Кримінологогічна класифікація злочинця

Поняття «класифікація осіб, які вчинили злочини» застосовується у вузькому і широкому розумінні слова. У вузькому розумінні класифікація - це «закріплений, твердо встановлений розподіл статистичної сукупності на певні класи, розряди, категорії». Критерієм служить статистичне розповсюдження вибраної ознаки або групи ознак. Тому виявлення найбільш суттєвого тут за мету не ставиться. Поряд з цим типологія грунтується на найбільш суттєвих ознаках, теоретично обгрунтованих критеріях, закономірно зв'язаних з причинами злочинної поведінки. У широкому значенні класифікація поєднує і типологію, і класифікацію у вузькому розумінні слова, яку можна також назвати групуванням.

У рамках класифікації (групування) вивчається не особа, а контингент осіб, що скоїли злочини.

У науковій і навчальній літературі можна знайти різні класифікації злочинів. Основи їх різноманітні і залежать від вихідних теоретичних і методологічних посилок авторів і характеру поставлених завдань.

Класифікація злочинців - це розподіл їх за групами, з урахуванням визначених критеріїв.

Особа злочинця відрізняється від особи не злочинця суспільною небезпекою. Характер суспільної небезпеки залежить від мотиваційної спрямованості злочинної поведінки. Ступінь суспільної небезпеки особи змінюється в залежності від стійкості і глибини цієї спрямованості.

Тому вирішальне значення має класифікація злочинців за двома критеріями:

• за характером і змістом мотивації;

• за глибиною і стійкістю антигромадської спрямованості.

За характером і змістом мотивації можна виділити наступні основні групи злочинців:

з негативно-зневажливим ставленням до людської особи, її найважливіших благ: життя, здоров'я, тілесної недоторканності (насильницький тип особи);

• з корисливою спрямованістю (корисливий тип);

• з свідомо зневажливим відношенням до своїх громадських обов'язків (анархічний тип);

• з легковажно-безвідповідальним і недбалим ставленням до вимог певних правил поведінки та обов'язків (необережні злочинці);

• з орієнтацією на абсолютний пріоритет своїх власних (а також рідних і близьких) потреб (егоцентричний тип);

• з орієнтацією на необхідність задоволення елементарних життєвих потреб (самодостатній тип).

За глибиною і стійкістю антигромадської спрямованості осіб варто розрізняти на:

• осіб, які вперше вчинили злочини в результаті випадкового збігу обставин і в супереч із загальною позитивною характеристикою всієї попередньої поведінки (випадкові злочинці);

• осіб, які вперше вчинили злочини під впливом несприятливих умов формування і життєдіяльності особи, але які в цілому характеризуються (наприклад, у трудовому колективі, у побуті), крім цього злочину, переважно позитивно, чим негативно (ситуативні злочинці),

осіб, які вперше вчинили злочин, але раніше допускали правопорушення, які не є злочинами (нестійкі злочинці);

• осіб, які неодноразово вчиняли злочини, у тому числі і раніше засуджених (злісні злочинці);

• осіб, які неодноразово систематично вчиняли тяжкі та особливо тяжкі злочини (особливо злісні злочинці).

Наведена класифікація не є вичерпною. Вона дозволяє певним чином систематизувати об'єкти дослідження для їх більш детального, вивчення, що можливо при типології злочинців. Класифікація злочинців, як уже відзначалось, можлива і на інших засадах. Найпростішим є розподіл злочинців за видами скоєних ними злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники, інші. Такий розподіл ґрунтується на характері злочину і менше на особливостях особи злочинця, для якого злочин хоча і суттєва, але не єдина характерна ознака. Безумовно, такий розподіл не може задовольнити дослідника. Типологія осіб, що вчинили злочини, являє собою більше високий рівень узагальнення й пізнання цих осіб. В основі типології завжди лежать найбільш істотні кримінологічно значимі ознаки злочинців, закономірно пов'язані зі злочинною поведінкою.

