Частина I. Методологічні засади країнознавства

Частина I. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРАЇНОЗНАВСТВА

Розділ 1. КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК НАУКА

Висновки

Країнознавство є однією із провідних дисциплін для студентів-міжнародників, географів, економістів та тих, хто опановує спеціальність "туризм".

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує і узагальнює дані про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності.

Існує значна кількість наукових напрямів, які аналізують різні аспекти виникнення, функціонування і занепаду держав та їх взаємодію на політичній карті світу. Серед них можна виділити географічний детермінізм, енвайронменталізм, різні теорії і концепції держави.

Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і в регіональних геополітичних тагеостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.

Виникнення, існування, взаємодія країн на політичній карті світу і в окремих його частинах є наслідком дій (впливу, реалізації) як об'єктивних (незалежних від волі людини) законів і закономірностей, так і принципів, розроблених людськими спільнотами.

У сучасній практиці міжнародних відносин існують суперечності, які постійно загострюються, між закономірностями країнознавства і усталеними принципами взаємодії країн на міжнародній арені.

Тестовий контроль

1. Об'єктом вивчення країнознавства є:

а) історія певної країни;

б) корисні копалини країн і регіонів світу;

в) країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу.

2. Які з цих тверджень правильні:

а) проблемна орієнтація не сприяє зростанню практичної значимості країнознавства;

б) країни світу вивчає не лише країнознавство;

в) вважається аксіомою, що усі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані?

3. Найбільший внесок у розвиток теорії географічного детермінізму зробили такі вчені:

а) Ф. Ратцель;

б) С. Гантингтон;

в) Д. Мейніг;

г) С. Коен;

ґ) Е. Реклю;

д) Г. Кіссінджер.

4. Наукова течія енвайронменталізму виникла у таких країнах:

а) Росії;

б) Німеччині;

в) США;

г) Франції.

5. Функціональна теорія держави була висунута:

а) Р. Гартшорном;

б) С. Гантингтоном;

в) С. Коеном;

г) Д. Мейнігом.

6. Ідеї створення єдиної загальносвітової держави називаються:

а) атлантизм;

б) євразійство;

в) мондіалізм.

7. Визначте правильні твердження:

а) одним із напрямів мондіалізму є комунізм;

б) мондіалістську основу мають ідеї фашизму;

в) ідею "перманентної революції" висловив Ф. Ратцель.

8. Прихильниками ідей євразійства були:

а) Г. Кіссінджер;

б) Р. Челлен;

в) К. Маркс;

г) П. Савицький;

ґ) Л. Гумільов.

9. До закономірностей країнознавства належать:

а) неминучість розпаду імперії;

б) створення національних держав;

в) непорушність існуючих кордонів;

г) невтручання у внутрішні справи суверенних держав.

Розділ 2. ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

Політична карта світу в суто технологічному сенсі є географічною картою, яка відображає розміщення країн на нашій планеті. Політичні карти поділяються на загальні (оглядові) і спеціальні. Загальні передають особливості розміщення держав, найважливіших політичних і стратегічних центрів, міжнародних і внутрішньодержавних комунікацій. На спеціальних політичних картах показують окремі політичні проблеми, явища і події.

У загальному сенсі поняття політична карта світу відображає динамічний стан різних форм державних утворень нашої планети в їх еволюції і постійних взаємовідносинах.

Територія держави

Територія — це частина земної поверхні з певними межами, які відділяють її від інших ділянок землі. Територія держави — це визначена на основі норм міжнародного права частина земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується тільки законами певної держави, яка має виключне право користуватися цією землею (територією) на власний розсуд.

Територія держави становить необхідну, й у більшості випадків достатню матеріальну операційну базу для самого її виникнення, існування та розвитку. Територія є певною площинною місткістю, яка утримує на собі всі об'єкти держави: від природно-ресурсних до людських домівок. Та й саме зародження держави можливе лише після відокремлення певної території, що є доволі складними процесом. У межах території держави відбувається неминуче комплексне поєднання найрізноманітніших об'єктів, які починають діяти як єдиний організм.

