Історичні аспекти соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми правопорушниками.

В умовах сьогодення профілактика та боротьба зі злочинністю неповнолітніх набувають особливої актуальності, оскільки за даними статистики злочинність «помолодшала», а саме: значно зросла кримінальна активність 14–15-річних підлітків, а близько 62 % всіх злочинів здійснюють 16–17-річні особи.

До вирішення цієї проблеми завжди залучалося безліч фахівців: кримінологів, психологів, соціологів, педагогів, і навіть, філантропів.

Ще з античних часів запобігання злочинності серед неповнолітніх вважалося одним з основних завдань держави. Вперше цього питання торкнулися в своїх працях Платон та Аристотель. До елліністичного періоду серед засобів попередження злочинів та відплати за їх вчинення переважали жорсткі покарання.

За законом, певна річ, не одне покарання не мало на увазі завдати «зла», воно лише мало призводити до однієї з двох дій: робити порушника кращим або менш зіпсованим. Але якщо виявлялось, що злочинне діяння, вчинене будь-яким громадянином, завдало значної образи богам, батькам чи державі, то покарання такій особі – смерть. Крім того, Платон зазначав, що це ще не саме страшне покарання, оскільки «…хто наважиться застосувати насилля чи образу відносно матері чи батька або їх батьків, до того необхідно застосовувати крайні заходи. Смерть в даному випадку ще не є крайнім заходом, краще муки чи ще щось гірше…» [6]. Злочин при цьому розглядався як хвороба, яку має лікувати держава.

Філософами античності було закладено фундамент подальшої розробки превентивної політики держав нової генерації. Проте в Середньовіччі ідеї про попередження злочинності були відсунуті на другий план. Основний метод боротьби з правопорушниками був зорієнтований на санкції, що тоді мали особливо жорстокий характер.

Ідеї попередження злочинності повернулись до робіт філософів в епоху Нового Часу.

Запобігання вчиненню злочинів Джон Локк тісним чином пов’язував з сферою моралі та виховання. Він вважав, що для перемоги над злом злочину, необхідно виховати нове покоління [6].

Більше за всіх філософів Нового часу увагу цій ідеї приділяв Шарль Луї Монтеск’є. Він наголошував, що попередження злочину є важливішим за покарання [12, с.162].

Серйозні зміни щодо жорстоких покарань відносно порушників відбулися після виходу в світ у 1764 р. трактату Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» [6], який розвиває ідею, згідно якої держава та сім’я повинні виступати єдиною виховною та контролюючою системою. Тому починаючи з ХVІІІ ст. у громадській свідомості різко змінюється світогляд у бік впевненого осуду публічних фізичних покарань.

В ХІХ ст. в країнах Європи каральні заходи поступово почали пом’якшуватись, а вже в кінці вказаного століття започатковано новий підхід до вирішення проблеми попередження та боротьби зі злочинністю, основна мета якого полягала у тому, щоб встановити причини протиправного діяння та на їх основі розробити програму практичних заходів для боротьби з правопорушеннями та правопорушниками. [Царенко, 6].

Злочинність неповнолітніх в найбільш потужних Європейських країнах він поділив на три періоди.

Перший охоплює останню чверть ХІХ ст., коли в більшості країн велике значення приділялось ідеям сильних кримінальних репресій по відношенню до неповнолітніх злочинців.

Другий період – це перше десятиріччя ХХ ст., коли ідея про державу як вищу інстанцію захисту дитини, починає в Європейських країнах втілюватись у життя. На законодавчому рівні в цей період пом’якшуються покарання та створюються спеціальні суди для малолітніх.

Третій період охоплює Першу світову війну та перші десятиріччя після її завершення. На протязі цього часу діяли фактори спеціального порядку та разом з тим поступово утверджувалися ідеї державного захисту дитини.

Причини дитячої злочинності в 20-х роках ХІХ ст. варто розглядати крізь призму існуючих кримінологічних учень класичної школи, антропологічної школи, соціологічної та соціалістичної шкіл [12].

Представники класичної школи розглядали злочин неповнолітнього як продукт власного вільного волевиявлення без урахування психофізичних особливостей та впливу оточуючого середовища.

Представники антропологічної школи причини злочину вбачали в патологічному стані злочинця, в успадкованому нахилі до вчинення протиправних дій, а також в дегенеративних властивостях неповнолітнього.

Представники соціологічної школи причини злочинності шукали в соціальних умовах, пов’язували їх з економічними та соціологічними факторами. Крім того, вони не заперечували влив індивідуальних психофізіологічних властивостей неповнолітнього злочинця.

Дієвим заходом боротьби з неправомірними діями підлітків представники соціологічної школи вважали примусове виховання безпритульних дітей.

Дуже поширеним напрямом кримінології наприкінці ХХ ст. стала сімейна кримінологія. В рамках даної галузі знань досліджували специфіку злочинів, вчинених на підґрунті сімейних відносин, які могли спонукати до різного роду злочинної активності.

З середини 90-х років ХХ ст. кримінологія починає виділяти питання злочинності неповнолітніх в особливий розділ спеціальної частини курсів кримінології.

Поширеність насильницької злочинності серед неповнолітніх, пов’язана з особливостями психології неповнолітніх та ситуацією, що склалась у суспільстві після розпаду СРСР. Оскільки неформальна група являє собою потужний інститут соціалізації, від якого підліток залежить психологічно, вибір насильницької поведінки пояснюється бажанням підвищити авторитет у групі, асоціюється з уявними цінностями сміливості, причетності до кримінального світу.

Що стосується другої половини 90-х та початку 2000-х років криміногенна ситуація дещо стабілізувалась. Проте, в зв’язку з політичною та економічною кризами на теренах України, кількісно-якісні показники насильницької злочинності серед неповнолітніх залишаються стабільно великими. Кількісне зменшення злочинів не може означати покращення, оскільки загальна кількість неповнолітніх 14–16 років в Україні зменшилось у зв’язку з демографічною кризою. [Царенко, 6].