Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Методи здійснення функцій держави
Кожна конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері її діяльності. Методи здійснення функцій держави (лат. methodus — прийом, спосіб, метод) — це засоби, способи і прийоми, що застосовуються при здійсненні функцій держави в межах їх форм. Кожній формі здійснення функцій держави відповідають свої методи:
Основні методи здійснення функцій держави в межах правових форм: законність — спосіб керівництва суспільством на основі законів та в межах законів; інформування — оповіщення про рішення, прийняті державою, з метою формування суспільної думки; переконання — роз'яснення доцільності і необхідності певної діяльності або дій через засоби масової інформації та іншими шляхами; заохочення — стимулювання діяльності громадян шляхом наділення суб'єктивними правами, пільгами тощо; рекомендації — при наданні свободи вибору дій орієнтування громадян на бажаний варіант поведінки; безпосереднє управління — здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів відповідно до їх компетенції; легалізований примус — законне обмеження свободи вибору поведінки шляхом силового тиску. Основні методи здійснення функцій держави в межах організаційних форм: програмування; дослідження; прогнозування; оперативний аналіз та ін.
§ 12. Типологія держав: формаційний і цивілізаційний підходи Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то маємо на увазі «поділ» усіх держав, що існували в минулому чи є на сьогодні, на групи, класи — типи. Поділ держав на типи має допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали й обслуговували держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому сполученні загальносоціального і вузько-класового аспектів їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу. Тип держави визначається: — елітою (класом, соціальною групою), що знаходиться при владі; — системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада базується; — системою методів і способів, що застосовує влада при захисті виробничих відносин і форм власності; — реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, його справжньою роллю в суспільстві; — рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи,зокрема, та ін. Існують два підходи до типології держав: Формаційний Цивілізаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, В. І. Ленін) Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон) Формаційний підхід заснований на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин), кожній з якій відповідає свій історичний тип держави. Формація — це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, пануючу форму власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. При такому підході держава здобуває суто класову визначеність, виступає як диктатура економічно пануючого класу. Виділено три основних історичних типи експлуататорських держав: рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, заснований на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої);
не експлуататорський: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі вона повинна перерости в суспільне комуністичне самоврядування. Достоїнства формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру. Недоліки формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічного фактора, що не завжди має і може мати вирішальне значення в процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших факторів; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування. Орієнтований на укрупнене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не укладаються в звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю головним чином в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід щодо типології держав був єдиним у вітчизняній науковій і навчальній літературі до 90-х років XX століття. Сьогодні він також може бути використаний, особливо при класифікації держав світу до другої половини XIX ст. Цивілізаційний підхід використовує поняття «цивілізація» (лат. civilis) — тип культури як основу типової класифікації держав. Цивілізації визначаються наявністю загальних рис об'єктивного порядку, таких, як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб'єктивною самоідентифікацією людей (тобто можливістю характеризувати себе як громадянина держави, представника певної релігії, людини західного світу і т. д.). Англійський історик А. Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація дає стійку спільність усім державам, що живуть у її межах: таких цивілізацій А. Тойнбі нараховує 21: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін. Достоїнства цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливіший фактор духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації.
Недоліки цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний фактор, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових протиріч на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі). Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:
Окрім того, розрізняють цивілізації: індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; древні, середньовічні, сучасні. З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід — особливо до типології сучасних держав, що неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється набагато ширшою і багатшою формаційного підходу. Вона дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини — економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші — в усьому розмаїтті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.
§ 13. Деякі наукові концепції сучасної держави: перехідної державності, держави «загального благоденства», «конвергенції», «глобалізації» XX століття дало ряд наукових концепцій сучасної держави, що зумовлено політичними процесами, які відбуваються в ньому. Вони актуальні й в XXI столітті. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії й Африки (державна влада тут була узурпована партійною верхівкою) породив у колишньому СРСР наукову концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рамки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Вона не підпадає і під критерій цивілізаційного підходу. Перехідною проголошувалася державність, що виникає в ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. Надалі, у міру переважного розвитку пануючої форми власності (тут уже застосовується формаційний критерій), подібні держави повинні примкнути до певного історичного типу держави — капіталістичного чи соціалістичного. Так виникла диференціація перехідних держав на держави соціалістичної орієнтації (орієнтуються на общинну, загальну власність) і держави капіталістичної орієнтації (орієнтуються на збереження приватної власності). Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави перехідні: а) від рабовласницького типу до феодального; б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного). Україна також переживає перехідний період, але іншого рівня. Вона знаходиться в числі постсоціалістичних держав, що взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток. Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі та ін.) висунута в середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія появилася як противага, антипод концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника і підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж. М. Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних незгод, засобом згладжування класових протиріч, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою колишню класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.
