Аверина Галина Микитівна, географія

На випускній фотографії за 10 класів чомусь немає всіх вчителів, а є тільки класний керівник Єсипчук Галина Василівна. За 3 роки навчання колектив наших вчителів дещо змінився. З наведеного вище списку до 1954 року вибула Шинкаренко Степанида, а прибули Голуб Клавдія Ароновна, Федосєєв Віктор Олександрович, Мідяний Микола Наумович.

Починаю з нижнього ряду ліворуч. 1 ряд: Карплюк Лідія, Кобилінська Віра, Прохорчук Люба, Воробей Ніна, Барсук Валентина, Попруженко Марія; 2 ряд: Шевельов Анатолій, Дідківська Ольга, Недашківська Валентина, кл. керівник Єсипчук Галина Василівна, Конорчук Галина, Климчук Марія, Лук’яненко Ніна; 3 ряд: Довгоборець Микола, Логовська Ольга, Аврамчук Ніна, Кириченко Галина, Лісовський Йосип, Єсипчук Надія, Грищенко Надія, Аврамчук Іван; 4 ряд: Сильченко Іван, Прохорчук Іван, Федула Василь, Дмитренко Олександр, Степанчук Олександр, Яковлєв, Довгоборець Петро, Мудрак Петро.

 

Наступний після шкільного подвір'я будинок у напрямі до центру села належав сім'ї, про яку я нічого не знала. Після цього будинка був будинок для вчителів, у якому під час нашого переїзду у Великі Кліщі, жила вчителька російської мови і літератури Шинкаренко Степанида з маленьким сином. Раніше вона працювала у сусідньому селі Любарці, бо інколи моїм однокласницям з Любарки, як добре їй знайомим, доручала провідати маленького синочка, якого вона, йдучи на роботу, залишала сплячим.

Одного разу, коли він уже навчився ходити, його мама прала біля колодязя, утворилася калюжа, в яку впав маленький синочок і захльобнувся. Це була трагедія, яку вона не перенесла.

Згодом у школу прийшла нова вчителька російської мови і літератури Голуб Клавдія Аронівна, випускниця Житомирського педінституту. Жила у когось на квартирі.

Коли я була уже в 10-ому класі, нам теж довелося жити у хаті, де жила ШИнкаренко. Жила з нами і вчителька математики Куца Ольга Власівна. На вихідний день (неділю) вона йшла у своє рідне село Малі Кліщі, де жила її мати. Ця хата у Великих Кліщах стояла торцем до дороги. Єдине вікно на вулицю виходило прямо на магазин, що був тоді на протилежній стороні вулиці. На цьому ж боці хати стояло над дорогою товсте старе дерево, чи то в'яз чи якоїсь іншої породи. Це дерево збереглося й донині Біля вікна у нас в кімнаті стояв стіл і я, сидячи за столом, щодня могла бачити, як люди входили і виходили з магазину.

Наступні будинки після цієї шкільної хати були клуб і сільська рада. Навколо них було багато дерев, а тому я не знаю навіть, який вони мали зовнішній вигляд. За цими будинками перпендикулярно до нашої вулиці починалася дорога на захід до села Любарка.

Далі пропоную опис будинків на правому боці вулиці, почавши з тих, які знаходилися проти шкільного двора і кінчаючи центром села.

З півдня першим будинком частково проти школи, з мешканцями якого моя сім'я дружила, був будинок сім'ї Мельниченка Опанаса Прохоровича (1887 – 6.06.1976). Його дружина Олександра Йосипівна (1887 –?) доводилася двоюрідною сестрою моєму дідові Матвію Кириловичу, який помер у 1947 році у рідному селі діда і моєї матері – у Мар'ятині. Дочка Мельниченків Настя Опанасівна (називали Тунька), троюрідна сестра моєї мами, працювала в Базарі кравчинею і регулярно не жила вдома до виходу на пенсію. Будучи на пенсії і похоронивши батьків, мріяла продати хату і переселитися ближче до Малина, де жила її сестра. Хата була стара, покупців не було. Як вона кінчила життя, невідомо. Опанас Прохорович займався певний час господарськими проблемами школи. Він і Олександра Йосипівна були дуже добрими людьми.

Не можу не поділитися одним випадком мого спілкування з Опанасом Прохоровичем.