Механізм злочинної поведінки. При вчиненні кожного навмисного діяння спочатку виникає мотивація, потім злочин планується й виконується. У якості основних системоутвоюючих елементів виступають, по-перше, властивості особи суб'єкта майбутнього злочину (вони детермінують всі ланки механізму), по-друге, фізичні (особа жертви) і особливо, соціальні умови життя. Останні визначають і саму особу, формують її протягом всього життя.

Останнім часом більш широкого значення набуває десоціалізація осіб, втрата життєвих орієнтирів, формування антисоціальних способів особистісної мотивації.

Безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є прагнення особи задовольнити свою індивідуальну потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. Злочинні вчинки в остаточному випадку визначають протизаконний характер обраних особою засобів і способів задоволення своєї потреби й досягнення переслідуваної мети.

Криміногенна ситуація - це сукупність причин, які впливають на людину перед вчиненням злочину, що формують його свідомість, почуття та волю відповідно до моральних якостей даної особи безпосередньо обумовлюють його намір і рішучість вчинити діяння, що утворює навмисний злочин або приводить до злочину з необережності.

Розбіжність між об'єктивним змістом ситуації і її суб'єктивним сприйняттям винним залежить від: а) моральних властивостей винного; б) його психофізичних особливостей і стану; в) зовнішніх (позаособистих) обставин.

 

Поняття типології злочинів

Типологія – розподіл злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою. В основі типології обов'язково лежать сутнісні ознаки явищ, що досліджуються.

В кримінологічній літературі існують декілька варіантів типологізації злочинців:

за характером антисуспільної спрямованості особи:

– з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);

– з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці (ті, що вчиняють крадіжки, інше викрадення майна ненасильницьким способом, шахраї, хабарники, контрабандисти,

фальшивомонетники, торгівці наркотиками);

– з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків (це особи, які вчинили злочини проти громадського порядку, порядку управління, військові та службові злочини);

– з легковажно-байдужим ставленням до дотримання правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів;

за глибиною та стійкістю антисоціальної спрямованості:

– випадкові злочинці (винні у злочинах, які не відносяться до тяжких і порушили кримінальний закон вперше, під впливом несприятливих зовнішніх обставин всупереч своїм ціннісним орієнтаціям);

– ситуативні (є схожими з випадковими, але вчинили злочини, які відносяться до категорії тяжких (наприклад, вбивство з ревнощів);

– нестійкі злочинці (вчинили умисні злочини вперше, але раніше допускали різного роду асоціальну поведінку (алкоголіки, побутові хулігани, дрібні крадії тощо);

– злісні злочинці (ведуть злочинну діяльність доволі тривалий час на "професійному рівні". До них відносять професійні злочинці, рецидивісти. Для них злочинна поведінка є звичною);

– особливо-злісні злочинці (ведуть тривалий час злочинну діяльність. Ними є лідери злочинних організацій, а також "злодії в законі").

Використання одночасно цих двох класифікацій дозволяє виділити 25 типів злочинців: насильницькі ситуативні, корисливі злісні, корисливо-насильницькі особливо злісні тощо;

за соціальною спрямованістю особистості злочинця:

– професійний тип є самим небезпечним типом. Спрямованість особистості деформована і характеризується негативною спрямованістю. Для такої особистості притаманний правовий нігілізм, низька загальна та моральна культура. Для цього типу характерним є бажання вчиняти повторні злочини, створення відповідних криміногенних ситуацій. До таких злочинців відносяться професійні злочинці та рецидивісти, які займаються тривалий час злочинною діяльністю.

