Історія економічних учень - Базилевич:5.1.3. Економічне учення Т. Мальтуса

Видатним представником економічної думки в Англії на початку XIX ст. був Томас Мальтус (1766—1834), який на відміну від Дж. Мілля та Дж. Мак-Куллоха полемізував з Д. Рікардо, намагаючись критично переосмислити його економічні погляди. Результати наукових пошуків вченого знайшли відображення у працях "Дослідження про закон народонаселення" (1798), "Дослідження про наслідки хлібних законів" (1814), "Дослідження про природу і зростання ренти" (1815), "Принципи політичної економії" (1820) та ін.
Беззастережно приймаючи ідею економічного лібералізму та примноження багатства суспільства за рахунок розвитку сфери виробництва, вчений намагався виявити фактори і передумови економічного зростання, взаємозв'язок між темпами зростання економіки та народонаселення, можливості протидії кризам надвиробництва. Його заслугою стало збагачення класичної економічної теорії новими науковими підходами та ідеями. Переслідуючи практичну мету, "покращання участі та збільшення щастя нижчих класів суспільства"1, Т. Мальтус:
Виклав своє розуміння проблем економічного зростання на основі дослідження взаємозалежності економічних та позаекономічних (демонаселення, його праця викликала дискусії, а також критику та звинувачення у цинізмі й людиноненависництві. У 1803 р. вчений видав книгу під своїм іменем. Успіх, який принесла публікація твору, спонукав автора до доповнення та вдосконалення видання. З часом зі стислого памфлету книга перетворилась у трактат, який перевидавався за життя Т. Мальтуса шість разів щоразу більшим тиражем.
У 1805 р. Т. Мальтус прийняв запропоновану йому кафедру професора сучасної історії і політекономії у коледжі Ост-Індської компанії. Результати його наукових досліджень знайшли відображення у виданій в 1815 р. праці "Дослідження про природу і збільшення земельної ренти".
У 1820 р. вчений опублікував важливу наукову працю "Принципи політичної економії, розглянуті в плані їх практичного застосування". Друг Д. Рікардо у повсякденному житті, Т. Мальтус виступив у цьому творі його завзятим опонентом, висловлюючи власні міркування щодо вартості, доходів, проблем надвиробництва та реалізації. Помер вчений від хвороби серця.
Це зниження, на думку вченого, не в змозі компенсувати технічний прогрес) та зміни в технології, які здійснюються у сільському господарстві занадто повільно. Виявлена Т. Мальтусом тенденція отримала назву закону "спадну родючості ґрунтів", який став праобразом фундаментального економічної закону спадної граничної продуктивності.
Головне, до чого вчений мав намір привернути увагу, полягало в тому, що "якщо зростання населення не затримується якими-небудь перешкодами, то це населення подвоюється кожні 25 років і, отже, зростає у кожний наступний двадцятип'ятирічний період у геометричній прогресії"1. Водної час "засоби існування за найбільш сприятливих умов застосування людської праці ніколи не можуть зростати швидше ніж у арифметичній прогресії".
Цю об'єктивну тенденцію вчений продемонстрував на умовному прикладі, "Припустимо, що сучасне населення земної кулі становить 1 мільярд, — тис. Мальтус, — тоді людство розмножується як: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 25(1 водночас засоби існування зростають як: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. По завершенні двох століть кількість населення відносилась би до засобів існувані як 256 до 9; після закінчення трьох століть як 4096 до 13, а по завершені 2000 років це відношення було б безмежним і незліченним"3.
Прагнення Мальтуса до того, щоб його краще зрозуміли, примусило вченого, за словами Ватера, "занадто різко підкреслити значення своєї доктрини і сформулювати її вкрай абсолютно". Наприклад, він стверджував, що виробництво може зростати в арифметичній прогресії, і багато авторів вважали, що він надавав цим словам абсолютного значення, тоді як насправді це був лише спосіб коротко викласти... думку. В дійсності ж у перекладі сучасною мовою він мав на увазі те, що тенденція спадної віддачі, на якій заснована система його доказів, починає діяти різко після того, як продукт острова подвоюється. Подвійна кількість праці може дати подвійний продукт, але кількість праці, збільшена у чотири рази, навряд чи збільшить продукт у три рази; кількість праці, збільшена у вісім разів, не приведе до чотирикратного зростання продукту.
