Поняття цивільного права, як приватного права.

Цивільне право

Загальна частина

Поняття цивільного права, як приватного права.

Цивільне право як приватне право (в об’єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особистості немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання складають дві групи відносин:

- особисті немайнові;

- майнові (цивільні відносини).

Право регулює відносини шляхом встановлення правового зв’язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов’язках останніх, використовуючи для цього певні форми впливу. Метод регулювання суспільних відносин – специфічний спосіб впливу на поведінку їх учасників, який застосовується державою.

Функції цивільного права.

Функції цивільного права – зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті немайнові та майнові відносини.

- Суть регулятивної функції полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають з актів правомірної, дозволеної і, як правило соціально корисної діяльності суб’єктів цивільного права (Напр.: різноманітні цивільно-правові договори, спадкові правовідносини).

- Суть охоронної функції вбачається у тому, що вона забезпечує юридичну можливість захисту порушених суб’єктивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації (відносини, що виникають внаслідок порушення зобов’язання або відшкодування шкоди тощо).

- Суть превентивної (попереджувальної) функції полягає в наступному, за змістом положення цивільного законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільного права, а й як джерела певного інформативного значення. Тобто, надається можливість ознайомлення з певними правилами, дозволами, а також запереченнями правового простору, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за рамками якого відповідні дії визнаються протиправними, а отже ця функція має свого роду попереджувальний характер.

- Суть компенсаційної функції полягає в тому, що особа, яка зазнала майнових чи особистих втрат має право на заміну цих втрат іншими, передбаченими законом, договором, або визнані в судовому порядку (у разі неналежного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки).

Принципи цивільного права

Принципи цивільного права є певні механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

1. Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин.

2. Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини.

3. Принцип свободи власності (власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмеження у його здійсненні)

4. Принцип свободи договору (свобода вибору контрагентів, свобода укладення договору певного виду, визначення умов договору тощо)

5. Принцип свободи підприємницької діяльності (підприємство може здійснюватись у будь-якій з організаційних форм; суб’єкти підпр. д-ті мають право на власний розсуд приймати рішення та здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечать законодавству та відповідно до потреб ринку)

6. Принцип судового захисту цивільного права та інтересу.

7. Принцип справедливості, добросовісності та розумності (добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов’язань та повага і довіра до контрагентів; розумність визначається знаннями та життєвим досвідом; справедливість – це здіснення своїх прав і виконання зобов’язань на законних та чесних підставах.

Припинення юридичної особи.

Припинення юридичної особи можливе у двох формах – у формі ліквідації або у формі правонаступництва. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобов’язані негайно письмово повідомити про орган державної реєстрації, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення, по-друге, призначають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з припинення юридичної особи та встановлюють порядок і строки припинення такої особи.

Об’єкти цивільних прав.

Об’єктами цивільних прав визнаються матеріальні та нематеріальні блага, стосовно яких між суб’єктами цивільного права виникають відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання. Об’єктами цивільних прав визнаються: речі, гроші, цінні папери, майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

Основною ознакою об’єктів цивільних прав є їх оборотоздатність. Оборотоздатністю визнається властивість об’єктів цивільних прав вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав може бути вільною і обмеженою. Вільно обороноздатні об’єкти можуть без обмежень переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва, спадкування або з інших підстав. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав може бути обмежена актами цивільного законодавства, положеннями яких встановлюються відповідні межі їх участі в цивільному обороті.

1. Речі

Речами у цивільному праві визнаються предмети матеріального світу, здатні задовольнити потреби учасників цивільних відносин завдяки своїм фізичним, хімічним, біологічним та іншим властивостям, щодо яких між ними можуть виникати визначені їх волевиявленням і не заборонені законом цивільні права та обов’язки. Речі відповідно до їх природних властивостей та особливостей встановленого для них правового режиму поділяються на такі види: нерухомі та рухомі; подільні та неподільні; визначені індивідуальними та родовими ознаками; споживчі та неспоживчі; головні речі та їх приналежності; речі, які складаються із частин; складні речі; продукція, плоди та доходи; підприємство, як єдиний майновий комплекс; тварини тощо.

