Принципи системного підходу в управлінні організацією

Системний підхід варто сприймати як зведення більшої частини складних завдань до одержання проектного результату, що може бути використане для підвищення якості вирішення одного чи кількох основних завдань. Він дозволяє зосередити увагу на найбільш істотних аспектах проблеми. Теорія систем вперше була застосована в точних науках і техніці, особливо в кібернетиці. Наприкінці 50-х років настало століття систем. Організації, що існують сторіччя, перетворилися із закритих на відкриті і дістали назву систем.

Відомо, що система — це деяка цілісність, що складається з визначеної кінцевої кількості обов'язково взаємозалежних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого.

Світ ускладнився, а разом з ним ускладнилися умови діяльності організації.

У світі науки і виробництва спостерігається швидкий перехід від багаторічної практики, заснованої на досвіді й інтуїції, до вирішення проблем управління за допомогою системного аналізу, коли проблеми управління розглядаються як щось конкретне, доступне для огляду і що можна кількісно виміряти, вирішуються за допомогою нової системної методології.

Системний підхід — це не є набір якихось посібників чи принципів для керівників. Це спосіб мислення стосовно організації і управління.

Системний підхід допомагає керівнику побачити орга­нізацію в єдності складових її частин, що нерозривно пе­реплітаються із зовнішнім світом.

Основною концепцією системного підходу до організації і управління як процесу є взаємозв'язок частин чи підсистем підприємства. Такий підхід передбачає встановлення цілей і зосередження уваги на побудові цілого, на відміну від побудови компонентів чи підсистем. У його основі лежить принцип розгляду проблем як єдиного цілого, як системи.

Сутність системного підходу допомагає зрозуміти раніше розглянуте положення про те, що система — це не тільки сума складових її елементів, а щось більше: організована сума складових її елементів. Тому, розглядаючи будь-який об'єкт як систему, необхідно враховувати і вивчати зв'язки між еле­ментами, вплив елементів один на одного, складні залежності всередині системи, а також системи з зовнішнім середовищем.

Системний підхід стосовно вирішення практичних проблем охоплює теорію системного підходу і методику побудови систем, що забезпечують вирішення проблем.

Теоретична системна концепція передбачає розгляд пробле-м и і її компонентів у їхній взаємозалежній єдності замість аналізу їх як окремих частин. Його можна охарактеризувати в такий спосіб. Системний підхід — це упорядкований спосіб оцінки складних людських потреб з точки зору об'єктивного розгляду цих потреб.

Оскільки при системному підході зосереджується увага на побудові цілого, то всі компоненти розглядаються в їхньому взаємозв'язку до того, як уточнюється їхня суть.

Системний підхід — це напрямок методології соціально-наукового пізнання і соціальної практики, в основі якого лежить дослідження об'єктів як систем. Системний підхід сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і розробці ефективної стратегії їхнього вивчення. Найважливіші принципи системного підходу (системного аналізу) такі:

1) процес прийняття рішень повинен починатися з ви­явлення і чіткого формулювання конкретних цілей;

2) необхідно розглядати всю проблему як ціле, як єдину систему і виявляти всі наслідки і взаємозв'язки кожного

приватного рішення;

3) необхідне виявлення й аналіз можливих альтернативних

шляхів досягнення мети;

4) цілі окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт із
цілямивсієї системи (програми);

5) сходження від абстрактного до конкретного;

6) єдність аналізу і синтезу, логічного й історичного;

7) виявлення в об'єкті різноякісних зв'язків і їхньої взаємодії
та ін.

При визначенні поняття системи необхідно враховувати найтісніший взаємозв'язок її з поняттями цілісності, структури, зв'язку, елемента, відносини, підсистеми й ін. Основні системні принципи:

1) цілісності (принципове поєднання) властивостей системи
до суми властивостей складових її елементів і неможливість
виведення з останніх властивостей цілого; залежність кожного
від його місця, функцій і т.д. усередині цілого;

2) структурності (можливість опису системи через вста­новлення її структури, тобто мережі зв'язків і відносин системи;
обумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її
окремих елементів, скільки властивостями її структури);

3) взаємозалежності структури і середовища (система
формує і виявляє свої властивості в процесі взаємодії із
середовищем, будучи при цьому провідним активним компо­нентом взаємодії);

4) ієрархічності (кожен компонент системи, у свою чергу,
може розглядатися як система, а досліджувана в даному разі
система є одним з компонентів більш широкої, глобальної
системи);

5) множинності опису кожної системи (через принципову
складність кожної системи її адекватне пізнання вимагає
побудови безлічі різних моделей, кожна з яких описує лише
певний аспект системи) [254, с. 610 — 613].

