Макроекономічні індикатори та

Ринкові механізми

 

Змістовий модуль 1. Макроекономіка як наука

 

1.1. Предмет макроекономіки. В економіці безліч понять, поз-начених звичними, але не завжди зрозумілими словами. Було б непо-гано, якби ми могли звільнити економіку від її «жаргонізмів». Але це рівнозначно проханню до лікаря пояснити захворювання простою, зрозумілою нам мовою. Тому для пояснення економічної ситуації фа-хівці повинні навчитися використовувати основні терміни, принципи і взаємозв’язки показників.

Термін «економіка» означає:

1) господарство, сукупність засобів, об’єктів і процесів, вико-ристовуваних людьми для забезпечення життя, задоволення потреб;

2) наука про господарство, способи його ведення людьми, відно-сини між ними в процесі виробництва і обміну продуктами, законо-мірності протікання господарських процесів.

Як зазначалося вище (див. Передмову), економіка поділяється на три рівні:

а) мікроекономіка (мікро від грец. mikros – малий);

б) мезоекономіку (мезо від грец. mesos – середній) – госпо-дарство банків, інвестиційних фондів, страхових компаній;

в) макроекономіку (макро від грец. makros – великий).

Останніми роками межі між мікро-, мезо- та макроекономікою розмиваються. Вважається, що макроекономіка є продовженням мікроекономіки.

Мікроекономіка пов’язана з діяльністю окремих економічних суб’єктів: споживачів, робітників, вкладників капіталу, землевлас-ників, фірм (їх часто називають – «окремі дерева в лісі»).

Макроекономіка вивчає господарство в цілому («ліс» у цілому) – загальний обсяг виробництва в країні, на континенті, у світі; загальний рівень зайнятості, загальний обсяг доходу та витрат, загальний рівень цін. Ця наука дає огляд економіки з «висоти пташиного польоту».

Макроекономіка пояснює гігантські проблеми суспільства: економічне зростання або занепад, безробіття, інфляцію тощо.

Макроекономіка пов’язана з перспективою. Щоб її зрозуміти, подивимося на процес господарювання ніби зверху, побачимо великі потоки сум державних і споживчих витрат, заощаджень та інвестування.

Мета вивченнямакроекономіки – усвідомити процес нескінчен-ного виробництва на національному (європейському або світовому) рів-ні, тобто процес безперервного створення і відтворення багатства.

Макроекономіка пов’язана із сукупністю загальних економічних показників – темпи економічного зростання, валовий продукт, націо-нальний дохід, рівень зайнятості та безробіття, темпи зростання продук-тивності ресурсів, інфляція, ставки відсотка та рефінансування.

Вивчення (аналіз) макроекономіки дає можливість зрозуміти характер функціонування економічної системи.

Макроекономічний аналіз може бути:

· позитивним;

· нормативним.

Позитивний аналіз посідає центральне місце в теорії, припускає пояснення і прогнозування явищ в економіці (вивчає те, що є), а нор-мативний макроаналіз відповідає на запитання: Що і як має бути? Вміння використовувати ці методи аналізу дуже важливе для еконо-містів, менеджерів і політиків.

Позитивна економіка має справу з фактами (вже відібраними і такими, що перейшли на рівень теорії), тому вона вільна від суб’єк-тивних оцінних думок. За допомогою позитивної економіки фор-мують наукові уявлення про економічну поведінку суб’єктів госпо-дарювання, досліджують фактичний стан (наприклад, рівень без-робіття становить 7%).

А нормативна економіка наводить оцінні думки різних людей про те, якою мала бути економічна ситуація, яку конкретну еконо-мічну політику треба рекомендувати, ґрунтуючись на певній еконо-мічній теорії (наприклад, народний депутат пропонує зменшити пода-ток на додану вартість до 15%), які конкретні економічні умови або аспекти бажані або небажані для суспільства. Інакше кажучи, якщо в пропозиції виникають такі слова, як «має» або «виходить» – це нор-мативне твердження. Саме в нормативній економіці розбіжностей найбільше, особливо на рівні обґрунтування економічної політики: якими мають бути наші господарство та суспільство, прожитковий мінімум тощо.