2. Гроші та валютні цінності

Грошима є нормативно визначені та виражені у емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у безготівковій формі умовні вартісні одиниці, які мають забезпечений на законодавчому рівні примусовий курс, що полягає у обов’язковості їх приймання за відповідною номінальною вартістю, які визначають міру вартості речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків у цивільному обороті, визнаються у цивільному обороті законним платіжним та кредитним засобом.

Валютними цінностями є окремі види майна, перелік яких та порядок вчинення правочинів стосовно котрих визначається окремим законодавством.

- валюта України, платіжні та інші цінні папери;

- іноземна валюта, платіжні документи та цінні папери;

- монетарні метали – золото і метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів.

Цінні папери є документами нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на паперових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, що становлять неподільну юридичну єдність з формою їх фіксації, виникнення, зміна або припинення правовідносин стосовно яких визначається способом легітимації уповноваженої особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороті.

3. Дії (результати робіт, послуги) як об’єкти цивільних прав.

Об’єктом можуть бути тільки правомірні дії суб’єктів цивільного права. Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи:

- результати робіт – внаслідок дії створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей;

- послуги – це дії суб’єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб.

4. Нематеріальні блага як об’єкти цивільного права.

Цивільні правовідносини виникають також внаслідок створення та використання результатів інтелектуальної, творчої, діяльності осіб, ними є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо. Для визнання їх об’єктами цивільних прав результати творчої діяльності повинні бути втілені у відповідну об’єктивну форму, достатню для їх сприйняття іншими особами.

5. Особисті немайнові блага фізичної особи як об’єкти цивільного права.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, визнає здоров’я, життя; честь, гідність, ділова репутація;ім’я; авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага такі, як недоторканість житла; таємниця листування; телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканість особистого та сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пересування; вільний вибір місця проживання тощо.

Особисті немайнові права.

Особисте немайнове право – це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Особисті права поділяються на дві групи:

1. Права, що забезпечують природне існування фізичної особи: право на життя; право на охорону здоров’я; право на усунення небезпеки, що загрожує життю і здоров’ю; право на надання медичної допомоги; право на інформацію про стан здоров’я; право на свободу; право на особисту недоторканість; право на донорство; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я середовище.

2. Права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім’я; його зміну і використання імені; право на повагу до гідності та честі; право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканість ділової репутації; право на індивідуальність; право на інформацію; право на особисті папери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; право на вибір роду занять; право на свободу переписування; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Класифікація особистих немайнових прав:

1. За способом виникнення:

- природжені – права, що належать людині внаслідок факту її народження (право на захист життя, здоров’я, тілесної недоторканості, свободи – вони складають її природжені права).

- придбані – це права, що визначають соціальне буття людини, тобто ті, які людина набуде у процесі своєї діяльності, коли бере участь у суспільному житті.

2. За ступенем пов’язаності їх з майновими правами:

- особисті немайнові права не пов’язані з майновими правами – право на ім’я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо.

- особисті немайнові права пов’язані з майновими правами – права, що виникають у зв’язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю тощо.

3. За їх змістом:

- особисті права як комплексні права, які є сукупністю певних повноважень – наприклад право на охорону особистого життя;

- особисті права як окремі повноваження – наприклад, є право на охорону недоторканості особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони становлять комплексне особисте немайнове право – право на охорону особистого життя.

4. За цільовою спрямованістю:

- особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистості: право на ім’я, право на індивідуальний вигляд, право на честь, гідність, ділову репутацію;

- особисті немайнові права, що забезпечують фізичну недоторканість особи: право на охорону життя, здоров’я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір місця проживання;

- особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканості внутрішнього світуособистості, які забезпечують її автономне існування: право на додержання таємниці особистого і сімейного життя, право на дотримання таємниці відомостей, що становлять предмет адвокатської, нотаріальної, банківської, страхової, медичної таємниці, право на таємницю листування, телефонних розмов, кореспонденції тощо.

Недійсність правочину.

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

По-перше підставою недійсності правочину є недодержання стороною будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми правочину.

По-друге, ЦК закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

Нікчемний правочин – це правочин, недійсність якого встановлена у законі.

