Розпад австро-угорщини і проголошення зунр

У другій половині XVIII ст. Польща як самостійна дер­жава перестала існувати, розділена між Австрією, Прус­сією і Росією. Більша частина земель колишнього Галицько-Волинського князівства відійшла до Австрії, Волинь — до Росії. Австрія штучно об'єднала ці землі з польськими у так званий коронний край Галіції та Лодомерії. Східна частина краю здебільшого була заселена українцями, за­хідна — поляками.

У складі іноземних держав західноукраїнські землі постійно були об'єктом нещадного колоніального гніту Вони мали забезпечити промислові центри метрополії де­шевою сировиною (нафтою, сіллю, лісом тощо) і стати вигідним ринком збуту товарів. Промисловість Галичини розвивалася дуже повільно, 97% підприємств були дріб­ними. Тут існував найдовший в Австро-Угорщині робочий день (14—16 год), найнижча заробітна плата, найгірші житлові умови. У сільському господарстві домінувало по­міщицьке землеволодіння, існували численні феодальні та напівфеодальні пережитки. Ліквідація в Австрії 1848 р. кріпосного права становища селян суттєво не змінила. Навіть на початку XX ст. поміщикам (ними переважно були поляки, частково австрійці, євреї та українці) нале­жало 37% земель, а разом з церквою — 44%. Селянство, яке становило більшу частину населення, було переважно малоземельним і безземельним.

Кожного року збільшувалася заборгованість селян, зем­лі яких розпродавали за несплачені борги з публічних торгів. Так, тільки в 1910—1912 рр. було розпродано 9303 селянські господарства. У селі панували безпросвітні злидні, нерідко голод, епідемії. Тяжкі умови життя змушували людей шукати кращої долі за кордоном. З 1880 р. по 1910 р. з Галичини емігрувало 399 тис. осіб, тільки до Америки 1913 р. — 110 тис.

Політична система управління краєм була, як уже зазначалось, повністю пристосована до здійснення коло­нізаторської політики. Галичиною управляв губернатор, а з 1849 р. — намісник, який призначався імператором і зо­середжував усю адміністративну владу. Йому підпоряд­ковувалися поліція, крайові, повітові, міські органи уп­равління — повітові старости, бурмістри у містах і війти у селах. Існували виборні органи крайового та місцевого самоуправління (галицький крайовий сейм, повітові, мі­ські та сільські ради), але вони серйозної ролі у системі управління краєм не виконували.

Характерно, що хоча більшість населення у Східній Галичині становили українці (на 1890 р. тут проживало 4,7 млн. осіб, з яких 63% становили українці, 23% — по­ляки, 13% — євреї, 1% — інші), управляли краєм поль­ські магнати. Зокрема, намісниками краю з 1849 р. були тільки поляки. Польські панівні кола захопили всю адмі­ністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх у знаряддя насильного ополячування та онімечення українського населення. Кількість українських шкіл не­впинно скорочувалася. У 192 селах краю їх зовсім не було. Одна середня школа в Галичині припадала на 656 тис. українців і 33,5 тис. поляків. Львів у 1910—11 н. р. мав тільки одну початкову українську школу і одну гім­назію. У 1869 р. польська мова була введена у суд таї адміністрацію; 1871 р. введене польське викладання (за­мість німецького) у Львівському університеті. Внаслідок такої політики 79,8% українського населення було непись­менним.

Українці намагалися всіляко протистояти насильниць­кій асиміляції. Українська інтелігенція, греко-католицька церква підтримували в народі прагнення до волі, любов до рідної мови, історії, землі. Велика заслуга у цьому належала прогресивному літературному угрупованню за­хідноукраїнських письменників «Руська трійця» на чолі з М. Шашкевичем, товариствам «Руська бесіда» і «Про­світа», створеним у 60-х роках XIX ст., товариству ім. Т. Шевченка тощо. У 1880—90-х роках у Галичині виникають перші українські політичні партії — народов­ці, українська радикальна, національно-демократична, соціал-демократична.

Значний внесок у зростання національної свідомості українців краю зробив глава греко-католицької церкви (з 1900 р.) митрополит А. Шептицький.