Макроекономічна теорія пройшла декілька етапів свого роз-витку. У цьому процесі зламними були періоди кінця 20-х – початку 30-х років ХХ ст. До цього періоду за наявності періодичних локаль-них криз, економіка капіталізму змогла забезпечити поступальний розвиток господарства за відсутності розвиненої системи державного втручання у виробництво і розподіл. На цьому етапі макроекономічна теорія виконувала переважно теоретичну функцію.

Світова криза 1929-1933 рр. виявила неможливість подальшого функціонування економіки країн без державного втручання. Зросла роль практичної функції макроекономіки. Значення класичної теорії зменшилося, а кейнсіанської макроекономічної школи – збільшилося (її представники виступали за регулювання ринку).

У 60-ті роки ХХ ст. основними конкурентами кейнсіанців стали монетаристи, які відстоювали теорію вільного ринку (свободу конку-ренції). У 80-ті роки активні позиції в макроекономіці завоювала т. зв. економіка пропозиції, що пропонувала скорочення податків як засіб стимулювання підприємницької активності. Повсюдного поширення набули теорії раціональних очікувань, довгострокового економічного зростання та інші.

Спори різних шкіл макроекономіки ведуться переважно навколо ключового питання: Чи допустиме втручання держави у спонтанний (ринковий) перебіг економічних процесів? Якщо допустиме, то якою мірою? Чи має це втручання позитивну дію?

Характерно, що об’єктом вивчення всіх шкіл є три головних економічних проблеми:

1) зайнятість;

2) інфляція;

3) економічна динаміка: зростання або занепад.

Чому саме ці проблеми? Тому, що ідеальна макроекономічна система забезпечує безперервне зростання обсягу продукту при пов-ному використанні ресурсів суспільства (передусім трудових), за ста-більного стану грошової системи. Це стійке економічне зростання відповідно до потреб суспільства та при збереженні рівноваги на товарному, грошовому й інших ринках.

Зрозуміло, що в реальному житті така модель не діє. Економіка зазнає то підйомів, то спадів, виробничі потужності й робоча сила використовуються неповністю, а це призводить до інфляції та безро-біття. Тому менеджери і економісти зобов’язані знати предмет макроекономіки:

1) механізм функціонування всього господарства країни;

2) чинники, що визначають зміни цього механізму у поточному періоді та в довгостроковій перспективі;

3) способи впливу держави на економічні процеси.

На основі знань предмета макроекономіки можна пояснювати істотні взаємозв’язки у суспільному виробництві, абстрагуючись від особливостей функціонування окремих ринків. Пізнаючи предмет макроекономіки, ми зможемо пояснити глибинні причини, що викли-кають зміни у виробництві, підйоми і спади в економіці, вплив інфля-ції на виробництво і зайнятість, дію міжнародних чинників на внут-рішню економічну рівновагу в країні тощо.

 

1.2. Обмеженість ресурсів, вибір і основні проблеми еконо-міки. Все, що ми розглядатимемо в макроекономіці, прямо або побіч-но пов’язане з проблемою економії. Цю проблему створюють два чинники:

а) матеріальні потреби людей, які безмежні або ненаситні;

б) економічні ресурси для задоволення потреб (тобто обмежені засоби для виробництва товарів і послуг).

Матеріальні потреби – це бажання споживачів придбати і вико-ристати товари і послуги, корисні людям: житлові будинки, продукти харчування, одяг та інші предмети першої необхідності, а також пред-мети розкоші (автомобілі, відео-, радіотехніку, діаманти, шуби тощо), послуги перукаря, юриста, лікаря, професора тощо.

Ці потреби повністю задовольнити неможливо, оскільки вини-кають нові: змінюються звичаї та звички, з’являються нові вироби; на наші потреби впливає реклама, стимулювання збуту. Саме задово-лення цих матеріальних потреб є кінцевою метою, задачею еконо-мічної діяльності.

Економічні ресурси для розв’язання цієї задачі обмежені. Економічні ресурси – це природні, людські й створені людиною блага, що використовуються для виробництва товарів і послуг: бу-дівлі, устаткування, машини, транспортні засоби, зв’язок, земля та корисні копалини, праця, здатність до підприємництва. Всі вони поділяються на категорії та види (рис. 1.1).

 

 

 

 

Рис. 1.1. Ресурси (чинники) виробництва

 

Основний капітал – інвестований ресурс, знаряддя праці та інші засоби виробництва у формі машин, устаткування, транспорту, будівель, інструменту, споруд. Процес їх виробництва і накопичення називають інвестуванням.