Оспорюваний правочин – це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа заперечують його дійсність на підставах передбачених законом.

Підстави нікчемності правочинів:

- правочини, які порушують публічний порядок, тобто якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальних громад, незаконне заволодіння ним;

- правочини, вченені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки;

- правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивільної дієздатності (дрібні побутові правочини);

- правочини вчинені недієздатною особою;

- правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування.

Підстави оспорюваності правочинів:

- можливість визнання судом недійсними правочинів, вчинених неповнолітніми фізичними особами за межами їх цивільної дієздатності;

- можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена за межами її цивільної дієздатності (ст..223 ЦК)

- можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст..225 ЦК);

- можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичної особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК);

- можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчинила під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, під впливом тяжкої обставини (ст. 229, 230, 231, 232,233 ЦК);

- визнання недійсним судом фіктивного правочину (ст. 236 ЦК).

Момент недійсності правочину: правочин вважається недійсним з моменту його вчинення. Це правило вважається загальним і стосується як нікчемних так і оспорюваних право чинів.

Види представництва

1. Представництва, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена в договорі або безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

2. Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють (встановлення опіки на д малолітніми або недієздатними тощо).

3. Представництвом, яке виникає на підставі акта органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у яких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акта її органу. Особою, яку представляють, у цьому випадку виступає організація, що є юридичною особою, а функції представника виконують її представники, котрі за родом своєї трудової діяльності повинні представляти її у відносинах з третіми особами.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Комерційне представництво .

Підставою виникнення комерційного представництва може бути цивільно-правовий договір, укладений між підприємцем, який виступає особою, яку представляють, і комерційним представником. Комерційний представник – це особа, яка постійно та самостійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч.1 ст. 243 ЦК). Представництво носитиме характер комерційного лише у випадках, коли комерційний представник займається вказаною діяльністю постійно та самостійно, і ця діяльність є однією з форм здійснення підприємництва. Комерційними представниками можуть бути юридичні особи, створені у встановленому законом порядку, або фізичні особи-підприємці.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Довіреність.

Довіреність – це письмовий документ, що видається особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами. Довіреність за своєю природою є одностороннім правочином. Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику особою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності:

1. загальна (генеральна) уповноважує представника на вчинення широкого кола право чинів та пов’язаних з ними юридичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові філії юридичної особи).

2. спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. До спеціальної можна віднести довіреність, яка видається експедиторові на укладення право чинів стосовно вантажів.

3. разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину. Після здійснення дій представника, пов’язаних з його укладенням, разова довіреність втрачає силу.

Довіреність, як і будь-який інший правочин, має відповідати всім вимогам їх дійсності. Зокрема, положення ЦК визначають певні вимоги до форми довіреності. Згідно з ч.1 ст.245 ЦК вона повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, наприклад, довіреність на купівлю-продаж нерухомості має бути нотаріально посвідчена. Нотаріальному посвідченню підлягає також довіреність, що видається у порядку передоручення (ч.2 ст.245 ЦК). Згідно з ч.3 ст.245 ЦК до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі. Така довіреність може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. До нотаріально посвідчених прирівнюють також довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військової частини, з’єднання, установи, військо-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендій, пенсій, аліментів інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок, тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні або за місцем його проживання (ч.4 ст.245 ЦК). Законодавство передбачає наявність у довіреності обов’язкових відомостей (реквізитів), до яких слід віднести дату її вчинення. Довіреність, в якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною. Іншим обов’язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи – її печатка. Строк дії довіреності визначається її змістом. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до її припинення.

Підстави припинення представництва за довіреністю:

- закінчення строку довіреності;

- скасування довіреності особою, яка її видала;

- відмова представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

- припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

- смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності;

- смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Скасування довіреності – це добровільне припинення правовідносин представництва. Відповідно до ст. 249 ЦК особо, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може у будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Позовна давність.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення.

 

Види строків:

1. За джерелом їх встановлення:

- судові строки – це строки, що визначаються судом. Суд має право за наявності обставин, що ускладнюють чи унеможливлюють виконання рішення, за заявою державного виконавця або сторони суд у виняткових випадках може відстрочити чи розстрочити виконання судового рішення, про що виносить ухвалу;

- законні строки – прямо передбачені законом, наприклад строки набувальної давності;

- закріплені правочином, наприклад згідно зі ст.247 ЦК у довіреності визначається строк її дії.