Концепція держави «загального благоденства» є одним з варіантів теорії соціальної держави. Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачаються розходження між капіталістичною і соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна в одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави виявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у викоріненні «зайвої твердості» центрального державного керівництва, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування в галузі ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, втратить класовий характер і суспільно-політичне забарвлення (капіталістична і соціалістична), керівництво перейде до менеджерів (управлінців) — особливого шару, що виник у ході НТР. Ця теорія була антиподом марксистсько-ленінської теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування. В СРСР також виникли течії, засновані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, академік А. Д. Сахаров (відомий російський правозахисник) визначав конвергенцію як «реально происходящий исторический процес сближения капиталистической и социалистической мировых систем, осуществляющийся в результате встречных плюралистических изменений в экономической, политической, социальной и идеологической сферах». Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різні соціальні системи, є раціональними. У XX і особливо в XXI ст. змінилася соціально-правова характеристика буржуазних держав, колишні «соціалістичні» держави, у тому числі й Україна, перейшли на ліберально-демократичний шлях розвитку. Конституційною моделлю для них стала знакова для всього людства концепція демократичної, соціальної, правової держави. (Див. Главу 8.) Теорія «глобалізації» (світової держави) виникла на рубежі XX і XXI століть. Родоначальник — автор терміна американський економіст Р. Робертсон. Ця теорія йде далі теорії «конвергенції», оскільки стверджує не тільки про зближення держав, але ще й про стирання державних кордонів у результаті уніфікації всіх сфер життєдіяльності різних суспільств світу. При цьому еталоном (зразком) для всіх держав світу є західний світ, його цінності, ринкова економіка, технологічний прогрес — до них повинні «підтягуватися», добровільно чи примусово, усі суспільства планети і на їх основі передбачається побудова світової політичної системи, світової держави («загальної всесвітньої цивілізації»). Крім того, Захід одержує статус арбітра у вирішенні конфліктних ситуацій на планеті, що особливо стосуються гуманітарних цінностей, аж до втручання в справи будь-якої держави з метою їх відстоювання. Колишня «ідея держави» проголошується менш цінною і значимою, ніж світова держава. Показниками поступового стирання державних кордонів (у такій інтерпретації «глобалізації») служать існуючі наднаціональні, міжнародні та європейські структури, співтовариства та співдружності (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний Гаазький трибунал, Міжнародний кримінальний суд, ООН, НАТО, Європейський союз та ін.), що відпрацювали механізми нав'язування своїх рішень державам. Ця теорія має міфологізований характер, оскільки вважає за можливе побудувати всесвітнє цивілізоване суспільство у формі світової держави в результаті усвідомлення необхідності його створення всіма суспільствами планети. Вона базується на ілюзіях про те, що таке усвідомлення відкриє шлях до інтеграції, демократії і співробітництва, до подолання соціальних протиріч. Зовсім не враховуються можливі негативні наслідки глобалізаційного процесу (соціальні конфлікти, конфронтації цивілізацій, загроза міжнародного тероризму та ін.). До того ж пропагується гегемонізм держав Заходу над всіма іншими. У теорії глобалізації є як прихильники, так і супротивники, на думку останніх глобалізація не несе нічого гарного державам, навпаки, поглинає їх національну своєрідність, позбавляє суверенітету, насамперед економічного. Нереальним є впровадження єдиного етико-правового світогляду в усьому світі. Водночас загальні інтереси людства вимагають вирішення загальними зусиллями глобальних проблем, які загрожують самому його існуванню, що аж ніяк не означає світового державотворення. їх успішне вирішення можливе на принципах згоди і забезпечення рівності всіх держав незалежно від їх розміру і рівня економічного розвитку, відсутності гегемонізму, на демократичній юридичній основі, повазі та обов'язковому виконанні міжнародно-правових зобов'язань і внутрішньодержавних законів. Глава 5
|
|||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-24; просмотров: 270; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.219.208.117 (0.019 с.) |