Сутність та причини девіантної та делінквентної поведінки та їх зв’язок з правопорушеннями неповнолітніх.

Асоціальна поведінка поділяється на девіантну та делінквентну

Девіантна поведінка – система вчинків або окремі вчинки людини, які мають характер відхилення від прийнятих у суспільстві норм (правових і моральних). Це порушення поведінки, не обумовлене психічними захворюваннями.

Виділяють девіації:

- за направленістю: позитивні (героїзм), нейтральні (колекціонування), негативні; - за мотивацією: корисні і агресивні; - за суб’єктом: індивіди, соціальні групи, соціальні організації; - за масштабністю прояву: індивідуальні, групові; - за орієнтацією: екстраверти (спрямовані на інших людей: сімейні чвари, насильство), інтроверти (спрямовані на себе: п’янство, суїцид, наркоманія);- за формою прояву: хуліганство, агресія, злодійство, алкоголізм.

Рівні девіації – вираженість відхилень у поведінці. Виділяють:- докримінальний рівень – рівень поведінки, коли людина ще не стала суб’єктом злочинів і соціальні відхилення проявляються у вигляді дрібних правопорушень, недотримання норм моралі, правил поведінки в громадських місцях, ухилення від суспільно корисної праці, зловживання алкоголем, немедичного вживання наркотичних, токсичних засобів, які негативно впливають на психіку; - кримінальний рівень – рівень поведінки людини, коли соціальні відхилення виражаються в злочинних діях, які підлягають кримінальній відповідальності та розглядаються органами слідства і суду.

 

Делінквентна поведінкає видом соціально неприйнятної поведінки (Н.Смелзер, В.Фокс),котра включає у себе типи відхилень від норми: Індикатори делінквентності:

брехня 2. дії, які не відповідають статусу неповнолітньої особи (купівля алкоголю; відвідування місць, вхід в які не рекомендований неповнолітнім; тривалі втечі з дому, попри заборону батьків; шкільні пропуски);3. бійки 4. крадіжки 5. адикції (вживання психоактивних речовин, гемблінг тощо);6. нанесення шкоди іншим людям (зокрема матеріальної шкоди – навмисне псування чужого майна);7. порушення адміністративного правопорядку (псування шкільного майна, водіння мотоциклу /автомобілю у нетверезому стані)Делінквентна поведінка – це протиправна поведінка, котра передбачає адміністративну відповідальність; термін «кримінальна поведінка» відображує її зміст та відповідальність. Часто відрізняється вона лише наслідками. Основними причинами делінквентної поведінки неповнолітніх є:

1. Соціально-економічні: зубожіння населення; відсутність цивілізованих ринкових відносин; розвиток тіньової економіки; зростання в суспільстві соціальної напруги, рівня безробіття, зокрема серед молоді (кожний третій випускник школи, ліцею та кожний п’ятий випускник вищих навчальних закладів – безробітні). Окрім цього, політична нестабільність загострює економічну та соціальну ситуацію в Україні.

2. Несприятливе сімейне оточення

3. Проблеми у взаємостосунках неповнолітнього в шкільному середовищі

4. Негативний вплив позашкільного середовища: скорочення системи закладів дозвілля для неповнолітніх призводить до незайнятості вільного часу дітей та підлітків Окрім цього, неформальні та кримінальні об’єднання

втягують неповнолітніх до вчинення правопорушень такими шляхами:

а) спекулюванням на клановій залежності (піднесенні виняткового статусу членів певного кримінального угрупування);

б) заохоченням таких негативних рис людини як жадібність, скупість, прагнення до надмірного ризику тощо;

в) демонстрацією хибного психологічного захисту;

г) відкритим психологічним (погроза компрометації, шантаж, залякування) та фізичним (побиття, тілесні ушкодження) насильством;

д) проханнями про допомогу, порадами, настановами тощо.

5. Вікові особливості психіки підлітків, які сприяють антисуспільним проявам (акцентуація характеру, реакція групування, реакція емансипації, почуття дорослості, прагнення до самоствердження, емоційна неврівноваженість, підвищена збудливість, комфортність тощо).

