Відносини адміністративних послуг, або «сервісні» відносини.

Вони виникають у зв’язку зі зверненнями фізичних, юридичних або інших колективних осіб до носія владних повноважень з питань реалізації суб’єктом звернення своїх прав, свобод та законних інтересів шляхом прийняття владного рішення. В українському адміністративному праві вони отримали назву «реординаційні відносини».

Адміністративна послуга — результат здійснення владних повноважень уповноваженим суб’єктом, що відповідно до закону забезпечує юридичне оформлення умов реалізації фізичними, юридичними або іншими колективними особами прав, свобод і законних інтересів за їх заявою (видача дозволів (ліцензій),сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо).

У чинному законодавстві нині можна виділити такі групи адміністративних послуг за їх предметом:

1) видача дозволів (наприклад: на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров’я; атестація підприємств, робочих місць; сертифікація товарів, робіт і послуг);

2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів цивільного стану, суб’єктів підприємницької діяльності, автомототранспортних засобів), у тому числі легалізація суб’єктів (приміром, легалізація об’єднань громадян);

3) легалізація актів (консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);

4) соціальні адміністративні послуги — визнання певного статусу, прав особи (наприклад: призначення пенсій, субсидій).

Відносини відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність. Такі відносини виникають у зв’язку знаявністю публічно-правового спору щодо правомірного використаннявладних повноважень публічною адміністрацією.У таких випадках порушується адміністративна справа (справаадміністративної юрисдикції), де відповідачем виступає суб’єктвладних повноважень.

Справи адміністративної юрисдикції розглядаються за нормами адміністративного судочинства, які встановлені Кодексом адміністративного судочинства України (від 6 липня 2005 р.). Відповідно до нього справа адміністративної юрисдикції (або адміністративна справа) — це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування,їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт,який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства,в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Порушуються такі справи за адміністративним позовом. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень.

Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень лише такого змісту:

• про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян;

• про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;

• про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;

• про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

• в інших випадках, передбачених законом.

Відносини відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил. У разі порушення зумовлених адміністративно-правовими нормами порядку і правил виникаютьвідносини відповідальності, розвиток яких завершується застосуванням до винних таких заходів:

• накладення адміністративних стягнень на фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень;

• накладення дисциплінарних стягнень на фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень (ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення);

• застосування до фізичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень заходів впливу, що не визначаються законодавцем як адмiнiстративнi стягнення (ст. 241 Кодексу України про адміністративні правопорушення);

• накладення на юридичних осіб за порушення адміністративно-правових установлень стягнень, які не визначаються законодавцем як адмiнiстративнi стягнення (притягнення до вiдповiдальностi в адміністративному порядку);

• застосування до юридичних осіб за порушення адміністративно-правових установлень заходів адміністративного впливу, що не визначаються законодавцем як стягнення.

Таким чином, предмет адміністративного права становлять

відносини, які виникають унаслідок владної виконавчо-розпорядчої діяльності публічної адміністрації щодо виконання адміністративних зобов’язань (відносини адміністративних зобов’язань).

Він є складним, поліструктурним утворенням. Відповідно до цього і саме адміністративне право є правом поліструктурним.

Відносини, які виникають у разі вчинення адміністративних правопорушень (адміністративних проступків), є складовою відносин відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення публічною адміністрацією порядку і правил.(2;16-18).

 

ПИТАННЯ № 34 «ВЛАДНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ»

Адміністративна-правовий метод — це сукупність прийомів впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, за допомогою яких встановлюється юридичне владне і юридичне підвладне становище сторін у правовідносинах.

Відносини, що виникають під впливом адміністративно-правового методу регулювання, характеризуються, як правило, нерівністю сторін і мають назву «владовідносини», або «відносини влади і підпорядкування».