З погляду міжнародного права найважливішими особливостями території держави, або інакше державної території, є її цілісність і недоторканність. Це основоположний принцип мирного співіснування народів і держав на міжнародній арені. Міжнародна спільнота визнала недопустимість використання війни як засобу вирішення територіальних суперечок. Держава, територію якої прагне загарбати інша держава (держави), має законне право на її захист усіма існуючими засобами. Вона може розраховувати на моральну, матеріальну й правову підтримку світового співтовариства. Врешті-решт останнє може вдаватися й до прямих воєнних дій, як це трапилося тоді, коли Ірак окупував територію Кувейту.

Основними просторовими характеристиками території держави є її розміри, конфігурація території та географічне положення. Всі ці особливості мають неабиякий вплив на значимість держави на політичній карті світу. Чим більша територія, тим значніші ресурсні можливості для розвитку країни. Водночас, якщо ця велика територія розміщена в екстремальних для життя людей і ведення господарства природних умовах, переваги и нівелюються. Велике значення має і компактність та нерозірваність території держави. Так, територія США складається з трьох несуміжних між собою територій, які значно віддалені одна від одної. Існують і дуже витягнуті держави, наприклад Чилі, чи держави зі складною конфігурацією (Хорватія та ін.). Значною розірваністю території відрізняються держави, які розміщені на архіпелагах (Філіппіни, Індонезія тощо).

Державний простір включає територію держави, належну їй акваторію і повітряний простір над ними.

Суходільна територія держави — це и земна поверхня, не вкрита водою морів та озер, а також острови й архіпелаги у відкритому морі, які належать цій державі. їй підпорядковані також усі земні глибини (надра) від поверхні й до технічно доступних глибин.

Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, заток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. Наприклад, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданелли, які з'єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично належать тій чи іншій країні, наприклад Бузький чи Дніпровський лимани України. До акваторії (території) держави не включаються територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбережжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під повною юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Більше того, державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під їх дном.

У визначених межах власної території та акваторії держава має виключне право на видобування корисних копалин з надр, товщі води, а також тих, які залягають на морському чи озерному дні. На основі договору-концесїї держава може на певних умовах і на певний термін передавати фізичним або юридичним особам, у тому числі й іноземним, права експлуатації власних надр. По завершенні терміну договору дія концесії припиняється.

Повітряний простір держави — це розташований над її територією та акваторією шар атмосфери (тропосфера, стратосфера й прилегла частина космічного простору). Польоти повітряних об'єктів інших держав над власною територією кожна країна дозволяє на основі спеціальних міжнародних договорів. Держава має право захищати свій повітряний простір у випадку його порушення всіма доступними їй засобами. Космічні кораблі й супутники вільно пролітають над територіями суверенних держав.

До території певної держави також належать морські, річкові та космічні кораблі, які несуть на собі державні символи (прапор, герб). Це саме стосується різних підводних споруд, трубопроводів, кабелів тощо, які прокладені якоюсь країною у відкритому морі чи на його дні, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключних морських зон.

Процеси глобалізації та виникнення все нових технічних можливостей експлуатації прилеглих до окремих держав морських акваторій породили проблеми правового характеру з використання морських чи океанічних просторів, де держави здійснюють власні повноваження економічного характеру. Так виникли поняття "прилеглазона", "виключна економічна зона" та "континентальний шельф".

У прилеглій зоні, яка має ширину 24 морські милі, держава має обмежені міжнародним законодавством права для прийняття запобіжних заходів з метою дотримання власних законів, які поширюються на територіальні води. До них переважно належить правове регулювання імміграційних, податкових, митних та інших відносин з іншими державами, організаціями та приватними особами.