Я ходила до Мельниченків з різними дорученнями від моєї баби. Одного разу прийшла до них, застала у дворі Опанаса Прохоровича і запитала: "Де Ваша баба?" А він відповів: "Померла". Я дуже перелякалася: "Як померла? Я ж її недавно бачила." А він: "То ж ти бачила Олександру Йосипівну, мою дружину, а моя баба давно померла. Якщо тобі треба Олександра Йосипівна, то вона в хаті. Заходь." Отакий цікавий урок мені подав Мельниченко Опанас Прохорович.

З тих пір я називала бабою лише своїх рідних баб, а всіх інших літніх жінок називала по імені та по-батькові.

Крім Насті, були у Мельниченків син Костянтин і дочка Катерина. Катерині Опанасівній належала наступна після батькової хата у напрямі до центру села. Катерина Опанасівна доводилася троюрідною сестрою моїй матері Олександрі Матвіївні. Побудова її хати відбувалася за моєї пам'яті, тому Катерина Опанасівна змогла її продати і оселитися в Малині у 1976 чи 1977 році. Мала двох синів. Один з них Василь живе у Малині. Євген жив у Чернігівській області, а зараз, певно, теж у Малині. Я його зустріла на кладовищі у Великих Кліщах 2016 року і не встигла розпитати, як він щез, не попрощавшись.

Нижнє фото 1984 року зроблено з шкільного подвір'я над дорогою. Берези стоять у шкільному подвір'ї. Через дорогу темні стовбури – це старі в'язи над дорогою біля шкільної хати. За ними хата.Торцеве вікно видніється ліворуч із-за темного стовбура, двоє вікон праворуч – з двох кімнат. Третього вікна, що в кухні, не видно.

Зараз (2016 рік) хати, у якій ми жили перші 2 роки у Кліщах, кажуть, немає уже кілька років.

 

 

Ліворуч фото хати Єсипчук Галини Василівни, класного керівника мого класу і викладача історії. Вийшовши на пенсію, Галина Василівна переїхала в Базар, де вона жила з батьками в молодості. У 1980-х роках її сусідкою там була рідна сестра, а з кінця 80-х років і до смерті жила у Житомирі у свого небожа Анатолія Шевельова, який закінчив Київську сільськогоспакадемію і працював у Житомирі.

 

 

Поруч з будинком Галини Василівни у Великих Кліщах був будинок нежитловий, його призначення я не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що під час зустрічі однокласників у 1984 році там було щось на зразок швейної майстерні. Можливо, я помиляюся. Ліворуч фото цього будинку після чорнобильської аварії. Наступним будином в напрямі до центру села була молочарня, де тоді хазяйнував Адам Чижевський. Він умудрявсяу літом виготовляти і продавати морозиво, для чого зимою запасався льодом, зберігаючи його під товстим шаром костриці з льону.

 

Далі був магазин, де довгий час працювала моя однокласниця Воробей Ніна Корніївна. Слід зазначити, що між молочарнею і магазином у ті часи починалася дорога на Базар. Отже, з Базару, наприклад, в Любарку їхали тоді з двома поворотами: біля магазину поворот ліворуч на кліщівську вулицю, а через 100 чи 150 метрів поворот праворуч мимо клубу на Любарку.

На північ від магазину на тому ж боці вулиці була садиба моєї подруги Воробей Ганни Аврамівни. Вона жила з мамою, бабою і маминою сестрою Марією. Коли я вже жила в Києві, Ганя одружилася з межилесцем, і вони виїхали на Донбас. З тих пір я її не бачила.

У 1984 році Ніна Корніївна на моє прохання написати про них 3.03.1984 р. відповіла:

Надя! Ти просила написати, де тепер Воробей Ганна. Їхню хату знесли – построїли новий магазин, де зараз я працюю і ще зі мною три чоловіка. Їм заплатили – казали, щоб построїти їм хату – вони не захотіли і виїхали в Донбас. Ганя вийшла заміж – вже дві дочки одружила. Мати її Вера жива. У Марії син в Армії, бабушка стара померла.

Нагадую, в листі дані станом на 1984 рік. Нижче подаю два знімки руїн нового магазину. На правому знімку на внутрішній стіні проти вхідного отвору можна прочитати слово "ковбаси".

