Виконання, зміна і припинення господарського договору

 

Виконання, зміна і припинення господарських договорів регулюються положеннями глави 22 ГК України, яка називається «Виконання господарських зобов’язань. Припинення зобов’язань».

Загальні умови виконання господарських договірних зобов’язань полягають у тому, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Під виконанням господарського зобов’язання належним чином (належним виконанням) розуміється реалізація зобов’язаною і управненою сторонами суб’єктивних прав і обов’язків, обумовлених цим зобов’язанням, у суворій відповідності з його змістом. Належне виконання конкретних зобов’язань залежить від особливостей їх окремих видів і підвидів. Так, виконання майново-господарського зобов’язання з перевезення вантажу полягає у своєчасній доставці останнього у встановлене місце з дотриманням умов його збереження тощо.

Вимоги, що у певних умовах звичайно ставляться, — це звичаї, які склалися у господарській діяльності, звичайна поведінка учасників господарських відносин у конкретних життєвих обставинах, адекватна повсякденна практика. Такі вимоги беруться до уваги лише у випадках, коли конкретні вказівки щодо належного виконання господарського зобов’язання відсутні у законі, іншому правовому акті, договорі. Тобто, вони мають субсидійне (додаткове) значення і використовуються тільки тоді, коли вказані акти не дають відповіді на питання, що постало.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

За загальним правилом виконання зобов’язання частинамине вважається належним його виконанням, і управнена сторона на свій розсуд вирішує приймати чи не приймати таке виконання. Обов’язок управненої сторони приймати виконання зобов’язання частинами може бути передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором, або випливати із змісту зобов’язання (наприклад, поквартальний, як правило, розподіл виробленої продукції відповідно до угоди між її сторонами – державою та інвестором згідноЗакону України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 р.; або поставка товарів окремими партіями згідно з договором у погоджені сторонами терміни; або оплата виконаних ремонтних робіт з розстрочкою відповідно до договору тощо).

Дострокове виконання зобов’язання також не вважається належним його виконанням, але ж за загальним правилом воно допускається, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором, або не випливає із змісту зобов’язання. Так, згідно із Законом України “Про зерно та ринок зерна в Україні” від 4 липня 2002 р. за договором складського зберігання зерна зерновий склад зобов’язаний зберігати зерно протягом встановленого строку і не може достроково повернути його поклажодавцеві.

Зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання (наприклад, ненадання будівельного майданчика для виконання будівельних робіт, ненадання транспортного засобу для доставки товару і т. д., якщо відповідний обов’язок лежить на управненій стороні).

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини.

Суб’єктом виконання господарського зобов’язання є зобов’язана сторона, яка звичайно й виконує його сама. Але згідно ст. 194 ГК ця сторона може покласти виконання зобов’язання (в цілому або у частині) на третю особу, що не є стороною у зобов’язанні (передоручити виконання). В умовах реальної економіки таке передоручення досить поширене (наприклад, підряд на капітальне будівництво із залученням генеральним підрядником субпідрядника і передорученням останньому виконання зобов’язання безпосередньо замовникові). Разом з тим передоручення виконання може бути здійснено і управненою стороною, що не суперечить змісту ч. 1 ст. 194 ГК. Вказане можливо, наприклад, у договірних зобов’язаннях поставки товару виробником покупцеві через товарну біржу або іншого посередника. Такий посередник може як зобов’язана сторона щодо покупця передоручити здійснення поставки на його адресу виробнику; і як управнена сторона стосовно останнього передоручити прийняття виконання покупцеві.

Якщо в ролі третьої особи виступає безпосередній виконавець, то управнена сторона за загальним правилом зобов’язана прийняти виконання, запропоноване такою особою, крім випадків, коли обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто випливає із закону, господарського договору чи характеру зобов’язання. Як, наприклад, зі змісту абз. 6 ч. 2 ст. 18 Закону України «Про концесії» від 16 липня 1999 р. випливає, що обов’язок повернення у відповідних випадках об’єкта концесії в належному технічному стані концесієдавцю лежить на концесіонері за договором незалежно від того, чи здавався цей об’єкт у субконцессию. Якщо ж такою третьою особою не є безпосередній виконавець, управнена сторона на свій розсуд вирішує, прийняти чи не прийняти виконання зобов’язання.