Розвиваючи далі свої економічні міркування, вчений стверджував, що у всіх людських суспільствах існують природні перешкоди до розмноження населення, здатні утримати його кількість на рівні існуючих засобів існування. Ці перешкоди Мальтус поділив на дві групи:
перешкоди, які попереджують розмноження населення і є "добровільними, заснованими на здатності... передбачати і оцінювати віддалені наслідки" (моральне стримування, відмова від шлюбу, вдівство, пізні бездітні шлюби, добровільна відмова від народжування дітей тощо);
перешкоди, які скорочують населення, "в міру його надмірного зростання і є "перешкодами руйнівними" (шкідливі для здоров'я заняття, важка надмірна праця, крайня злиденність, погане харчування дітей, шкідливі умови великих міст, різного роду надмірності, хвороби, епідемії, війни, голод тощо).
Трактував бідність як природне явище, зумовлене дією закону народонаселення. Зазначаючи, що "народ повинен звинувачувати головним чином самого себе у власних стражданнях", вчений підкреслював, що бідність є наслідком "легковажності і неосвіченості". У перших виданнях "Закону про народонаселения" Т. Мальтус категорично стверджував, що людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки не здатні прогодувати її або якщо суспільство не спроможне використати її працю, не має права вимагати будь-якої їжі, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує її віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання.
Наголошуючи на тому, що ніякі соціально-економічні перетворення не в з молі відмінити дію природного закону народонаселення, вчений засуджував спроби подолати бідність за допомогою приватної доброчинності або державного втручання у процес розподілу доходів. "Ніякі пожертвування з боку багатих, особливо грошові, — писав вчений, — не в змозі ліквідувати серед нижчих класів злидні або попередити їх повернення на тривалий час". Водночас вчений був переконаний, що "Головна і постійна причина бідності мало або зовсім не залежить від способу правління або від нерівномірного розподілу майна...".
У зв'язку з цим Т. Мальтус, як і Д. Рікардо, виступав проти "Законів про бідних", зазначаючи, що останні "По-перше,...заохочують розмноження населення, не збільшуючи при цьому кількість продуктів споживання....По-друге, кількість продовольства, яка споживається у парафіянських робітничих будинках злидарями, яких не можна вважати корисними членами суспільства, настільки ж зменшує частку робітників, тобто людей, більш корисних для країни". Виходячи з того, що ігнорування дії об'єктивного закону народонаселення і втручання держави у розподільчі процеси зруйнує основи природного саморегулювання, призвівши до катастрофічних наслідків, Т. Мальтус стверджував, що "Суспільний добробут має випливати із добробуту окремих осіб і для досягнення його кожний повинен турбуватися насамперед про самого себе".
Вбачав роль держави у здійсненні різного роду превентивних заходів з метою встановлення такого співвідношення між населенням і засобами його існування, "яке б не викликало боротьби міме ними".
Наголошуючи на тому, що для збереження природної рівноваги "необхідно, щоб розмноження населення постійно затримувалось", Т. Мальтус виступав за обмеження народжуваності шляхом неухильного дотримання моральних принципів, добровільного самообмеження, утримання від ранніх шлюбів тощо. Водночас вчений обстоював необхідність нарощування виробництва зростання доходів та збільшення на цій основі частки середнього класу. "Не надмірна розкіш невеликої кількості людей, — писав вчений, — але помірне багатство всіх класів суспільства становить добробут і процвітання народу" Водночас він розумів, що "Вищі та нижчі верстви неминучі і корисні. Якщо відібрати у людини надію на підвищення і побоювання пониження, то н було б тієї старанності, яка спонукає кожну людину до поліпшення свого становища, виступаючи головним рушієм суспільного добробуту".
Обґрунтував теорію розподілу, засновану на аналізі вартості створюваного продукту; збагатив класичну теорію ренти. Виступивши з критикою трудової теорії вартості Д. Рікардо та вказавши на її суперечливість вчений поклав в основу власного підходу ідею А. Сміта щодо визначення вартості працею, яка купується. Т. Мальтус ототожнював останню з працею, витраченою на виробництво товарів. Відтак він зводив вартість до витрат виробництва, зараховуючи до останніх живу та уречевлену працю і прибуток на авансований капітал.