Інвестиційні товари відрізняються від споживчих. Останні задо-вольняють наші потреби безпосередньо, а засоби виробництва побіч-но забезпечують нас – вони створюють споживчі товари.

Основний капітал варто відрізняти від фінансового, який є гро-шовими коштами для закупівлі машин та інших засобів виробництва. Гроші – не реальний капітал, бо вони самі нічого не виробляють, і тому їх не можна вважати економічним ресурсом.

Праця – розумові та фізичні здібності людей, використовувані у виробництві товарів і послуг.

Підприємницька здатність – талант, заповзятливість, уміння взяти на себе ініціативу, ухвалити основні рішення, прагнення до новацій і ризику заради досягнення кінцевої мети.

Всі економічні ресурси обмежені. Тому обмежений і сам обсяг виробництва товарів і послуг. Суспільство неспроможне створити весь обсяг товарів і послуг, який воно хотіло б одержати. Обмеженість ресурсів означає обмеженість випуску товарів і послуг.

Єдине, що людям залишається, це добиватися якомога більшого задоволення своїх потреб через підвищення ефективності виробниц-тва: більше виробити товарів за можливо менших витрат рідкісних ресурсів, тобто підвищити КПД виробництва. А цієї мети можна досягти лише за повної зайнятості всіх придатних ресурсів і забезпечення повного обсягу виробництва з них. Розв’язання цієї задачі потребує застосування якнайкращих технологій, устаткування, ефек-тивного менеджменту.

Під час розв’язання вказаної задачі постає проблема вибору: Які товари і послуги варто виробляти, а від яких необхідно відмовитися? Найчастіше це вибір між товарами виробничого призначення і спожив-чими товарами: між задоволенням своїх поточних потреб (у їжі, одязі, товарах тривалого користування) і нарощуванням капіталу для майбут-нього розвитку (а отже, і більшим споживанням у майбутньому).

Наприклад, щоб виробити більше посуду і холодильників з металу, виплавленого в Україні у поточному році, потрібно менше створювати зброї, машин і верстатів: з положення А по кривій виробничих можли-востей спуститися в положення В (рис. 1.2).

 

Країна не може жити не маючи наявних засобів виробництва, тобто не може вийти за межі свого потенціалу. Проте цей потенціал може бути збільшено за рахунок зовнішньої тор-гівлі. Іншими словами, міжнародна спеціалізація і зовнішня торгівля діють на макроекономіку так само, як і внутрішнє зростання ресурсів, ство-рення нових технологій виробництва.

Збільшення пропозиції ресурсів і технічний прогрес зміщують криву виробничих можливостей праворуч (рис. 1.3). Це характерно для зроста-ючої економіки, коли відбувається ви-робництво більшої кількості обох груп продуктів.

 

 

1.3. Економічні цілі суспільства, економічні системи. Пра-вильне обґрунтування (вибір) економічної політики має спиратися на економічні принципи, які допомагають передбачати наслідки і слу-гують основою для раціонального господарювання. Головний принцип в економіці – максимум ефекту (обсягу випуску, доходу, прибутку) при мінімумі витрат.

Суспільство проводить політику, ставлячи перед собою такі економічні цілі:

1. Економічне зростання, тобто виробництво більшої кількості й кращої якості товарів і послуг для забезпечення вищого рівня життя.

2. Повна зайнятість – забезпечення роботою всіх, хто бажає і здатний працювати.

3. Економічна ефективність – одержати максимальну віддачу при мінімумі витрат наявних (обмежених) виробничих ресурсів.

4. Стабільний рівень цін – недопущення інфляції або дефляції, тобто різкого підвищення або зниження рівня цін.

5. Економічна свобода в діяльності підприємців, менеджерів, робітників.

6. Справедливий розподіл доходів серед власників ресурсів.

7. Економічна забезпеченість пенсіонерів, непрацездатних, хворих.

8. Торговельний баланс в міжнародних торговельних і фінансо-вих операціях.

Деякі з цих цілей взаємно доповнюють одна одну, інші – проти-лежні. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін. Тому суспільство вимушене обирати пріоритети при розробці еконо-мічної політики.