Завдяки успіхам в освітньому, релігійному, культурно­му житті Галичина в той час стала центром українського національного руху. Цьому сприяли також порівняно ліберальніший, ніж у Росії, політичний режим і законо­давство конституційної Австро-Угорської монархії, прий­няте наприкінці XIX—на початку XX ст., яке давало. змогу представникам різних національностей спілкуватися? рідною мовою, мати свої школи, видавництва, партії, ор­ганізації, обирати своїх послів у парламент. Так, перед. війною українці мали у краї шість державних і 15 при­ватних гімназій, понад 3 тис. народних шкіл, сім кафедр в університеті. Виходило 66 українських періодичних ви­дань.

У Росії ж постійно здійснювалася шовіністична, вели­кодержавна політика гноблення, викорінення всього неро­сійського. Діяли закони про заборону української мови„ літератури, видавничої справи (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р.), заперечувалося право українського народу на існування взагалі. З чорносотен­цями-реакціонерами солідаризувалося чимало представни­ків так званої прогресивної інтелігенції, навіть деякі ре­волюціонери-демократи, наприклад, В. Бєлінський.

Перша світова війна різко загострила соціально-полі­тичну ситуацію в Галичині. Вибираючи з двох лих менше провідні політичні кола краю оголосили про свою під­тримку у війні Австро-Угорщини. На початку серпня 1914 р. з представників основних політичних партій у Львові була створена Головна українська рада, яка мала на меті за­хист політичних інтересів українського населення у період війни. Користуючись сприятливою ситуацією, вона домог­лася згоди в австрійської влади на утворення окремої фор­мації українського національного війська — Українських січових стрільців (2,5 тис.). Воювати їм довелося у склад» австро-угорської армії, але основною метою їх створення була боротьба за волю України.

Різке загострення соціально-економічних, політичних і національних суперечностей у воюючих країнах призве­ло до вибухових ситуацій: спочатку в Росії (лютневі 1917 р., потім жовтневі події), а в жовтні-листопаді

1918 р. — в Австро-Угорщині та Німеччині.

Австро-угорський імператор Карл І видав 18 жовтня 1918 р. маніфест, погоджуючись перетворити країну в федеративну державу. «Коронні землі» одержали права створити свої представницькі органи — Національні ради. У зв'язку з цим 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького» і буковинського сеймів та по три представники від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються як українська держава», щоправда, у складі Австро-Угорської монархії, з якою галицькі політики ще не наважувалися порвати. Рада створила свої виконавчі органи — комісії. Першу — загальну (на чолі з Є. Петрушевичем), другу— для Галичини й Закарпаття (на чолі з Костем Левицьким), третю — для Буковини (її очолив Омелян Попович). Делегація Української національної ради виїхала до Відня для переговорів з австрійською владою.

Інші поневолені народи клаптикової монархії Габсбургів діяли рішучіше. Наприкінці жовтня — у листопаді 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща, Сербо-Хорвато-Словенська держави.

Активно підготовлялися до захоплення влади у Гали­чині поляки, які вважали цей край своєю історичною те­риторією. У Кракові 28 жовтня була створена Польська ліквідаційна комісія, яка планувала взяти владу в усій Галичині й оформити перехід краю до складу Польщі. Бу­ли призначені генеральний комісар Галичини — князь В. Чарторийський і військові коменданти Галичини та Львова — генерали Пухальський і Ламезан. Можливі ви­ступи «непольського населення» начальник Головного штабу збройних сил Польщі генерал Розвадовський на­казав придушити. На 1 листопада призначалося офіційне передання влади в усій Галичині полякам. Українці не гаяли часу: в ніч на 1 листопада 1918 р. Центральний військовий комітет, створений у вересні з офіцерів-укра­їнців, які служили в австро-угорській армії, на чолі зі сотником Дмитром Вітовським вирішив випередити поля­ків. Хоч у Львові в його розпорядженні було лише близь­ко 2 тис. вояків, він діяв рішуче, зайнявши до ранку всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. Над рату­шею замайорів синьо-жовтий прапор.

У перші дні листопада українці взяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Це відбулося без-кровно, без боїв і жертв. Австрійські, угорські та інші вояки не чинили ніякого опору, звертаючись із єдиним проханням — якнайшвидше відправити їх на батьківщину; поляки, для яких виступ українців був несподіваним, вичікували.