Розглянемо елементи принципу "чорна шухляда" систем­ного підходу (рис. 2.1) [252, с. 31].

При застосуванні системного підходу на основі марке­тингових досліджень спочатку формуються параметри виходу — товару чи послуги: що виробляти, з якими показниками якості, з якими витратами, для кого, в які терміни, кому продавати і за якою ціною. На ці запитання відповіді даються одночасно. Вихід повинен бути конкурентоздатним за нормативами.

 

 

Потім визначаються параметри входу: які потрібні ресурси й інформація для процесу. Потреба в ресурсах та інформації прогнозується після вивчення організаційно-технічного рівня виробництва системи (рівня техніки, технології, організації виробництва, праці та управління) і параметрів зовнішнього середовища (політичного, економічного, технологічного, соціально-демографічного, культурного середовища країни й інфраструктури даного регіону).

Зворотний зв'язок є комунікаційним каналом від споживачів до того, хто виготовляє товар, і від виробників до постачальників сировини. При зміні вимог споживачів до товару, параметрів ринку, появі організаційно-технічних новинок "вхід" системи і сама система повинні відреагувати на ці зміни і внести відповідні зміни в параметри функціонування.

Для забезпечення конкурентоздатності товару потрібно, щоб:

1) результати маркетингових досліджень гарантували вищі
світові досягнення до моменту постачання товару споживачу
(іншими словами, — повинен бути високоякісний прогноз
параметрів "виходу" системи);

2) "вхід" системи був відмінної якості;

3) зовнішнє середовище сприяло нормальному протіканню

процесів у системі;

4) організаційно-технічний рівень системи зміг перетворити
якісний "вхід" системи на якісний "вихід".

 

У даному прикладі у вигляді системи може бути будь-яка фірма, її підрозділ, відділ тощо. Для забезпечення високої якості "виходу" системи спочатку потрібно забезпечити високу якість "входу", а потім високу якість процесу і зовнішнього середовища. Якщо, наприклад, якість "входу" машинобудівного підприємства задовільна, то, які б не були на підприємстві технологія, устаткування, кадри тощо, якість "виходу" теж буде задовільною. Якщо якість "входу" відмінна, а якість процесу задовільна, то і якість "виходу" буде задовільною, тобто оцінка якості "виходу" дорівнює нижчій оцінці попередніх елементів. При цьому спочатку формуються вимоги до "виходу" системи, потім - до "входу" і зовнішнього середовища і тільки потім — до процесу. Іншими словами, перш ніж висувати вимоги до колективу, потрібно вивчити якість документів, що надходять, інформацію, зовнішнє (стосовно колективу) середовище, тобто потрібно відпрацювати "вхід" системи, відрегулювати (якщо це можливо) відносини з зовнішнім середовищем і тільки потім приступати до підвищення якості процесу.

Як уже зазначалося, будь-яка система визначається су­купністю елементів. Але якщо врахувати складність систем і їх розміри, то варто мати на увазі, що об'єктивно необхідна їх різна класифікація за певними ознаками, внаслідок якої з'являються підсистеми.

Отже, підсистема — це виділена за якою-небудь ознакою частина системи, що має характерні риси. Вона взаємопов'язана з іншими частинами системи і її, у свою чергу, можна розглядати як самостійну систему.

Існують різні методи класифікації складних систем, які визначаються за загальними критеріями. Підсистеми повинні бути:

Ø такими, щоб вони могли впливати на досягнення кінцевих результатів системи;

Ø створені за певними ознаками, що чітко виявляють необхідний функціональний зв'язок між ними і з системою в цілому;

Ø відповідно пов'язані з поведінкою всіх елементів системи

Ø і відбивати постійне функціонування взаємних зв'язків, встановлених для окремих елементів системи через її підсистеми з навколишнім середовищем.