звичний тип характеризується значною деформацією в структурі соціальної спрямованості, позитивний компонент виражений в них слабо, соціально- психологічні якості особистості є нестійкими та суперечливими. Таких осіб характеризує низький рівень правосвідомості, відсутність чітких меж між моральним та аморальним. Від професійного типу цей тип відрізняється тим, що для вчинення злочинів переважно використовуються злочинцем різноманітні життєві ситуації; особа є не активною у створенні криміногенних ситуацій. До цього типу відносяться особи, які вчиняють повторні злочини, в тому числі і рецидивісти, але в діях яких має місце загальний рецидив злочинів;

– нестійкий тип май значні стійкі деформації в структурі спрямованості особистості. В ньому компоненти негативної та позитивної спрямованості є майже рівними, але тенденції в них суперечливі і це може призвести як до посилення, так і до послаблення криміногенності особистості. Між злочином та особистістю завжди є "привід", особистісна інтерпретація якого або призводить, або не призводить до вчинення злочину. Така особа до вчинення злочину може мати досвід правопорушень та нерідко вчиняє значну кількість аморальних вчинків. У злочинах, що вчиняють такі особи, важливе місце займає конкретна життєва ситуація та дії інших осіб, наприклад, потерпілих;

– недбалий тип має в основному позитивну соціальну спрямованість. В ньому негативна спрямованість виражена мінімально. Його поведінка характеризується легковажним ставленням до правових та інших соціальних норм. Такі особи, як правило вчиняють умисні злочини невеликої тяжкості;

– випадковий тип характеризується позитивною соціальною спрямованістю. Він немає певних особистісних деформацій. Йому притаманний високий рівень правосвідомості. Злочини такими особами вчиняються виключно під впливом конкретної життєвої ситуації, в якій особа не змогла досягти бажаного результату, не спричинивши суспільно небезпечних наслідків. Такими особами вчиняються умисні злочини в стані сильного душевного хвилювання або з перевищенням меж необхідної оборони.

Така типологія злочинців є універсальною і може бути застосована до різних злочинців: корисливих, насильницьких, рецидивних тощо;

за характером взаємодії соціальної ситуації і особи: – послідовно-криміногенний тип формується в мікросередовища де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб'єкта. Як правило, ситуація, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна поведінка здебільшого не залежить від зовнішніх обставин.

– ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень. Таки тип формується і діє в суперечливому мікросередовищі, і переважно вчинення злочину значною мірою обумовлено несприятливою ситуацією. До злочину таку особу призводять її мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя;

– ситуативний тип включає осіб, аморальні елементи у поведінці яких та в їх мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що "погано лежить". Жодна з наведених кримінологічних класифікацій і типологій осіб, що вчинили злочин, не може претендувати на повноту. Але вони мають як теоретичне, так і практичне значення. Вони дозволяють виявити основні характеристики осіб, що вчинили злочини та урахувати їх при проведенні заходів індивідуального запобігання, наданні соціальної підтримки таким особам з метою їх виправлення.

20 Біологічний напрямок у кримінології

Сучасна науковедческой ситуація в галузі кримінології характеризується великою кількістю численних теорій і концепцій, що відображають різні методологічні підходи і переконливо демонструють як плюралізм думок, так і значимість принципу додатковості в пізнанні соціальних явищ. Разом з тим при всьому різноманітті підходів основні кримінологічні теорії так чи інакше тяжіють до декількох базових концепціям: біологічної, психологічної та соціологічної. Всі вони стали можливі завдяки розвитку філософії та методології позитивізму і сходять до праць своїх засновників - Ч. Ломброзо, Г. Тарда і А. Кетле відповідно.

Біологічне напрямок формувалося спочатку на основі перенесення еволюційної теорії Ч. Дарвіна в область дослідження злочинності. Першовідкривачем тут по праву вважається Чезаре Ломброзо, який у відомій роботі "Злочинний людина, вивчений на основі антропології, судової медицини і тюрьмоведения" (1876) витлумачив злочин і особу злочинця в категоріях біології та антропології. Він оголосив, що злочинність визначається біологічними факторами, а злочинець - атавістичне істота, що відтворює у своїй особистості інстинкти первісної людини і нижчих тварин. Тим самим Ломброзо визнав, що існує специфічний злочинний генотип, який до того ж виражається в цілком певному наборі зовнішніх ознак, на підставі яких можна виділити злочинця із загальної маси. Звідси загальний висновок вчення необхідно па підставі відомих ознак виявляти і лікувати потенційних злочинців з тим, щоб уникнути злочину.