Ця теза потребує деяких уточнень. У юридичному розумінні зміст формули «влада — підпорядкування» означає, що одна сторона управлінських відносин юридичне владна, а друга — юридичне підвладна. Таким чином, владовідносини не передбачають (і не виключають) організаційної підпорядкованості між суб'єктами. Вони можуть бути абсолютно незалежними один від одного. Однак рішення одного з них є обов'язковими для виконання другим, тобто усі питання, що виникають між ними, розв'язуються на засадах одностороннього волевиявлення суб'єкта, воля якого є похідною від волі держави.

Прикладом таких правовідносин можуть бути відносини між податковою адміністрацією та будь-якими іншими суб'єктами адміністративного права, що мають сплачувати податки.

Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, що містить адміністративно-правовий метод регулювання, вказує на те, що їх зміст складається з трьох компонентів: приписів, заборон, дозволів.

Приписи — покладення прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії за умов, передбачених нормою.

Заборони — фактично це також приписи, але іншого характеру, а саме: покладення прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій за умов, передбачених правовою нормою.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити за умов, передбачених нормою, ті чи інші дії або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням.

Приписи, заборони і дозволи використовуються для регулювання суспільних відносин не тільки адміністративним і цивільним правом, а й іншими правовими галузями. Вони різняться між собою лише ступенем або питомою вагою практичного використання того чи іншого регулятивного прийому. Дослідження цього питання свідчить, що одним галузям найбільш притаманні риси, властиві цивільно-правовому методу, іншим — адміністративно-правовому.

Норми адміністративного права справляють регулюючий вплив не тільки за допомогою приписів. Нерідко вони використовують заборони і дозволи. У результаті застосування дозвільних засобів виникають, хоч і ненадовго, управлінські відносини, в яких сторони рівні, тобто відносини, характерні для цивільно-правового методу регулювання.

На основі адміністративно-правових норм можуть виникати договірні зв'язки між суб'єктами правовідносин. Вони приводять до укладення відповідних угод. Такі угоди дістали назву «адміністративних договорів».

Адміністративно-правовий метод має низку особливостей, які випливають із сутності публічно-управлінської діяльності.

Виділимо з них такі:

по-перше, для механізму адміністративно-правового регулювання найхарактернішими є правові засоби розпорядчого типу, тобто приписи. Своє пряме вираження вони знаходять у тому, що одній стороні регульованих відносин надано певний обсяг юридично-владних повноважень, а друга зобов'язана підкоритися приписам, що виходять від носія розпорядчих прав. Такі повноваження не можуть бути в розпорядженні обох сторін — інакше вони перетворилися б на рівноправних суб'єктів;

по-друге, як наслідок першого, адміністративно-правове регулювання передбачає односторонність волевиявлення одного з учасників відносин. Це волевиявлення юридичне владне, тому йому належить вирішальне значення. Волевиявлення однієї сторони не рівнозначне волевиявленню другої. Пояснюється це перш за все тим, що юридичне владні приписи віднесено до компетенції відповідних суб'єктів;

по-третє, в конкретних управлінських відносинах, що регулюються адміністративним правом, найтиповішим є певний взаємозв'язок між керуючими і керованими: або в керуючої сторони є такі юридичне владні повноваження, яких не має керована сторона (наприклад, громадянин), або обсяг таких повноважень у керуючої сторони більший, ніж у керованої (наприклад, у нижчого органу виконавчої влади). Отже складається такий механізм правового регулювання, який не є результатом взаємного (тобто договірного) волевиявлення керуючих і керованих. Така особливість, зокрема, свідчить про те, що адміністративно-правове регулювання виходить з наявності офіційної державної інстанції повноважень для вирішення в односторонньому порядку (але відповідно до вимог адміністративно-правових норм) питань, що виникають у рамках регульованих управлінських відносин, незалежно від того, за чиєю ініціативою вони виникають. Питання розглядаються незалежно від того, за чиєю ініціативою вони виникають;

по-четверте, владність і односторонність, як найістотніші ознаки адміністративно-правового регулювання, не виключають використання у разі потреби дозвільних засобів, у результаті яких можуть виникати управлінські відносини рівності. Але використання дозволів також приписується адміністративно-правовими нормами (наприклад, у вигляді відповідних дозволів).