Ø Підсистеми повинні:

Ø прив'язуватися до цілого за допомогою визначених відносин кожної частини до якої-небудь загальносистемної характеристики (чи характеристик), що має необхідний і логічний функціональний зв'язок з виконанням загальносистемних завдань;

Ø поєднувати більш дрібні підсистеми, які необхідні для пояснення поведінки системи в цілому (для великих систем).

Виділення підсистем залежить від типу системи, цілей її

дослідження, використовуваного апарату аналізу. Наприклад,

підсистема основного виробництва, підсистема допоміжного виробництва тощо.

Підсистема формується з елементів і є частиною системи. Щож таке елементи системи і якими властивостями вони володіють?

Насамперед елемент завжди є структуроутворюючою частиною якої-небудь системи. Наприклад, підприємство — елемент галузі. У той же час воно - складна сукупність різних цехів і служб.

Елемент має одну чи кілька властивостей, і кожна з них буде використана в системі або буде потенційною для функці­онального використання. Кожна з властивостей елемента може бути умовою для входження його в систему, в якій вона проявиться.

Властивості елементів визначають їх місце у внутрішній організації системи. Вони розвиваються в рамках системи та підкоряються умовам її функціонування, видозмінюючись у процесі розвитку чи під керуючим впливом.

Елементи функціонують і розвиваються в рамках системи, і тому їх властивості підпорядковані властивостям системи в цілому. Саме ці цілі системи визначають конкретну форму існування елементів як її власної частини. Отже, структурна автономність кожного елемента — одна з її ознак.

Функціонування системи відбувається нормально лише у випадку органічної і гармонічної взаємодії всіх ЇЇ елементів, незважаючи на те що кожен з них відіграє самостійну роль у реалізації цілей системи.

 

 

Тому елемент — це деяка відособлена частина системи і саме структуроутворююча її частина, оскільки всі елементи пе­ребувають у певній ієрархічній залежності.

Специфічні властивості підсистем знаходять своє вираження в їх функціях, що є певними діями, які можуть проявлятися лише при наявності іншого елемента, здатного завдяки сумісності з ним сприймати і перетворювати цей вплив. Тільки на цій основі можлива взаємодія елементів і підсистем.

Звідси функціональна специфічність є іншою системною ознакою виділення підсистем і елементів. Залежно від конкретних умов кожен з елементів по черзі може виконувати функцію дії або функцію сприйняття.

Свою функцію та призначення елемент чи підсистема може виконати тільки за умови взаємодії з іншими елементами. Ефективність цієї взаємодії буде підвищуватися при збільшенні упорядкованості та організованості взаємозв'язків елементів.

Отже, впорядкований взаємозв'язок елементів, підсистем і системи із середовищем на основі функціональної інтегративності також є системною ознакою виділення підсистем.

Таким чином, розглянувши особливості елементів і під­систем, які утворюють системи, слід зазначити найважливіші системні ознаки їх виділення. Ними є:

1) структурна автономність кожного елемента підсистеми;

2) різна природа елементів, що складають підсистеми;

3) функціональна специфічність підсистем;

4) упорядкований взаємозв'язок елементів підсистем і самих підсистем із середовищем на основі функціональної інтегра­тивності.

Звідси випливає, що система — це не просто сума її елементів, а ціле, що володіє іншими якостями, ніж складові її елементи.

Системний підхід є засобом вирішення складних і при цьому не дуже чітко визначених проблем, коли необхідно організувати використання великого обсягу ресурсів. Як правило, рішення таких проблем проводить група кваліфікованих експертів (тобто тих, хто розробляє системи) і фахівців (експертів з методів і компонентів). Вони вивчають усі обставини в заданий період часу і формулюють проблему [139, с. 139— 141].

Саме це має вирішальне значення, оскільки на основі зазначеної у самому формулюванні проблеми встановлюється мета системи. Якщо суть проблеми визначена неправильно, а мета системи встановлена помилково, система не функціо­нуватиме. Для створення ефективної системи потрібно мати уявлення про системний підхід. Системний підхід є процесом творчим, що забезпечує зосередження уваги насамперед на цілях, а потім уже на методах їхнього досягнення. Остаточний вид системи значною мірою залежить від оригінальності та творчих здібностей окремих осіб, що беруть участь у побудові системи.

В основі системного підходу лежать наукові методи. За допомогою теорії визначається методологія рішення, а різні дані забезпечують одержання різних рішень. Теорія системного підходу ґрунтується на багатьох дисциплінах.