Значного поширення на нашій планеті набули виключні економічні зони. їх утвердження почалося наприкінці XX ст., коли багато прибережних держав розпочали широкомасштабне економічне освоєння морських акваторій. Конвенція 1982 р. надає прибережній державі в зоні 200 морських миль від власної лінії узбережжя виключне право на експлуатацію біологічних і мінеральних ресурсів води, дна і надр. Ця держава також має право споруджувати тут штучні острови, встановлювати бурові платформи, проводити науково-дослідні роботи та здійснювати заходи з охорони, збереження і примноження багатств природного середовища. За іншими державами збережено право свободи судноплавства, польотів над виключними економічними зонами, а також прокладання підводних трубопроводів і кабелів.

Постійно розширюється господарське використання і континентального шельфу. За нормами міжнародного права до нього зараховують 350-мильну зону від узбережжя за умови глибин, які не перевищують 200 м. Якщо ж глибини суттєво більші, то континентальний шельф не повинен простягатися більш як на 100 миль від ізобати 2500 м. Приморська держава хоча й не має жодних суверенних прав на континентальний шельф, але може використовувати доступні їй ресурси.

У наш час в умовах глобалізації поступово відмирає оренда одними країнами територій інших. У минулому найбільше територій у світі орендували США, Росія (СРСР) і Велика Британія. Нині найбільшим орендарем залишаються США. Хоча вони і втратили свої військові бази у В'єтнамі і на Філіппінах, але утримують їх на Кубі, в Японії, Південній Кореї, Гренландії тощо. На правах оренди території утримує свої військові бази і Росія (Центральна Азія, Закавказзя, Україна).

Створення потужних транснаціональних компаній в умовах поширення процесів глобалізації, особливо фінансової сфери, породили надання невеликими, переважно острівними державами, своєї території (суверенних прав держави) в своєрідну оренду. Так виникли офшорні центри і зони. У цих, переважно карликових, державах, де майже немає території як ресурсу розвитку, але є всі атрибути державної влади, цілеспрямовано створені пільгові умови оподаткування великих і надвеликих заощаджень. Внаслідок цього у банках офшорних територій накопичуються величезні кошти, нерідко сумнівного, а то й відверто кримінального походження.

Запитання та завдання

1. Що таке територія?

2. Дайте визначення території держави.

3. Які найважливіші особливості території з погляду міжнародного права?

4. Назвіть основні просторові властивості території.

б. З яких частин складається державний простір?

6. Що таке акваторія держави?

7. Що належить до повітряного простору держави?

8. Охарактеризуйте виключні економічні зони.

9. Як і для чого формуються офшорні території?

Внутрішній поділ країн

З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком карликових, здійснює власний поділ на окремі частини. Так виникають внутрішні адміністративно-територіальні одиниці (області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо). На їх основі створюються і діють органи державної влади та управління на місцях.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави зумовлений як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного розвитку країни, завданням і метою органів влади. Останнє робить можливим зміну (реформу) існуючого адміністративно-територіального устрою, виходячи з інтересів певних політичних сил, що знаходяться при владі, або потреб досягнення оптимальної та ефективної організації і функціонування політичного та господарського механізму держави.

Структура, принципи, логіка, ієрархія адміністративно-територіального устрою стає основою відповідних структур державної влади. Вони ніби "саджаються" на готові територіальні одиниці й керують їх життям у межах наданих їм конституцією повноважень. При цьому на найнижчому ієрархічному щаблі, тобто найближчим до людей, є органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя громади та питання забезпечення населення водою, світлом, теплом, видаленням відходів, підтримують у належному стані внутрішні комунікації тощо.

На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони вже доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави або ж за складної ієрархічної структури відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. їхні функції є вже доволі складними. Вони насамперед, забезпечують контроль центральної державної влади над територією всієї країни, здійснюють мобілізацією до армії через відповідні установи (військкомати), збирають інформацію з усіх сфер життя свого регіону, збирають податки, сприяють державному регулюванню життєдіяльності різних сфер суспільства, організовують роботу загальнодержавних служб на регіональному рівні (пожежної, санітарної, поштової, з надзвичайних ситуацій) тощо.