Таким чином, сутність методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин може бути зведена до такого:

а) встановлення певного порядку дій — припис до дій за відповідних умов і належним чином, передбаченим цією адміністративно-правовою нормою. Недодержання такого порядку не тягне за собою юридичних наслідків, на досягнення яких орієнтується норма. Так, Кодексом про адміністративні правопорушення встановлено, що адміністративні стягнення можуть бути накладені (мають бути накладені) не пізніше двох місяців з дня вчинення дії. Перевищення цього строку не дозволяє притягувати винуватця до адміністративної відповідальності;

б)заборона певних дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу (наприклад, дисциплінарної або адміністративної відповідальності). Так, заборонено направляти скарги громадян на розгляд тим посадовим особам, чиї дії є предметом скарги. Винні посадові особи несуть за порушення даної заборони дисциплінарну відповідальність;

в)надання можливості вибору одного з варіантів належної поведінки, передбачених адміністративно-правовою нормою. Як правило, цей метод розрахований на регулювання поведінки посадових осіб, причому останні не мають права уникати такого вибору. Це «жорсткий» варіант дозволу, що дає можливість виявити самостійність при вирішенні, наприклад, питання щодо застосування до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, того чи іншого заходу адміністративного впливу (стягнення), чи звільнення її від відповідальності;

г)надання можливості діяти (чи не діяти) за своїм бажанням, тобто чинити чи не чинити передбачені адміністративно-правовою нормою дії за визначених нею умов. Як правило, це має місце при реалізації суб'єктивних прав. Наприклад, громадянин сам вирішує питання, чи варто оскаржити дії посадової особи, які він оцінює як протиправні. Це м'якший варіант дозволу. У зв'язку з цим слід підкреслити, що фактично дозвільні варіанти керуючого впливу мають усі риси офіційного дозволу на вчинення певних дій. Дозвільний метод є найперспективнішим.

Такі основні особливості адміністративно-правового регулювання управлінських суспільних відносин, які нерідко характеризуються як владовідносини. За таким визначенням приховані всі варіанти регулюючого впливу адміністративного права, що виявляє себе владно, незалежно від конкретної форми вираження владності (припис, заборона або дозвіл).(3;13).

 

ПИТАННЯ №35 «ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА»

Усі джерела адміністративного права мають свої особливості й різняться між собою. Ці відмінності найчастіше зумовлені такими обставинами: а) цільовою спрямованістю і змістом норм; б) їх юридичною чинністю; в) масштабом дії норм; г) правовим статусом адресатів та ін.

Вчені-адміністративісти давно помітили, що кількість джерел адміністративного права просто не піддається підрахункам. І дійсно, адміністративно-правові акти Президента і Кабінету Міністрів публікуються майже в кожному номері газет «Голос України» і «Урядовий кур'єр», велика їх кількість приймається центральними та місцевими органами виконавчої влади, численними структурними підрозділами.

Розмаїтість джерел адміністративного права обумовлює необхідність виділення у цьому масиві окремих видів. Найдоцільнішою є така класифікація:

1.Конституція України (Основний Закон).

2.Законодавчі акти України:

а)закони України;

б)кодифіковані акти управлінського характеру (кодекси, положення, статути).

3.Постанови Верховної Ради України, що містять адміністративно- правові норми.

4.Укази і розпорядження Президента України.

5.Нормативні акти, що приймаються органами виконавчої влади:

а)нормативні постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

б) положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

в)нормативні накази, інструкції керівників центральних органів виконавчої влади;

г)нормативні акти урядових органів управління.

6.Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань, установ і організацій.

7.Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів).

8.Нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів (наприклад, рішення, що передбачають у разі порушення їх, адміністративну відповідальність).

9.Міжурядові угоди України з іншими державами і міжнародно-правові акти, ратифіковані та визнані нашою державою.

10 Акти судових органів.

