Становлення радянської влади в Україні у 20-ті роки

Радянські республіки, які утворилися на території колишньої Російсь­кої імперії на початку 20-х років, були формально самостійними, але фак­тично - були частинами однієї держави без назви, але з пануючими у кож­ній з них єдиної більшовицької партії. Радянська Україна мала територію 452 тис. кв. км, її населення становило 25,5 млн чоловік [42].

Радянська влада, що встановилася на українських землях, прагнула юридично підтвердити своє панування. З цією метою на Всеукраїнському з'їзді Рад, що відбувся у березні 1919 p., була прийнята «Конститу­ция Украинской Социалистической Советской Республики». Остаточно її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня 1919 р. Цей основний закон, в основу проекту якого було по­кладено конституцію РСФРР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він більшою мірою був політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, у якій вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Радян­ська Республіка проголошена класовою організацією. Зрозуміло, що як у всякій диктатурі, тут не було поділу влади, вся повнота влади формально належала Радам. Водночас реальна влада була зосереджена в руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б). Про судову владу на­віть не згадувалося. Центральним органом влади визначалися Всеукраїн­ський з'їзд робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК), у компетенції яких перебували всі питання загальнодер­жавного значення. З'їзди мали скликатися не рідше, ніж двічі на рік.

До виключної компетенції ВУЦВК належало формування РНК, питан­ня про кордони, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства та деякі інші. РНК складалася з голови та народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та деяких інших осіб, призначених ВУЦВК, і діяла за повноваженнями, наданими їй ВУЦВК. На місцях органами радянської влади вважалися з'їзди губернсь­ких, повітових та волосних рад, міські та сільські ради й обрані ними вико­навчі комітети (виконкоми). Зовсім не було визначено регламенту діяль­ності законодавчої влади, не означено термінів виборів до неї.

Політичний курс щодо України розроблявся в Москві й враховував пе­редусім інтереси центру. А вони диктували необхідність уніфікації всіх сфер життя України відповідно до норм, що складалися в Російській Фе­дерації. Так, початок 1920 р. ознаменувався посиленням «воєнно-кому­ністичної економічної» політики. її втіленням стало рішення раднаркому РРФСР від 29 січня 1920 р. про введення в країні обов'язкової трудової повинності. Органи влади наділялися повноваженнями на свій розсуд за­лучати громадян до праці, спрямовувати їх туди, куди вважалося доціль­ним. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу. Політика воєнного комунізму включала також націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід - експропріацію зерна у селян (продрозверстку).

Одночасно керівництво РКП(б) прагнуло створити в Україні органи державної влади, підконтрольні партії більшовиків. Це було першочерго­вим завданням, і керівництво більшовицької партії, не чекаючи виборів до Рад, рішенням «згори» утворювало надзвичайні органи влади - револю­ційні комітети (ревкоми). Верховна законодавча і виконавча влада пере­давалася Всеукраїнському революційному комітету, утвореному 11 груд­ня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулось у Москві. Головою нового органу став Григорій Петровський, раднарком очолив Християн Раковський.

ЦК РКП(б) доклав чимало зусиль для формування місцевих більшо­вицьких органів. У березні 1920 р. IV конференція КП(б)У прийняла рі­шення про створення комітетів незаможних селян (КНС). їхнім завдан­ням було втілення політики більшовиків на селі і, особливо, боротьба із заможним селянством з метою поступової ліквідації його політичного та економічного впливу. Через півроку в республіці налічувалося вже 10 799 комітетів. Будучи фактично наділеними функціями органів влади, вони майже повністю обмежили права сільських рад.

Проте політика воєнного комунізму не дала очікуваних результатів, навпаки, становище в економіці різко погіршилося, що призвело до різкого невдоволення більшовиками та вилилось у військові заколоти, великі ро­бітничі страйки та селянські повстання, які після червоного терору 1920 р. та голоду 1921-1922 років охопили всі радянські республіки, у тому числі й Україну. Зіткнувшись з масовим опором політиці комуністичного будів­ництва, В. Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комуні­зму й необхідність поступок, особливо селянам. 21 березня 1921 р. на X з'їзді партії було прийняте рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП). Суть непу зводилася до того, щоб заспокоїти селянство і забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів харчу­вання. Замість реквізицій зерна уряд обклав селян продовольчим подат­ком, сплативши який, селянини міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Це створило стимул для розвитку сільського господарства.