2. За характером визначення:

- визначеними є строки, які підлягають точному обчисленню шляхом вказівки на їх початок і закінчення, точну тривалість, посилання на будь-який момент або подію. Наприклад, до визначених належать строки позовної давності.

- невизначеними називають строки, які встановлюються шляхом вказівки на будь-які приблизні критерії. Закон передбачає здійснити будь-яку дію «своєчасно», «негайно» і т.д.

3. За можливістю бути зміненими за рішеннями сторін:

- імперативні строки – не підлягають зміні за згодою сторін (напр. строк збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем та членами його сім’ї становить шість місяців). Імперативними є більшість строків встановлених спадковим, корпоративним та сімейним правом.

- диспозитивні строки – можуть бути змінені за згодою сторін, наприклад, строки поставки продукції, строк передачі речі.

4. За призначенням строки поділяються на:

- строки виникнення цивільних прав (правостворюючі) – з настанням (закінченням) яких пов’язане набуття нових цивільних прав;

- строки здійснення цивільних прав – це строки протягом яких суб’єкт може реалізувати належне йому суб’єктивне право;

- строки виконання обов’язків – це строки протягом яких боржник зобов’язаний передати річ, виплатити грошову суму і т. ін.;

- строки захисту цивільних прав – це строки протягом яких, особа чиє право порушено, може звернутися в компетентні державні органи з вимогою про примусове здійснення і захист свого права. До них належать претензійні строки та строки позовної давності.

…………………………………………………………………………………………………………….

Претензійні строки – строки для заявлення претензій. Це строки протягом яких уповноважена особа має право, але не зобов’язана звернутися до відповідальної особи з вимогою про відновлення порушеного права.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Строки позовної давності можуть бути двох видів:

- загальна (ст. 257 ЦК) встановлюється в три роки.

- спеціальна (ст. 258) встановлюється законодавством для окремих видів вимог та враховує специфіку цих відносин. Вона може бути як скорочена, так і більш тривала порівняно з загальною позовною давністю.

…………………………………………………………………………………………………………….

Зміст права власності.

Право володіння – право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю, воно полягає у можливості особи безпосередньо тримати належну їй річ у себе.

Право користування – це право на здобуття з речі її корисних властивостей, привласнення плодів та прибутків, що приносяться річчю.

Право розпоряджання – право власника визначити юридичну долю майна – встановити різні конкретні правовідносини з третіми особами з приводу майна, що йому належить, припинити чи обмежити своє право власності.

Право спільної власності

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об’єкта. У ч. 1 ст. 355 ЦК вказано, що об’єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що «майном», як особливим об’єктом вважається: а) окрема річ; б) сукупність речей; в) майнові права; г) майнові обов’язки.

Друга ознака стосується суб’єктивного складу права спільної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам – співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.

Захист права власності

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави 3 ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відповідачами про захист права на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Види позовів:

- віндикаційний позов – це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути предметом віндикації;

- негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов’язаних з порушенням володіння.

…………………………………………………………………………………………………………….

Речові права на чуже майно

Під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором з власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належать.

Закон відносить до речових прав на чуже майно:

1. Право володіння чужим майном – це забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного.

Наявність права володіння визначається об’єктивним та суб’єктивним критерієм. Об’єктивний критерій визначається фактичним володінням річчю. Суб’єктивний критерій полягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї.

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також з інших підстав передбачених законом.

Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним.

Добросовісним володіння визнається тоді коли володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні володілець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа у якої він придбав річ, не мала права на її відчуження.

Право володіння припиняється у разі:

- відмови володільця від володіння майном;

- витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

- знищення майна та в ін. випадках передбачених законом.

Відкриття спадщини.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних показників, які констатують факт смерті людини, що засвідчується у свідоцтві про смерть, яке видається державним органом РАЦСу.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день з якого вона вважається померлою. Якщо громадянин оголошений померлим, або безвісно відсутнім, то днем смерті визначається день набуття законної сили рішенням суду або той день, який вказаний судом у рішенні.