Етапи підготовки такої політики:

а) визначення цілей і механізмів;

б) визнання можливих наслідків альтернативних програм досяг-нення мети, тобто економічні вигоди і витрати, кінцеві економічні ре-зультати. В економіці дуже часто застосовується порівняння «витрат і вигод»;

в) вивчення минулого досвіду реалізації подібних програм і оцінка їх ефективності.

Кожне суспільство (країна) або співтовариство (Європейський Союз, Азіатська Співдружність), формуючи економічну систему, має відповісти на 5 фундаментальних запитань:

1. Скільки продукції треба виробляти? Яку частину наявних ресурсів потрібно використовувати у виробництві або споживанні?

2. Що варто виробляти? Який набір товарів і послуг якнайпов-ніше задовольнить матеріальні потреби суспільства?

3. Як цю продукцію необхідно виробляти: в який спосіб органі-зувати виробництво, які фірми мають цим займатися, яку застосову-вати технологію?

4. Хто має одержати цю продукцію? Як вона буде розподілятися між споживачами?

5. Чи спроможна система адаптуватися: коригуватися, перебу-довуватися у зв’язку зі зміною споживчого попиту, технології вироб-ництва?

Усі країни світу, співтовариства розрізняються за двома ознаками:

1) формою власності на засоби виробництва;

2) способом управління економічною діяльністю.

Опис полярних економічних систем наведений у табл. 1.1.

Насправді економічна політика формується на змішаних моделях: між чистим капіталізмом і командною економікою. Зараз у світі підви-щилась роль держав, діють великі корпорації, зміцніли профспілки.

Таблиця 1.1

Економічні системи (моделі)

Чистий капіталізм	Командна економіка
1. Приватна власність на ресурси	1. Суспільна власність майже на всі мате-ріальні ресурси
2. Для координації економічної діяль-ності та управління нею використо-вується система ринків і цін	2. Держава розподіляє між галузями всі засоби виробництва на основі довготри-валих пріоритетів (5-річних планів) і ста-більних державних цін
3. Поведінка кожного індивіда ринку мотивується його особистими, егоїс-тичними інтересами	3. Робітники закріплені за професіями і регіонами, міграція обмежена
4. Кожна економічна одиниця прагне максимізувати свій дохід на основі індивідуального ухвалення рішень, в умовах гласності	4. Колективне ухвалення економічних рі-шень за допомогою централізованого еко-номічного планування
5. Товари і послуги виробляються, а ре-сурси пропонуються в умовах конку-ренції, де багато самостійних продавців і покупців	5. Підприємства є власністю держави, здійс-нюють виробництво і реалізують продукти на основі державних планів і директив

 

Закінчення табл. 1.1
6. Результати: а) економічна влада розпорошена; б) ефективніше використовуються ре-сурси, стабільне виробництво, зайня-тість вище, відбувається швидке еконо-мічне зростання; в) немає необхідності в широкому державному плануванні й втручанні в підприємницьку діяльність	6. Результати: а) економічна влада (над ресурсами) централізована; б) ресурси не скрізь використовуються ефективно, великі їх втрати, повільне зростання виробництва; в) оплата праці слабодиференційована, особистий інтерес недостатньо мотиво-ваний, працівники мало зацікавлені в інноваціях; г) ціни хоч і стабільні, але часто не від-повідають реальним витратам на виробництво

Немає однозначного або загальновизнаного розв’язання проб-леми економії в умовах обмеженості ресурсів, кожна країна йде своїм шляхом. Спеціалізація і передова технологія, засновані на широкому використанні інформації, знань та засобів виробництва – риси, влас-тиві всім сучасним економічним системам.

Кругообіг доходу дає загальне уявлення про функціонування ринкової (капіталістичної) системи. Ця модель фіксує ринки ресурсів і продуктів, показує найважливіші потоки «доходи-витрати», «ресур-си-товари», створюючи цілісну систему ринкової економіки.

 

1.4. Кругообіг у закритій приватній економіці. В основу макроекономічного аналізу покладено модель кругових потоків (кругообігу ресурсів, продуктів і доходів). Залежно від того, скільки і які суб’єкти макроекономіки охоплює механізм, розрізняють просту та ускладнену моделі закритої приватної економіки, закриту модель з участю держави та відкриту модель кругообігу ресурсів, продуктів і доходів. Наповненість кругових потоків залежить від основних мак-роекономічних суб’єктів та їх ділової (економічної) активності. Всі види економічної діяльності розподіляються, починаючи з 1995 р., за системою КВЕД (Класифікатор видів економічної діяльності).