Українська національна рада 1 листопада видала відозви «До населення міста Львова:» та «Український народе», в яких зазначалося: «Волею українського народу на українських землях Австро-Угорської монархії утвори­лась українська держава...»; «віднині Ти, український на­роде, господар своєї землі..., визволений з віковічної нево­лі...», що «найвищою владою тут є Українська національна рада».

Вже в перших правових актах підкреслювалося, що всім громадянам Української держави незалежно від на­ціональності та віросповідання надаються і гарантуються «громадянська, національна і віросповідна рівноправ­ність». Усім національним меншинам пропонувалось обрати своїх представників до складу Української національної ради.

Щоправда, спокій на західноукраїнських землях три­вав недовго. Вже наприкінці дня 1 листопада польські збройні сили у Львові розпочали військові дії. До них приєдналося польське цивільне населення, яке у Львові налічувало понад 120 тис. осіб (з 240 тис.). Почалася боротьба, що охопила увесь край. Неодноразові звертан­ня української влади до польських керівників з пропози­ціями сісти за стіл переговорів, мирно врегулювати всі спірні проблеми не дали жодного результату. Поляки не хотіли вести ніяких переговорів, називаючи корінне українське населення, що завжди становило більшість у Східній Галичині, «варварськими ордами», «хлопськими бандами» та ін.

На засіданні Української національної ради 9 листо­пада 1918 р. було визначено назву Української держави— Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), до скла­ду якої, крім Східної Галичини, входили Північна Буко­вина та українські повіти (комітати) Закарпаття. Держава охоплювала близько 70 тис. км² території з насе­ленням 6 млн. (у тому числі 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв, 2% угорців, румунів та ін.).

Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Ру­мунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угор­щини, а у січні—квітні 1919 р. — Чехословаччини. Все це відбулося зі згоди і санкції Антанти. Таким чином, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн. (75% українців, 12% поля­ків, 11% євреїв, 2% — інші національності).

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ЗУНР

Українська національна рада 9 листопада 1918 р, сфор­мувала уряд ЗУНР — Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. У складі уряду було 14 міністерств — державних секретарств, очолених державними секретарями (внутрішніх справ – Л. Цегельський; зовнішніх справ В. Панійко; фінансів – К. Левицький; військових справ – Д. Вітовський; юстиції – С. Голубович; торгівлі і промислу - Я. Литвинович; земельних справ – С. Баран; шляхів - І. Мирон; пошти і телеграфу – О. Пісецький; праці та суспільної опіки – А. Чернецький; суспільного здоров’я – І. Куровець; віросповідання — О. Барвинський; публічних робіт — І. Макух).

Згодом структура і персональний склад уряду зазнали певних змін. Голова і міністри 10 листопада присягнулися на вірність українському народові, державі. Україна національна рада визначила одним з основних завдань уряду вжити всіх необхідних заходів для об'єднання ук раїнських земель з утвореною на сході Україно: борною державою.

Українська національна рада 13 листопада виз конституційні засади новоствореної Української дер прийнявши «Тимчасовий Основний закон». У ньому закріплювалося верховенство і суверенітет народу, здійснюватиме конституційні засади через представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого ємного голосування за пропорціональною виборчою системою. Виборчим правом наділялися всі громадян держави, незалежно від національності, віросповідання, статі. До виборів парламенту — Сейму — вся повнота зако­нодавчої влади належала Українській національній раді, виконавчої — Державному секретаріатові. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (згодом! тризуб), пра­пором — синьо-жовтий. Затверджено державну печатку тощо.

Згідно з розпорядженням Української національної ради 11 листопада на всій території держави належало лікві­дувати всі старі органи місцевої влади та управління. Замість них шляхом виборів належало утворити нові, українські. Зокрема, у сільських і містечкових громадах ними мали стати громадські та міські комісари, а їх до­радчими органами — так звані «прибічні ради», а у пові­тах — повітові комісари та повітові національні ради.

Згідно з цим розпорядженням вже у листо­паді на всій території ЗУНР організовано пройшли ви­бори до місцевих органів влади й управління. У багатьох населених пунктах відбулися святкові збори і віча, мо­лебні, вуличні походи. Громадськими і повітовими комі­сарами обирали людей шанованих, заслужених, патріотів рідного краю. Так, у Самборі повітовим комісаром став відомий адвокат, письменник А. Чайковський, у Дрогобичі – популярний громадський діяч – С. Вітик, у Стрийському повіті – О. Нижанківський – відомий композитор і диригент, у Стоянові – селянин, борець за народні права І. Заремба та ін.