Сукупність джерел адміністративного права є специфічною системою, компоненти якої пов'язані між собою. Ознаки системи джерел адміністративного права такі:

а) усі вони основані на нормах Конституції та законів, що мають юридичну чинність;

б)нормативні акти вищих органів слугують юридичною базою для нормативних актів органів нижчого підпорядкування, що також є джерелами адміністративного права;

в)нормативні акти вищих органів, як джерела адміністративного права, мають більшу юридичну силу і масштаб дії порівняно з актами, що приймаються суб'єктами нижчого підпорядкування(3;17).

 

ПИТАННЯ № 36 «ДОКАЗИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ»

Відповідно до ст..69 КАСУ Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Суд забезпечує докази допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб її виконання.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів після її надходження.

Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу.

Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань.

Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.

Якщо висновок експерта буде визнано:

неповним або неясним, суд може призначити додаткову експертизу, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності призначається повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

 

ПИТАННЯ №37 «ДОКАЗИ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ»

Згідно ст.. 251 КпАП Доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпекидорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Якщо при розгляді справи орган (посадова особа) прийде до висновку, що в порушенні є ознаки кримінального правопорушення, він передає матеріали прокурору або органу досудового розслідування.

ПИТАННЯ № 38 «ЗАВДАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА»

Основне завдання адміністративного судочинства полягає у захисті прав та законних інтересів особи в публічно-правових спорах від порушень з боку органів влади, органів місцевого самоврядування, їх службових чи посадових осіб. Адміністративні суди розглядають всі справи, пов’язані зі спорами фізичних або юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Крім цього адміністративні суди розглядають спори, пов’язані із публічною службою, реалізацією повноважень управлінськими суб’єктами. Особлива категорія справ, які розглядають в адміністративному суді – спори, про правовідносини, що пов’язані із виборчим процесом та референдумом.

В Україні дотепер не існувало в завершеному вигляді правового захисту фізичних осіб у відносинах з адміністративними органами. Правовий захист, що забезпечують адміністративні суди, спрямований не на покарання протиправної поведінки, а на поновлення законного стану. Пріоритети адміністративної юстиції полягають у сфері захисту прав громадянина, а не держави, що має сприяти зростанню довіри до судової влади в країні.

У своїй діяльності Адміністративні суди України керується Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Кодексом адміністративного судочинства України та іншими нормативними документами.

 

ПИТАННЯ № 39 «ЗАКОННІСТЬ В СФЕРІ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»

Одним із пріоритетних завдань української держави на сучасному етапі її розвитку є забезпечення режиму законності в суспільних відносинах.

Водночас не менш важливим є забезпечення законності в діяльності самої публічної адміністрації, оскільки така діяльність безпосередньо пов'язана із забезпеченням реалізації законодавчо визначених прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин, з обмеженнями, заборонами та примусом. Від належного виконання органами публічної адміністрації завдань, функцій та повноважень значною мірою залежить стан не лише законності, а й правопорядку в країні.

У навчальній та науковій літературі законність характеризується як: принцип діяльності держави; принцип державного управління; метод державного управління; режим суспільних відносин; мета та функція державного управління тощо.

Учені також визначають принципи законності, основні риси законності, основи (гарантії) законності, способи (засоби) забезпечення законності, систему суб'єктів забезпечення законності в державі тощо.

До причин та умов, які сприяють порушенню законності діяльності публічної адміністрації, необхідно віднести: нечіткість законодавчо визначених завдань, функцій та повноважень органів публічної адміністрації, що призводить до дублювання та паралелізму в їх діяльності; неналежне фінансове та матеріально-технічне забезпечення їх діяльності; непрофесіоналізм частини державних службовців щодо вирішення приватних питань; відсутність дієвих норм юридичної відповідальності за порушення законності представниками публічної адміністрації; бюрократизацію та тяганину під час реалізації адміністративних процедур; неналежну перевірку та реагування на негативну інформацію щодо службової діяльності службовців публічної адміністрації; неякісне вивчення кандидатів на державну службу в органах публічної адміністрації; відсутність контролю безпосередніх керівників (начальників) за поведінкою підлеглих, виконання ними службових завдань; формальне проведення атестації державних службовців; неналежне соціальне забезпечення персоналу публічної адміністрації, яке не відповідає статусу представника державної влади; недодержання вимог щодо політичної нейтральності державних службовців, зайняття забороненими видами діяльності; відсутність ідеології функціонування публічної адміністрації як діяльності щодо забезпечення реалізації, насамперед, прав і свобод громадян, надання адміністративних послуг; відсутність дієвого громадського контролю за діяльністю органів публічної адміністрації.

