Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Институт юриспруденции и международного праваСтр 1 из 30Следующая ⇒
Лекція 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА План
Предмет інформаційного права Метод інформаційного права. Поняття, система і джерела інформаційного права Класифікація інформації в законодавстві України. Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141. 2. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650. 3. Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27-28. — Ст. 181. 4. Закон України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 182 5. Хартия Глобального информационного общества. Принята 22 июля 2000 г., Окинава / Информация. Дипломатия. Психология. – М.: Известия, 2002. – с. 602 – 610. 6. Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право: Учебник /Под ред. акад. РАН Б. Н. Топорнина. 2-е изд., с изм. и доп.—СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005.—725 с. 7. Бачило И.Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации// Государство и право. – 2001. - №2. – С.5-14. 8. Бачило И.Л. Информационное право: Основы практической информатики: Учеб. пособие/ Институт государства и права РАН. – М.: Юринформцентр, 2001. - 352 с. 9. Беляков К. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВІЦ, 2001. – 307 с. 10. Копылов В.А. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1997. – 472с. 11. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. — К.: Знання, 2004. — 274 с. 12. Рассолов М.М. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 400с. Метод інформаційного права
Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні методу інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого "комплексного методу" який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкцією, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права. Так, І. Л. Бачило, характеризуючи цю проблему, стверджує, що "в системі інформаційного права реалізуються методи конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих галузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєвого права та ділових навичок".1 знову, як і в ситуації з предметом інформаційного права, таке визначення методу дає підстави відносити до інформаційного права будь-що й, одночасно нічого, не даючи чіткого уявлення про цю галузь.
У визначенні методу правового регулювання інформаційного права ключовим має бути розуміння того, що специфіка цього методу багато в чому зумовлена характером суспільних відносин, які підлягають регулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох елементів, вважає, що "первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який... веде за собою метод". Але ж характеризуючи метод інформаційного права, потрібно відійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів правового регулювання чи їх комбінації. Оскільки в такому разі неможливо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв'язку інформаційного права з іншими галузями права та використання ним норм і методів останніх. Правове регулювання, маючи складну структуру складається з кількох базових елементів, "цеглин", комбінація яких і дає специфічні методи окремих галузей права. Адже якщо головне значення предмета зумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет у цілому і його складові елементи, а відповідно і правову природу методу, то системна структура предмета правового регулювання з такою самою неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання". Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С. С. Алексеев виділив з усієї маси дозволів і заборон загальні дозволи й загальні заборони, які є особливими режимами правого регулювання і "виражають існування двох головних типів (порядків) правового регулювання". Поряд із дозволами та заборонами діє і тертій тип правового регулювання, що грунтується на системі позитивних зобов'язань. Проте такі зобов'язання, на думку Алексеева, якісно відрізняються від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв 'язку із суб'єктивними правами.
Існує чотири специфічних види правового регулювання суспільного обігу інформації: закритий, обмежений, відкритий і вільний. Параметри інформаційних процесів, що відбуваються в рамках закритого обігу, визначаються державними органами на основі владних приписів; параметри відкритого обігу - безпосередньо суб'єктами інформаційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформацію. Обмежений обіг - це комбінація двох перших видів обігу (наприклад, параметри розповсюдження інформаційної продукції еротичного характеру, які також визначає держава, - віковий ценз, та суб'єкти інформаційних відносин - умови передачі інформації"); вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого не здійснюється, представляє якраз і є згаданою вище "поведінкою поза правовідносинами". Та попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові принципи і способи, що дає змогу визначати основні характеристики методу інформаційного права. У методі інформаційного права є зокрема, головний такий базовий елемент, як загальні дозволи. Раніше вже зазначалося визначальне значення для інформаційного права загальновизнаних прав і свобод людини в галузі інформації. У загальному вигляді ці права можна визначити через принцип "свободи інформації", який є загальним дозволом на вільне збирання, зберігання, оброблення та розповсюдження інформації. Так, згідно зі ст. 5 Закону України "Про інформацію", до основних принципів інформаційних відносин належать: гарантованість права на інформацію та відкритість, доступність інформації і свобода її обміну. Для ефективного практичного застосування загальні дозволи збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, вилучення, тощо), які є другим за значенням елементом методу інформаційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмежують інформаційні права і свободи, а й виступають одним із засобів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32 Конституції України таємниці приватного життя, юридично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди. Проте найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є обмежене використання позитивних зобов'язань. Це можна прояснити двома основними причинами. По-перше, це брак зв'язку позитивних зобов'язань із суб'єктивними правами, які становлять базис інформаційного права. По-друге, це загальна спрямованість розвитку інформаційного законодавства, яка характеризується відмовою від використання прямих приписів. Наприклад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України передбачає заборону цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інформаційні процеси.