Для охорони громадського порядку в багатьох повітах і громадах обирали народну міліцію, у деяких – зберігали, оновивши її склад, жандармерію.

Попередньому персональному складові різних ланок державного апарату, працівникам залізниці, зв’язку, освіти, медицини не чинили жодної національної дискримінації. Поляки, євреї, австрійці могли залишатись на своїх місцях чи отримати будь-яку іншу роботу, якщо присягнули на вірність Українській державі або зобов’язувалися не завдавати їй ніякої шкоди. Підкреслюємо це, щоб категорично заперечити звинувачення на адресу керівництва ЗУНР у «буржуазному націоналізмі», «антинародності» тощо, висунені, зокрема, радянськими дослідниками в часи тоталітарного комуністичного режиму.

Після виборів органів місцевої влади у багатьох по­вітах відбувалися збори, наради громадських і міських комісарів для інформування населення про найближчі завдання, прийняті урядом і Українською національною радою нормативні акти, обміну досвідом.

Вдосконалювалися структура державного апарату вла­ди й управління, форми та методи його діяльності, пра­вова основа. Так, 15 листопада Українська національна рада прийняла закон про доповнення її складу делегата­ми від більших міст і всіх повітів (Львів — чотири, Чер­нівці — два, Станиславів — два, Перемишль, Тернопіль, Дрогобич, Коломия, Стрий, Ярослав, Самбір, Золочів, Бережани, Борислав та від повітів — по одному). Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. Таким чи­ном, склад Ради розширився, став більш представницьким.

Закон «Про адміністрацію Західноукраїнської Народ­ної Республіки» було видано 16 листопада 1918 р. Згідно з ним залишалося чинним попереднє, австрійське зако­нодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям Української держави. З цього приводу радянські дослід­ники також намагалися всіляко обпаплюжити ЗУНР. Але цілком логічно пояснювали таку обставину дослід­ники на заході. М. Стахів, наприклад, писав: «Ця поста­нова була конечна, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням права. Видати нові... закони у короткім часі було неможливо, отже, мусили залишатися старі..., які підлягали поступовій зміні або заміні».

У законі регламентувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління. Зазначалося, що надалі повітових комісарів призначати­ме і звільнятиме державний секретар внутрішніх справ. їм підлягали повітові військові коменданти, коменданти жандармерії. Повітові комісари, в свою чергу, призначали громадських і міських комісарів. Там, де населення вже обрало комісарів, ці особи підлягали затвердженню вище-стоячими державними органами. В усіх повітах належало загальними виборами обрати повітові національні ради. а у громадах й містах — громадські та міські ради.

Цього ж дня Державний секретаріат у виконання за­кону видав розпорядження «Про державну адміністрацію».

Однак під тиском переважаючих сил ворога україн­ське військо і державна влада 22 листопада 1918 р. за­лишили Львів. Державні установи переїхали спочатку до Тернополя, а в перших числах січня 1919 р. — до Станиславова.

На засіданні Української національної ради 4 січня була створена Президія ради у складі президента (го­лови ради) і чотирьох його заступників. Президентом ради знову обрали Є. Петрушевича, його заступниками — Л. Бачинського, С. Вітика, О. Поповича і А. Шмигельського. На цьому ж засіданні створено ще один важливий орган — Виділ Української національної ради. Він скла­дався з Президента ради і дев'яти членів, виконував функції колегіального глави держави.

Вважаючи себе органом невиборним, тимчасовим, Ук­раїнська. національна рада у березні 1919 р. прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм повинен був обиратися гро­мадянами на основі загального, рівного, прямого вибор­чого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Депутатів (послів) належало обирати згідно з національно-пропорціональною системою. Тобто за кожною на­ціональністю (залежно від кількості) закріплювалася пев­на кількість послів. Це гарантувало всім національним меншинам можливість мати своїх послів у парламенті.