Пошук емпіричних даних становить істотну частину системного підходу. Достовірні дані повинні бути відділені від недостовірних. Ті дані, що потрібні, повинні включати різні характеристики системи: технічних аспектів, функцій, взаємодій, співвідношень тощо.

При побудові реальних систем найважливішою характерною рисою системного підходу є те, що він забезпечує одержання результатів відповідно до конкретної діяльності системи.

Створювана система повинна бути конкретною, зрозумілою, продуктивною і керованою. Функціонування системи спря­моване на досягнення певних практичних цілей чи задоволення реальних потреб. Внаслідок цього ті, хто розробляє системи, повинні чітко уявляти собі характер діяльності організації, для якої здійснюється розробка системи. Персонал самої організації має бути залучений до вивчення, розробки і побудови системи.

Системний підхід ґрунтується на міждисциплінарній основі й експертизі прийнятих рішень з позицій різних галузей знань, спеціальностей і досвіду. Він спрямований на органічне поєднання, координацію й інтеграцію різних видів діяльності.

Системний підхід при вирішенні управлінських проблем може і повинен застосовуватися в різних ситуаціях.

По-перше, при виробленні та обґрунтуванні управлінських рішень, де системний підхід у найповнішому вигляді реалізується шляхом застосування методології системного аналізу.

По-друге, при дослідженні організаційних систем, де на основі системного підходу розробляються пропозиції з метою підвищення ефективності їхньої діяльності.

По-третє, при удосконаленні систем управління, де систем­ний підхід реалізується як у комплексі проведених заходів, так в комплексі організації їхньої реалізації.

Системний підхід лежить в основі таких сучасних управ­лінських концепцій:

• загальногосподарський підхід, що вимагає, з одного боку, забезпечення інтересів народного господарства, а з другого боку — розглядати народне господарство як господарський комплекс підприємств із їхніми інтересами;

• врахування реальних ситуацій, що вимагає при реалізації системного підходу до вирішення управлінських проблем одночасно і реально оцінювати поточні можливості й ресурси;

• особлива увага — організація систем управління як ефективного засобу вирішення економічних, соціальних, ідеологічних, політичних та інших проблем [139, с. 144 — 145].

Застосування системного підходу пов'язане з удоско­наленням методів управління виробництвом, якісним освоєнням і послідовним дотриманням положень системності, що є основним інструментом вирішення будь-якого завдання.

Застосування системного підходу ефективно можна ви­користовувати на таких напрямках.

1. Використання системного підходу при розробці стра­тегії. Тут рекомендується керуватися основними принципами системного підходу: мікроскопічним, функціональним, макроскопічним, ієрархічним, процесуальним, інфор­маційним. Всебічний аналіз обраного для вирішення завдання (наприклад, втрати підприємства від виробничого браку) за допомогою системних принципів дає змогу досягти її якісного вирішення. При дослідженні впливу затрат робочого часу на випуск бракованої продукції до уваги беруться фактично всі типи системних принципів. У цілому системний підхід рекомендується розглядати не тільки як стратегію до­слідження, а й як основу системного аналізу, комплексного підходу і функціонально-вартісного аналізу (ФВА). Систем­ний підхід формує загальну структуру не тільки об'єктів розгляду (дослідження), а й самої спільності системи, принципів системності, системного аналізу, комплексного підходу, ФВА, орієнтує на кінцевий результат дослідження внаслідок синтезу інформації.

2. Системний аналіз рекомендується застосовувати при мирі іменні завдань будь-яких рівнів за принципом "від загального до часткового", тобто розподілом об'єкта дослідження (систем) на підсистеми й елементи, встановленням (головне в аналізі) реальних і прогнозованих зв'язків. Системний аналіз дає змогу визначити дійсну актуальність висунутих проблем і необхідність їхнього вирішення. Аналіз переходить у синтез при поєднанні отриманої внаслідок аналізу інформації. Стратегія і тактика дослідження (системний підхід і системний аналіз) підлеглі одному завданню.

