Загальна характеристика господарства.

Африканський континент був і залишається найменш розвиненим регіоном світу, його називають материком відсталості, аграрно-сировинною периферією світу. Всі держави материка, крім Південної Африки, відносяться до країн, що розвиваються. Для більшості з них характерними є економічна та політична нестабільність, вузька спеціалізація господарства, низький рівень загального розвитку, бідність та низька тривалість життя населення. 33 із 47 найменш розвинених країн світу знаходяться в Африці.

Разом із тим, деякі країни континенту зуміли за рахунок експорту сировини досягти досить високих показників ВНП. Так, у Лівії 90% доходів від зовнішньої торгівлі дають видобуток і переробка нафти; в Алжирі провідними є видобуток нафти і природного газу, фосфатів та руд металів. Головним експортним товаром Єгипту є бавовник і нафта. За виробництвом бавовнику країна посідає перше місце в Африці, а за виробництвом високоякісного довговолокнистого бавовнику – перше місце в світі. Особливу роль в економіці Єгипту відіграє відкритий в 1869 р. Суецький канал, через який проходить один із найважливіших морських шляхів зі Середземного моря в Індійський океан, значними є доходи держави від туризму. В острівних країнах Маврикій та Сейшельські Острови головним джерелом доходів є туризм.

В інших країнах регіону домінує сільське господарство, в якому зайнято від 60 до 80% працюючого населення. При цьому переважає низькорентабельне, близьке до натурального, господарство. Через низьку агротехнічну культуру та швидке зростан­ня населення більшість африканських держав не можуть забезпечити своїх громадян власним продовольством, а тому змушені імпортувати або покрива­ти власні потреби за рахунок іноземної гуманітарної допомоги.

Провідну роль у сільському господарстві відіграє рослинництво, в яко­му виділяються два напрями — споживче (натуральне) та експортне (товар­не). Споживчий напрям переважає у Тропічній Африці, де в більшості країн зберігається общинне землеволодіння, дрібне натуральне й напівнатуральне господарство, що ведеться найвідсталішим способом. Основними зерновими культурами в Африці є просо, сорго, кукурудза, рис, пшениця і ячмінь; коренеплодами — маніок, батат, ямс, таро; плодовими — банани (екваторіальна та субекваторіальна зона), фінікова (оазиси пустель) і олійна пальми (тропіки), маслина (субтропіки).

Плантаційне господар­ство розвинуте менше, ніж у Латинській Америці та Південно-Східній Азії. У тропічній частині є тільки окремі ареали плантацій. Африка посідає останнє місце у світі за використанням мінеральних добрив, тут дуже низькі енерго­озброєність та матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Усе це, у свою чергу, спричинює екстенсивний характер розвитку. Швидке виснажування ґрунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що в свою чергу прискорює ерозію та загальну деградацію природного сере­довища.

В деяких країнах розвинене плантаційне господарство експортного напрямку з монокультурною спеціалізацією. За експортом какао-бобів виділяються Гана, Кот-Д’Івуар та Ніґерія, арахісу – Сенеґал, Ніґер та Ґамбія, пальмової олії – Ніґерія, кави – Ефіопія, Кенія, Уґанда, ванілі – Мадаґаскар, фініків – Кенія, Танзанія. Єгипет та Судан вивозять бавов­ну, Туніс – маслини.

Тваринництво майже скрізь має екстенсивний характер і використовує природні пасовища. роль воно відіграє в тих районах Африки, де умови для розвитку землеробства є складними, наприклад у напівпустелях. Але й там воно мало­продуктивне. Переважає відгінно-пасовищне, напівкочове та кочове скотарство (розведення буйволів, мулів, горбатих зебу), верблюдярство і вівчарство, продукція яких (за винятком вовни і шкір) використовується для власних потреб населення. Більшість тварин використовується як тяглова сила.

Низька порідність худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють низьку продуктивність тваринництва. Внаслідок цього, займаючи одне із провідних місць у світі за поголів'ям ху­доби, країни не в змозі забезпечити населення м'ясо-молочними продуктами. Галузь помітно розвинена в господарстві тільки деяких країн — Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. Сома­лі та Джібуті експортують живу худобу, Зімбабве, Ботсвана, Лесото, Свазі­ленд спеціалізуються як на виробництві продуктів тваринництва (вовни, ка­ракулю, шкіри), так і на вивозі живої худоби.

 

У промисловості провідну роль відіграють харчова і легка промисловість. Вони представлені невеликими, часто кустарними підприємствами, де виробляється проста продукція невисокої якості.

На базі наявних природних ресурсів розвива­ються інші галузі — паливна, гірничовидобувна, лісова, а також пов'язані з ними виробництва (наприклад початкові стадії виплавки металів та деревообробки). Саме вони забезпечують експорт тих країн Африки, які забезпечені корисними копалинами та лісовими ресурсами.