Трактуючи прибуток як результат продуктивної здатності авансованого капіталу, англійський дослідник визначав дохід капіталіста як такий, що безпосередньо включається у вартість (ціну) товару поряд з працею і незалежно від неї. Звідси випливав цілком логічний висновок, що праця найманих робітників є джерелом лише однієї частини вартості товару — тієї, яка відповідає заробітній платі. Останню вчений зводив до прожиткового мінімуму — мінімальної кількості життєвих засобів, необхідних для підтримки фізичного існування робітників.
Теорія заробітної плати Т. Мальтуса заснована на визначенні оплати праці важливим економічним чинником обмеження приросту населення. Згідно із обґрунтованим ученим "залізним законом заробітної плати" стабільна рівновага населення підтримується природним рівнем фонду оплати праці, який забезпечує робітникам фізично необхідний мінімум засобів існування. Т. Мальтус звертав увагу на те, що зростання попиту на працю може спричинити зростання заробітної плати до розміру, який перевищує прожитковий мінімум. Однак, на його думку, "надмірна схильність до розмноження" за цих умов сприятиме зростанню чисельності населення, що в свою чергу призведе до збільшення пропозиції праці, повернувши заробітну плату до вихідної величини. Водночас зменшення заробітної плати обмежуватиме зростання населення в наступний період і т.д.
Як і Д. Рікардо, Т. Мальтус розрізняв номінальну (грошову) та реальну (залежну від ціни засобів існування робітників) заробітну плату. Наголошуючи на тому, що важливе значення має не абсолютна сума грошей, які отримує робітник, а та кількість необхідних засобів існування, яку він може придбати на свою заробітну плату, вчений звертав увагу на те, що за умов, коли відчувається нестача продовольства порівняно з населенням, абсолютно все одно, будуть нижчі верстви отримувати два мільйони чи п'ять.
Виходячи з теорії народонаселення, заснованої на ідеї обмеженості природних ресурсів, та закону спадної родючості ґрунтів, згідно з якими існують економічні межі збільшення продуктивності сільськогосподарської праці, вчений прийшов до висновку, що перехід до обробітку гірших земель внаслідок зростання народонаселення є причиною існування додаткового доходу власників більш родючих земельних угідь. Відтак ренту він визначав як додатковий дохід від вкладення капіталу в земельні ділянки кращої якості (диференціальна рента І).
Водночас аналіз ефективності використання капіталів у землеробстві дав Т. Мальтусу підставу дійти висновку про існування ренти, пов'язаної з послідовним вкладенням капіталу в одну і ту ж земельну ділянку (диференційна рента II). На думку вченого, цей додатковий дохід привласнюють власники капіталу, а не землі, відтак він є важливим стимулом капіталовкладень. Водночас Т. Мальтус підкреслював, що необхідно брати до уваги неухильне зниження приросту родючості ґрунтів стосовно приросту інвестицій.
Виокремив платоспроможний попит як важливий фактор вирішення проблем реалізації на основі аналізу способу розподілу суспільного продукту та взаємозв'язку між попитом, споживанням і заощадженнями.
На відміну від попередників, Т. Мальтус вважав, що у межах суспільства, яке складається лише з капіталістів та найманих робітників, неможливо повністю реалізувати сукупний продукт, оскільки попит завжди буде недостатнім для придбання усієї маси товарів та послуг.
На думку вченого, прагнення капіталістів до нагромадження та розширення виробництва обмежує розміри їх непродуктивного споживання. Водночас робітники на свою заробітну плату можуть придбати лише частину і виробленої продукції. Відтак виникає проблема реалізації тієї частини сукупного продукту, у якій втілено прибуток. На цій підставі Т. Мальтус не І поділяв оптимізму "закону ринків" Ж.Б. Сея і визнавав можливість загальних криз надвиробництва, пов'язуючи їх з труднощами реалізації виготовленого продукту.