Для підвищення ефективності інших секторів економіки був скасова­ний урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову передані у при­ватне господарювання або в оренду колишнім власникам невеликі заводи і фабрики й навіть заохочувались іноземні інвестиції. Також здійснено пе­рехід від обов'язкової праці до вільного найму, від карткової системи до ринкової торгівлі, проведено грошову реформу, децентралізацію управ­лінням промисловістю - скасовано главки, а підприємства об'єднано в госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південсталь», «Цукротрест» і т. п.). Услід за трестами почали виникати організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту продукції - синдикати. Проте така лібералізація економічних відносин була лише тимчасовою політи­кою компромісів, вимушеним кроком відходу від негайного будівництва комунізму за Марксом. Ленін і його партія не збиралися відмовлятися від побудови соціалістичної економіки.

Нова економічна політика почала швидко приносити позитивні результати у народному господарстві, особливо поліпшилася ситуація в сільсь­кому господарстві України, яке у 1925-1926 pp. за обсягами виробництва зерна вийшло на довоєнний рівень. Водночас не слід ідеалізувати і пере­більшувати значення непу. Він не означав повного повернення до ринко­вої економіки, а був лише тимчасовим тактичним відступом партії більшо­виків від своїх принципів державного будівництва. Система управління економікою за своєю суттю залишалася командно-адміністративною.

Неп в Україні мав свої особливості, адаптовані до місцевих умов. Це позначилося на збереженні окремих ознак автономності, насамперед, у зовнішній політиці: аж до 1923 р. радянський уряд України підтримував закордонні зносини, уклавши 48 міждержавних угод; а також у державно­му будівництві; політиці так званої українізації; зовнішній торгівлі й навіть існуванні окремої української радянської армії.

Проте межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали чіткого юридичного розмежування, все більше центр проводив політику втручання у поточні справи республік. Не сприяла автономізації й організаційна побудова більшовицької партії, коли КП(б)У розглядалась як звичайна обласна організація. Домінування РКП(б) у країні привело до підміни представницьких та виконавчих органів республік партійними ор­ганами, в яких більшість становили комуністи - провідники політики ЦК РКП(б).

Договір між РСФРР і УСРР прискорив подальшу уніфікацію державних органів двох республік. 28 грудня 1920 р. Голова раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали у Москві з X. Раковським договір про воєнний і господарський союз, який отримав назву «Договірної федерації» [30, с. 273]. Для практичної реалізації проголоше­них спільних завдань уряди обох держав об'єднували сім наркоматів: вій­ськових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу та вищі ради народного господарства [42]. Об'єднані нар­комати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що державне управління найважливішими сферами життя України здійснювалося з Мо­скви вищими загальнофедеральними органами влади та управління РСФРР. Така обставина нерідко викликала напруженість у стосунках між Росією та іншими радянськими республіками, особливо, коли центральні відомства РСФРР приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення, в основному з господарських і бюджетних питань. Були спроби втручання також у сфери життя України, які все ще залишились у виключному відан­ні уряду республіки. Наприклад, наркомат соціального забезпечення РСФРР без погодження з урядом УСРР провів об'єднання органів соцза­безу двох республік. Такі приклади були непоодинокими. Ніякого право­вого механізму, здатного нейтралізувати централістські тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників центральних установ Росії розглядала сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями цієї держави. Обговорювалося навіть питання про економічне районування - поділ України на дві економічні області - Південну з центром у Харкові та Південно-Західну з центром у Києві та керівним центром ВНРГ РСФРР у Москві. Прийняття такої пропозиції означало б ліквідацію економічної цілісності України.