У традиціях вітчизняної науки давати гостро критичні оцінки вченню Ломброзо. Однак це справа невдячна і малоперспективне. Незаперечна заслуга Ломброзо полягає в тому, що вперше в історії наук про злочинність він не тільки поставив, але і доступними йому засобами вирішив завдання дослідження однієї з центральних проблем кримінології - особистості злочинця. До Ломброзо цим не займався ніхто. Що стосується безпосередньо змісту самого вчення, то, по-перше, треба розуміти, що його деяка наївність цілком з'ясовна загальним рівнем розвитку науки; по-друге, слід пам'ятати, що негативний результат в науці не менш, а часом і більш важливий, ніж позитивний; по-третє, не варто спрощувати концепцію Ломброзо до вульгарного біологізаторство, оскільки сам автор ніколи категорично відкидав значення інших (у тому числі соціальних) чинників у генезі злочинності.

Значення цих "інших" чинників було підкреслено і розвинене послідовниками Ломброзо - Р. Гарофало і Е. Феррі. Так, Е. Феррі в роботі "Кримінальна соціологія" (1881) систематизував ці фактори в три групи: антропологічні, або індивідуальні (органічна будова, психічна конституція, вік, стать та ін.), Фізичні (клімат, пору року та ін.) і соціальні (стан економіки, законодавства, політичний лад, релігія, право та ін.). Сукупний вплив цих факторів, по Феррі, здатне створювати "небезпечний стан особистості", тобто стан реальної можливості особи вчинити злочин. Відповідно, суспільство має упередити розвиток цього стану, не дати перетворитися можливості в реальність, а тому повинно приймати до небезпечного особі так звані заходи соціального захисту - лікування, ізоляцію, а то і знищення.

Р. Гарофало і Е. Феррі, відштовхуючись від робіт Ч. Ломброзо, більш докладно проаналізували соціальні та психологічні фактори в злочинності, а тому їх іноді вважають основоположниками біосоціологіческой (іноді - соціологічної та психологічної) школи в кримінології. Злочин цікавило їх не як порушення юридичної норми, обумовлене нічим не обмеженої вільною волею людини, а як прояв особливого стану злочинця, його індивідуальної схильності до злочину, яка формується під детерминирующим впливом багатьох особистісних і соціальних факторів. "Злочинна особистість" була ядром проблеми, на якій зосередилося все увагу дослідників цього напрямку.

Біологічний напрям в кримінології не вичерпується тільки ломброзианство і не пішло в минуле. Навпаки, в даний час біологічне пояснення злочинності отримує в деякій мірі новий імпульс до розвитку, враховуючи новітні досягнення в області власне біології.

Сучасні біологічні теорії можуть бути представлені, наприклад, наступними навчаннями:

- Теорія ендокринного нахилу людини до злочинної поведінки (Р. Фунес), яка причину злочинів бачить в аномаліях залоз внутрішньої секреції людини, що обумовлюють його емоційну поведінку;

- Теорія конституціонального схильності до злочинної поведінки (Е. Кречмер, У. Шелдон), що припускає наявність зв'язку між фізичною конституцією людини, психічним складом і типом поведінки;

- Хромосомна теорія (П. Джекобс), що зв'язує підвищену агресивність з наявністю у чоловіків зайвої Y-хромосоми;

- Теорія "частоти пульсу" (Д. Фарінгтон), що встановлює зв'язок злочинного насильницької поведінки зі зниженим (66 замість 68) серцебиттям.

 