Для того щоб забезпечити режим законності в діяльності публічної адміністрації, держава має створити основу для цього, тобто передбачити систему гарантій забезпечення законності. Як правило, у навчальній літера-турі такі гарантії поділяються на дві групи, однак називаються по-різному: загальні та спеціальні; об'єктивні умови та спеціальні юридичні засоби; загально-соціальні та юридичні; об'єктивні умови існування суспільства та спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами. Більш вдалим вважаємо розуміння двох груп гарантій законності, запропоноване В. К. Колпаковим та О. В. Кузьменко, відповідно до якого, перша група таких гарантій вважається умовами (передумовами) забезпечення режиму законності (політичні, економічні, ідеологічні, організаційні тощо); друга - спеціальними засобами забезпечення режиму законності [3, с 332-333].

Завдання щодо забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації виконує широке коло суб'єктів, у зв'язку з чим доцільно їх класифікувати за такими критеріями:

За організаційною належністю до публічної адміністрації:

а) зовнішні, тобто ті, які не входять до організаційно-штатної структури органів публічної адміністрації;

б) внутрішні, тобто ті, які, навпаки, входять до організаційно-штатної структури органів публічної адміністрації. У першому випадку йдеться про зовнішніх суб'єктів контролю за діяльністю органів публічної адміністрації, у другому -про внутрівідомчих. Наприклад, зовнішніми суб'єктами забезпечення законності діяльності такого органу публічної адміністрації, як міліція, є: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім Міністерства внутрішніх справ та його місцевих органів управління) у межах наданих їм повноважень; органи місцевого самоврядування; судові органи; органи прокуратури; громадян України та громадські організації.

Відповідно внутрівідомчими є: Міністерство внутрішніх справ та його територіальні органи управління на місцях; Департамент кадрового забезпечення Міністерства внутрішніх справ України та його структурні підрозділи на місцях; Департамент внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ та його структурні підрозділи на місцях; інспекторські підрозділи; контрольно-ревізійні підрозділи; штаби; чергові частини; керівники та начальники усіх рівнів.

Залежно від мети утворення та діяльності суб'єктів забезпечення законності діяльності публічної адміністрації: а) ті, які спеціально утворені для контролю за станом законності (судові та правоохоронні органи, контрольно-ревізійні органи, керівники та начальники усіх рівнів, громадські організації правоохоронної спрямованості тощо)

б) ті, для яких забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації є одним із завдань (Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім правоохоронних); органи місцевого самоврядування тощо).

Залежно від напряму службової діяльності, яка перевіряється:

а) суб'єкти, які перевіряють дотримання законності за всіма напрямами службової діяльності (керівники, начальники, інспекторські підрозділи тощо); б) суб'єкти які перевіряють дотримання законності в певній сфері службової діяльності публічної адміністрації (контрольно-ревізійні підрозділи, служби (підрозділи), які перевіряють дотримання норм екологічного, житлового, земельного, будівельного та багатьох інших видів законодавства).

Однією із не вирішених адміністративно-правовою наукою проблем є розмежування таких категорій, як законність та дисципліна. Так, на думку одних учених, законність поглинає собою дисципліну, на думку других -дисципліна поглинає собою законність, треті вказують на синонімічний характер цих категорій. Ми вважаємо, що до ознак, за якими дисципліну можна відмежувати від законності варто віднести такі: дисципліна на відміну від законності передбачає дотримання вимог, які містяться навіть в усних наказах та розпорядженнях керівників та начальників усіх рівнів; на відміну від законності, дисципліна в переважній більшості випадків стосується дотримання вимог з питань внутрішнього розпорядку (підлеглість, субординація, робочий час, час відпочинку, навантаження тощо), у зв'язку з цим вона має внутрішньо-організаційне спрямування, у той час як законність -переважно зовнішнє.