Як зазначалось у підрозділі 1.1, макроекономіка має справу з агрегованими секторами суб’єктів господарювання. Основні суб’єкти макроекономічного кругообігу зведені у чотири сектори:

1) домогосподарств;

2) підприємницький;

3) державний;

4) «закордоння».

1. Сектор домогосподарств представлений усіма приватними господарствами країни, діяльність яких спрямована на задоволення їх власних потреб. Цьому сектору властиві такі основні види ділової активності:

· пропонування факторів виробництва на ринку ресурсів;

· отримання доходу від реалізації факторів виробництва;

· пред’явлення попиту на ринку благ і споживання частини отриманого доходу;

· заощадження частини отриманого доходу.

2. Підприємницький сектор – це сукупність усіх підприємств (фірм), корпорацій та підприємців, зареєстрованих у межах країни, діяльність яких спрямована на отримання прибутку. Підприєм-ницькому сектору властиві такі види ділової активності:

а) пред’явлення попиту на ринку ресурсів;

б) пропонування продукції та послуг своєї діяльності на ринку благ;

в) отримання доходу від реалізації вироблених благ;

г) інвестування.

3. Державний сектор економіки представлений усіма держав-ними інститутами (організаціями та установами), метою яких є задо-волення суспільних благ. Йому притаманні такі види ділової актив-ності:

· виробництво суспільних благ, що надаються для споживання безоплатно (чисті) або на платній основі (змішані);

· пред’явлення на ринку ресурсів попиту на фактори виробни-цтва для створення суспільних благ;

· первинне пропонування грошей;

· стягнення податків з економічних суб’єктів;

· інвестування.

Метою економічної діяльності держави є задоволення потреб у суспільних благах, зростання суспільної продуктивності праці та зни-ження трансакційних витрат домогосподарств.

5. Сектор «закордоння» (інший світ) представляє всіх економіч-них суб’єктів, які перебувають за межами певної країни, в тому числі зарубіжні державні інститути. Вплив зарубіжжя на вітчизняну еконо-міку здійснюється за допомогою таких видів ділової активності: обмін ресурсами, товарами і послугами, національними валютами.

Макроекономічні суб’єкти ухвалюють господарські рішення залежно від економічної ситуації:

· на основі своїх переваг;

· під впливом кон’юнктури;

· у відповідь на дію інших макроекономічних суб’єктів.

Проста модель кругообігу ресурсів, товарів, послуг і доходів у закритій економіці виходить із взаємовідносин двох основних при-ватних агрегованих суб’єктів: 1) сектору домогосподарств та 2) під-приємницького. Ускладнена модель кругообігу у закритій приватній економіці, крім двох названих вище суб’єктів, передбачає наявність по-середників.

Закрита економіка за участю держави передбачає доповнення її ще одним суб’єктом – державним сектором.

Відкрита економіка, крім названих вище, має сектор «закор-доння».

Для розуміння механізмів дії означених моделей розглянемо поняття «потік» і «круговий потік».

Потік – безперервний економічний процес, що вимірюється у грошових одиницях за певний період (наприклад, млрд грн за рік).

Круговий потік складається з двох частин: 1) потік ресурсів і послуг, які домогосподарства надають підприємницькому сектору та 2) потік благ (продуктів і послуг), які підприємницький сектор пропо-нує сектору домогосподарств. Цей потік урівноважений відповідним потоком грошових платежів, які виступають платою за продані або надані у користування ресурси, продукти й послуги.

Таким чином, проста модель кругообігу описує потік ресурсів, товарів і послуг, якими обмінюються домогосподарства і фірми, урів-новажений з потоком грошових платежів, що обслуговує обмін між цими двома суб’єктами (рис. 1.4).

Передумовами такої моделі є:

1) лише два економічних агенти – домогосподарства і підприєм-ства (фірми);

2) відсутнє державне втручання в економіку;

3) господарство держави не пов’язане з іншим світом;

4) економіка є замкнутою системою;

5) доходи домогосподарств являють собою витрати підпри-ємств, а доходи підприємств є витратами домогосподарств;

6) сума доходів обох економічних суб’єктів дорівнює сумі їх витрат.

