Строки та терміни. Позовна давність

У цивільному праві строки і терміни передбачені законодавцем задля своєчасності здійснення суб'єктами цивільних правовідносин певних дій направлених на ефективну реалізацію, охорону і захист своїх прав.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Він визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Термін - це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Такий момент визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Строки і терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Для усунення невизначеностей, що можуть виникнути між суб'єктами цивільних правовідносин, законом встановлено особливий строк, який отримав назву «позовна давність».

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Розрізняють два види позовної давності:

загальну тривалістю в три роки;

спеціальну - скорочені або більш тривалі строки порівняно із загальною позовною давністю, що встановлюються законом для окремих видів вимог.

Так, спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог щодо:

1) стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦКУ);

4) недоліків проданого товару (ст. 681 ЦКУ);

5) розірвання договору дарування (ст. 728 ЦКУ);

6) перевезення вантажу, пошти (ст. 925 ЦКУ);

7) оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦКУ).

Слід враховувати, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути в будь-якому разі скорочена.

Початок перебігу позовної давності. За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Спеціальні вимоги щодо початку перебігу позовної давності встановлені ЦКУ. Так:

· перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства;

· перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання;

· у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття;

· за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку;

· за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

У ЦК України також передбачено перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, тобто вимог, які можна пред'являти незалежно від того, скільки часу пройшло з моменту виникнення права на них. Такими є вимоги:

1)що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію;

4) страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування);

6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв».

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Представництво

Законодавець надає можливість суб'єктам брати участь у цивільних правовідносинах особисто або через представника.

Представництвом є правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених законом. Залежно від підстав виникнення розрізняють два види представництва:

1) представництво за законом (законне представництво),- коли законом визначено хто, у яких випадках і чиї інтереси обов'язково має представляти. Зокрема, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки (усиновлювачі), фізичних осіб, визнаних недієздатними, - опікуни;

2) представництво за довіреністю. Воно ґрунтується на договорі, акті органу юридичної особи.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій. За змістом і обсягом довіреності поділяються на:

1) разові, що видаються на вчинення одного правочину (наприклад, на продаж квартири);

2) спеціальні - видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів (наприклад, на отримання пенсії протягом шести місяців);

3) загальні (генеральні) - видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів (наприклад, довіреність на вчинення будь-яких правочинів із нерухомістю Петрова І.І. протягом одного року).

Строк довіреності встановлюється в самій довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Однак у будь-якій довіреності обов'язково має бути вказана дата її вчинення.

За загальним правилом представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі (здійснити передоручення), тільки якщо:

1) це встановлено договором між особою, яку представляють, і представником;

2) це визначено законом;

3) представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

9. Право власностіта інші речові права

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої
власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Зміст права власності складають правомочності володіння, користування і розпорядження речами.

Право володіння - це право фактичного відання річчю. Воно полягає в можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе.

Правом користування є право на здобуття з речі її корисних властивостей.

Право розпоряджєння - це право визначати юридичну долю речі (знищити, переробити, подарувати, продати тощо).

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Також він не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, не має права погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин (фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права). При цьому всі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно (тобто крім як у випадках, встановлених законом) позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до положень Конституції України та ЦК України існує три форми права власносгпі:

1) право приватної власності, суб'єктами якого є фізичні та юридичні особи;

2) право державної власності. У державній власності перебуває майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна;

3) право комунальної власності. У комунальній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, що належить територіальній громаді.

Залежно від того, у праві власності скількох суб'єктів перебуває майно, можна виокремити два види права власності:

1) право одноособової власності, якщо майно належить на праві власності тільки одній особі;

2) право спільної власності, коли майно є у власності двох або більше осіб (співвласників). Це право у свою чергу поділяється на:

- право спільної сумісної власності, яким є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності, тобто якщо право кожного зі співвласників поширюється на все майно;

- право спільної часткової власності - це власність двох чи більше осіб із визначенням конкретних часток кожного з них у праві власності на певне майно.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема такими підставами є:

1) створення майна (новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва);

2) перероблення речі;

3) привласнення:

- загальнодоступних дарів природи;

- безхазяйної речі;

- рухомої речі, від якої власник відмовився;

- знахідки;

- бездоглядної домашньої тварини;

- скарбу;

4) договір;

5) набувальна давність. (Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду;

6) приватизація державного майна та майна, що є в комунальної власності.

Право власності припиняється в разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3)припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток культурної спадщини;

6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Якщо право власності особи порушується, не визнається або оспорюється виникає необхідність захисту цього права.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом засобів, що застосовуються з метою поновлення порушеного права власності, усунення перешкод, які заважають власнику вільно реалізовувати своє право власності, а також із метою відшкодування збитків, завданих порушенням, оспоренням чи невизнанням права власності.

Усі засоби захисту права власності прийнято поділяти на речово-правові та зобов'язально-правові.

До речово-правових засобів захисту права власності належать:

- віндикаційний позов — вимоги неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування індивідуальновизначеного майна з чужого незаконного володіння (тобто володіння без правових на те підстав);

- негаторний позов - вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном;

- позов про визнання права власності.

Зобов'язально-правовими засобами захисту права власності є, зокрема позови про:

- відшкодування завданої власнику шкоди;

- повернення речей, наданих у користування;

- визнання правочину недійсним тощо.

Іншими речовими правами є речові права на чуже майно, під якими розуміють визначену договором із власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (порівняно з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.

У законі визначено такі види речових прав на чуже майно:

1) право володіння чужим майном. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає це майно в себе. Право володіння виникає на підставі договору із власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом;

2) право користування чужим майном (сервітут), яке може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом;

3) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Воно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб;

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Таке право виникає на підставі договору або заповіту.