Місцем відкриття спа дщини є останнє місце проживання спадкодавця, що визначається на підставі ст. 29 ЦК. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Спадковий договір.

Відповідно до спадкового договору одна сторона (набувач) бере на себе обов’язок виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і набуває право власності на майно останнього у разі його смерті. Набувач повинен вчинити певні дії майнового або немайнового характеру, які здійснюються ним як до відкриття спадщини, так і після її відкриття.

Спадковий договір укладається у письмовій формі з обов’язковим нотаріальним посвідченням.

Суб’єктами цього договору можуть бути подружжя, один з подружжя та інші особи. Відчужувачами можуть бути тільки фізичні особи, а набувачами як фізичні, так і юридичні особи.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус накладає заборону відчуження. Відчужувач не має права скласти заповіт щодо майна, яке є предметом спадкового договору, інакше такий заповіт вважається нікчемним.

Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача тільки у разі невиконання набувачем своїх обов’язків, а на вимогу набувача – у разі не можливості виконати розпорядження відчужувача.

Спадкування за заповітом.

У заповіті втілюється воля спадкодавця, якою він може залишити все своє майно або його частину будь-якій особі, як тій, що входить, так і тій, що не входить, у коло спадкоємців за законом; у будь-якому співвідношенні розподілити частки у спадщині між вказаними у заповіті спадкоємцями; скласти особливі заповідальні розпорядження; позбавити у заповіті права спадкування. Заповідач також має право охопити заповітом як майно, яке йому належить на момент складання заповіту, так і те, яке може належати йому в майбутньому.. Невід’ємне право заповідача – у будь-який момент скасувати або змінити раніше складений заповіт.

Заповіт подружжя може вчинятися для одержання спадщини – майна, яке було їх спільною сумісною власністю, тією особою, яка була обрана за домовленістю між подружжям, а також для того, щоб той з подружжя, який пережив іншого, продовжував жити у звичайному для нього майновому середовищі. Тобто, у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пережив.

Одним із принципових положень є свобода заповіту. ЦК передбачає право заповідача зазначити у заповіті ті обставини, наявність або відсутність яких є умовою виникнення у осіб, вказаних у заповіті, права на спадкування – заповіт з умовою. Отже, заповідач обумовлює виникнення права на спадкування у зазначеної у заповіті особи тільки за наявності певних умов, як пов’язаних так і не пов’язаних з її поведінкою.

Ст.1247 ЦК передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

- складений письмово, із зазначенням місця та часу його складення;

- особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими ст. 207 ЦК;

- посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами зазначеними у ст. 1251 – 1252 ЦК. Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст.1257 ЦК).

Законодавцем водиться можливість посвідчення секретного заповіту, яким є заповіт, що посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом.

Особлива форма розпоряджень на випадок смерті передбачена законом щодо вкладів у банках (фінансових установах). Вкладник може залишити розпорядження безпосередньо банку, про те кому він залишає вклад у разі своєї смерті.

Спадкування за законом.

Спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини.

При спадкуванні спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Передбачається п’ять черг спадкоємців за законом:

До першої черги віднесені такі особи:

- діти, походження яких засвідчується у встановленому законом порядку;

- друге з подружжя як таке має право на спадкування, якщо перебувало у зареєстрованому шлюбі з померлим на момент відкриття спадщини;

- батьки померлого (усиновителі);

- онуки померлого за умови відсутності (смерті) батька чи матері на момент відкриття спадщини.

До другої черги входять:

- рідні брати та сестри;

- дід та баба померлого як з боку матері, так і з боку батька.

До третьої черги відносяться:

- рідні дядько та тітка,

До четвертої черги належать:

- особи, які були членами сім’ї спадкодавця протягом щонайменше останніх п’яти років його життя. Тобто, їх коло формується за ознакою сімейних зв’язків;

- інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно.

До п’ятої черги входять:

- утриманці спадкодавця, які являють собою осіб, які не були членами сім’ї спадкодавця, але не менше п’яти років отримували від нього матеріальну допомогу, що була для нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Здійснення спадкових прав.