Особливості усного та писемного наукового мовлення

ітературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших мовних стилів. Пи­семна форма — первинна, найбільш традиційна й пока­зова для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю мови, яка за, сприятливих соціальних умов і широкого вико­ристання стає основою літературної мови.

Писемне наукове мовлення представлене тим, що було надруковане, записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, всесвіт. Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в енциклопедіях, мо­нографіях, підручниках і посібниках, інших науко­вих працях.

Усною формою наукового стилю охоплено те, що, бу­дучи науково істинним, реалізується в усно виголошу­ваних доповідях, виступах, лекціях тощо. Науковий стиль неоднаковий за мовним оформлен­ням, поділяється на жанри, кожен з яких, сформував­шись із певного комплексу характерних для цього сти­лю мовних засобів, обслуговує одну з галузей наукової діяльності людини і зорієнтований на осмислення, ро­зуміння, теоретичне й практичне використання досто­вірних знань в інтересах усього суспільства чи окремих його верств. Одним із зразків наукового стилю є такий текст:

Дослідження минулих, історично не засвідчених етапів розвитку синтаксичної структури спорідне­них мов базується в першу чергу на попередньо зібра­них і вивчених історичних даних відповідних мов. Глиб­ше проникнення в доісторію розвитку синтаксичної структури досліджуваних мов забезпечується зістав­ленням їх історичних даних з даними інших, генетич­но більш віддалених мов, які, проте, виявляють ознаки спільного походження з досліджуваними мовами.

Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам’ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв’язуються за допомогою порівняльно-історично­го методу (О. Мельничук).Цей текст сконструйовано з виразних науково-акаде­мічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому — одне; перше речення просте, однак багато­слівне; друге й третє речення — складнопідрядні з під­рядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими терміна­ми — як традиційними для української мови, так і ін­шомовними: історично, синтаксичної структури, базу­ється, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявля­ють, входить, розв’язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманіт­ність і складність лексики, переобтяженість нею кож-‘ ного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту уск­ладнює його читання і наукове осмислення. Такі й по­дібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.

Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і гра­матичні стилетвірні особливості наукового стилю.

Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:

— слова-терміни з різних галузей знань (лінгвістич­ні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-полі­тичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, мно­ження; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріа­лізм та ін.;

— загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналі­зувати’ синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація та ін.

Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумоштюгться^іменний хярактер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого вира­жається іменником або сполученням слів із синтаксич­но незалежним іменником у ньому.

У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно- побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслів­никові, прикметникові звороти та ін.

Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні:

— своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих уск­ладнених речень (з однорідними членами, узагальню­ючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);

— тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома преди­кативними частинами;

— переважання граматично повних речень;

— обмежене вживання не по-книжному оформле­них конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу.

Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структур­но, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити од­нозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу.

Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки—тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над пробле­мою, яка стала об’єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими.

 

План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті.

За допомогою плану узагальнюють і згортають наукову інформацію, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту. План буває простий, складний, питальний. Простий має лише основні питання. Складний має додаткові питання. Питальний план складається за допомогою питальних речень. Теза – положення, висловлене в книзі, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести; положення, що коротко й чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь; коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо

Відповідно до мети тези поділяють на вторинні й оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад підручнику, монографії, ста­тті) під час читання, реферування, їх призначення – створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі. Обсяг тез відпо­відає кількості інформаційних центрів тексту. Зазвичай їх складають мовою автора.

Вимоги до складання тез:

- формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

- викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів; записуючи тези, нумерують кожну; у кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

- якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:

- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);

- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.

Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:

- преамбула (1-2 тези);

- основний тезовий виклад (3-6 тез);

- висновкова теза/тези (1-2).

Виписки – це цитати (дослівне відтворення думок автора книжки), або короткий, близький до дослівного, виклад змісту потрібного уривка тексту. Виписувати з книги теоретичні положення, статичні, хроно­логічні відомості можна як під час читання, так і після нього. Цитату обов'язково брати в лапки, а на кожну виписку давати посилання на джерело. Для полегшення наступної систематизації виписок їх краще робити на окремих аркушах, каталогових картках.

Конспект –особливий вид тексту, який створений у результаті аналітико-синтетичного оброблення інформації першоджерела, тобто ско­рочений запис певної інформації, що дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. До конспекту ставлять такі вимоги:

- залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспектованого;

- цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела.

Текст конспекту, на відміну від тез, оформлюють довільно, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

Стислий конспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) містить також відо­мості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.

Конспектування наукової інформації, що сприймається на слух Процес конспектування є складнішим від попереднього і складається з трьох взаємозумовлених та паралельних мисленнєво-мовленнєвих дій: аудіювання (розуміння інформації, що сприймається на слух); мисленнєвого оброблення почутого (визначення головної і до­поміжної інформації, переформулювання); письмової фіксації інформації.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тема­тичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книги, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна части­на конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то докладно не розкривається.

Текстуальний конспект – це конспект, створений переважно з цитат; це джерело дослівних висловлювань автора. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацю­вання наукових праць.

Вільний конспект – це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко й лаконічно формулювати основні положення. Для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, ви­писки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Специфіка такого конспекту полягає в тому, що, розроб­ляючи певну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них у цілому.

Під опорним конспектом розуміють систему опорних сигналів, що мають структурний зв'язок. Це наочна конструкція, яка заміщає систему значень, понять, ідей як взаємозалежних елементів.

За походженням конспекти поділяються на конспекти усних відповідей; конспекти друкованих праць; конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу

1. Дата складання.2. Прізвище та ініціали автора виступу.

3. Назва4. Текст. Реквізити конспекту друкованої праці 1. Дата складання.2. Бібліографічні відомості першоджерела3. Текст.