6. Біологічними та генетичними причинами вчинення неповнолітніми правопорушень є порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму; вроджені психопатії; мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку.

7. Екологічні – негативний вплив факторів природного середовища.

 

 

6.Причини важковиховуваності неповнолітніх, її діагностика та попередження.

Що ж до важких підлітків, то у ряді досліджень зазначено, що вони не вміють вирішувати свої проблеми соціально прийнятним чином. Тому поняття «важкий підліток» слід використовувати для характеристики неповнолітнього, який особливо болісно переживає кризу перехідного віку. Такі підлітки характеризуються внутрішніми конфліктами, акцентуаціями характеру, нестійкістю емоційно-вольової сфери. Як засвідчує педагогічна практика, переважну більшість учнів вчителі вважають важкими, однак це не значить, що всі вони завжди є важковиховуваними.

Серед соціально-економічних умов, які впливають на виникнення важковиховуваності, виділяють такі:

- загально-соціальні (порушення принципів демократії, соціаль-ної справедливості, крах соціальних ілюзій, прояв тенденцій до дегуманізації);

- економічні (порушення в народному господарстві, плануванні та розподільчих відносинах, незадоволеність потреб молоді в матеріальних благах, засобах дозвілля);

- соціально-демографічні (перехід до малодітної сім’ї, масове за-лучення жінок до виробництва, відчуження дитини від сім’ї);

- соціо-технічні (втрати від НТП у вигляді міграції, урбанізації, негативний вплив ЗМІ);- організаційно-управлінські (несвоєчасність і непослідовність у здійсненні заходів з актуальних молодіжних проблем).

Поряд із соціально-економічними та соціально-політичними на виникнення відхилень у поведінці підлітків впливають психолого-педагогічні фактори: прагнення до самоутвердження, до дорослості, підвищена емоційність, юнацький максималізм, намагання виділи-тися, знайти себе. Якщо ці прагнення не задовольняються в суспіль-ному житті, вони спрямовуються в негативне русло.

Виникнення важковиховуваності спричиняють і складні умови сімейного виховання:

- батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя;

- конфліктні ситуації;

- утриманські настрої членів сім’ї, споживацтво, турбота лише про матеріальне благополуччя сім’ї на шкоду духовному;

- сім’ї зі зниженим морально-освітнім рівнем батьків;

- зовні благополучні сім’ї з безвідповідальним ставлення дорос-лих до виховання дітей, зневажливим ставлення до духовного розвитку дитини, безконтрольністю, суперечливістю вимог. Причинами важковиховуваності є також упущення в навчально-виховній роботі школи:

- недоліки в організації учнівського колективу;

- вади в організації навчально-виховної роботи в позанавчальний час;

- незнання чи неврахування педагогами індивідуально-психологічних особливостей учнів;

- недостатність знання причин важковиховуваності, а тому недо-цільний вибір засобів виховного впливу;

- недостатня увага до розвитку духовності та моральності учнів;

- незнання умов сімейного виховання, недиференційований під-хід у роботі з батьками «важких» дітей;

- відсутність системності у роботі школи з такими дітьми та їх батьками;

- недостатнє залучення до роботи з учнями і батьками громад-ськості, трудових колективів;

- відсутність соціальної підготовки колективів шкіл до роботи з важковиховуваними, одноманітність виховних впливів; форма-лізм.

Важковиховуваність може спричинюватися різними нескладними розладами нервової системи, акцентуаціями, ЗПР.

Ці соціально-економічні і соціально-політичні, психолого-педагогічні та медико-біологічні причини виникнення важковихо-вуваності, зазвичай, діють у тісному зв’язку.

Важливе місце при розгляді проблеми важковиховуваності посідає діагностика особистості підлітка, котра дозволяє не лише встановити причини його поведінки та глибше пізнати сутність його проблем, а й намітити адекватні шляхи профілактичної роботи з ним. Мінімально необхідна діагностика важковиховуваності підлітка повинна містити дані за такими параметрами:

1. Критерії опірності підлітка педагогічним впливам:

- контактність з класним колективом;

- стосунки з педагогами: доброзичливі / нейтральні / відчужені / ворожі;

- реакція на педагогічні вимоги: доброзичлива / вибіркова / ней-тральна / ворожа;

- піддатливість педагогічним впливам: звичайна / суперечлива / опір.