21 Класичний етап у розвитку кримінології

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.
Чезаре Беккаріа (1738-1794) у 26 років написав книгу "Про злочини і покарання" (1764 р.). Вона була першою в історії спеціальною працею на цю тему.
Названа робота складається із сорока шести параграфів, серед яких є і такі:
- походження покарання;
- право покарання;
- тлумачення законів;
- домірність між злочинами та покараннями;
- ціль покарань;
- таємні обвинувачення;
- про катування;
- негайність покарань;
- м'якість покарань;
- про страту;
- про призначення ціни за голову злочинця;
- як запобігти злочинові;
- про науки;
- виховання.
Із цього переліку видно, наскільки широке коло питань розглядає автор.
Перебуваючи під сильним упливом природного права та суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, Ч. Беккаріа вважав, що злочинність може бути ліквідована через створення гарних, ясних законів і просвітництво, а також через виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.
Чезаре Беккаріа всебічно викладає ідею запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву "пристрастей", котрі мотивують злочини.
Та для цього покарання повинне бути публічним, негайним, необхідним і співмірним діянню.
Краще попередити, аніж карати злочин. Отож, на перше місце він висуває завдання забезпечити повноправність громадян у державі та суспільстві, нагадуючи, що раби, судячи з історичного досвіду, завжди більш жорстокі, ніж вільні люди. Ч. Беккаріа виділяє також суспільну допомогу незаможним, вимога ясності та визначеності законів, тому що відсутність чітких дефініцій і надмірність заборон формують "мораль правопорушників". Вирішальна роль належить постійному та повсюдному роз'ясненню закону.
Чезаре Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка повинна бути відділена від чесноти людської, так званої, політичної. Людська й державна справедливість не тотожні, як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, - говорив він, - не порок, що випливає зі злої волі злочинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, що скоїла злочин, на суспільний лад. Ч. Беккаріа обстоював гармонію суспільних і особистих інтересів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти й особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні та не корисні". Він був переконаним противником помсти. Із розвитком культури та просвітництва суворість покарання буде послаблюватися. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцну узду на злочин. Інакше кажучи, або закон позбавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і моральність послаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а сучасну страту замінити позбавленням волі, поєднану з працею".
Беккаріа розробив класифікацію злочинів, виходячи з об'єкта зазіхання, ступеня заподіюваної суспільної шкоди, навмисності чи ситуації, при якій вчиняється злочин, мотивації. Зокрема, виділені такі мотиви, як почуття безнадійності, убогість (до того ж мотив справжньої убогості тонко відокремлюється від відчуття убогості при порівнянні з рівнем життя багатих людей) та дармоїдство.