Вирішення зазначених проблем англійський дослідник вбачав у додатному невиробничому споживанні "третіх осіб" — соціальних верств, які не І беруть участі у виробництві, але отримують доходи і створюють додатковий попит на вироблені у суспільстві товари і послуги. Таким чином, попит державних службовців, землевласників, священиків, військових на предмети І розкоші й послуги невиробничого характеру Т. Мальтус трактував як важливий фактор подолання загрози загальних криз надвиробництва.
Наголошуючи на тому, що землевласники своїм споживання сприяють І вирішенню проблем реалізації, вчений стверджував, що "економічне процвітання залежить від процвітання лендлордів". Відтак він критикував Д. Рікардо, який засуджував паразитизм отримувачів ренти. "Трохи дивно, — писав вчений, — що містер Д. Рікардо, який отримує земельну ренту, так недооцінює її національне значення. Тоді як я, який ренти ніколи не отримував і не сподіваюсь отримувати, можливо буду звинувачений в переоцінці її важливості".
Звернув увагу на роль прибутку в забезпеченні розширеного відтворення та урівноваження сукупного попиту і сукупної пропозиції.
На відміну від попередників, які вважали основною проблемою економіки Я нагромадження як передумову подальшого розширення виробництва, Т. Мальтус звернув увагу на проблему розподілу суспільного продукту як важливого чинника досягнення економічної рівноваги. Вперше в історії економічної думки вчений проаналізував механізм розподілу прибутку підприємців І на споживання та нагромадження. Прагнучи виявити стан економіки, за 1 якого, "враховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули І до зростання багатства будуть найліпшими", Т. Мальтус стверджував, що "жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням".
Водночас він розумів, що "капіталізувати дохід в той час, коли відсутній достатній попит на продукти, так само безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби та розмноження населення, коли не існує попиту на робочі руки і фонду для приросту нового населення". У зв'язку з цим вчений наголошував на тому, що за умов, коли "споживання є більшим за виробництво... капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти". Однак якщо виникає проблема реалізації, то не спрацьовують стимули до нагромадження та виробництва внаслідок "недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів".
Визначаючи основним стимулом нагромадження прагнення підприємців до отримання прибутку, вчений констатував, що останній забезпечується за рахунок збільшення платоспроможного попиту та досягнення високого рівня зайнятості населення. Слід зазначити, що зростання зайнятості Т. Мальтус не вважав фактором збільшення фонду заробітної плати. Він стверджував, що за сталих розмірів номінальної заробітної плати нарощування обсягів виробництва та зростання пропозиції товарів сприятиме зниженню цін, уможливлюючи зростання реальної заробітної плати. Таким чином, зміни, які відбуваються у межах "природного" рівня фонду заробітної плати не матимуть негативних наслідків і не вплинуть на скорочення у подальшому обсягів виробництва.
Обґрунтував необхідність державного регулювання товарообміну між країнами на основі аналізу впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток.
Як і його попередники, вчений не заперечував значення міжнародної торгівлі як важливого чинника збільшення можливостей виробництва та вдосконалення структури попиту. Однак він звертав увагу на негативний вплив конкурентоспроможної імпортної продукції на прибутковість національного виробництва, внутрішні ціни та заробітну плату. У зв'язку з цим Т. Мальтус, на відміну від Д. Рікардо, захищав "хлібні закони", які передбачали високе імпортне мито на хліб, та виступав за обмеження ввезення продуктів харчування.
Збагативши класичну політичну економію новими підходами до вирішення багатьох економічних проблем, Т. Мальтус залишив помітний слід в історії економічної думки. Його роботи сприяли розробці цілої низки економічних та соціальних доктрин, заклавши методологічні основи багатьох подальших наукових досліджень.
Помітний вплив на економічну науку справили:
Теорія нагромадження, у якій Т. Мальтусу вдалося поєднати абстрактність висновків економічної науки з реаліями економічної практики на основі врахування взаємозв'язку і взаємовпливу природних та економічних факторів при вирішенні проблем стабілізації суспільного розвитку.
Теорія народонаселення, яка сприяла виникненню та поширенню нового напряму в соціально-економічних дослідженнях — мальтузіанства (згодом — неомальтузіанства), прихильники якого вбачають причини бідності у перенаселенні. Принагідно зазначимо, що на сьогоднішній день у більшості країн, що розвиваються, високі темпи зростання населення породжують значні економічні проблеми та спроби обмеження народжуваності як важливого напряму державної політики зайнятості.
