якість зли­ваються, утворюючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю. Тепер єдність кількості та якості постає як міра: конкретне сполучення кількісних та якісних меж кожної речі. Якщо тепер сформулювати зміст діалектичного закону переходу кількості у якість, то він звучить так: кожна річ має певне співвідно­шення кількісних та якісних характеристик в межах певної міри.

Ф Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визна­ченістю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншим) характеристиками.

До певної границі, що називається мірою, кількісні зміни не міня­ють якості речі, але при досягненні такої границі найменші кількісні зміни приводять до зміни якості.

Категорії сфери сутності. Міра засвідчує, що характеристики речі не можна відокремити одну від одної, що відмінність цих харак­теристик умовна, діє тільки в певному діапазоні. Тому внутрішня будови кожної речі визначається через внутрішні відношення. Ці ж відношення мають своїми границями протилежні стани речі. Отже, протилежності є основним типом внутрішніх відношень речей. Звідси випливає закон єдності і боротьби протилежностей.

 

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи 409

-*• Закон єдності і боротьби протилежностей: сутність речі, а також можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношенням протилежностей.

Річ може мати низку властивостей, а, відповідно, низку внутрішніх відно­шень, проте ми повинні відшукати (за допомогою використання категорій якість, кількість, міра) те відношення, яке для буттєвої визначеності (ролі) речі є про­відним. Взявши протилежні окреслення такого відношення та визначивши їх конкретну пропорцію наданий момент, ми отримаємо сутність речі.

І

Ф Сутність - це те відношення або той внутрішній зв'язок характеристик речі, який стягує на себе усі інші.

Наведемо приклад. Ріка як природне явище володіє цілою низкою властиво­стей: вона є джерелом більшої вологи, середовищем життя цілої низки організмів та ін. Проте рікою її робить не це, а те, що вона має регіон водозбору та являє собою водний потік, що певним чином рухається. Отже, рух водного потоку є її найпершою якістю. Придивимося до руху: він може бути спрямованим за напря­мом русла, колоподібним, радиальним та ін. Ми можемо знайти причину кожно­му із таких рухів, проте, якщо спробуємо знайти причину усіх причин, то з'ясуєть­ся, що є лише одне відношення, що стягує на себе явища ріки: це суперечливе співвідношення характеру земної поверхні та особливостей руху води як рідини. Саме ця суперечність визначає спрямування водного потоку, особливості такого спрямування на окремих ділянках ріки, їїздатність розливатись у періоди повені, її здатність розмивати певні грунти та, навпаки, певні - не розмивати. У такого роду міркуваннях можна зробити ще крок далі, наприклад, поставити пигання, а чому Земля має саме такі грунти та чому на ній є вода? Шукаючи відповіді на ці питання, ми повинні будемо пройти той же самий шлях міркування, який щойно був описаний.

Поставимо питання: що додають такого роду описи до вив­чення ріки гідрографам? Відповідь може бути досить очевидною: цілісність, зв'язаність нашого бачення явища, концентрацію змісту знань на певних змістових елементах, чітку, контрольовану лог­іку міркування, можливість включати у дану логічну структуру новий зміст, що буде видобутий подальшим пізнанням.

Категоріями, що характеризують полярні відношення, поста­ють перш за все • сутність та явище, • необхідність та випад­ковість, • можливість і дійсність, • форма та зміст, • причина та наслідок. Будь-яку із полярних (парних) категорій не можна зро­зуміти інакше, ніж через співставлення із тою, що їй протилежна.

Наприклад, якщо ми сприймаємо дійсність безпосередньо, на­
туралістично, у нас немає потреби у категорії сутність. Остан-
„. ня передбачає те, що ми вбачає-

Сутшсть та явище f ^ ' "-*

мо у сприйтому, дещо неповне, не-

Необхідність,_

та випадковість ДОСТаТНЄ, - тобто НЄ СуТНІСТЬ, а

явище. Але явище вказує на
► Можливість і сутність, а сутність припускає її
дійсність явище. За Гегелем, це можна пе-

Форма та зміст Причина та наслідки

редати тезами: сутність являєть­ся, а явище є суттєвим. З іншої сторони, це значить, що сутність не відокремлена від явища, а постає її певною стороною та ха­рактеристикою.

