Варто зауважити, що категорія «привласнення» породжує свій антипод — категорію «відчуження».

Відчуження — це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом влас­ності.

Привласнення і відчуження — парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчужен­ня його від іншого суб’єкта. Якщо один суб’єкт заявив, що «це моє», це все одно, що він сказав іншим суб’єктам: «це не ваше». Тому поряд з власником завжди присутній невласник.

Отже, процес привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі «при­власнення — відчуження» є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв’язок: відношення «власни­ка» до»невласника».

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин (див. рис. 3.8):

— відносини з приводу привласнення об’єктів власності;

— відносини з приводу економічних форм реалізації об’єк­тів власності (тобто одержання від них доходу);

— відносини з приводу господарського використання об’єктів власності.

Власник може сам використовувати свій об’єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб’єкт господарю- всіння. Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і на­було значного суспільного характеру, головною особою госпо­дарського життя стає не власник, а суб’єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, кон­цесії, кредиту. Таким чином, з’являється два суб’єкти: суб’єкт- власник і суб’єкт господарювання, які розподіляють повнова­ження та функції.

Відносини власності виявляються через суб’єкти та об’єк­ти власності.
Рис. 3.8. Система відносин власності

Об’єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити:

— засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

— нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єк­ти, багаторічні насадження тощо);

— природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);

— предмети особистого споживання та домашнього вжитку;

— гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;

— інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецт­ва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо);

— культурні та історичні цінності;

— робоча сила.

Суб’єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:

— окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

— юридичні особи — організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

— держава в особі органів державного управління, муніци­палітети (органи місцевого управління та самоврядування);

— декілька держав або всі держави планети.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через пра­во власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юри­дичних осіб, які складаються між ними з приводу привлас­нення й використання об’єктів власності.

Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких вис­тупають як носії певних юридичних прав і обов’язків.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями — володіння, користуван­ня і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис. 3.9).

Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв’язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб’єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орен­дар) без права на розпорядження, не є повними власниками.

У сучасній економічній науці й господарській практиці роз­винутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізо­вана система прав власності. Так, англійським юристом пред­ставником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів.

Право володіння.

Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечу­ватиме використання благ).

4. Право на дохід (право на володіння результатами викори­стання благ).

5. Право суверена на капітальну вартість (право на викори­стання, відчуження, зміну чи знищення блага).
Рис. 3.9. Сукупність правочинностей власника