 

 

Рис. 1.4. Проста модель кругових потоків у закритій приватній економіці

 

 

На рис. 1.4 враховані:

1) пропозиція домогосподарствами ресурсів на ринку;

2) купівля підприємницьким сектором ресурсів, запропонова-них домогосподарствами;

3) пропозиція підприємницьким сектором вироблених ними то-варів і послуг (економічних благ);

4) купівля домогосподарствами вироблених і запропонованих підприємницьким сектором економічних благ;

5) витрати підприємницького сектору на придбання ресурсів;

6) отримання доходів від продажу ресурсів. Ці доходи для окремих домогосподарств набувають форми заробітної плати, ренти, відсотка, прибутку, а для сектору домогосподарств у цілому – форми національного доходу;

7) використання доходів сектору домогосподарств на витрати для придбання економічних благ, вироблених і запропонованих під-приємницьким сектором. У сукупності ці витрати набувають форми витрат на чистий національний продукт;

8) перетворення витрат домогосподарств для придбання благ у форму доходів для підприємницького сектору, з яких вони знову купують ресурси.

Рух товарів і ресурсів на рис. 1.4 позначений суцільною лінією, а рух платежів (витрат і доходів) – пунктирною. Ці два потоки одно-часно рухаються у протилежних напрямках.

Отже, обсяг продажу підприємницького сектору у грошовому виразі дорівнює сумарній величині доходів домогосподарств, тобто для закритої приватної економіки загальна величина обсягу націо-нального виробництва у грошовому виразі дорівнює сумарній вели-чині доходів домогосподарств (національному доходу).

Звичайно, така збалансованість обсягів виробництва і доходу на макрорівні можлива лише за умови, що всі доходи витрачаються. І тому ця модель властива простому відтворенню національного обсягу виробництва.

Традиційно частина доходу, яку отримують економічні суб’єк-ти, заощаджується. Тому наступна модель кругообігу враховує такі явища, як заощадження та інвестиції; фінансові ринки (рис. 1.5). Для спрощеного сприйняття на цьому рисунку не зображено рух ресурсів, вироблених товарів і послуг, а показано лише рух грошових потоків, спрямованих у зворотному напрямку до речових потоків.

У сучасних ринкових економічних системах обсяг щорічних витрат домогосподарств, як правило, менший (близько 75%) від обся-гів їхніх доходів за цей період. Та частина доходу домогосподарств, яка не йде на придбання споживчих товарів і послуг, а також на сплату податків, називається заощадженнями (S).

 

 

Рис. 1.5. Ускладнена модель грошового кругообігу в

приватній закритій економіці

 

Найпоширеніші форми заощаджень для домогосподарств:

· готівка;

· вклади на рахунки в банк;

· придбання цінних паперів.

Аналіз співвідношення сум доходів і витрат підприємницького сектору вказує на те, що вони різняться: підприємства щорічно витра-чають більше за отриманий виторг від реалізації. Пояснюється така поведінка підприємців тим, що для свого розвитку та розширення виробництва вони мають здійснювати інвестиції.

Інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу в різні сфери та галузі економіки як усередині країни, так і за її межами з метою отримання прибутку. Інвестиції набувають різних форм, залежно від критерію, покладеного в основу їхньої класифікації. За сферою засто-сування розрізняють інвестиції:

· в основний капітал (капіталовкладення);

· запаси товарно-матеріальних цінностей;

· житлове будівництво;

· «людський капітал» – витрати на поліпшення освіти праців-ників, їх оздоровлення, покращення мобільності, що сприяє зростан-ню продуктивності праці.

Для підприємств найпоширенішими видами вкладень є інвести-ції в основний капітал та у виробничі запаси сировини, напівфабри-катів, палива тощо.

Важливо з’ясувати, що за рахунок амортизаційного фонду від-бувається відновлення зношеного капіталу, а нові інвестиційні вкла-дення розширюють і технологічно оновлюють виробництво.

У цій моделі немає часового лага між зношенням основного капіталу та його відновленням, тому амортизаційні відрахування не розглядаються як джерело заощадження.