Ф Сутність розкривається через закон: це є стійкий, по­вторюваний зв'язок між: явищами або всередині явища між: його окремими елементами. Але закон фіксує стале, в той час як сутність не лишається тою ж самою.

Наприклад, рослина і насіння не лише постають різними етапами єдиного процесу, а й фіксують факт зміни сугності в даному процесі. Отже, єдність сутності та явища засвідчує певну форму єдності сталого та відмінного. Ця єдність найповніше розкривається категоріями необхідність та випадковість.

Необхідність пов'язана із сутністю, випадковість - із явищем. Необхідним постає все те, що випливає із сутності певного явища, а випадковим те, що зумовлене не тільки і не стільки сутністю, скільки перехрещенням цієї сутності із іншими. Необхідність має внутрішню, випадковість - зовнішню зумовленість. А оскільки не­обхідність повинна себе проявити, то її проявом постає випад­ковість: за будь-якою випадковістю прихована певна необхідність. Наприклад, те, що на голову людини може впасти цеглина, це як для самої людини, так і для її голови явище випадкове, проте те, що в світі людини Існують цеглини, що людина чомусь іде саме тоді і саме тут, - все це, як правило, має якусь необхідність.

Випадковість та необхідність переходять у можливість та дійсність. Можливими та дійсними постають і необхідність, і ви­падковість, проте дійсністю постає вже єдність, злиття необхід­ності та випадковості. Можливим же є те, що не суперечить не­обхідності, проте не має умов для здійснення. Можливість може

 

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи

мати різні ступені вірогідності, починаючи від абстрактної і зак­інчуючи реальною та навіть неминучою можливістю. Вже відмінності між сутністю та явищем були пов'язані із кількістю та якістю, а можливість та дійсність вводять нас якраз у дифе­ренційовані аспекти проявів процесів та явищ.

Сукупність елементів певного явища постає його змістом, а спосіб зв'язку їх між собою - формою. У змісті та формі явища набувають повноти та конкретності. Це стосується і їх внутріш­ньої будови, і їх зв'язків та відношень із іншими явищами та про­цесами.

В останньому випадку на перший план виходять категорії при­чини та наслідку. Ці категорії часто відокремлюються одна від одної, в той час, як вони є нічим іншим, як формами передавання дії: причина є там, звідки виходить певна дія, наслідок є результа­том прояву даної дії. Там, де факту передавання дії немає, немає ні причини, ні наслідку. При такому підході стає зрозумілим, що не лише наслідок залежить від причини, а й причина від наслідку. Скажімо, дія магніту може проявитись лише там, де є тіла, що можуть реагувати на магнітне поле. Отже, при відсутності відпо­відної умови з боку наслідку не відбудеться й прояву причини. Звідси й випливає, що причина та наслідок реально постають сто­ронами універсальної взаємодії: все в світі здатне бути причиною лише тому, що все в світі здатне реагувати на певні дії. Універ­сальна взаємодія переводить весь діалектичний процес в остан­ню сферу діалектики - у сферу поняття.

Категорії сфери поняття. Поняття характеризується тим, що воно включає в свій зміст кожне явище в аспектах його одинич­ності, особливості та всезагальності. Тобто, будь-яке явище постає відокремленим від інших (одиничним), але водночас та­ким, що перебуває у якісних зв'язках із іншими (часткове, особ­ливе) та у кількісних зв'язках із усім буттям (всезагальне). Саме ці зв'язки зумовлюють те, що кожне явище має певне буттєве виявлення (спрямування) та певні особливості. Отже, будь-яке поняття (поняття будь-якої речі), якщо воно правильно утворене, буде дієвим завжди і у будь-якому місці, але водночас фіксує те, чим дана річ відрізняється від всього іншого, можливого у бутті. Тобто, поняття повинно бути конкретним, поставати результа-

том усіх буттєвих виявлень речі і окреслювати те, за саме ця річ постає незамінним елементом в усій тотальності буття. Якщо так розуміти поняття, то саме воно повинно бути метою пізнаваль­ної діяльності. Тобто, лише більш-менш повне вивчення якогось явища здатне призвести до утворення його поняття. Тут ми тільки не повинні плутати поняття як конкретний зміст певного буттє-вого утворення (поняття у діалектиці) із поняттям як формою думки у формальній логіці (тут поняття - слово, що позначає сукупність суттєвих ознак певного явища).