Отже, можна визначити метод інформаційного права як специфічний спосіб правового впливу на характеристики інформаційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів і який збалансовується за допомогою системи заборон загального і приватного характеру та обмежено використовує позитивні зобов'язання.
План Лекція 3. ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ
План 1. Поняття і правовий режим державної таємниці. План Комерційна таємниця Професійна таємниця Банківська таємниця
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141. 2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356. 3. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, № 18-22, ст..144 4. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650. 5. Закон України "Про науково-технічну інформацію” / Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 33. - ст. 345. 6. Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 18.09.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.281. 7. Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383. 8. Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007. - 532 с 9. Іванов В.Ф. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. — К.: Центр вільної преси, 1999. — 210 с. 10. Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості. 11. Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. — К., 1998. — 39 с. 12. Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. — М.: Гелиос, 1998. — 240 с. 13. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. — К.: Знання, 2004. — 274 с. Комерційна таємниця
Комерційна таємниця є одним із видів конфіденційної інформації. Як і щодо службові таємниці, застосування обмежень доступу до цієї інформації, здійснюється за ініціативою її власника. Але основною ознакою є те, що ця інформація, як зазначено в ч. 1. ст. 30 Закону України "Про інформацію", перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.
Детальніше правове регулювання питань комерційної таємниці визначено в новому Цивільному кодексі України (гл. 46 "Право власності на комерційну таємницю"). Ст. 505 ЦК установлює такі ознаки комерційної таємниці: - інформація є невідомою і не є легкодоступною для осіб, які зазвичай мають справу с інформацією такого роду; - невідомість інформації іншим особам зумовлює її комерційну цінність; - щодо інформації вжито заходів забезпечення її секретності; - обмеження доступу до інформації здійснено особою яка володіє нею на законних підставах. Нормами ст. 506 ЦК передбачено виключне право власника інформації, що становить комерційну таємницю на встановлення режиму доступу до цієї інформації; надання права на використання та перешкоджання неправомірному розголошенню, збиранню та використанню. Аналогічна норма міститься і в ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію", згідно з якою громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту. Отже, суб'єктом визначення доступності інформації, становить комерційну таємницю, виступає власник відповідної інформації або особа якій надано право розпоряджатися цією інформацією на законних підставах, наприклад керівник підприємства. Законодавство не містить чітко визначених строків обмеження доступу інформації, що становить комерційну таємницю, порядку надання відповідного грифу матеріальним носіям інформації, способів її захисту, порядку надання доступу до цієї інформації та обов'язків осіб, що отримали доступ до неї. Усі ці аспекти визначає власник інформації на власний розсуд з урахуванням обмежень, установлених законодавством. З огляду на прямий зв'язок права на встановлення режиму доступу до комерційної таємниці із правом власності на інформацію, саме строком дії цього права (наприклад авторських прав) і обмежується строк дії відповідного режиму. Одним із обмежень у віднесенні інформації до комерційної таємниці є визначення Кабінетом Міністрів України переліку відомостей, які не можуть становити комерційної таємниці. Згідно з даним переліком комерційну таємницю не становлять: - установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;
- інформація за всіма встановленими формами державної звітності; - дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів; - відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць; - документи про сплату податків і обов'язкових платежів; - інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків; - документи про платоспроможність; - відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; - відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню219. Установлення переліку відомостей, доступ до яких не може бути обмежений суб'єктами підприємницької діяльності, є однією з гарантій забезпечення поінформованості державних органів та громадськості про важливі аспекти їхньої діяльності. Надаючи органам державної влади, відповідно до їх компетенції, інформацію, що становить таємницю, на них також покладають обов'язок дотримувати встановленого режиму обмеження доступу. Так, ст. 507 ЦК зобов'язує органи державної влади охороняти комерційну таємницю, яка надана ним у процесі їх діяльності. Ще один механізм захисту інформації, що становить комерційну таємницю, визначено нормами ч. 4 ст. 25 Господарського кодексу України (ГК)220. які передбачають, обов'язок держави забезпечувати захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання. Неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці розглядається як вид недобросовісної конкуренції, що вважається правопорушенням (ст. 32 ГК). Українське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за протиправні дії щодо інформації, що становить комерційну таємницю. Так, ст. 231 Кримінального Кодексу України передбачає відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Незаконними вважаються "умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності". Інша Стаття 232 КК встановлює відповідальність за "умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності". Оскільки законодавство встановлює кримінальну відповідальність за розголошення та незаконний доступ до комерційної таємниці, для застосування цих механізмів правового захисту власник цієї інформації повинен встановлювати відповідні процедури визначення інформації комерційною таємницею та взяття з осіб, що отримують допуск до такої інформації, зобов'язань щодо її нерозголошення.