Мальтуса слід вважати творцем демографії, водночас впровадження в пояснення економічних феноменів нового, запозиченого із біології фактора, іншого інстинкту замість особистого інтересу або прагнення прибутку розширило горизонт політичної економії, віщуючи зародження соціології. За зізнанням самого Дарвіна, як відомо, книзі Мальтуса зобов'язана своїм походженням знаменита наукова доктрина XIX століття — учення про боротьбу за існування як рушій прогресу.
Подальший розвиток економічної думки був пов'язаний з критикою теорії народонаселення Т. Мальтуса, оскільки, на думку більшості дослідників, учений:
наводив некоректні, з наукового погляду, докази, використовуючи розрахунки, засновані на статистичних даних, які не враховували, що зростання населення у Північній Америці у XVI—XVIII ст. відбувалось не стільки за рахунок природних чинників, скільки за рахунок міграції європейців;
ігнорував той факт, що фізіологічна плодючість людей як біологічних істот зовсім не визначає реальні темпи зростання населення, оскільки тенденція до збільшення народжуваності у відповідь на поліпшення умов життя не є абсолютною і на певній стадії розвитку суспільства поступається прямо протилежній, пов'язаній зі скороченням народжуваності у розвинутих країнах світу.
Допускаючи, з одного боку, поневолення людини невблаганними законами природи, перед якими безсилий геній її розуму, Мальтус водночас вважав, що силою волі, передбачливістю, людина в змозі регулювати на свій розсуд потужний природний інстинкт відтворення! Яка суперечливість! Однією ногою Мальтус стояв на педалі XIX ст., а другу все ще не міг витягнути із ґрунту раціоналізму минулого століття, яке піднесло людину майже до божества.
Водночас незаперечною на сьогодні є наукова заслуга Т. Мальтуса у виявленні взаємозв'язку соціально-економічних і демографічних процесів, у постановці проблеми стабілізації людського розвитку з урахуванням обмеженості ресурсів Землі, позаяк сучасні тенденції глобалізації економіки та нарощування антропогенного навантаження на довкілля наближають світове співтовариство до критичної межі, вимагаючи об'єднання зусиль та ресурсів людства на шляху сталого розвитку.
Теорія реалізації (недоспоживання) та дослідження проблем ефективного попиту, які сприяли розвиткові макроекономічних досліджень відтворювального процесу. Відомий англійський економіст XX ст. Дж. М. Кейнс високо оцінив ідею ефективного попиту Т. Мальтуса та започаткований вченим аналіз оптимального співвідношення споживання та нагромадження, заощаджень та інвестицій тощо.
Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основоположником політичної економії XIX століття, наскільки мудрішим та багатшим був би тепер світ.
Дж. М. Кейнс
На думку більшості дослідників, теорія "третіх осіб" Мальтуса має важливе значення для аналізу механізмів, які діють в економіці, що перебуває у стані "перегріву". За цих умов зниження норми нагромадження та перерозподіл доходів на користь третіх осіб, які забезпечують непродуктивне споживання, виступають важливим засобом "охолодження" кон'юнктури. У цьому контексті заслуговують на увагу ідеї вченого щодо підвищення ставок оподаткування з метою зменшення нагромадження капіталів, а також організації громадських робіт як тимчасового заходу обмеження безробіття. На думку Т. Мальтуса, тенденція до зменшення обсягу продуктивного капіталу не може слугувати запереченням громадських робіт, що вимагають залучення значних сум за рахунок податків, оскільки певною мірою це саме те, що потрібно. Історія економічних учень - Базилевич:5.1.4. Економічні погляди Н. Сеніора

Особливе місце серед західних економістів XIX ст. займає Насау Вільям Сеніор (1790—1864), який розвивав свої економічні міркування у руслі класичної традиції, однак мав власний оригінальний підхід до аналізу деяких економічних процесів та явищ.
Свої економічні погляди вчений виклав у працях: "Нариси з політичної економії" (1836), "Листи про дію фабричного акта в бавовноткацькій промисловості" (1837), "Політична економія" (1850) тощо.
