XI. Застосування норм процесуального права

1. З аналізу статей 26, 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вбачається, що документами, які підтверджують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути ордер та/або договір про надання правової допомоги між адвокатом та його клієнтом. У будь-якому іншому випадку фізична особа, яка надає правову допомогу іншій фізичній особі, не може вважатись адвокатом.

З матеріалів справи встановлено, що представник відповідача представляв інтереси відповідача як фізична особа, яка діє на підставі довіреності в розумінні ч. 1 ст. 42 ЦПК України. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо статусу представника як адвоката відповідача.

Ураховуючи викладене, у суду не було передбачених законом підстав для постановлення окремих ухвал стосовно представника відповідача на підставі Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-1508св15).

2. Нормами розділу VII ЦПК України, Законом України «Про судовий збір» не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

3. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв’язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов’язок передати гуртожиток, а на міську раду – прийняти його.

Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1
ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).

4. Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Позовні вимоги зводяться фактично до оскарження неправомірних дій селищної ради як суб’єкта владних повноважень, а саме відмови у погодженні технічної документації на земельні ділянки, та зобов’язання погодити вказану документацію.

З урахуванням суті спору та п. 7 ч. 1 ст. 3, ст. 17 КАС України вирішення спору, що виник між сторонами, належить до адміністративної юрисдикції, а тому зазначена справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-4343св15).

5. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об’єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об’єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений суб’єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).

6. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб’єкта владних повноважень – прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов’язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

7. Статтею 12 ГПК України встановлена підвідомчість господарським судам справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори – кредитний договір, за яким фізична особа отримала кредитні кошти, та іпотечний договір, згідно з умовами якого товариство з додатковою відповідальністю передало в іпотеку банку нежитлові приміщення.

При цьому первісний позов про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки пред’явлено банком, який є юридичною особою, до юридичної особи – іпотекодавця, а зустрічний позов про визнання такими, що припинились, правовідносин за іпотечним договором також пред’явлено іпотекодавцем – юридичною особою до банку – юридичної особи, разом з тим ані банк, ані іпотекодавець позовні вимоги до фізичної особи – боржника не пред’являли.

Отже, такий позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-23107св15).

8. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).

У зв’язку з цим суд не наділений повноваженнями розглядати вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні
у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання розглядаються господарським судом.

Разом з тим вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди господарським судом не вирішувалися і не могли бути вирішені відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).

9. Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).

Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

10. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов’язки за іпотечним договором.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).

11. Частиною 4 ст. 25 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Згідно зі ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

З урахуванням того, що відповідачка померла, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Зазначений висновок є неправильним, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Проте позов до суду пред’явлено до вже померлої особи, а положення
ст. 37 ЦПК України стосуються випадків, коли необхідність вирішення питання процесуального правонаступництва виникає після пред’явлення позову.

Тобто, закриваючи провадження у справі, суд неправильно зазначив підставу для його закриття.

Оскільки чинним законодавством України не передбачено судового вирішення спору з особою, яка на час звернення до суду померла та правоздатність якої відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України припинено, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 340, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року у справі № 6-20987св15).

12. За змістом ст. 175 ЦПК України мирова угода – це укладена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка затверджується судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з’ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її затвердження. При цьому мирова угода повинна стосуватись предмета позову.

Суди не врахували, що позивачем заявлені вимоги про повернення позики, тоді як вимоги про визнання права власності на нерухоме майно не заявлялися, тому мирова угода могла стосуватися лише грошових коштів. Умови мирової угоди мають безпосередньо стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов’язані зі спірними правовідносинами.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-30290св15, ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10418 св15).

13. За змістом ч. 4 ст. 61 ЦПК України тільки вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, обов’язковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Інші прийняті в рамках кримінальної справи постанови (постанова про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією) оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України, тобто у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-23295св15).

14. У ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Подання особою заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом II ЦПК України, перериває позовну давність.

(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-18668св15).

15. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов’язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212–214, 315 ЦПК України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов’язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов’язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Крім того, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, суд першої інстанції у порядку, передбаченому ст. 32 ЦПК України, не з’ясував питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Так, із тристороннього меморандуму вбачається, що його стороною також є Благодійна організація, яка, як випливає зі змісту договору, мала певні зобов’язання за вимогами позивачки, проте як співвідповідач залучена не була, а статус третьої особи і статус відповідача у цивільному процесі є різними за своїми процесуальними правами, обов’язками та наслідками їх здійснення.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).

16. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що виділ у натурі частки із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК України і поділ майна на підставі ст. 367 ЦК України є різними способами захисту права власності.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-11808св15).

17. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши норми ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, дійшов правильного висновку про те, що позивачка, будучи належним чином повідомленою, повторно не з’явилась до суду, що є підставою для залишення її позовної заяви без розгляду.

При цьому причини повторної неявки процесуального правового значення не мають, оскільки це положення закону (ч. 3 ст. 169 ЦПК України) спрямоване на дотримання розумних строків розгляду справи і недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які з’являються до суду, а позивачка і не з’являється в судове засідання, і не використовує положення про процесуальне представництво в суді.

(Ухвала ВССУ від 31 серпня 2015 року в справі № 6-24063ск15).

18. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Виходячи з ч. 3 ст. 89 ЦПК України, у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Стягуючи з позивачки на користь відповідача судові витрати, суди не врахували, що стягнення таких витрат можливе лише внаслідок необґрунтованих дій позивача.

При цьому ст. 11 ЦПК України визначено, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а положенням ст. 207 ЦПК України визначено право позивача на подання заяви про залишення позову без розгляду, тому такі його дії не можуть розцінюватися як необґрунтовані, що дають підстави для стягнення з позивача судових витрат.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-5090св15).

19. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Висновок судів про те, що є підстави для зупинення провадження у цій справі, помилковий, оскільки тісного, прямого матеріально-правового зв’язку цієї справи з кримінальним провадженням по обвинуваченню осіб у вчиненні злочинів, передбачених статтями 191, 366 КК України, немає, тому що у справі, яка розглядається, заявлені вимоги про визнання правочину нікчемним з підстав недотримання вимог щодо письмової форми договору.

Дійсність чи недійсність (нікчемність) правочину визначається виключно нормами цивільного законодавства, але не вироком суду.

Таким чином, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними, суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні правовідносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-21267св15).

20. Статтею 402 ЦПК України визначено порядок відновлення втраченого судового провадження (розділ IX ЦПК України). Отже, для апеляційного перегляду ухваленого у справі рішення по суті спору відновлення втраченого судового провадження є обов’язковим.

Відновлення втраченого судового провадження здійснюється місцевим судом незалежно від того, на якій стадії розгляду (в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій) вона перебувала. Якщо необхідно здійснити апеляційний або касаційний розгляд справи, її матеріали після такого відновлення передаються місцевим судом відповідно до суду апеляційної або касаційної інстанції.

Якщо місцевий суд знаходиться на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції, то відновлення втраченої справи здійснюється судом відповідно до територіальної підсудності судових справ, визначеної згідно зі ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» або статтями 1, 3 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції».

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-13992св15).

21. Відповідно до ст. 125 Конституції України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Питання притягнення судді до відповідальності врегульоване законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду юстиції».

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених під час розгляду конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (статті 126, 129 Конституції України).

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-28768св15).

22. Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК України рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Непритягнення до участі у справі власника спірної земельної ділянки, про що на час розгляду справи достовірно знав відповідач, не є нововиявленою обставиною в розумінні ст. 361 ЦПК України, проте може бути підставою для оскарження судового рішення в порядку, передбаченому главою 1 розділу V ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-8742св15).