Професійна таємниця
Закон України "Про інформацію" (ст. ЗО) називає "інформацією професійного характеру" і передбачає право фізичних та юридичних осіб захищати її. Існує істотна відмінність між комерційної та службовою таємницею. Щодо комерційної таємниці як правило, одна й та сама особа є і суб'єктом визначення доступності, і суб'єктом, що визначає заходи захисту такої інформації, причому і те й інше здійснює на власний розсуд. Розголошення або надання доступу до професійної таємниці перебуває у компетенції її власника, а обов'язки та відповідальність щодо її захисту несе особа, якій цю інформацію довірив власник у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків, як правило, в інтересах власника інформації. Більше того, обов'язки особи щодо захисту професійної таємниці та запобігання її розголошенню без дозволу власника визначаються законодавством, яким регулюється відповідний вид професійної діяльності. Попри на те, що окремі види інформації, яка становить професійну таємницю, врегульовані правовими нормами різних галузей законодавства, існують певні загальні критерії віднесення інформації до професійної таємниці: - інформація довірена або стала відомою особі виключно у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків; - особа, якій довірено інформацію, не перебуває на державній або муніципальній службі (в іншому випадку інформація вважається службовою таємницею); - заборону на розповсюдження довіреної або такої, що стала відомою, інформації, яка може зашкодити правам або законним інтересам довірителя, встановлено законом; - інформація не належить до відомостей, що становлять держав За такими критеріями розрізняю лікарську, адвокатську, нотаріальну, страхову, банківську та деякі інші види таємниці. Особливі права і обов'язки у суб'єктів певних видів професійної діяльності виникають не просто так. Усі види професійної діяльності: (лікарської, адвокатської, нотаріальної, страхової, банківської та ін) виконують важливу суспільну функцію в громадянському суспільстві. Через це більшість перелічених видів професійної діяльності безпосередньо згадується в нормах Конституції України. Саме великим суспільним значенням функцій названих видів професійної діяльності і зумовлене застосування додаткових заходів забезпечення цієї діяльності та прав й інтересів тих, хто звертається за їх послугами. Особливістю правого регулювання професійної таємниці слід, також вважати те, що відповідні правила поведінки своїм виникненням зобов'язані не загальнолюдським моральним нормам, а нормам корпоративної моралі, або, як її ще називають, професійної етики. Ці норми виникли в процесі здійснення того чи іншого виду діяльності, і для людей, які не належать до відповідної професії, можуть бути неприйнятними. Найбільш яскравим і давнім прикладом професійної таємниці можна вважати лікарську таємницю, корені якої йдуть ще у Давній Греції і яка була викладена у клятві Гіппократа на межі V-IV ст.. до н.е. В Україні на законодавчому рівні лікарську таємницю закріплено в "Основах законодавства України про охорону здоров'я". Ст. 40 цього Закону визначає, що "медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта". Таким чином, особливістю лікарської таємниці є конфіденційнійність інформації щодо ідентифікації відомостей медичного характеру з конкретною людиною, за допомогою яких можна дізнатися про стан здоров'я конкретної особи. З нормами, що регулюють лікарську таємницю, пов'язаний обов'язок лікаря надавати медичну інформацію (ст. 39 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). Згідно з нормами цієї статті, лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в т. ч. наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування. В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Так само лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані (ч. З ст. Основ) Ця норма практично є єдиним випадком, коли людина може бути обмежена в отриманні персональної інформації про