Зрозуміло, що у федеративних і унітарних державах принципи внутрішнього територіального поділу відрізняються. У перших кожен із суб'єктів федерації має не лише власну систему органів влади, а й систему права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального поділу. їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. В умовах невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. У Європі, а також у багатьох інших країнах світу зразковою вважається чотирирівнева французька система (департамент, округ, кантон, комуна).

У багатьох унітарних країнах виділяються міста та території з особливим статусом. До останніх належать Нахічеванська АР в Азербайджані, АР Крим в Україні, автономні області Валле-д'Аоста, Трентіно, Венеція - Джулія, Сардинія в Італії, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії тощо. У багатьох країнах виділяються столичні округи чи регіони. Тут зосереджуються всі центральні органи влади, фокусують всі внутрішньодержавні адміністративно-управлінські зв'язки. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним її містом, адміністративно-політичним центром, а й певним символом держави і нації. Звідси й побутуючі в засобах масової інформації вирази "позиція Вашингтона", "рука Москви", "невдоволення Лондона" й т. ін.

Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни. Іноді ці функції аж занадто гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції великої країни Аргентини випускається у Великому Буенос-Айресі.

Столиця держави переважно володіє і найбільшою кількістю функцій, які вона виконує. Тому вона відрізняється від інших міст держави великою притягальною силою для її громадян, які намагаються якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. З цією метою столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.

Історія становлення столиці — це історія утвердження державності. Тому кожна столиця має власну історію виникнення і подальшого розвитку. За походженням можна виділити такі столиці країн світу: родові, історичні міста, штучні столиці, ситуаційні столиці, політичні столиці.

Перша група столиць пов'язана з володінням владною особою (князем, королем, гетьманом тощо) певним укріпленим населеним пунктом, яке через це ставало столицею. Це були, як правило, не найбільші міста, які з часом свій статус столиці втрачали. В Європі найвідомішими є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин тощо.

Найпоширенішими і най стійкішими є столиці — історичні міста. Вони виникли як політичні й управлінські центри цілком об'єктивно, на основі найвигіднішого географічного положення в нації та державі, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін.

Ситуативні столиці виникають за умови створення екстремальної ситуації в країні, яка може бути викликана насамперед війною або масштабними природно-кліматичними катаклізмами. Наприклад, у період агресії російських військ на територію України і захоплення ними Києва на початку 20-х років XX ст. столицю було перенесено до Кам'янця-Подільского. Окупація Парижа німецькими військами під час Другої світової війни спричинила перенесення столиці Франції до м. Віші. Такою ж столицею було й місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці переважно виникають як штучно створені колоніальною адміністрацією центри управління певними, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. Якщо згодом вони набувають незалежності, ці штучні столиці можуть або назавжди піти в небуття, або ж перетворитися на повноцінні столиці нових незалежних держав. В Україні за часів російського імперського панування в різні століття штучно створеними Росією столицями України були Глухів та Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі заради вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема встановлення політичної рівноваги між окремими її регіонами. З цією метою столицю будують або на межі цих антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Політичних столиць у світі не так вже й мало, і їхня кількість продовжує зростати. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразиліа тощо. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії. І покладені на неї функції нова столиця успішно виконала.

Запитання та завдання

1. 3 якою метою створюється адміністративно-територіальний поділ країн?

2. Чим зумовлені особливості адміністративно-територіального устрою тієї чи іншої держави?

3. Які органи управління розміщуються на найнижчому ієрархічному рівні? Які функції вони виконують?

4. Чим займаються територіальні органи державної влади?

б. У чому різниця внутрішнього територіального поділу держави у федеративних і унітарних країнах?

6. Яке значення столиці країни?

7. Як поділяють столиці за походженням?