Отже, з 226 послів Сейму українці повинні були обра­ти 160, поляки — 33, євреї — 27, австрійці — шість представників. З цією метою територію держави було поділено на 12 українських виборчих округів, п'ять поль­ських і єврейських, один — німецький. Такого демокра­тичного, на державному рівні забезпечення прав націо­нальних меншин при виборах законодавчих органів не знала, по суті, світова виборча практика не тільки в той час, а й у наші дні.

Дещо змінилася структура і персональний склад уряду. Ще у грудні подав у відставку прем'єр-міністр К. Левиць-кий, його замінив С. Голубович. Українська національна рада з метою забезпечення прав та інтересів національних меншин вирішила утворити у складі уряду ще три секре­тарства — польське, єврейське, німецьке, запропонувавши меншинам обрати своїх представників у ці секретарства. Проте через їх небажання дана пропозиція не була реалі­зована. На початку 1919 р. кількість державних секретарств скоротилася до десяти. Було об'єднано секретар­ства освіти і віросповідання; шляхів, пошт, телеграфів. Ліквідовано секретаріати праці та суспільної опіки, сус­пільного здоров'я — замість них утворено відповідні від­діли при секретаріаті внутрішніх справ.

Формуючи механізм держави, Українська національна рада ще в листопаді 1918 р. розпорядилась утворити кор­пус державної жандармерії для охорони громадського по­рядку, державного та особистого майна, публічної без­пеки. Корпус очолила Команда української державної жандармерії на чолі з Головним комендантом (П. Індишевським). На місцях утворювалися окружні та повітові команди жандармерії, сільські й міські станиці. До жан­дармерії приймали добровольців, передусім з військово­службовців. Чисельний стан жандармерії у повітах визна­чав повітовий комендант за домовленістю з повітовим комісаром. На місцях обиралася і народна міліція. Навес­ні 1919 р. чисельність державної жандармерії становила близько 1 тис. жандармів і 4 тис. стажистів, ЗО офіцерів. Народних міліціонерів налічувалось близько 3 тис. Ось такими невеликими силами підтримувався весь порядок у державі.

Важлива ланка державного механізму будь-якої краї­ни — судові органи. Отже, тимчасово, до прийняття від­повідного закону про судоустрій і судочинство, у ЗУНР залишалися на своїх місцях попередні судді та праців­ники канцелярського апарату, тим паче, що чимало з Них були українцями. Судді й технічні працівники присягали на вірність українському народові, державі. Тих, які скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і переконаннями, було звільнено.

Незабаром Державний секретаріат судівництва на чолі з О. Бурачинським розгорнув активну діяльність, спрямовану на перебудову судової системи. Вся територія держави була розділена на судові округи (12) і судові повіти (130). Відповідно належало утворити окружні та повітові суди. їх повинно було обрати (у кількості 144 осіб) саме населення. Для національних меншин знову ж таки встановлювалася квота, щоб вони мали гарантовану можливість обрати своїх суддів. Отже, належало обрати 102 судді-українці, 25 — поляків, 17 — євреїв.

Окрім цього, на пропозицію Державного секретаріату судівництва Українська національна рада у лютому прий­няла закони «Про скорочення підготовчої суддівської служби» (тобто стажування — з трьох років до двох);

про тимчасове припинення (у зв'язку з умовами військо­вого часу) діяльності суду присяжних; про введення у судочинстві української мови, принципів гласності, зма­гальності, широкого демократизму, безумовного права звинуваченого на захист тощо. Для розгляду криміналь­них справ законом Української національної ради 11 лю­того тимчасово створено трибунали першої інстанції. Вони діяли в повітах у складі голови і двох членів. Вищою ін­станцією з цивільних і кримінальних справ мав стати (згідно з законом 15 лютого) Вищий суд, і третьою (ос­танньою) — Найвищий державний суд. До їх обрання функції другої й третьої судової інстанції належали спе­ціально утвореним Сенатам: «Окремому судовому Сенату другої інстанції» та «Окремому судовому Сенату третьої інстанції». Згідно з розпорядженням Державного секре­таріату судівництва 8 березня вони були створені при окружному суді у Станиславові.

Розпорядженням Державного секретаріату судівництва були врегульовані розміри оплати за судові витрати, су­дове мито, суми оплат при розгляді судових справ, опла­та праці покликуваних експертів та ін.

Відновилася також діяльність адвокатури. Були створені нотаріальна служба, державна прокуратура, очо­лювана Генеральним державним прокурором, військова юстиція, прокуратура.