Н. Сеніор народився в Англії у сім'ї сільського священика. Здобувши освіту в Оксфорді, він деякий час працював чиновником канцелярського суду, проте за станом здоров'я вимушений був відмовитись від кар'єри адвоката. Зацікавившись економічною наукою Н. Сеніор, плідно працював у цьому напрямі, спілкувався з багатьма видатними людьми свого часу. Визнанням його заслуг стало обрання вченого на посаду професора організованої у 1825 р. в Оксфорді кафедри політичної економії. Згодом він став членом Французької академії наук. Водночас Н. Сеніор активно займався реформаторською діяльністю, очолюючи урядові комісії з питань праці та добробуту.
Н. Сеніор увійшов у історію економічної науки як прихильник "чистої політичної економії", переконаний у тому, що економічну теорію можна звести до невеликої кількості незаперечних істин. Продовжуючи традиції класичної школи щодо дослідження природи багатства як сукупності мінових вартостей, вчений:
Визначав цінність на основі аналізу корисності та обсягу пропозиції, звернувши увагу на проблему рідкісності ресурсів. Стверджуючи, що обмінюватись можуть лише корисні речі, які існують в обмеженій кількості і здатні "прямо чи побічно приносити задоволення"1, Н. Сеніор вважав недостатнім визначення вартості витратами праці. Він дотримувався думки, що рідкісність та корисність блага безпосередньо впливають на його оцінку. Розвиваючи цю тезу, дослідник звернув увагу на те, що "Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного виду і більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі"2. Водночас важливим елементом формування цінності Н. Сеніор вважав "порівняльне обмеження пропозиції", "порівняльну недостатність благ"3, обмежену витратами виробництва.
Здійснив аналіз витрат виробництва через призму суб'єктивної категорії "утримання". На відміну від Д. Рікардо, який зводив витрати виробництва до нагромадженої праці, Н. Сеніор стверджував, що праці та капіталу недостатньо для виробництва корисних речей. Він надавав великого значення поведінці суб'єкта господарювання, який або утримується від непродуктивного застосування засобів, які знаходяться у його розпорядженні, або ж навмисно віддає перевагу виробництву більш віддалених продуктів над виробництвом продуктів, які отримуються безпосередньо.
З огляду на це вчений трактував працю як пожертву робітника, який витрачає свій час і зусилля, утримуючись від дозвілля і спокою. Водночас капітал він визначав як пожертву капіталіста, який накопичує (заощаджує) грошові засоби і таким чином відмовляється від особистого споживання.
На думку Н. Сеніора, затрати зусиль та пожертви робітників і капіталістів формують мінові пропорції і складають реальні витрати виробництва. Відтак ціну він визначав як суму утримання капіталіста і робітника або суму заробітної плати і прибутків.
Дослідив закономірності ціноутворення, дійшовши висновку, що витрати виробництва окреслюють лише приблизні ціни, виступаючи їх "регулятором". Остаточну та визначальну роль при формуванні ціни вчений відводив співвідношенню попиту та пропозиції.
Дотримуючись класичної традиції, Н. Сеніор був прихильником економічного лібералізму та свободи зовнішньої торгівлі, стверджуючи, що вільна конкуренція забезпечує найвищу ефективність. Наголошуючи на тому, що за умов свободи ціноутворення вартість товару визначається затратами праці та капіталу, вчений звернув увагу на те, що монополізація виробництва змінює механізм ціноутворення, уможливлюючи ситуацію, за якої вартість товару перевищує затрати праці та капіталу. Утворений за рахунок цього дохід монополіста Н. Сеніор назвав рентою.
Таким чином, природу ренти англійський дослідник виводив із монополії, пов'язаної як з володінням родючими земельними ділянками, так і передовими науково-технічними досягненнями, рідкісними талантами тощо. На відміну від попередників, він не виокремлював землю як самостійний фактор виробництва, зазначаючи, що рента не належить до витрат виробництва і не впливає на ціну.
Виклав своє розуміння процесу розподілу доходів, виходячи з теорії утримання. На думку Н. Сеніора, саме пожертви праці та капіталу дають право робітникам та підприємцям на отримання відповідної винагороди: заробітної плати і прибутку.
