Вид Центрального парку у Нью-Йорку.

Панорама Нижнього парку від Великого Петергофського палацу.

 

Сад каменів у Като, Хего. Сади Тюїльрі з висоти пташиного польоту.

Париж. Сучасне фото.

Ландшафтне проектування являє собою науковий напрям, який створений в результаті та взаємодії творчого синтезу елементів географії, історії, мистецтвознавства, філософії, містобудування, архітектури та ін.

3. Містобудівна ( або містобудівельна) архітектура займається плануванням нових міст, а також реставрацією та оновленням старих районів.

Взаємодія архітектури і навколишнього простору набуває особливого значення в містобудуванні. Архітектор може прискорити або сповільнити ритм міського життя, розташувати так, або інакше транспортні магістралі, плануючи ту чи іншу ширину вулиць, визначаючи розміри будинків.

Гармонійно організований міський простір благотворно впливає на людину. І навпаки, одноманітність житлових кварталів, невиразні, схожі один на одного багатоповерхові будинки, зведені зі стандартних блоків, негативно впливають на психіку, примушують людину відчувати себе самотньою і загубленою.

Д.Л.Берніні. Площа Святого Петра в Римі. 1656-1667.

Ж.А.Габріель. Площа Злагоди в Площа Злагоди. Париж. Сучасне фото.

Парижі. 1755-1783.

Витвір архітектури відображає погляди і смаки не стільки однієї конкретної людини – автора проекту, – скільки всієї історичної епохи. Так, прагнення до гармонії тіла й духу, що було характерним для культури Стародавньої Греції, відбилося у вигляді храмів. Урочистість і затвердження влади простежується в римських тріумфальних арках. Містичні поривання душі, яка спрямована до Бога, -- в готичних соборах. Творці храмів Відродження намагалися відповідно до уявлень свого часу передати мовою архітектури упорядкування Всесвіту.

2.2. Мова архітектури

 

Творчий пошук найбільш цікавої архітектурної композиції архітектурного твору і обробка поверхні споруди, що створюється, складає сутність роботи архітектора. Проектуючи, архітектор шукає найкраще, найбільш гармонійне сполучення основних частин майбутнього архітектурного твору та його деталей. Проте вибір композиції не є довільним, оскільки зодчий повинен враховувати призначення споруди, її конструкцію, клімат місцевості, де ведеться будівництво, оточення майбутньої будівлі. Все це і визначає розміри та форму споруди, деталі її обробки, іншими словами – мову архітектури.

Функція будівлі або її призначення, характер процесів, що в ній відбуваються, визначає розміри і габарити внутрішнього простору, а відповідно й зовнішню форму споруди. Отже, функція незалежно від волі архітектора впливає на композицію споруди, задає їй характерного вигляду.

При роботі над художньої композицією будинків використовують різні художні прийоми й формотворні засоби. До них відноситься в першу чергу тектоніка.

Тектоніка – це художнє вираження структурних закономірностей, властиві конструкції будинку. Вони виявляються у взаємозв'язку й взаємній виразності несучих і несених частин (тобто в ''роботі'' конструкцій), у ритмічній будові форм, які роблять наочними статичні зусилля конструкцій. Крім того, тектоніка проявляється в пропорційному порядку, що підкреслює співвідношення несених і несучих частин. Тектоніка як вираження стійкості світу - це один з найбільш важливих образів, закладених у людині на рівні архетипу. Він базується на природному бажанні людини відчути впевненість у стабільності, непорушності світу, а отже, соціуму, будинку й т.д. Так, грецький ордер як неперевершений приклад поняття роботи конструкції, відбиває цей архетип повною мірою. Пропорціональне, об'ємно-просторове та пластичне вираження конструктивної форми складає особливість тектоніки (архітектоніки) будівель та споруд – одного із важливих засобів архітектурної композиції. Сам термін «тектоніка» в архітектурі має значення, що відображає певне художнє тлумачення конструктивної структури у вирішенні архітектурних задач.

Отже, головним акцентом у цьому ряду є архітектурна конструкція. Створюючи її,архітектор перетворює природний матеріал, вносить в нього певну організацію. При цьому він обов’язково враховує і фізичні властивості матеріалів: опір, міцність, а найголовніше – вагу. Так, важкі частини будівлі розташовуються знизу, легкі – вгорі. Фундамент повинен мати більшу міцність, ніж покрівля, опори – бути більш масивними, ніж перекриття. Конструкції оточують внутрішній простір будівлі, забезпечуючи споруді міцність і довговічність. В різні періоди історії застосовувались різні будівельні матеріали, а отже й різні конструкції. А нові конструкції мали вплив на архітектурні форми. Наприклад, в Стародавньому Єгипті основним будівельним матеріалом був камінь, і зодчі застосовували лише один тип конструкції – стійково-балковий. Щоби перекрити великий простір важкими кам’яними балками, під них було потрібно ставити велику кількість опор на відстані всього 3-4 метри одна від одної. Приміщення виходило тісним, схожим на кам’яний ліс.

 

Гіпостильна зала в Карнакському храмі. 16-13 ст. до н.е. Єгипет.

Стійково-балкову конструкцію застосовували архітектори Старо-давньої Греції, розробивши цілу сис-тему ордерів. Пізніше стали вико-ристовувати опалубку – тимчасову конструкцію, яка слугувала для бетонної суміші й арматури та монтувалась безпосередньо на місці будівництва. Архітектори Старо-давнього Риму завдяки винайденню бетону і застосуванню арочних, склепінчастих і купольних конструкцій, значно збільшили відстань між опорами. Наприклад, бетонний купол, що перекриває зал Пантеону, досягає в діаметрі 40 метрів, а товщина його біля 1 метра. Для порівняння можна навести сучасні висячі (вантові) конструкції з штучних матеріалів, що дозволяють отримати вільний простір прольотом до 200 метрів при товщині покриття всього 12-15 сантиметрів.

В основі конструкції закладено принцип тектоніки – гармонійного поєднання різних частин споруди, що створює враження стійкості, закінченості, природності споруди. Порушення принципу тектоніки дає так званий атектонічний ефект.

Він може використовуватись в архітектурі як художній прийом. Наприклад, в готичних соборах стіни будівлі замінюються вітражами – живописним зображеннями, викладеними з кольорового скла, яке вставляється в отвори вікон. Споруди здаються невагомими, немовби не мають ніякої іншої опори, крім світла, що ллється крізь скло.