Важливою, якщо не основною, гарантією суверенітету кожної держави є збройні сили. Для ЗУНР ця проблема набула особливої гостроти у зв'язку з необхідністю з самого початку боротися проти агресії сусідньої Польщі, потім — Румунії.

Вже 1 і 2 листопада Українська національна рада звернулася до всіх вояків і старшин-українців колишньої австро-угорської армії з закликом стати на захист рідного краю. Головну команду українських військ очолив 5 ли­стопада отаман Г. Коссак, шефом генерального штабу став отаман С. Горук. Наплив добровольців до україн­ського війська був великий. Населення постачало військо продовольством, взуттям, медикаментами.

Проте необхідність створення регулярної армії ставала все очевиднішою. У середині листопада розпорядженням Державного секретаріату військових справ територію держави поділено на три військові області (Львів, Тернопіль та Станіславів) і 12 військових округів. Оголошено мобілізацію чоловіків 1883—1900 рр. й встановлено текст присяги, проведено облік озброєнь, військового спорядження тощо. Військові команди повітів (на чолі з призначеними військовими комендантами) приступили до формування збройних сил ЗУНР - Української галицької армії (УГА).

У структурі УГА були такі роди військ і служби: піхота, кіннота, артилерія, санітарна і ветеринарна служби, військове судівництво, інтедантура, канцелярська служба. Дещо пізніше утворено летунський відділ (його очолив син І. Франка поручник УСС П. Франко), саперний кіш. Окремим наказом Державного секретаріату військових справ організовано духівництво українського війська на чолі з Преподобництвом. Преподобник Микола Їжак звернувся до військових духівників: «До Вас, Всч. Пан-отці... з окремим закликом до сповнення обов'язків звертатись не треба. Якщо у Вас серця горіють правдивою до України, до сього віками поневоленого українського народу, не Ви, а та любов гаряча буде горіти Праці же Вашій хай благословення зішле Предві бов і Пречиста Мати».

Були розроблені система звань і відзнак, державна платня тощо. Раз у три місяці уряд затверджував і опубліковував список присвоєння військових звань у війську та жандармерії.

На початку 1919 р. була утворена чисельна(понад 120-тисячна) дисциплінована й патріотична армія. Очолював її Начальний вождь з Генеральним штабом. На цю посаду був запрошений із Наддніпрянської України досвідчений генерал Михайло Омелянович-Павленко. (У червні 1919 р. його замінив генерал О. Греков. У липні Начальним вождем став генерал М. Тарнавський, а в листопаді — генерал Й. Микитка). Шефом Генерального штабу став полковник Євген Мишковський.

У складі УГА було утворено три корпуси. Корпус по­ділявся на чотири піхотні бригади (по 5—6 тис. вояків кожна), бригада — на два полки, полк — на три курені. При кожній бригаді були полк артилерії, кінні сотні, тех­нічна сотня, сотня зв'язку, допоміжні відділи тощо.

Ця армія самовіддано боролася з агресорами й оку­пантами. Не вистачало озброєння, боєприпасів, лікарів, медикаментів, офіцерських кадрів. Однак незважаючи на це, армія й народ чинили ворогам одчайдушний опір. У складі УГА воювали, до речі. не тільки українці, а й австрійці, угорці та інші національності. У тому числі сформований з добровольців єврейський курінь, у якому налічувалося близько 1200 стрільців. Його командиром був Соломон Ляйнберг.

Таким чином, у короткий термін були сформовані ос­новні ланки державного механізму ЗУНР — центральні та місцеві органи державної влади й управління, право­охоронні органи, збройні сили. Ось як оцінив цю ситуацію професор історії й політології Йоркського університету в Торонто О. Субтельний: «На відміну від східноукраїн­ських урядів ЗУНР швидко і чітко утворила свій держав­ний апарат... Галичани не займалися поширеними на сході радикальними експериментами, а спиралися на старі ав­стрійські моделі... Незважаючи на запеклу війну, яку нав'язали західноукраїнській державі, їй вдалося забез­печувати на своїй території стабільність і порядок. Над­звичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повто­рити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України. Великою мірою воно стало наслідком схильності галичан до суспільної ор­ганізованості... Чи не найбільш вражаючим організатор­ським досягненням... стала Галицька армія».