На початковому рівні важковиховуваності позначається безконтрольність дій, на середньому – вихід з поля педагогічного контролю; обтяжена важковиховуваність характеризується бездоглядністю.

2. Ознаки, що визначають рівень соціально-цінного життєвого досвіду підлітка:

- досвід спілкування з людьми: широкий / обмежений / вузький;

- характер спілкування: контакти різносторонні / на обмеженій особистій сфері / стійкий прояв негативних дій;

- досвід участі у різних видах діяльності: всесторонній / спеціалі-зований / обмежений / слабкий;

- досвід подолання труднощів: зібраність і цілеспрямованість при зіткненні з труднощами / вимогливість до себе при невдачах / безпорадність / відчай / паніка.

3. Загальний розвиток особистості: для важких підлітків характерні протиріччя між низьким рівнем розумового розвитку і багатим, хоча й негативним, життєвим досвідом. Через це виникає непра-вильне осмислення дійсності. При обтяженій важковиховуванос-ті переважають мотиви звинувачення всіх і в усьому. Про рівень моральної вихованості свідчить ставлення до діяльності і себе.

4. Ставлення до своїх недоліків: для цього оцінюється самокри-тичність підлітків і їх самовимогливість.

Рівень самоуправління поведінкою вивчається через викорис-тання тестів і різних завдань. Доцільно використовувати соціо-метричні методики.При вивченні особистості важковиховуваного важливо встано-вити його типологію.

5. Альтернуюче виховання – нестійке емоційне ставлення з боку батьків, особливо матері. Похвала або докір залежать від настрою батьків.

Корекційна робота щодо профілактики важковиховуваності може включати наступні напрямки:
-розвиток пізнавальної діяльності;

-стимуляція до творчості та реалізації своїх здібностей;

-створення умов для відреагування негативних емоцій, зокрема, тривожності й агресивності;

-забезпечення переживання почуття задоволення від досягнення успіху, долання труднощів;формування умінь адекватної реакції не невдачу;

-розвиток здатності до емоційної децентрації, навичок асертивності, спілкування, конструктивного вирішення конфліктів;

-підвищення рівня самосвідомості та довільної саморегуляції поведінки.

Для реалізації зазначених напрямків можна використовувати наступні методи психокорекції: пісочна терапія, арттерапія, ігрова психотерапія, казкотерапія, психогімнастика, нсиходрама, ведення особистого щоденника тощо.

 

7.Соціально-психологічні характеристики делінквентної особистості на різних вікових етапах розвитку.

Віковий фактор визначає своєрідність поведінки на різних етапах онтогенезу. Вікова динаміка частоти правопорушень проявляється наступним чином: вік більшості злочинців коливається в межах від 25 до 35 років; кількість злочинів неухильно зростає від 14 до 29; максимум випадків вчинення злочинів припадає на 29 років; з 29 до 40 років спостерігається поступове зниження.

Як очевидно, що про антисоціальну поведінку (на відміну, наприклад, від агресивної) має сенс говорити лише по досягнню певного віку, на наш погляд, не раніше 6-8 років.

Як правило, маленька дитина не може достатньо усвідомлювати свою поведінку, контролювати її і співвідносити з соціальними нормами. Тільки в школі дитина вперше і по-справжньому стикається з принциповими соціальними вимогами, і тільки починаючи зі шкільного віку від дитини очікується суворе дотримання основних правил поведінки.

Мають місце і «якісні» особливості прояву делінквентної поведінки у різному віці. Порушення соціальної поведінки на ранніх етапах онтогенезу, ймовірно, являють собою проблеми психічного розвитку дитини або невротичні реакції, що носять тимчасовий характер. Наприклад крадіжка дитини п'яти років може бути пов'язана з гіперактивністю, невротичною потребою в увазі та любові, реакцією на втрату близької людини, затримкою в інтелектуальному розвитку, неможливістю отримати необхідні харчування та речі.