себе, яка не становить державної таємниці. Аналогічні вимоги містить і Закон України "Про психіатричну допомогу". Зокрема, ст. 6 його передбачає, що медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність в особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості. Ця інформація може передаватися за згодою особи або її законного представника для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових досліджень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі. А також без зазначеної згоди для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду. Встановлена законодавством адвокатська таємниця, яку адвокат зобов'язаний зберігати, є однією із гарантій сумлінного виконання адвокатом своїх професійних обов'язків та забезпечення прав і законних інтересів його клієнта. Згідно ст. 9 Закону України "Про адвокатуру", предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Крім того, дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб. Слід зазначити, що вимоги щодо збереження адвокатської таємниці не мають строку давності, адже нормами ст. 10 Закону України "Про адвокатуру" взагалі забороняється вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. Дотримання цієї норми забезпечується додатковими правилами, а саме: - з питань, що становлять адвокатську таємницю, адвокати й технічні працівники адвокатських об'єднань не можуть бути допитані як свідки; - документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. - законом установлюється особливий порядок надання дозволу на прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю. Адвокати, винні в розголошенні конфіденційних відомостей, що становлять адвокатську таємницю, несуть дисциплінарну відповідальність, а у разі розголошення ними без дозволу слідчого або прокурора даних попереднього слідства - і кримінальну відповідальність. Найбільш детально правову й етичну природу професійної адвокатської таємниці викладено в Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства. Згідно з п. 2. 3. цього кодексу, особливість професії адвоката полягає в тому, що він одержує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Довіра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового додержання ним принципу конфіденційності. Таким чином, конфіденційність є першорядним і фундаментальним правом та обов'язком адвоката. Відповідно до цього режим конфіденційності інформації, пов'язаної з професійною діяльністю адвоката, визначається низкою правил: - адвокат зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості, одержані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому у процесі надання послуг клієнту; - на обов'язок додержання конфіденційності не поширюється дія строку давності; - адвокат зобов'язаний вимагати додержання конфіденційності від помічників і від будь-яких інших осіб, які беруть участь у наданні послуг клієнту. Таємниця вчинюваних нотаріальних дій, як її визначена в норма ст. 8 Закону України "Про нотаріат"227, полягає в тому, що нотаріуси та інші посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов 'язані додержувати таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Законом також передбачено деякі гарантії додержання нотаріальної таємниці. Нормами тієї ж ст. 8 Закону України "Про нотаріат" визначено вичерпний перелік випадків розголошення цих відомостей. Так, довідки про вчинені нотаріальні дії та документи і копії з них видаються: - тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії; - на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні; - на письмову вимогу державної податкової адміністрації, необхідну для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування; - довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Дуже схожою за своїми ознаками з нотаріальною є таємниця страхування, передбачена Законом України "Про страхування ", у ст. 19 якого одним з обов'язків страхувальника (п. 6) названо "тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України".