Введення в модель кругообігу заощаджень та інвестицій дає можливість виявити два способи руху грошових коштів від домогос-подарств до ринку благ:

1) через прямі витрати на придбання споживчих благ безпосе-редньо на ринку товарів і послуг;

2) через фінансовий ринок.

Як відомо, значні за обсягом заощадження здійснюють домо-господарства, а більшість інвестицій – підприємці, компанії та фірми. Перетворення заощаджень на інвестиції відбувається двома шляхами:

а) прямого фінансування – кошти рухаються безпосередньо від власника заощаджень до позичальника;

б) опосередкованого фінансування: рух заощаджень домогоспо-дарств і підприємств здійснюється до підприємницького сектору че-рез фінансових посередників в особі банків, страхових компаній, інвестиційних та інших фондів.

Пряме фінансування здійснюється за допомогою придбання:

· звичайних (простих) акцій домогосподарствами та іншими підприємствами, які дають довгострокове право на частку власності та прибутку фірми, що є емітентом цих акцій;

· облігацій – прямої позики підприємства заощаджень домо-господарств або інших підприємств.

Як видно на рис. 1.5, тимчасово вільні грошові кошти (заоща-дження) домогосподарств і підприємців, здійснюючи рух через фінан-сові ринки, дають змогу використати неспожиті гроші одних суб’єктів іншими. Але не всі заощадження надходять на фінансові ринки, тому за своїм змістом вони є вилученнями із потоку «доходи-витрати». Ці вилу-чення порушують баланс доходів і витрат. Щоб відновити порушену рівновагу, треба ці вилучення компенсувати ін’єкціями. Це перет-ворення і забезпечує механізм дії фінансових ринків. За умови, що заощадження (S) дорівнюють інвестиціям (І), кругообіг не буде пору-шений, матиме місце розширене відтворення обсягу національного виробництва.

На рис. 1.4-1.5 зображені спрощені моделі кругообігу закритої приватної економіки. В умовах командної економічної системи діє модель кругообігу закритої економіки за участю держави: рис. 1.5 буде доповнений взаємодією із ще одним макроекономічним суб’єктом.

 

1.5. Модель кругообігу закритої економіки за участю дер-жави. Державний сектор пов’язаний з приватним (секторами домо-господарств і підприємницьким) через систему оподаткування, дер-жавні закупівлі, позики.

Як показано на рис. 1.6, держава взаємодіє з приватною еконо-мікою трьома способами:

1) через чисті податки (Т_Ч), які визначаються як різниця між по-датковими надходженнями до державного бюджету і трансфертними платежами з Державного бюджету. Цей потік показує рух грошових потоків до державного сектору;

2) через державні закупівлі (G) – рух грошових потоків від держави до ринку благ;

3) через державні позики, потреба в яких виникає тоді, коли має місце дефіцит Державного бюджету: обсяг державних закупівель пе-ревищує обсяг чистих податків. Ці позики держава здійснює на фінан-сових ринках методом продажу державних цінних паперів (згодом вона їх викуповує).

Діяльність держави в економічному секторі суспільства здійс-нюється за допомогою таких складових:

· державні закупівлі (G);

· трансфертні платежі (t).

Урядові трансферти (від лат. transferre – переводити, пере-носити) є схемою перерозподілу: виплати бюджетних коштів насе-ленню та підприємцям і тому не входить у вартість нового валового продукту або доходу.

Державні закупівлі передбачають:

· платежі з Державного бюджету за придбані ресурси, товари та послуги;

· заробітну плату всіх державних службовців.

Якщо в економіці складається ситуація, за якої чисті податкові надходження перевищують урядові витрати, тобто має місце про-фіцит бюджету, то цей надлишок використовують для погашення на-громадженого державного боргу за попередні періоди. За цих умов уряд постачає грошові засоби на фінансові ринки, викуповуючи та використовуючи свої боргові зобов’язання. Тоді потік грошей на рис. 1.6 буде спрямовано у зворотному напрямі – від державного сектору до фінансового ринку.

У цій моделі вилученнями є заощадження (S) та чисті податки (Т_Ч), а ін’єкціями – інвестиції та державні витрати (І + G). Якщо S + Т_Ч = І + G, тобто сума інвестицій та державних витрат урівноважені з сумою заощаджень і чистих податків, то система не порушує кругового потоку ресурсів, продуктів та доходів.