З моменту вступу до школи ситуація принципово змінюється - починається етап інтенсивної соціалізації особистості в умовах психічних можливостей дитини. З цього часу певні дії дитини дійсно можна розглядати як наближені до протиправних. У молодшому шкільному віці (6 - 11 років) делінквентна поведінка може виявлятися у таких формах: дрібне хуліганство, порушення шкільних правил і дисципліни, прогули уроків, втечі з дому, брехливість і злодійство.

Слід зазначити, що соціально-економічна криза сприяла зростанню делінквентної поведінки, в тому числі і в дитячій віковій групі. Зубожіння частини населення, розпад інститутів суспільного виховання, зміна суспільних установок - все це неминуче призводить до того, що асоціальна дитина безпритульного вигляду стає звичним героєм міських вулиць. Вуличне хуліганство молодших школярів (крадіжки, афери біля телефонних автоматів, вимагання) поєднується з бродяжництвом, вживанням наркотичних речовин та алкоголю. Очевидно, що в подібних випадках дитяча девіантна поведінка закономірно переходить в делінквентну поведінка в підлітковому і дорослому віці.

Протиправні дії в підлітковому віці (12 - 17 років) є ще більш усвідомленими і довільними. Поряд з «звичними» для даного віку порушеннями, такими, як крадіжки та хуліганство - у хлопчиків, крадіжки і проституція - у дівчаток, набули широкого розповсюдження нові їх форми - торгівля наркотиками і зброєю, рекет, сутенерство, шахрайство, напад на бізнесменів та іноземців.

За статистикою велика частина злочинів, скоєних підлітками, - групові. У групі знижується страх покарання, різко посилюються агресія і жорстокість, знижується критичність до подій і до себе. Найбільш показовим прикладом групової протиправної поведінки є «розгул» уболівальників після футбольного матчу, серед яких молоді люди становлять більшість.

 

8.Сутність та стадії навчальної дезадаптації школяра та її зв’язок з правопорушеннями.

Навчальна дезадаптація школяра проходить у своєму розвитку наступні стадії:

- Навчальна декомпенсація - стан дитини, що характеризується виникненням труднощів у вивченні одного або декількох предметів при збереженні загального інтересу до школи;

- Шкільна дезадаптація - стан дитини, коли поряд зі зростаючими труднощами в навчанні на перший план виступають порушення поведінки, виражені у вигляді конфліктів з педагогами, однокласниками;пропуски занять;- Соціальна дезадаптація - стан дитини, коли відзначається повна втрата інтересу до навчання, перебування в шкільному колективі, перехід в асоціальні компанії, захоплення спиртними напоями, наркотиками;- Криміналізація середовища вільного проведення часу. Так, наприклад, відрахування зі школи дітей 15-річного віку, що дозволяється законом «Про освіту», викидає дітей на вулицю, де вони не можуть легально працевлаштуватися. Беручи до уваги, що такі діти, як правило, з малозабезпечених сімей, можна з упевненістю стверджувати, що основні й реальні способи добування засобів існування у них будуть носити кримінальний характер.

 

9. Сутність помилок виховання (за Гарбузовим та Кербіковим) та їх роль у формуванні девіантної поведінки неповнолітнього

В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози: [1]

А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією життя дитини, нав'язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очікуванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психологічних особливостей дитини;

В ("кумир сім'ї") — центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

 

10.Сутність та принципи ювенальної юстиції.

у правовій літературі існують два основні підходи до змісту ювенальної юстиції й визначення її взаємодії з іншими державними й суспільними інститутами.

Прихильники першого виходять із буквального перекладу терміна "ювенальна юстиція" з англійської мови як "правосуддя у справах неповнолітніх", тому їхні висновки ґрунтуються на діяльності спеціалізованих судів у справах неповнолітніх.