Гірничодобувна промисловість є провідною галуззю промисловості багатьох африканських країн. ПАР займає провідні позиції у світі за видобутком золота, платини, мар­ганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія та Алжир (залізна руда), Габон, Гана, Марок­ко, Демократична Республіка Конго (марганець), Замбія та Демократична Ре­спубліка Конго (мідь), Гвінея (боксити), Сьєрра-Леоне (титан). Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал багаті на фосфорити.

Енергетика Африки розвинута слабко. Енергооб'єкти розміщені дуже нерівномірно. В Африці зосереджено 1/10 запасів нафти та 1/5 гідроресурсів світу. Є великі поклади вугілля. Головним паливним ресурсом у країнах Африки стала нафта, значні поклади якої зосереджені в Нігерії, Лівії, Алжирі, Єгипті та шельфі Західної і Центральної Африки.

Африка володіє великими гідроресу­рсами, але ріки розміщені по території континенту дуже нерівномірно. Виробництво електроенергії на ГЕС зосереджене в Єгипті, Гані, Нігерії, ДР Конго, Мозамбіку. Річки басейнів Конго, Замбезі, Нігеру мають значний енергетичний потенціал, але він використовується недостатньо. Найбільші з діючих ГЕС — Асуанська на Нілі, Кариба на Замбезі, Каїнджі на Нігері. Інші країни вимушені будувати ТЕС. Більшість африканських країн задовольняє свої потреби в електроенергії тільки на 10-15%, 37 країн є імпортерами енергоресурсів.

До 40% продукції обробної промисловості припадає на Південну Африку, ще 30% — на країни Північної Африки. Провідну роль у структурі обробної промисловості більшості країн займають текстильна та харчова промисловість. Обробні галузі регіону орієнтуються майже виключно на внутрішній ринок. Крім харчової та легкої промисловості, вони представлені складальними виробництвами, які використовують хоча в цілому і малокваліфіковану, проте дуже дешеву робочу силу.

В обробній промисловості Африки склалися три основні форми виробничої діяльності:

1) підприємства первинної переробки експортної сільськогосподарської сировини (очищення і пресування бавовни, переробка кави, какао, виробництво олії, цукру, вина, соків). Такий напрям спеціалізації промисловості характерний для всіх країн, які експортують сировину;

2) підприємства, що виробляють товари широкого вжитку для місцевих потреб (кустарне виготовлення тканин, предметів домашнього вжитку, місцевих харчових напівфабрикатів, напоїв) та сучасні підприємства легкої і харчової промисловості. До порівняно розвинутих галузей належить текстильна промисловість (Єгипет, ПАР, Алжир, Марокко, Туніс);

3) сучасні підприємства важкої промисловості (крім гірничо-металургійних) мають малу або середню потужність. Найбільш поширені нафтопереробні й цементні заводи. Порівняно значні хімічні підприємства (виробництво добрив та лакофарбова промисловість) зосереджені в Алжирі, Єгипті, Марокко, Лівії, Тунісі, Анголі, Заїрі, Зімбабве, Замбії. Останнім часом починає розвиватися також і машинобудування (збір автомобілів з імпортних деталей).

Але в цілому обробна промисло­вість в Африці розвинена слабко (за винятком Південної Африки).

Транспортна система регіону є відсталою. Залізнична мережа була ство­рена в колоніальний період, коли основним її завданням було забезпечення вивезення сировини й напівфабрикатів із глибинних районів до узбережжя материка. Тому багато залізниць не мають взаємного сполучення. Вони є пе­реважно одноколійними. Унаслідок конкуренції з боку автомобільного тран­спорту залізничні перевезення на багатьох залізницях скоротилися, а деякі з них навіть припинили свою роботу.

Морський транс­порт відіграє вагому роль у міжконтинентальних перевезеннях. За роки неза­лежності почали розвиватися й інші види транспорту: автомобільний, повіт­ряний, трубопровідний. Більшість автодоріг не мають твердого покриття. Однак поступово довжина шосе зростає. Так, у 1987 р. почато експлуатацію транссахарської автомагістралі, яка сполучила Північну Африку (Алжир) із Тропічною (Нігер, Нігерія). Зростає також мережа трубопроводів, особливо в Північній Африці. Нафто- і газопроводи з'явилися в Алжирі, Лівії та Нігерії. Уже працює підводний газопровід, який сполучив Африку з Південною Європою. У багатьох країнах важливу роль відіграє авіація. Але аеропорти здебільшого є технічно відсталими, а літаки — застарілими.

До 40% залізничних та автомобільних шляхів припадає на ПАР, віднос­но розвинена транспортна мережа країн Північної Африки.