3. Комплексний підхід застосовується при дослідженні поодинокого випадку, елемента, напрямку та ін., прийнятого за основу дослідження на будь-якому рівні системної ієрархії (система, підсистема, елемент), тобто відрізняється локальністю

дослідження. Вичленовування з єдиної системи окремої підсистеми (елемента) для вирішення певного локального завдання здійснюється комплексним використанням принципів системного підходу й системного аналізу, тобто аналітико-синтетичною діяльністю дослідників.

4. Функціонально-вартісний аналіз, в основі якого лежать принципи системного підходу. Сутність його полягає в кіль­кісному визначенні витрат (вартості) на виконання визначеної функції досліджуваним об'єктом. ФВА рекомендується застосовувати в таких випадках:

• на стадії розробки проекту (системи, підсистеми, об'єкта, виробу тощо) для попередження функціонально зайвих витрат;

• на стадії виробництва, використання чи експлуатації об'єкта для скорочення (виключення) невиправданих витрат і втрат.

ФВА розглядають як єдність функціонального, проце­суального та інформаційного уявлень про системний підхід.

Щоб знати, як управляти, треба уявляти, чим ми керуємо, що таке об'єкт управління. Талановитий менеджер ретельно аналізує наслідки свого рішення, тобто вміє працювати із системою, знає її, розуміє, відчуває елементи, взаємозв'язки між ними, закони їхньої взаємодії. Адже підприємство (чи орга­нізація) — це соціально-економічна система. У ній головний елемент — людина в усіх її проявах, яка, працюючи на під­приємстві, реалізує при цьому свої економічні інтереси, а через них — економічні інтереси колективу і суспільства. Для цього потрібно дотримуватися трьох принципів:

Ø принцип іерархічності — розглядає складні та великі системи як багаторівневі, котрі вимагають розподілу всієї системи на елементи (ланки, ступені). Кожен ступінь (рівень) управляє нижчим ступенем і одночасно є об'єктом управління стосовно вищого рівня;

Ø принцип необхідної розмаїтості полягає в тому, що керуюча система повинна мати не меншу складність, ніж керована система. З цього принципу випливає, що | неможливо спроектувати просту систему управління для складноїсистеми виробництва;

Ø принцип зворотного зв'язку. Під зворотним зв'язком розуміють одержання інформації про результати впливу керуючої системи на керовану шляхом порівняння фактичного стану із заданим (плановим). Зміст зворотного зв'язку полягає у встановленні залежності і особистих, колективних і суспільних інтересів від і результатів управлінських рішень. Вплив зворотного і зв'язку має приводити до прагнення ліквідувати 1 небажані та збільшити бажані відхилення факту від норми.

Принцип зворотного зв'язку — один з найважливіших принципів управління. Він свідчить: управління може здійсню­ватися тільки в тому разі, якщо керуюча система буде одержувати інформацію про ефект, досягнутий тією чи іншою дією керованої системи; про досягнення чи недосягнення запланованого результату.

Зворотний зв'язок є регулюючим і разом з тим захисним засобом. Надходження по каналах зворотного зв'язку інформації про кінцеві результати і порівняння її з директивною ін­формацією, із заданим станом дозволяють знайти розбіжності та відрегулювати поведінку системи відповідно до заданої мети.

Принцип зворотного зв'язку перебуває в єдності з цілеспрямованістю управління, оскільки через канали зворотного зв'язку в керуючу підсистему надходять сигнали про досягнення (чи недосягнення) запрограмованого ко­рисного ефекту.

Вищою, кінцевою метою управління всякою системою є оптимізація функціонування системи, досягнення якомога більшого корисного ефекту при найменших зусиллях і витратах.

Невідповідність фактичного стану системи заданому і є тим сигналом, який викликає коригування та перебудову системи з метою покращення її функціонування в заданому напрямку.

Розуміння того, що організація — це складна система, в яку входить кілька взаємозалежних підсистем, допомагає пояснити, чому кожна із шкіл науки управління виявилася практично прийнятною лише в обмежених рамках. Кожна із шкіл прагнула зосередити увагу на якійсь одній підсистемі організації. Поведінкова школа в основному займалася соціальною підсисте­мою, школи наукового управління — технічними підсистемами. Отже, вони найчастіше не могли правильно визначити всі основні компоненти організації. Жодна із шкіл серйозно не задумувалася над впливом зовнішнього середовища на систему і наслідками такого впливу. Більш пізні дослідження показують, що це дуже важливий аспект роботи організації. Зараз поширена точка зору, що зовнішні сили можуть бути основними детермінантами успіху організації, які визначають найбільш придатний і ефективний у даній ситуації спосіб управління.