ювенальна юстиція – це система правосуддя щодо неповнолітніх громадян до 18 років, центральним елементом якої є суд у справах неповнолітніх.

Основні принципи та функції ювенальної юстиції

1. Охоронна. Забезпечення судового захисту неповнолітнього як потерпілого, підсудного, засудженого тощо шляхом закриття справи про злочин неповнолітнього або про посягання на злочин, зменшення розміру покарання у зв’язку з неповноліттям відповідно до Кримінального кодексу України; надання переваги виховному впливу перед примусовими заходами тощо; цей принцип пов’язаний із відновною та примирною функціями;

2. Відновна та примирна. Ювенальна юстиція має базуватися на відновному принципі. У цьому її істотна відмінність від сучасного «дорослого» правосуддя. Правосуддя у справах неповнолітніх має бути не каральним, а передовсім таким, що відновлює порушені права та свободи жертви злочину або потерпілого від правопорушення, сприяє усвідомленню правопорушником необхідності відповідати за свої вчинки і здійсненню заходів для відшкодування завданої шкоди. Залагодження конфліктів та вирішення ситуацій, пов’язаних з правопорушеннями, відбувається шляхом досягнення порозуміння між сторонами судового процесу із залученням їх соціального оточення та представників місцевих громад;

3. Реабілітаційна. Реабілітація стосується і дитини, яка потерпіла від жорстокого поводження або недбалого піклування, і неповнолітнього правопорушника, який має бути ресоціалізований. Для цього ювенальний суд має стати координатором програм і проектів, а також центральною інституцією серед низки державних та недержавних, які працюють з дітьми.

11. Особливості функціонування ювенального суду

Ціль: Захист інтересів дитини, реінтеграція в сус-во.

Предмет судової тяганини: Особистість дитини і його соціальна ситуація, причини правопорушення

Санкції: Допомога, виховання

Позиція судді: Зацікавлена в пошуку розв’язання проблем дитини.

Ювенальні судді уповноважені розглядати як кримінальні справи по відношенню до неповнолітніх, так і цивільні (наприклад справи щодо встановлення опіки та піклування, позбавлення батьківських прав і т. п.), а також справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх.

Основними характерними особливостями ювенального суду є:

· одноособовий розгляд справи мировим суддею, який обирався з населення певного судового округу;

· спеціальна професійна підготовка судді (знання дитячої психології, при цьому перевага надавалася лікарям і педагогам);

· широка предметна підсудність;

· відсутність формальної судової процедури (також формального обвинувального висновку);

· спрощений судовий розгляд, який полягав у бесіді судді з підлітком за участю його піклувальника;

· застосування опікунського нагляду як засобу впливу;

· оскарження рішень суду до особливого відділу з'їзду мирових суддів.

 

 

17.Основні засади Закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей”;

Виходячи з Конституції України (254к/96-ВР) та Конвенції ООН про права дитини цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах дітей та спеціальних установ для дітей, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

 

12. Суть та принципи відновного правосуддя, особливості використання методу сімейних групових нарад

Реституційне правосуддя - правосуддя, спрямоване на відновлення попереднього (нормального) стану жертви, суспільного порядку та суспіль­них відносин. Воно передбачає безпосереднє подолання (компенсацію) конк­ретних наслідків правопорушення самим правопорушником. принципи:

Перший принцип відноситься до відшкодування заподіяних збитків. По-перше, згідно з цим принципом жертва та її потреби мають знаходитися в центрі процесу правосуддя, оскільки шкода була нанесена жертві. По-друге, правопорушник повинен понести відповідальність з урахуванням заподіяних збитків. Право­порушник мусить усвідомлювати свою вину і відповідальність за відшкоду­вання збитків.

Другий принцип реституційного (відновного) правосуддя - це прин­цип участі, що передбачає не лише пасивну участь у судочинстві, а й переда­чу сторонам повноважень на пошук і винесення рішення, що дозволяє знайти позитивний вихід із виниклої ситуації.