Банківська таємниця
Ще Одним специфічним видом конфіденційної інформації є банківська таємниця. В Законі України "Про інформацію" (ст. 30) цей вид конфіденційної інформації названо поряд із професійною та комерційною таємницями, що в принципі дає можливість розглядати банківську таємницю як самостійний вид конфіденційної інформації, хоча банківська таємниця має ті ж самі ознаки і природу, що й професійна. Так, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначає, що "інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею". Банківською таємницею, зокрема, є: - відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; - операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; - системи охорони банку та клієнтів; - інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; - інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації. Таким чином, банківська таємниця є специфічним видом конфіденційної інформації, що пов'язана з виконанням юридичними особами банківської діяльності та належністю фізичних осіб до відповідної професії - банківських службовців. Це цілком вкладається в рамки професійної таємниці, адже її суб'єктами є не тільки люди відповідної професії - лікарі, адвокати, працівники страхових компаній, але і юридичні особи - медичні заклади і установи, адвокатські фірми, об'єднання, страхові компанії тощо. Законодавство визначає особливі вимоги для банківських установ щодо забезпечення відповідного правового режиму та вжиття заходів захисту інформації, що становить банківську таємницю. Так, згідно зі ст. 61 Закону України "Про банки і банківську діяльність", банки, зокрема, мають обов'язок щодо: обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що становить банківську таємницю; - організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю; - застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації; - застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом. Законодавством встановлено також обов'язки і відповідальність осіб, які мають доступ до банківської таємниці, щодо дотримання режиму обмеження доступу: - працівники банку в разі прийняття їх на роботу підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці - керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. - аналогічний обов'язок щодо охорони довіреної їх банківської таємниці встановлено і щодо приватних осіб та організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку отримали інформацію, що є банківською таємницею. У разі заподіяння розголошенням банківської таємниці шкоди інтересам банку чи клієнта вона підлягає відшкодуванню за рахунок особи, винної у її розголошенні. Безпосередньо порядок організації обігу інформації, що становить банківську таємницю, визначено згідно з Постановою Національного банку України "Про затвердження Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці". Зокрема, цими правилами (п. 2. 1.) передбачено, що з метою забезпечення зберігання та захисту банківської таємниці банки зобов'язані у внутрішніх положеннях установити спеціальний порядок ведення діловодства з документами, що містять банківську таємницю, зокрема визначити: порядок реєстрації вихідних документів, роботи з документами, що містять банківську таємницю, відправлення та зберігання документів, які містять банківську таємницю, а також особливості роботи з електронними документами, які містять банківську таємницю. Потреба проставлення на документах грифу "Банківська таємниця" визначається відповідним виконавцем під час опрацювання вхідних документів банку. Наявність на документах та інших матеріальних носіях інформації грифу "Банківська таємниця" зумовлює застосування подальших заходів захисту інформації. Так, під час роботи з документами, що містять гриф "Банківська таємниця", працівники банку мають забезпечити зберігання таких документів у сейфах або шафах, які надійно замикаються і до яких не мають доступу треті особи. Банки зобов'язані під час відправлення (передавання) інформації, що містить банківську таємницю, забезпечити її гарантовану доставку та конфіденційність. Забороняється відправлення документів із грифом "Банківська таємниця" з використанням факсимільного зв'язку або іншими каналами зв'язку, що не забезпечують захисту інформації. Автоматизовані системи, які обробляють інформацію, що містить банківську таємницю, мають створюватися банками так, щоб обмежити доступ користувачів лише в межах, необхідних для виконання їх службових обов'язків. Одним із елементів забезпечення захисту інформації, що становить банківську таємницю, є визначені законодавством особливі підстави та процедура розкриття банками такої інформації. Так, згідно зі ст. 62 Закону України "Про банки та банківську діяльність", інформація про юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками: 1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації; 2)на письмову вимогу суду або за рішенням суду; 3)органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України (з питань оподаткування або валютного контролю);
5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу або у разі виникнення підозр; 6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів. Відповідно до зазначених "Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці", затвреджених НБУ, отримавши запит про розкриття інформації, що становить банківську таємницю, банк зобов'язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги. Важливою вимогою при розкритті інформації, що становить банківську таємницю, є те, що банку дозволяється надавати відомості лише щодо конкретної юридичної або фізичної особи, зазначеної у запиті, та лише у випадку, якщо ця особа є клієнтом цього банку. Розкриття ж інформації про інших осбі не допускається. Так, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо вони зазначені в документах, договорах та операціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або вимозі, рішенні (постанові) суду. Крім того, під час надання інформації про операції за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу банк надає інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення контрагентів за операціями.
Питання для самоконтролю:
1. Що розуміється під комерційною таємницею як об'єктом права? 2. Що розуміється під банківською таємницею як об'єктом права?
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-01-20; просмотров: 398; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.102.225 (0.108 с.) |