В сфері поняття спрацьовує останній закон діалектики - закон заперечення заперечення. Цьому закону в історичному розвитку філософії часто давали неадекватні тлумачення, інколи його вза­галі не визнавали. Наприклад, Л. Фейербах стверджував, що на­явність двох почергових заперечень у цьому законі засвідчує не­певність кожного із них, а оскільки в природі панує повнота, то він протиставляв діалектичному запереченню позитивне стверд­ження. Марксисти інколи були схильні вважати цей закон най­важливішим, оскільки, на їх думку, все існуюче рано чи пізно підлягає відкиданню, революційному запереченню. Вони так і подавали зміст цього закону: все підлягає запереченню; наприк­лад, брунька заперечує гілку, а квітка - бруньку, та ін. Пред­ставники негативної діалектики вважали, що двом запереченням слід протиставити одне, проте рішуче і справжнє (Т. Адорно).

Насправді ж необхідність двох заперечень в цьому законі зу­мовлена тим, що рух відбувається через протилежності, які є дво­ма граничними характеристиками певного предмету (напр., гума - це те, що розтягується і стискається). В процесі руху спочатку одна протилежність виразніше виявляє себе (перше заперечення), а потім на перший план виходить інша протилежність (запере­чення заперечення), а результатом цього постає синтез. Наприк­лад, коли рослина зростає, то її вегетативні властивості запере­чують стан генетичної рівноваги (відбувається перше заперечен­ня), проте стан генетичної рівноваги врешті вступає в дію, вби­рає в себе результат росту і резюмується в насінні (друге запере­чення і синтез). Або: кожна одинична річ постає запереченням світового цілого, проте це світове ціле також заперечує дану одиничну річ тим, що дає можливість їй існувати відокремлено лише в певній системі загальних світових зв'язків.

 

4 j 2 Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи

Тема 17. Діалектика як загальна теорія розвитку і метод та її альтернативи 413

Отже, колена річ є проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те, що це подвійне запе-

?

речення весь час реально діє, і річ оновлюється. Це дозволяє нам схарактеризувати закон заперечення заперечення як * закон діалектичного ствердження: для ствердження чогось це щось повинно відокремитись від іншого (заперечити його) та стати із цим іншим у систему стосунків (запере­чити саме заперечення).

Наш екскурс крізь етапи діалектичного процесу засвідчує те, що для утворення більш-менш завершеного поняття про будь-яку річ необхідно провести її через закони, категорії та рівні діалек­тичного мислення. Лише тоді дана річ засвідчить свою багато­гранність, змістову повноту та конкретність.

Проте в дійсності у нас далеко не завжди можуть бути в наяв­ності необхідні знання та умови для такого проведення, тому: ^> повний діалектичний процес може просто надати нам оріє­нтири відносно того, що ми можемо знати напевне, а чого саме нам не вистачає для завершення пізнавального циклу; ^> домінуючі прояви та властивості певних речей можуть зумо­вити те, що для їх осмислення доцільніше буде застосувати не всі категорії діалектичного процесу, а лише їх певну частину. Наприклад, коли певне явище слід зафіксувати в його найпер­ших проявах, можна обмежитись лише категоріями буття. В цьому моменті найкраще проявляється відмінність між: діа­лектикою як логікою (вона передбачає проходження всього цик­лу усіх категоріальних визначень буття) та діалектикою як ме­тодом. Діалектичний метод:

-*- орієнтує нас щодо пізнавальних завдань та можливостей, вказує, що саме ми повинні виявляти у пізнанні речей та на які результати можемо при тому сподіватись; Ъ може включати в себе не всі, а лише частину категорій діа­лектичної логіки; -fc виконує роль впорядкування, систематизації здобутих знань. Він вказує, наприклад, на відмінності сутності від явища і надає вказівки щодо їх розрізнеяння.

Ь Між діалектикою як теорією, як логікою та методом існує сутнісна єдність, але існують і певні відмінності. Єднає всі прояви діалектики визнання найперших елементів діалек­тичного світобачення, а відрізняють цілі застосування еле­ментів такого світобачення. Найясніше всі елементи діалек­тики представлені в системі діалектичної логіки як завер­шеного циклу руху категорій - родових визначень буття. У формі принципів та категоріальних структур діалектика представлена у діалектичному методі. Єдиною засадою для логіки та методу постає теорія діалектики. Разом же всі ці форми існування діалектики утворюють її повноту.