Розглянуті вище різні за ступенем складності моделі кругообігу закритої економіки сьогодні майже не використовуються, тому що переважна більшість країн світу досить тісно пов’язана з іншим світом. Механізм впливу іншого світу – сектору «закордоння» – на модель національного кругообороту розглянемо у підрозділі 1.6.

 

1.6. Кругообіг у відкритій економіці. Зв’язок національних суб’єктів з іншим світом у відкритій економічній системі здійсню-ється шляхом експорту (вивезення) та імпорту (ввезення) товарів і послуг, а також за допомогою світових фінансових ринків (купівля-продаж іноземних валют та іноземних цінних паперів). Як і в попе-редніх, у моделі на рис. 1.7 зображено рух тільки грошових потоків. Платежі за імпорт спрямовані закордоння, а платежі за експорт – все-редину національної економіки, тобто на ринок продуктів і послуг.

Ще одним потоком на цій схемі є рух фінансових капіталів у формі позик і кредитів – купівлі-продажу реальних і фінансових активів.

 

 

Рис. 1.6. Модель кругообігу закритої економіки за

участю держави (грошові потоки)

 

У сучасному світі міжнародні фінансові операції зумовлюють прямий (всередину країни) та зворотний (закордоння) рух платежів. Усередину країни грошові потоки спрямовуються за умови, коли інші країни купують у неї активи, або надають їй позики – відбувається збільшення капіталу.

Якщо ж грошові потоки спрямовуються закордоння, то має місце зворотний описаному вище процес: країна купує активи у суб’єктів інших країн світу, або надає їм позику, у підсумку відбувається вилу-чення капіталу з країни. Якщо приплив капіталу перевищує його від-тік, спостерігається чисте збільшення національного капіталу.

Якщо витрати на імпортні операції не покриваються надхо-дженнями від експортних операцій, то різниця має бути покрита (сплачена) або шляхом позики у зарубіжного фінансового посеред-ника, або внаслідок продажу реальних чи фінансових активів підпри-ємств (підприємців).

Зі сказаного вище виходить:

1) країна має проводити політику чистого експорту (переви-щення експорту над імпортом), якщо спостерігається чистий відтік капіталу;

2) країна може проводити політику чистого імпорту, якщо має місце чистий приплив капіталу.

У відкритій моделі кругових потоків «вилучення» з потоку «до-ходи-витрати» дорівнюють сумі заощаджень (S), чистих податків (Т_Ч) і витрат і покриття імпорту (Z):

«Ін’єкції», в свою чергу, складаються: з інвестицій (І), держав-них закупівель (G), експорту (Е):

Ін’єкції = I + G + E.

Сума всіх «ін’єкцій» з додаванням витрат на споживання завжди дорівнює обсягу національного виробництва у грошовому еквіваленті:

(1.1)

 

де ВВП – обсяг національного виробництва;

С – обсяг споживання домогосподарств;

І – інвестиції;

G – державні закупівлі;

(E – Z) – чистий експорт.

 

Обсяг національного виробництва можна виразити і в інший спосіб:

 

(1.2)

 

де Т_Ч – чисті податки;

S – заощадження.

 

Рис. 1.7. Модель кругообігу відкритої економіки

 

Прирівнявши праві частини рівнянь (1.1) і (1.2), матимемо:

 

(1.3)

 

Зробивши перетворення цього рівняння отримаємо нове:

 

(1.4)

 

Це рівняння дає можливість зазначити, що у відкритій економіці «вилучення» та «ін’єкції», утворені діями в різних секторах економіки, не обов’язково мають бути врівноважені (не обов’язково, щоб I = S, Т_Ч = G, Е = Z); але важливо, щоб I + G + E = S + Т_Ч + Z.

Покажемо роль фінансових ринків для економіки на прикладі рівняння (1.4) у зміненому виді:

 

(1.5)

 

Ліва частина рівняння (1.5) відтворює способи використання коштів, які надійшли із фінансових ринків. Права частина цього рівняння відбиває величину внутрішніх фінансових ресурсів –заощаджень (S) і припливу капіталу .

Реальний і грошовий потоки здійснюються стабільно за умов, якщо:

а) сукупні витрати сектору домашніх господарств (С), підприємницького (І), державного (G) та сектору «закордоння» (NE) дорівнюють сукупному