Регіони світу

Країни Європи

Регіональний поділ частини світу Європи найдинамічніший і найменш усталений. Для Європи взагалі впродовж століть і навіть тисячоліть притаманними були швидкі і кардинальні зміни політичної карти. Не є винятком і наш час. Розпад СРСР, Югославії та Чехословаччини, демонтаж структури комуністичного блоку ще раз довели, що "кухня політичної погоди світу знаходиться в Європі". Це тут готуються геополітичні "страви" для всього світу. В Європі знаходяться найдинамічніші соціально-економічні та військово-політичні інтеграційні об'єднання планети ЄС і НАТО. Враховуючи всю суму чинників, нині в Європі можна виділити такі субрегіони — країни Західної, Центральної та Східної Європи.

Західна Європа — найдавніший історично і соціально-економічно сформований цивілізаційний субрегіон Європи й світу. В наш час ці країни є в усіх сенсах основою формування ЄС і НАТО. Це чотири із семи найрозвиненіших держав світу: ФРН, Франція, Велика Британія й Італія. Інші ж держави невеликі або карликові за площею чи населенням, однак за показниками ВНП на душу населення належать до найбагатших держав світу. Крім названих чотирьох країн до субрегіону Західна Європа належать Іспанія, Португалія, Андорра, Ірландія, Ісландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Ліхтенштейн, Австрія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Мальта, Греція, Монако, Сан-Марино, Ватикан. Отже, цей регіон охоплює 24 незалежні держави, а також Гібралтар (британське володіння на Іберійському півострові, спірна територія з Іспанією).

До субрегіону держав Центральної Європи належать колишні соціалістичні держави. Вони в минулому були сателітами СРСР. Хоча деякі з них уже увійшли до ЄС і НАТО, а всі інші мріють про це, відгомін соціалістичного минулого ще довго буде даватися взнаки. Отже, ці держави близькі не лише географічно, а насамперед ментально. До них належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Албанія, Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Румунія і Болгарія. Всього 13 країн.

Субрегіон Східна Європа утворюють колишні пострадянські держави, які в минулому входили до складу СРСР. Тут негативний вплив командно-адміністративної системи на економіку і ментальність людей особливо сильний. Тому це найбідніші країни Європи. Намагаючись відновити імперію, екстремістсько налаштовані політичні сили Росії намагаються всіляко дестабілізувати ситуацію в державах Східної Європи, діючи за принципом — чим гірше, тим краще. Намагаючись вирватися з-під нав'язливої опіки Росії, країни Балтії вже увійшли до ЄС і НАТО. Це останні європейські країни, східний форпост найцивілізованішої частини світу. До цього регіону входять Україна, Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія.

Країни Євразії

Розміщення деяких країн і народів на межі двох світів, різних цивілізацій і культур, нарешті різних частин світу, витворило за століття доволі своєрідні нації й держави. Вони ніби одночасно належать і не належать цим світам, будучи перехідними практично в усьому — від антропологічних типів населення і його ментальності, до принципів облаштування соціально-економічного життя. Ці держави формують доволі своєрідний субрегіон країни Євразії, або Євразію. До нього належать Росія, Казахстан і Туреччина.

Цей регіон, на відміну від попередніх, є "розірваним". Росія й Казахстан географічно поєднуються, Туреччина розміщена окремо. Спільною рисою всіх трьох держав є те, що вони одночасно розташовані у двох частинах світу — Європі й Азії. Точніше в Азії й Європі. Більша частина цих держав знаходиться в Азії, що дає підстави деяким ученим називати цей субрегіон не дуже милозвучним терміном Азіопа.

Як бачимо, фізико-географічна межа між Європою й Азією, яку проводять по Уральських горах, не є науково коректною в країнознавстві. Не є реально можливим і логічно обґрунтованим поділ населення і господарства, наприклад Челябінської області Російської Федерації, на європейське й азійське. Щоб уникнути цієї очевидної суперечності, американські географи розділяють фізико-географічне і політико-географічне поняття Європа і Азія. Тому політичну і соціально-економічну межу між цими частинами світу вони проводять по західному кордону Росії. Таким чином у політичному сенсі Європа на сході закінчується східними кордонами Норвегії, Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусі й України.