Законність у правовій демократичній державі повинна, в першу чергу, розглядатися як засіб захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних відносин. Вона повинна забезпечувати охорону людини від свавілля як самої держави, так і її органів, посадових осіб. Від стану законності залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і свобод, рівень демократії.

Особливість режиму законності в діяльності органів публічної організації полягає в тому, що, з одного боку, виконуючи притаманні їм функції та завдання, вони тим самим послідовно забезпечують законність у державі. З іншого - сама діяльність органів публічної адміністрації базується на суворому дотриманні Конституції України, законів України та підзаконних актів.

Зміст законності діяльності публічної організації полягає у такому:

1) всі рішення, які приймають органи та працівники публічної адміністрації, мають відповідати чинному законодавству та підзаконним актам;

2) такі рішення не повинні виходити за межі повноважень вищезазначених органів та працівників, тобто тільки з питань, що віднесені до їх компетенції;

3) рішення публічної адміністрації повинні прийматися у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.

Перш ніж сформулювати поняття законності в діяльності публічної адміністрації, визначим її ознаки:

• вона є невід'ємним елементом демократії, оскільки запобігає вседозволеності, загальність закону є визначальним принципом демократичної організації та реалізації державної влади;
• з одного боку, законність - це наявність законів та підзаконних нормативно-правових актів, з іншого - їх суворе дотримання та виконання. Якщо відсутній хоча б один із вище­зазначених елементів, законність не можлива;
• законність полягає у дотриманні нормативних актів різної юридичної сили;
• законність передбачає своєчасне та об'єктивне реагування на факти порушення законодавства;
• вимоги законності передбачені як матеріальними, так і процесуальними нормами, і є обов'язковими для всіх суб'єктів, незалежно від майнового статусу, належності до державної влади тощо;
• метою забезпечення законності діяльності публічної адміністрації є: попередження, виявлення та усунення (припинення) правопорушень та їх негативних наслідків; відновлення порушеного правомірного стану; притягнення винних до юридичної відповідальності; завданням - забезпечення належного виконання персоналом публічної адміністрації завдань, функцій, обов'язків, реалізації наданих прав;
• законність має двоєдину природу: з одного боку, працівники публічної адміністрації під час виконання службових повноважень повинні суворо дотримуватись вимог законів та відповідних підзаконних нормативно-правових актів, з іншого - вимагати від фізичних та юридичних осіб безумовного виконання законів та інших нормативно-правових актів.

Враховуючи вищенаведені ознаки законності діяльності органів публічної адміністрації, пропонуємо визначити її як такий режим функціонування органів публічної адміністрації, під час якого вони не лише вимагають від фізичних та юридичних осіб безумовного виконання норм та вимог чинного законодавства, а й самі неухильно їх дотримуються (виконують), відповідним чином реагують на їх порушення, забезпечують відновлення порушених прав.(О. М. МУЗИЧУК, кандидат юридичних наук СТАТТЯ «ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ЗАКОННОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ»)

 

ПИТАННЯ №40 «ЗАКОНОДАВСТВО ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ»

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-X, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені КпАП, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Адміністративне правопорушення може бути вчинено як умисно, так і через необережність. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим через необережність, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

За ст..2 КпАП Законодавство України про адміністративні правопорушення складається з цього Кодексу та інших законів України. Закони України про адміністративні правопорушення до включення їх у встановленому порядку до цього Кодексу застосовуються безпосередньо.

Положення цього Кодексу поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена законами, ще не включеними до Кодексу.

Питання щодо адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються Митним кодексом України.

 

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

До осіб віком від 16 до 18 років, які скоїли адміністративні правопорушення, застосовуються такі заходи впливу:

зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

попередження;

догана або сувора догана;

передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам за їх проханням.