22 Соціальний напрямок у кримінології

Якщо біологічні і біосоціальні концепції розглядають пи тання, чому окремо взята людина стає злочинцем, то завданням соціологічних теорій є з’ясування того, наскільки часто, яким чином і чому злочинність обумовлюється соціальними чинниками (наприклад, економічною ситуацією). У той час як методика перших зводиться до аналізу особи правопорушника, кримінальна соціологія звертається до методики статистичного спостереження за масовими явищами, які необхідні для розуміння соціальних закономірностей. Людина як частина суспільства, звичайно, втрачає індивідуальні властивості, але натомість набуває якості середньостатистичної людини, перетворюється в певну розрахункову одиницю, за допомогою якої можна сформулювати певні закономірності, а на цій основі – і соціальні причини злочинності. Вперше систематичний збір кримінальної статистики був роз початий у Франції. Укладачем першого кримінально статистичного щорічника (з даними за 1825 р.) був АндреМішель Геррі (1802 – 1866). Він першим визнав поділ злочинності, насамперед, за віковими групами, і зокрема показав, що злочинність у групі від 25 до 30 років, досягає апогею. Також він зазначав, що бідність, як причина злочинності, не відіграє визначальної ролі: саме в найбідніших департаментах Франції шахрайство і злодійство зустрічалися рідше всього. Майнові злочини цілком залежать від розвитку торгівлі і промисловості. Найважливішою причиною злочинності Геррі вважав зниження вимог моралі в суспільстві, протистояти чому лише розвитком інтелекту (навчан ням, освітою) неможливо: для цього необхідно моральна відповідальність у вихованні в площині належного становлення характеру. Більш значний внесок у розвиток кримінальної статистики зробив бельгієць Ламбер Адольф Жак Кетле (1796 – 1874). Він розглядав злочинність як суспільне явище. Людина, вважав Кетле, – це продукт свого фізичного і соціального оточення, свого середовища, своєї індивідуальності. Будьякий злочин готує суспільство, а злочинець є лише його інструментом. Кожне суспільне утворення обов’язково породжує собою значну кількість злочинів того чи іншого типу, які немов виростають з його організації як неминучі наслідки. Кетле писав: “Є один бюджет, витрати в якому здійснюються з жахаючою сталістю, – це бюджет в’яз ниць, галер і ешафотів”1. Цим він хотів сказати, що злочинна реальність у суспільстві формується за вірогідним принципом і визначається кримінально – статистично. Виступаючи 9 липня 1831 року на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі, у своїй доповіді він заявив: “Ми можемо розрахувати заздалегідь, скільки індивідів почервонять руки в крові своїх громадян, скільки чоловік стануть шахраями, скільки стануть отруйниками, майже так, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки чоловік народиться і скільки помре”2. Кетле вивів “схильність до злочину” у залежності від статі, професії, виховання, клімату і навіть пори року. Він підкреслював: злочинність збуджує різка зміна в житті від добробуту до убогості. Зубожілий скрізь повний спокус. За висновком Кетле, для того, щоб здійснити злочин, необхідно три умови: воля вчинити злочин, що залежить від ступеню моральності людини, сприятливі умови для злочину і можливість використати ці умови. Цей вражаючий висновок став закономірним наслідком розвитку демографічної статистики в ХVІІ ст. Однак аж до ХІХ ст. систематичні дані статистики про злочинність були відсутні. Правда, ще в 1788 р. Бентам висловив припущення про те, що в області злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні закономірності. Така статистика, писав він, могла б стати найдосконалішим методом постачання законодавця необхідними даними для його роботи. Ці дані могли б скласти різновид політичного барометра, за допомогою якого можна було б судити про ефективність відповідного законодавства, так само, як рівень смертності говорить про фізичне здоров’я країни, кримінальна статистика свідчить про її моральне здоров’я. Дослідження статистиків в області злочинності проводилися за віком, статтю, національністю, професією й освітою злочинців, за економічними умовами, за порою року. Головний висновок, до якого вони прийшли, полягав у тому, що кількість всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів залишаються приблизно однаковими щороку. Таку саму закономірність було виявлено й у цифрах злочинів, які характеризують стан злочин ності у певних соціальних умовах, у місті чи селі і т.ін. Було виявлено, що складаючись з окремих злочинних актів, утворюється явище, відмінне від складових його частин, тобто злочинність як соціальний феномен, яка існує лише в суспільстві і залежить від умов цього суспільства. Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного окремого злочину? Як цю проблему вирішували наші попередники? Суть полягає в тому, що кожний окремо взятий злочин міг відбутися, а міг і не відбутися, але стосовно сукупності таких випадкових явищ подібний підхід неможливий, тут доводиться констатувати, що “це не тільки могло, але і повинно було відбутися”, отже злочинність в цілому є явищем закономірним для конкретних умов конкретного суспільства. Але якщо злочинність на відміну від окремого злочину є постійною, непохитною, виразною, то її існування породжується також якимись стабільно діючими силами. Визнання злочинності як соціальної закономірності неминуче веде до визнання її обумовленості соціальними явищами, які сприяють чи перешкоджають існуванню злочинності. Цей висновок і зробив Кетле. “Суспільство, – писав він, – містить у собі зародок усіх злочинів, що мають скоїтися, тому в ньому містяться умови, що сприяють їх розвитку; воно, так би мовити, готує злочин, а злочинець є лише знаряддям. Усякий соціальний стан припускає, відому кількість і відомий порядок злочинців, що є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може здатися безрадісним, проте є дуже втішним, якщо подивитися на нього ближче. Воно вказує на можливість удосконалення людей за допомогою зміни установ, звичок, стану освіченості, загалом усього, що має вплив на їх побут”. 1 Отже, вперше, у кримінології було поставлено наголос на важливість соціальних умов, продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна незалежність від волі і свідомості окремих людей, її похідний характер від умов соціального середо вища. Саме в цей період французький кримінолог Лакассань вивів знамениту формулу: “Кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує”.2 Ця фраза була сказана ним у 1885 році на I Міжнародному конгресі антропологів у Римі. Позиція соціального детермінізму в кримінології спричиняє надзвичайно важливі висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінюючи соціальних умов, що породжують злочини, марно було б намагатися радикально вплинути на злочинність. Якщо підставою злочинності є об’єктивні (тобто не залежні від волі людей) чинники, то злочинність відтепер перестає здаватися лише плодом егоїстичних спрямувань деяких людей. Таке уявлення про злочинність виникає стихійно і є надзвичайно стійким. Насправді, здається очевидним, що злочини вчиняють ті, хто хоче їх скоїти (вільна воля). Бажання скоїти злочин притаманне егоїстичним, морально зіпсованим і невихованим особам. Досить умовити цих людей (чи залякати їх) і злочини зменшаться, злочинність зникне. Якщо ж не все в поведінці людей залежить від їх намірів, бажань (їхньої волі), якщо їх вчинками рухають не об’єктивні чинники, тоді ані жорстокі покарання, ані найдосконаліше кримінальне законодавство, ані найідеальніша машина юстиції самі по собі радикально вплинути на злочинність не в змозі. Ідея про причинність у сфері людських дій, яка виникла, ніколи не буде викреслена із сукупності наук, що вивчають поведінку людей. Проте, концепцію Кетле обмежувало механічне розуміння соціального детермінізму. Для соціального життя він намагався вивести закони, аналогічні принципам механіки (дія дорівнює протидії, рівновага – заснована властивість суспільства, вона може бути стійкою і не стійкою, і т.п.). Ці закони єдині для всіх епох і всіх народів. М. Манхейм був правий, коли писав, що “кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, що відповідають його культурним, моральним, соціальним, релігійним і економічним умовам”.1 Відразу, декількома сторінками пізніше, він додає, що злочинність – це “глибоко закореніла хвороба нашого суспільства”.2 Це доповнення дуже примітне. Відразу виникає запитання: чи можливо вилікувати такий організм? Іншими словами, чи є злочинність хворобою, чи невід’ємною частиною соціального ладу? Відповісти на це запитання в рамках механічного детермінізму неможливо. Початок XX ст. приніс із собою значний ріст злочинності. Вона набула нових відмінних рис (агресивні руйнівні дії, зростання ролі наркотиків у злочинності, поширення злочин ності “білих комірців” (бізнесменів, директорів корпорацій і т.ін.), Вагомого впливу зазнав стан злочинної статистики з постійним ростом злочинності серед неповнолітніх. Соціальний детермінізм Кетле, являючись механічним, був не в змозі пояснити цей ріст злочинності, що ставив під сумнів його постулати. 1. У суспільстві, як і в будьякому механізмі, як і в природних процесах, описаних фізикою Ньютона, причинний зв’язок діє в одному напрямку, за схемою причинанаслідок. У соціальній реальності, як виявилося, причина і наслідок постійно міняються місцями, взаємодіють. Низький матеріальний рівень, незабезпеченість дійсно ведуть до росту майнових злочинів, але і зростання матеріального статку сам по собі викликає у відповідних соціальних умовах більш крайні форми злочинності. Так, аналізуючи дані кримінальної статистики за 50 років (1830 – 1880), французький психолог і кримінолог Г.