В усіх випадках передоручення виконання зобов’язана сторона не вибуває із зобов’язання і залишається повністю відповідальною перед управненою стороною за виконання, що здійснюється третьою особою. Неналежне виконання зобов’язання цією особою не звільняє сторони від обов’язку виконати зобов’язання у натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом чи договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

У господарському зобов’язанні беруть участь дві сторони — управнена і зобов’язана. Але на кожній із сторін може виступати декілька суб’єктів; і тоді це буде зобов’язання з множинністю осіб. Множинність осіб у зобов’язанні може бути активною (множинність управнених суб’єктів), пасивною (множинність зобов’язаних суб’єктів) або змішаною (коли присутні у множині ті й інші). При цьому діє загальне правило ст. 196 ГК – принцип часткової вимоги і часткового виконання, тобто кожний з управнених суб’єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов’язаних суб’єктів повинен виконати зобов’язання відповідно до частки цього суб’єкта, визначеної зобов’язанням. По мірі виконання суб’єкти, які отримують виконання у своїй частці або виконують свою частку, із зобов’язання вибувають, а інші учасники залишаються до виконання зобов’язання у повному обсязі. У випадках, коли це спеціально передбачено законодавством або договором, застосовується принцип солідарного виконання господарського зобов’язання з множинністю осіб. Так, згідно ч. 2 ст. 373 ГК по вимогах, що заявляються до користувача комерційної концесії як виробника продукції (товарів) правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем. При солідарному виконанні господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ст.ст. 541 - 544 ЦК, якщо інше спеціально не передбачено законом.

Визначення місця, де господарське зобов’язання повинно бути виконане, у ряді випадків має важливе значення і виступає істотною умовою зобов’язання. Від цього, зокрема, залежить, на яку сторону будуть покладені витрати з доставки товару у визначене місце, і котра із сторін на цей час несе ризик випадкової загибелі або псування товару. Належне місце виконання господарського зобов’язання є однією з необхідних умов виконання його належним чином.

Згідно ст. 197 ГК господарське договірне зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом (наприклад, зі змісту Закону «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р. випливає, що місцем виконання договору приватизації є місцезнаходження приватизованого майна), господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання (наприклад, договір концесії за Законом „Про концесії” не може бути виконаний в іншому місці, ніж за місцезнаходженням об’єкта концесії). У разі якщо місце виконання зобов’язання не визначено, зобов’язання повинно бути виконано:

за зобов’язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна – за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна (наприклад, договори оренди цілісних майнових комплексів підприємств, їхніх структурних підрозділів і нерухомого майна);

за грошовими зобов’язаннями – за місцезнаходженням управненої сторони на момент виникнення зобов’язання, або за її новим місцезнаходженням за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов’язану сторону;

за іншими зобов’язаннями – за місцезнаходженням зобов’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов’язана сторона за грошовим зобов’язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов’язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори або приватного нотаріуса, які повідомляють про це управнену сторону (див. також гл. 13 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 р. та Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р № 20/5). Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори (нотаріуса) вважається виконанням зобов’язання.

Згідно ст. 198 ГК «Виконання грошових зобов’язань» платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкоючерез установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону. Відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.

Припинення господарського договору регулюється статтями 202 – 208 ГК стосовно припинення господарських зобов’язань. Господарські зобов’язання припиняються: 1) виконанням, проведеним належним чином; 2) зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання; 3) у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі; 4) за згодою сторін; 5) через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених законами. Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Тобто, припинення господарського договору найчастіше обумовлюється волевиявленням обох його сторін, як це має місце при належному виконанні, прийнятому управненою стороною, або при припиненні договору за згодою сторін. Волевиявлення однієї із сторін може слугувати підставою припинення договору у випадках, зокрема, зарахування зустрічної однорідної вимоги або розірвання договору. З підстав, незалежних від волі сторін, договору припиняється, наприклад, у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі, через неможливість виконання та у деяких інших випадках.

Стаття 203. Припинення господарського зобов’язання виконанням або зарахуванням

1. Господарське зобов’язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

2. У разі якщо зобов’язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов’язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов’язання), господарське зобов’язання припиняється виконанням.

3. Господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

4. Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання.

5. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 204. Припинення господарського зобов’язання за згодою сторін чи у разі поєднання його сторін в одній особі

1. Господарське зобов’язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов’язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов’язання.

2. Господарське зобов’язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі. Зобов’язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Стаття 205. Припинення господарського зобов’язання у разі неможливості виконання

1. Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі неможливості виконання зобов’язання повністю або частково зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.

3. Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб’єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов’язанням.

4. У разі неспроможності суб’єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб’єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб’єкта господарювання — банкрута є підставою припинення зобов’язань за його участі.

Згідно ст. 207 ГК господарське договірне зобов’язання може бути визнано судом недійсним повністю або в частині на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади у випадках, якщо воно:

- не відповідає вимогам закону,

- вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (наприклад, ухилення від сплати податків, незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних матеріальних збитків конкуренту тощо),

- укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову договірного зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

- виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків;

- допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

- вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Наслідки визнання господарського договору недійсним встановлені ст. 208 ГК. Згідно цій статтіякщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то:

- за наявності наміру в обох сторін: у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, у разі виконання зобов’язання однією стороною – з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;

- за наявності наміру лише в однієї із сторін – усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов’язання не передбачені законом.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів встановлено ст. 188 ГК. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Згідно ст 206 ГК державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов’язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.