На відміну від Д. Рікардо, який трактував дохід на капітал як залишок після вилучення із ціни товару заробітної плати, Н. Сеніор розглядав прибуток як винагороду за пожертву капіталіста, який утримався від непродуктивного споживання. Аналізуючи взаємозв'язок заробітної плати і прибутку, вчений виходив з того, що основою нарощування виробництва є прибуток, який заощаджується і перетворюється в інвестиції. Відтак величину заробітної плати він узалежнював від утримання капіталіста, а не робітника. Водночас динаміку заробітної плати вчений пов'язував зі змінами товарних цін.
Значний інтерес для дослідників економічної думки становить здійснене Н. Сеніором розмежування капіталу-власності та капіталу-функції, яке дало підставу вченому виокремити два види винагороди капіталіста:
підприємницький дохід як плату за працю, підприємницькі здібності;
процент як плату за капітал (своєрідну пожертву капіталіста, який утримується від негайного споживання грошей).
Обґрунтував теорію, яка пізніше отримала назву "останньої години". Аналізуючи прибуток як величину, яка перевищує витрати виробництва, вчений вважав, що цей вид доходу можна отримати лише за умов незмінної тривалості робочого дня. Він виходив з того, що за існуючого на той І час у Англії 11,5-годинного робочого дня прибуток створюється в останню І годину, оскільки перші 10,5 годин витрачаються на відтворення спожитої 1 вартості авансованого капіталу. Відтак у роботі "Листи про дію фабричного акта у бавовноткацькій промисловості" Н. Сеніор виступив проти боротьби робітників за скорочення тривалості робочого дня, стверджуючи, що останнє унеможливить отримання прибутку, підірвавши таким чином стимули] підприємництва та розвитку виробництва.
Однак у подальшому вчений визнав свою теорію помилковою, сприйнявши критику сучасників, які переконливо довели, що пропорції між заробітною платою та прибутком можуть змінюватись навіть при скороченні робо-1 чого дня внаслідок зростання продуктивності праці.
Виклав своє розуміння сутності грошей. Вчений визначав гроші як особливий товар, який у процесі еволюції обміну став відігравати важливу роль універсального засобу обміну та виразника вартості. При цьому Н. Сеніор був переконаний, що вартість грошей визначається тими ж чинниками, що і вартість звичайних товарів. Відтак він критикував прихильників] кількісної теорії грошей, зазначаючи, що такий підхід не дає змоги виявити закономірності формування цін, особливо за умов міжнародного] обміну. Водночас дослідник вимагав відносного обмеження кількості грошей в обігу шляхом встановлення державної монополії на емісію грошей, виваженої податкової політики, підтримки постійного співвідношення міжнародних обмінних курсів тощо.
Критикуючи теорію народонаселення Т. Мальтуса, Н. Сеніор звернув увагу на те, що прагнення людини до збереження та поліпшення добробуту?' таким само сильним мотивом, як і прагнення до продовження роду. Звідси вчений зробив правильний висновок, згідно з яким зростання життєвого рівня населення може стати автоматичним обмежувачем збільшення його чисельності. Заслугою вченого став також поділ предметів споживання на товари "необхідності, добробуту і розкоші" та розуміння того, що прогрес суспільства сприяє перетворенню предметів розкоші одних поколінь у товари "добробуту", а згодом і "необхідності" для наступних поколінь.
За всієї непослідовності та недостатньої обґрунтованості теоретичних підходів, Н. Сеніор увійшов у історію економічної науки як вчений, який започаткував багато оригінальних ідей, котрі знайшли продовження у працях економістів неокласичного спрямування. Учений одним з перших:
здійснив спробу аналізу корисності як основи цінності;
звернув увагу на спадний характер граничної корисності;
висунув принципи обмеженості ресурсів та альтернативності затрат;
звернувся до дослідження ринкового попиту та пропозиції;
розмежував підприємницький дохід і процент як два види винагороді капіталіста;
звернув увагу на заощадження як основу розвитку ринкової системи;
широко трактував ренту як додатковий дохід, пов'язаний з нееластичністю попиту за ціною тощо.