За колишньою Ганіною хатою стояла і стоїть Церква Св. Миколая, яка і досі (2016 рік) в пошані. Щомісяця проводиться відправа. Церква відкрита завжди, і я зі своїми супутниками відпочиваю в ній душею. Просимо Бога берегти її.

Особливо багато людей приходять і приїжджають до церкви на храмове свято Михайлове Чудо 19 вересня. Я пам’ятаю це свято ще з шкільних років, але моя рідна Бабуня – віруюча не могла відвідувати церкву, береглась, щоб не зашкодить моїй матері. З тієї ж причини я теж ні разу не була у церкві тоді, коли ми там жили.

Тоді це були часи, коли звертання до Бога каралося скороченням з роботи, особливо працівників ідеологічного фронту, до якого були віднесені і освітні заклади. Можливо, тому безбожники й довели державу до розвалу. Люди помаленьку таки повертаються до Бога. Станом на 2016 рік церква діюча. У ній проводяться богослужіння на кожне релігійне свято. Біля церкви з північної її сторони жила бабуніна двоюрідна сестра Лук'яненко Наталка Гаврилівна, з якою бабуня підтримувала гарні стосунки ще з доколгоспної пори. Коли ми жили в Кліщах, Наталка Гаврилівна іноді приходила до нас

і розважала мою бабуню. Вони ж були двоюрідними сестрами. Про що вони говорили, мене тоді не інтересувало, певно, говорили про спільних родичів, про яких я зараз шукаю хоч які-небудь свідчення в архівах і в далеких родичів. Як виявилося пізніше, у Великих Кліщах Наталка Гаврилівна була не єдиною бабуніною родичкою, про що написано в спогадах про

про родовід Сухарівських Коржів. Корж – дівоче прізвище сестер: Ганни Юхимівни, у заміжжі Возненко (мати моєї бабуні), та Варвари Юхимівни, у заміжжі Кириченко. яка була матір'ю Наталки Гаврилівни, дівоче прізвище якої Кириченко. Отже моїми родичами були всі Кліщівські родичі Наталки Гаврилівни, у тому числі мої однокласниці Прохорчук Люба Антонівна і Кириченко Галина Данилівна.

Моя бабуня померла в 1953 році, похорон організувала Наталка Гаврилівна, яка померла в 1963 році, коли моя мама Олександра Матвіївна виїжджала з Великих Кліщів назавжди.

На тому боці вулиці, де стоїть Церква, через кілька будинків був (чи є й досі?) будинок моєї однокласниці Надіїї Єсипчук, яка працювала у Базарі акушеркою. Всі рожениці згадують її добрими словами. Її батька в селі прозивали Текльовичем. Він шив одежу.

Поряд з будинком Надіних батьків була хата ще однієї односкласниці Аврамчук Ніни Іллівни, яка була акушером у Великих Кліщах. Померла, залишила двох малолітніх синів.

Після Чорнобильської катастрофи мої рідні села занепали. Немає Великих Кліщів, самі хащі. Живе лише Церква завдяки ентузіастам і Силіній Надії Данилівній з Базару.

 

НАВЧАННЯ

Вчителі мені подобалися, особливо Ольга Власівна, вчителька математики. Вона підтримувала нашу сімейну лінію любителів математики, яку започаткував мій дід Матвій.

Весна нового 1952 року принесла проблему – на березневі канікули мені зробили операцію у Базарі в лікарні по видаленню апендикса під місцевим наркозом. Саму операцію я перенесла добре. Після операції мені потрібно було добиратися до палати. До мене підійшли дві жінки, які, певно, повинні були мене нести в палату. Але вони не спішили мене взяти зі столу. Коли я звісила ноги, щоб встати, виявилося, що я до підлоги не дістаю, і мені довелося зіскочити зі стола. Я встигла лише побачити свої капці досить далеко від стола і втратила свідомість. Очнулася у палаті і досить довго лікувалася. Умови були жахливими, по стінах навіть удень лазили клопи, на початку потрібно було лежати горілиць, вночі я ходила в туалет, переверталась і просиналася від болю. Але вижила. Вдома я ще два тижні не могла розігнутися. Наводжу цей факт, як приклад "гарного" життя за так званої народної влади.