Організаційні системи створюються таким чином, щоб досягти синергізму, тобто одночасного функціонування окремих, але взаємозалежних частин, що забезпечують більш високу загальну ефективність, ніж сумарна ефективність частин, взятих окремо. Наприклад, футбольна команда в процесі гри володіє синергетичним ефектом, тобто ефект команди в цілому значно більший, ніж ефект від гри кожного гравця окремо. Він за­безпечується взаємодією гравців між собою.

Більшість організацій недостатньо ефективні, оскільки їм не вдається пов'язати частини чи підсистеми (функції) у єдиний механізм. Наприклад, функція збуту іноді здійснюється без належного зв'язку з функцією виробництва; управління виробництвом здійснюється без координації з плануванням у галузі фінансів і підготовки кадрів; інформаційна система грунтується на традиційній системі обліку, що збирає ін­формацію про події, що відбулися, для складання звітів, але не для прийняття перспективних рішень керівниками.

Виділення окремих функцій і нездатність пов'язати частині в єдине ціле можуть обумовлюватися різними причинами, головним чином вузькістю поглядів фахівців апарату управління (бухгалтера, плановика, кадровика тощо), що точно не уявляють свого місця в структурі управління (СУ) усього підприємства цілому.

З інших причин можна назвати недоліки в самій СУ. Це недостатньо чітке планування, розробка різних планів і заходи без застосування системного підходу.

Акцент на необхідності побудови єдиного цілого, на відміну від побудови компонентів і підсистем,— основна особливість системного підходу.

З цього не слід робити висновок, що між класичним системним підходами є глибоке й абсолютне розходження. Справді, класичний підхід завжди передбачав повсякденний обмін інформацією з командного ланцюга. Хоча ці методи і забезпечували відому інтеграцію і координацію, але вони не були синергетичними і не досягали такого ступеня ефективності в процесі прийняття рішень, що забезпечується за допомогою системного підходу.

На цей закон звертали увагу філософи й економісти: А.А. Богда-нов, П. Самуельсон, П. Канохін та ін. Г. Хаген у своїй роботі "Синергетика" (М.: Мир, 1986), досліджуючи хімічні, фізичні і біологічні системи, установив, що велика кількість "систем виявляє разючі аналогії в поведінці при переході від неупорядкованого стану до впорядкованого. Це сильний аргумент на користь того, що функціонування таких систем підлягає тим самим фундамен­тальним принципам". Далі він говорить, що кооперація багатьох підсистем будь-якої системи підлягає тим самим принципам незалежно від природи підсистем, і доходять висновку, що настав час шукати ці аналогії на стиках різних наук—у тій галузі досліджень, що називається синергетикою.

Фахівці, які представляють різні галузі знань, подібно
формулюють основне організаційне співвідношення. Воно справді має загальний характер, тому що присутнє у системах різної природи. В абстрактному вигляді закон синергії можна подати так:

 

П_А> (2.1)

 

 

за умови, що ,

де П_А — потенціал системи А;

п_j — потенціал j-го елемента;

а_j —j-й елемент системи А.

Ефект синергії виникає за рахунок взаємної участі, взаємодії елементів, що знаходяться в рамках цілого. Він має різноманітне практичне застосування. У соціально-економічних системах цей організаційний ефект піддається розкладанню на такі складові, якспеціалізація, синхронність, ритмічність, односпрямованість. Взаємопосилання організації — це джерело її додаткової енергії 1127, с. 53].

Потенціал системи (соціально-економічної) перевищує суму потенціалів її частин тільки за певних умов. Якщо ці умови не витримуються, потенціал системи дорівнює, а то й менше від суми потенціалів частин. Якщо в бригаді кожен робитиме продукт від початку до кінця, так, начебто поруч нікого нема, то він зробить не більше, ніж бригадою, а якщо члени бригади стануть заважати один одному, то зроблять ще менше, ніж кожен окремо.

Підприємства створюються саме для одержання ефекту посилення індивідуальних дій; це для суспільства настільки важливим, що організацію сміливо можна назвати одним з найбільших винаходів людства, хоча вона удосконалюється досить повільно.