У 1920 р. був здійснений перерозподіл України на 12 губерній, замість 9, які існували за часів Російської імперії: Волинську, Донецьку, Катерино­славську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрійську (з 1921 p.-Запорізьку), Подільську, Полтавську, Харківську, Чернігівську.

Для координації діяльності економічних наркоматів було створено Раду Праці та Оборони, при якій діяв єдиний плановий центр -Державна пла­нова комісія. Головним її завданням стало розроблення єдиного загаль­нодержавного господарського плану та шляхів його виконання. Перебудо­вано також діяльність економічних наркоматів, для спрямування роботи їх місцевих органів при губернських виконкомах створено економічні ради.

З метою посилення партійного чинника у керівництві народним госпо­дарством в апарат ЦК набрано цілий ряд спеціалістів-господарників, вве­дено інститут відповідальних працівників для виїздів у регіони. Були поси­лені партійні осередки на підприємствах - на «партійно-господарську ро­боту» партія направила тисячі комуністів з Червоної Армії.

І з'їзд Рад ЗО грудня 1922 р. прийняв пропозицію про затвердження Декларації про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Так було утворе­но Союз Радянських Соціалістичних Республік, до якого ввійшли Ро­сійська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Феде­рація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цей договір проголошував, що не­залежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень орга­нам центральної влади.

У виключному віданні союзного уряду перебували:

· зовнішня торгівля;

· армія і флот;

· іноземні справи;

· транспорт;

· поштово-телеграфний зв'язок.

Для виконання цих функцій створювалися загальносоюзні наркомати.

Фінанси, промисловість, робочі ресурси, виробництво продуктів хар­чування були у компетенції союзно-республіканських наркоматів, хоча їхню політику визначав центр.

До сфери державного управління республіканських урядів було відне­сено:

· внутрішні справи;

· освіту;

· юстицію;

· землеробство;

· соціальне забезпечення;

· охорону здоров'я.

Завершенням юридичного оформлення нового державного утворення стало прийняття Конституції СРСР на II з'їзді Рад у січні 1924 року. Вона складалася з двох частин: Декларації і Договору про утворення СРСР. Конституція передбачала декларативне право виходу республік із спіль­ного державного утворення та встановила, що територія республік не мо­же бути змінена без їхньої згоди. На основі цього IX Всеукраїнський з'їзд Рад у травні 1925 р. прийняв новий текст Конституції УСРР, яка законода­вчо закріпила входження України до складу СРСР. Республіка остаточно втратила всі ознаки незалежності.

Українська СРР була другою за чисельністю населення та територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. вона займала територію 450 тис. кв. км і мала населення 28 млн чоловік. Столицею України став Харків. Згідно з урядовою постановою від 1922 року «Про адміністратив­но-територіальний поділ УСРР і про спрощення радянського апарату» замість існуючої чотириступеневої системи територіальної організації влади (губернія-повіт-волость-село) запроваджувалася нова трирівнева система врядування: округ-район-село з ліквідацією губерній. Ці зміни були започатковані у 1923 р. і станом на 01.08.1925 р. територія республіки складалася з 41 округу, 680 районів, 10314 сільрад, 70 місь­ких і 155 селищних рад.

Входження Української СРР до складу СРСР, псевдофедеративної єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями, ще більше звузило суверенні права України, на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами.

У результаті прийнятої у 1925 р. постанови ЦВК СРСР «Про врегулю­вання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР» поза межами республіки залиши­лася значна кількість українців. Спираючись на дані перепису населення 1926 р., ЦК КП(б)У зазначив, що «на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українське населення понад 2 млн, яке роз­ташоване компактними масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північнокавказькому краї» [ЗО, с 276].

Отже, входження України до СРСР та прийняття конституцій СРСР і УСРР юридично оформили обмежений суверенітет республіки з подаль­шим її перетворенням в звичайну адміністративну одиницю радянської унітарної держави з декларативним федералізмом. Проте сам факт існу­вання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко визначе­ними територіальними межами, власним державним апаратом, із можли­вістю розвивати національну культуру, науку, мову, створювали певні мо­жливості для збереження української самоідентичності.