Десь через місяць після операції, коли я пішла до школи, то виявилося, що я не можу розв'язувати задачі з домашнього завдання з математики. Ольга Власівна прийшла додому до нас і мені пояснила матеріал, а заодно сказала, що це ж все є в підручнику.

Новий навчальний рік у 9-ому класі розпочався підготовкою до вступу в комсомол. Ходила в райком комсомолу пішки з секретарем комсомольської організації школи моїм однокласником Лісовським Йосипом. Решта моїх однокласників вступили на рік раніше, бо були старші. Навчалися ми у новому приміщенні, що над дорогою. У цей час я вже дружила з дівчатами з класу. Але ні до кого не ходила, і до мене ніхто не ходив, бо вже була хвора моя бабуня.

У цьому ж 1952 році нам прислали нового вчителя фізики Федосєєва, який викладав нам фізику і німецьку мову. Методи викладання у нього були інститутські, бо перед цим від викладав у Житомирському сільськогосподарському інституті. Був за щось покараний і вимушений піти на один рік у сільську школу. Завдяки йому було навіть позалекційне читання з німецької мови. Знань з німецької мови, набутих у 9-ому класі, мені вистачило на 10-й клас і на Університет. Коли помер Сталін, звістка про це прийшла у наш клас від нього, і він плакав.

21 січня 1953 року, коли я була у 9-ому класі, померла моя бабуня. Літом цього ж року мама вступила у Житомирський педінститут на заочне відділення і поїхала на сесію в Житомир, де вчилася, щоб мати можливість викладати математику у старших класах.

З вересня 1953 року новий директор школи Мідяний Микола Наумович побажав жити поруч зі школою, і ми переїхали в хату проти магазина. Біля нового житла не було тоді жодного дерева, а був лише старий в’яз над дорогою. З нами жила вчителька Куца Ольга Власівна. На вихідний день вона ходила у своє село Малі Кліщі, де жила її мама і родичі.

Мідяний М.Н. пробув у Кліщах директором лише рік, а потім повернувся в Базар, а замість нього директором школи призначили мою матір Грищенко Олександру Матвіївну.

Закінчуючи 10-ий клас, ми всім класом заробляли гроші на випускний вечір платним концертом у клубі, де серед іншого, наш товариш, великий гуморист (не буду називати прізвища, бо не маю дозволу від його носія) мав прочитати напам'ять вірша, який починався словами " Все пройдет, но это не сотрется ". Потрібно сказати, що він одержав завдання прочитати цей вірш у день, коли мав відбутися концерт. Ось його оголосили, і він почав з першого рядка. Сказав і запнувся, постояв кілька секунд і знову почав: " Все пройдет, но это не сотрется". І знову запнувся. Коли почав утретє той самий рядок, публіка розвеселилася, а його виступ цим рядком і закінчився. Публіка нагородила його шквалом аплодисментів. Воістину, все минуло, а цей епізод не стерся з пам'яті. А що було підказати, на сцені ж був увесь клас, але ніхто цього вірша не знав.

Живучи у Києві, я навідувалася в Кліщі до матері, поки вона працювала там. Відвідини були короткочасними і не залишили яскравих споминів про світ навколо хати, де жила мама. Найяскравіше запам'яталась зустріч з однокласниками через 30 років після закінчення школи.

Я постійно листувалася з моєю вчителькою математики Куцою Ольгою Власівною. Подаю кілька рядків з її листа, одержаного в листопаді 1976 року.

"... Таким чином я тепер директор Великокліщівської восьмирічки... Росли тутешні люди, трошки більше досвіду стало і в мене. Багато не доробляю, та й зробити всього не можна. Готувалися до обласної комісії, яка повинна була перевіряти район раніше з 24 грудня по питанню "Контроль і керівництво в школах району". Всього не зробила, а комісія приїде в січні 77 року. Трошки допишемо.

... Скоро Кліщівська школа перестане існувати, немає учнів. Вся молодь іде в міста, а дітей старики не мають. Вже у цьому році в школі 95 учнів, в наступному буде менше, бо випускаємо з 8-го 15 осіб, а в перший прийде 12. Отакі наші сільські заботи."

І яке ж було моє здивування, коли я одержала від неї лист на початку 1984 року з пропозицією влаштувати зустріч однокласників. Чому ми самі не додумалися зустрітися?