Тард писав: “Але особливо збільшилася жадібність, здається, разом зі збільшенням народного добробуту”.3 2. Суспільство, як і будьякий механізм, засноване на певній, обмеженій кількості правил і принципів, пізнаючи які, люди виявляться здатними поводитися розумно, тобто відповідно до цих пізнаних правил, а тому ріст грамотності, освіченості сам по собі сприяє зниженню злочинності. Однак і цей, постулат, що здавався цілком резонним, себе не виправдав. Епоха торжества буржуазних ідеалів виявилася епохою глибокого розчарування в сфері боротьби зі злочинністю. В обуренні і здивуванні Тард вигукує: “Як! Ріст трудової діяльності і багатства робить природним ріст злочинів і злочинців! А де ж, моральна сила праці, моральна чеснота багатства, про які стільки говорили? Освіта зробила великі успіхи. Де ж благодійна, настільки прославлена дія освіти на вдачі? Як! Ті великі попереджувальні ліки від соціальної хвороби: праця, загальний достаток і освіта – посилено діяли не раз, а потік злочинності, замість того, щоб пересихати, раптом вийшов з берегів”.1 Ці питання, що стали перед кримінологами і які на початку XX ст. сприяли необхідності, дати нове тлумачення соціальних явищ, зокрема злочинності, ввести нові категорії і поняття сучасної духовної культури суспільства, перебороти механічний матеріалізм Кетле, виходячи з положення про те, що немає і не може бути суспільства без культури, що саме наявність духовної культури – принципова риса будьяких форм людського співісну вання, що не досліджуючи її специфічних законів, не можна пояснити жодного соціального явища, з поміж яких і злочинність. Вся справа в тому, яка ця культура. Розкрити специфіку детермінації соціальної поведінки, яка не зводиться ні до механічного матеріалізму, ні до суб’єктивного ідеалізму, прагнули відомі французькі соціологи – вже згадувані нами Габріель Тард (1843 –1904) і Еміль Дюркгейм 2 (1858 – 1917), які і заклали основу кримінальносоціологічної теорії. Тард розробив теорію професійного злочинця і теорію злочинного наслідування. Злочин – це ремесло, професійна дія. Професійний злочинець навчений спеціальним навичкам і прийомам. Він довго вчиться, завойовуючи свою професію. У злочинцяпрофесіонала свій жаргон, стосовно своїх колег він поводиться відповідно до визначеного кодексу поведінки. Могутньою, підсвідомою і таємничою рушійною силою, що лежить в основі всієї діяльності суспільства, включаючи і злочинність, є, на дум ку Тарда, наслідування. Наслідування це соціальна “форма руху, завдяки якій думка передається від одного мозку до іншого”. Чим ближче люди сходяться один з одним, тим більше вони один одного наслідують. Еміль Дюркгейм вважав поведінку, що відхиляється, нормальною. Він заклав основу теорії аномії, відповідно до якої уникнути поведінки, що відхиляється, не можна, оскільки в суспільстві спостерігається величезне розмаїття різних видів поведінки. Нормальною поведінка вважається через надмірний контроль суспільства в якому відсутня злочинність. Якщо повністю усунути злочинність у суспільстві, у ньому не буде прогресу і ніяких соціальних змін. Злочинність логічним чином включено до кола основних умов існування соціальної організації. Якщо в злочинця не буде можливості вчинити протиправну дію, то не зможе виявити себе і геній. Під “аномією” Дюркгейм розумів стан без норм, без законів. У суспільстві, де панують людська солідарність і соціальна єдність, злочинність низька. Коли ж соціальна згур тованість розпадається і підсилюється ізоляція індивідумів (у силу поділу праці, технічного прогресу, старіння принципів і норм, що впорядковують суспільство й ін.), зростає поведінка відхилення. “Отже, – робив висновок він, – злочинність необхідна: вона міцно пов’язана з основними умовами будьякого соціального існування і в силу цього корисна, оскільки ті умови, частиною яких вона є, невіддільні від нормальної еволюції моралі і права.” 1 Ненормальним є надлишкова злочинність або занадто низький її рівень. У першому випадку суспільству загрожує розпад, у другому – застій соціального розвитку. Нормальним є застосування кримінального покарання, що служить для забезпечення центральної соціальної функції – наочної демонстрації значення визнаних соціальних цінностей, служінню меті об’єднання людей у суспільстві навколо цих цінностей. Дюркгейм вважається засновником теорії соціальної дезорга# нізації. Ця теорія робить спробу піднятися від мікрогрупи до більш значних соціальних інститутів – соціальнопсихологічних, соціальнокультурних, соціальноекономічних і політичних протиріч.

23 Поняття особи яка вчинила злочин. Співвідношнення соціального і психологічного в особі злочинця. Поняття особи потерпілого