Результатом реституції має бути:

· визнання сторонами несправедливості того, що відбулося,

· розуміння правопорушником наслідків скоєного;

· нормалізація стану жертви;

· домовленість про способи виправлення ситуації та про участь у цьому правопорушника;

· визначення заходів щодо попередження повторних правопорушень.

В українському законодавстві нині існують певні юридичні передумови для відновного правосуддя. Так, у ст. 46 Кримінально Кодексу України зазначається, що «особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщло вона примирилась з потерпілим і відшкодувалазавдані нею збитки або заподіяну шкоду».

Сімейні групові наради полягають у груповому обговоренні наслідків правопорушення та пошуку шляхів виправлення ситуації, що склалася через правопорушення

Сімейна групова нарада охоплює і правопорушника, і постраждалого, і все коло осіб, на яких цей вчинок вплинув. Можлива присутність представників правоохорон­них органів, соціальних служб, адвокатів, але вони не беруть безпосеред­ньої участі в обговоренні. їх роль може обмежуватися лише наданням необ­хідної інформації.

Сімейна групова нарада складається з чотирьох етапів:

На першому етапі координатор наради представляє учасників та описує правопо­рушення, яке стало приводом для наради.

На другому етапі учасники вислов­люють свої думки і почуття з приводу правопорушення та його наслідків.

На третьому етапі учасники обговорюють та ухвалюють можливі дії, спрямовані на подолання наслідків правопорушення та поновлення правового становища.

На четвертому етапі може відбутися формальне і неформальне примирення сторін

Результатом наради є план дій сторін, що передбачає найкращий спо­сіб вирішення справи.

Прийнятий план може включати як дії, спрямовані на подолання нас­лідків правопорушення (в тому числі моральних), компенсацію втрат, так і дії, спрямовані на усунення причин правопорушення та попередження нових асоціальних дій правопорушника. Наприклад, план може передбачати такі дії та зобов'язання правопорушника:

- ніколи не поводити себе таким чином;

- кинути пити алкогольні напої, відвідувати групи анонімних алкоголіків;

- відвідувати психологічні консультації;

- компенсувати нанесені збитки;

- повернути речі, що були вкрадені;

- допомагати родині потерпілого у побуті;

 

13. Сутність, завдання, принципи медіації в освітній практиці.

Медіація - це професійна діяльність у сфері організації комунікації, яка має свої правила, достатньо регламентовану процедуру, детально відпрацьовані комунікативні техніки і стратегії.

Під час медіації посередник:

– організує процес спілкування;

– забезпечує безпеку учасникам конфлікту;

– створює умови для повного прояснення ситуації;

– спрямовує хід переговорів в конструктивне русло;

– стимулює пошук і пропозиції конструктивних рішень;

– організує обговорення запропонованих пропозицій;

– досягає повного розуміння сторонами досягнутих домовленостей.

Шкільна медіація – це новий підхід до розв’язання і запобігання спірних і конфліктних ситуацій на всіх рівнях системи освіти.

Шкільна медіація – це збірне поняття, застосовне до всього різноманіття варіантів спілкування дітей, підлітків і молоді в цілому як між собою, так і з представниками інших вікових груп. При такому широкому спектрі спілкування часто доводиться мати справу із зіткненням інтересів. Шкільна медіація має на увазі, що ми можемо скоротити кількість подібних зіткнень і полегшити їх наслідки.

.Але, як не раз вже підкреслювалося, школа – це дзеркальне відображення «великого» суспільства. Це місце, де концентруються суспільні тенденції і процеси, – як позитивні, так і негативні. От чому в концепції шкільної медіації загальноосвітня школа не розглядається як окремий елемент освіти, а є важливою сполучною ланкою: від дитячого віку до молодості і зрілості. Від того, як буде організований процес пізнання і розуміння конфліктів на всіх етапах дорослішання дитини, залежить і те, з яким багажем вийде вона в доросле життя. У подібному пізнанні і вивченні на рівних з дитиною можуть взяти участь і дорослі. Викладачі, психологи, або батьки, що не одержали свого часу необхідних знань і умінь, мають можливість навчитися навикам медіаційного вирішення конфлікту разом з дітьми.