Всі три країни Євразії великі за площею з доволі значним населенням, особливо Росія і Туреччина. Вони володіють різноманітними природними умовами і багатими природними ресурсами. Однак негативною спільною характеристикою є політична і соціально-економічна нестабільність. У Росії і Туреччині взагалі точиться війна, яка то тимчасово стихає, то знову вибухає. Особливо це стосується Росії, де почавшись у Чечні-Ічкерії війна все більше поширюється на весь Північний Кавказ.

Країни Євразії також характеризуються значною багатонаціональністю населення і доволі гострими проблемами міжнаціональних відносин. У всіх трьох державах значну роль відіграє мусульманська релігія (іслам). У Туреччині і Казахстані вона є панівною. Об'єднує країни регіону і сильніший чи слабший вплив ідей пантюркізму. У Туреччині і Казахстані тюркські народи становлять більшість, у Росії частка тюркських і мусульманських народів постійно зростає.

Країни Азії

Найбільшою строкатістю характеризуються народи і країни Азії. Тому тут і виділяється найбільше субрегіонів. Практично за всіма показниками — від величини території і чисельності населення, до забезпеченості природними ресурсами і рівня соціально-економічного розвитку азійські держави розрізняються надзвичайно. Очевидні відмінності є й між субрегіонами, зокрема й у політичному устрої. Хоча переважають республіки, але чимало і монархій (14).

До субрегіону Південно-Західна Азія належать 15 країн. З погляду теоретико-методологічного обґрунтування цього регіону його межове розміщення між Європою, Африкою і Азією призводить до подвійного і навіть потрійного віднесення окремих країн до тих чи інших регіонів. Так, загальновживаними є умовні поняття Близький та Середній Схід. Туреччина може бути одночасно країною Близького Сходу, країною Євразії і країною Південно-Західної Азії. На нашу думку її потрібно віднести до євразійських держав. Отже, до Південно-Західної Азії належать Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Йорданія, Іран, Ірак, Ємен, Катар, Кіпр, Кувейт, Ліван, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Оман, Саудівська Аравія і Сирія. Це субрегіон із надзвичайно складними соціально-економічними, політичними, історичними, національними та іншими проблемами. Постійні війни і терористичні акти стали візитівкою цього субрегіону в цілому світі.

Не менше гострих проблем у субрегіоні Закавказзя, або країни Закавказзя. Хоча до цього регіону належать лише три пострадянські держави — Азербайджан, Вірменія і Грузія, проблем і конфліктів тут набагато більше. Суперництво різних країн у цьому регіоні, активне втручання Росії постійно роздмухують війни і протистояння.

Субрегіон Центральна Азія утворюють чотири пострадянські країни — Киргизія (Киргизстан), Таджикистан, Туркменія (Туркменістан) і Узбекистан. Ситуація у цих країнах нестабільна: відродженню ісламу намагається протидіяти Росія та США, що породжує зростаючу напругу.

До субрегіону Південна Азія належить сім країн: Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдівські Острови, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка. Цей субрегіон теж вкрай нестабільний, з гострими національними і релігійними конфліктами.

До складу субрегіону Східна Азія входять Китай, Японія, Корейська Народно-Демократична Республіка, Республіка Корея і Монголія. Головною проблемою є болісний демонтаж віджилих і збанкрутілих комуністичних систем у господарстві і державному управлінні.

До субрегіону Південно-Східна Азія входять такі країни: Бруней, В'єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, М'янма, Сінгапур, Таїланд і Філіппіни.

Країни Африки

Африканські країни знаходяться в процесі вироблення власних моделей соціально-економічного і політичного розвитку. Не є вони достатньо чітко структуризованими і стосовно формування окремих субрегіонів. На території Африки нині налічується 53 суверенні держави. В основному переважають республіки (50). Є також три монархії. Сучасний стан справ в Африці донині визначає той факт, що до початку Першої світової війни близько 90% африканської території належало різним європейським державам. Після деколонізації материка ці країни втратили свої володіння, але залишили по собі вагомий слід — від форм державного правління до мов. Колишні метрополії, зокрема Франція та Велика Британія, все ще мають свої інтереси в колишніх колоніях, нерідко активно їх відстоюючи. Крім того, колонізатори захоплювали території зовсім не за особливостями національного складу тих чи інших територій. Так виникли організовані ними держави, де один і той самий народ виявився розділеним між двома, а то й кількома країнами. Було закладено "міну сповільненої дії" гострих міжнаціональних і міждержавних конфліктів, які продовжують вибухати і в наш час.

На території Африки можна виділити субрегіони, які утворюють такі держави: Північна Африка — Алжир, Єгипет, Лівія, Марокко, Судан, Туніс, Західна Сахара; Західна Африка — Бенін, Буркіна-Фасо, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Кот-д'Івуар, Ліберія, Мавританія, Малі, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того); Центральна Африка представлена Анголою, Габоном, Демократичною Республікою Конго, Камеруном, Конго, Островом Святої Єлени (володіння Великої Британії), Сан-Томе і Прінсіпі, Центрально-Африканською Республікою, Чадом, Екваторіальною Гвінеєю; до складу субрегіону Східна Африка входять Бурунді, Джибуті, Замбія, Зімбабве, Кенія, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Реюньйон (заморський департамент Франції), Руанда, Сейшельські Острови, Сомалі, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія.

У південній частині материка знаходиться субрегіон Південна Африка, і складається з таких країн: Ботсвана, Лесото, Намібія, Свазіленд, Південно-Африканська Республіка.

Країни Америки

Америка, як частина світу, складається з двох материків — Північної та Південної Америки. Складна історія завоювання європейськими державами Америки, боротьба народів за визволення вплинули і на регіональний її поділ, який не є однозначним. Так, донині побутує назва Латинська Америка, якою називають регіон Західної півкулі, що знаходиться на південь від США. Цим уже значно застарілим визначенням презентують історично сформоване переважання в більшості держав Америки іспанської і португальської мов і культур (латинських або романських). Виділяють також Вест-Індію, яка бере свій початок ще від Колумба, або Карибський регіон. Всі ці регіональні поділи хоча все ще побутують, але вже значно застаріли. Будемо поділяти цю частину світу за нині головними, тобто соціально-економічними, ознаками на Північну, Центральну і Південну Америки.

Субрегіон Північна Америка складається з Канади, Мексики й США. Ці держави об'єднуються не лише географічно. Вони тісно інтегровані на основі зони вільної торгівлі в межах міжнародної економічної організації НАФТА.

До складу субрегіону Центральна Америка входять невеликі держави, розташовані на південь від Мексики аж до південноамериканської Колумбії та багато острівних країн Карибського моря (Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Коста-Рика, Куба, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка).

Дуже чітко виділяється субрегіон Південна Америка, до якого належать Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гайана, Еквадор, Колумбія, Парагвай, Перу, Суринам, Уругвай, Чилі.

Країни Австралії та Океанії

Цей регіон доволі строкатий і розмаїтий. Колоніальне минуле його країн і народів донині дається взнаки. Крім Австралії, яка знаходиться на найменшому материку, усі інші країни є острівними. До складу регіону входять Австралія, Вануату, Кірибаті, Маршаллові Острови, Мікронезія, Науру, Нова Зеландія, Палау, Папуа-Нова Гвінея, Самоа, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу, Фіджі.

Запитання та завдання

1. Які субрегіони виділяють у Європі?

2. Назвіть країни Центральної Європи.

3. Знайдіть на карті карликові країни Західної Європи.

4. Чим зумовлена необхідність виділення країн Євразії?

5. Назвіть чинники найбільшої кількості субрегіонів в Азії.

6. Знайдіть на карті країни Східної Азїї.

7. Які субрегіони виділяють в Африці?

8. Пригадайте, які інтеграційні утворення характерні для країн Америки.

9. Знайдіть на політичній карті світу країни Океанії.

 

Частина I. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КРАЇНОЗНАВСТВА