Вопрос 6. Недействительность сделок. Основания недействительности сделок.

Загальні положення недійсності правочинів. Вчинення правочинів, що не відповідають вимогам ст. 203 ЦК (крім її частини четвертої), є правопорушенням, яке тягне за собою недійсність правочину. Це означає, що дії особи (осіб) не потягли за собою бажаних нею (ними) правових наслідків щодо виникнення або зміни чи припинення правовідносин. Тобто ці дії мали лише вигляд правомірності, але згодом виявилося, що це не так. Виявлення неправомірності дій осіб відбувається як шляхом зіставлення правочину і вимог закону без звернення до суду (у випадку нікчемності правочинів), так і судом зі з’ясуванням і доведенням того, щó потягло за собою недійсність правочину (для оспорюваних правочинів).

Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не потрібно рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК). У ЦК відсутня окрема стаття, в якій би перелічувалися всі нікчемні правочини, але по тексту ЦК можна відшукати норми про нікчемність тих або інших правочинів, наприклад, вчинених: із порушенням вимог про нотаріальне посвідчення правочину (статті 219, 220); малолітньою особою у разі відсутності наступного схвалення правочину її законними представниками (ч. 2 ст. 221); без дозволу органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 224) та багато інших (ч. 2 ст. 586, ч. 3 ст. 614, ч. 6 ст. 633, ч. 2 ст. 661 ЦК тощо). Зайвість звернення до суду з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним цілком логічна, бо в суді нема чого доводити чи спростовувати, адже наявність порушень припису закону очевидна, а відтак — очевидна й нікчемність. Так, наприклад, якщо договір купівлі-продажу нерухомості нотаріально не посвідчено, то це само по собі вже свідчить про його нікчемність.

Навпаки, оспорюваний правочин визнається недійсним лише судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом (ч. 3 ст. 215 ЦК). Тобто на відміну від нікчемного правочину, є причини для спору з приводу дійсності правочину, який оспорюється. Вони досить різноманітні. Це і помилка (ст. 229 ЦК), і обман (ст. 230 ЦК), і насильство (ст. 231 ЦК), й інші вади волі, суб’єктного складу, мети правочину. ЦК окремо регулює певні підстави для оспорювання правочинів (статті 222, 223, 225, 227, 229–233), хоча вичерпного переліку підстав не надає. Це означає, що будь-який правочин може опинитися під загрозою недійсності, тобто всякий правочин можна оспорити, якщо він не відповідає вимогам дійсності правочину (ст. 203 ЦК).

Виняток становить недодержання вимог щодо форми правочину (ч. 4 ст. 203 ЦК), адже якщо правочин всупереч вимозі закону не посвідчено нотаріально, то він буде нікчемним. Недодержання ж простої письмової форми правочину, за загальним правилом, не має наслідком його недійсність, а позбавляє сторони права посилатися на показання свідків для доведення факту вчинення правочину (ч. 2 ст. 218 ЦК).

Законодавець встановив правило про те, що тільки оспорювані правочини визнаються недійсними судом, а нікчемні самі по собі є правопорушенням, яке не вимагає доведення цього в судовому порядку. Однак неоднозначність такого твердження для нікчемних правочинів, що порушують публічний порядок, викликана тим, що цей факт не можна вважати об’єктивним. Адже небезспірною є наявність тих умов, що позначені у ст. 228 ЦК, які служать підставою вважати цей правочин нікчемним. Вони потребують доведення і не є (або не завжди є) очевидними. Тому іноді є необхідність у зверненні до суду для встановлення факту, що служить підставою нікчемності правочину. Напевно, це й послужило підставою для доповнення ст. 228 ЦК частиною третьою, в якій передбачається, що правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, може бути визнаний судом недійсним. Тобто цим встановлюється оспорюваність такого правочину.

Таким чином, можна стверджувати, що правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно ясно, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності. Якщо правочин нікчемний, то до суду слід звертатися з позовом про застосування наслідків недійсності правочину.

Основу поділу недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані складає характер інтересів, які порушуються правочином. Нікчемні правочини, вчинені всупереч нормам публічного права, тим самим порушують публічний інтерес (зокрема, ті, що порушують публічний порядок, — ст. 228 ЦК), а ті правочини, якими порушуються приватні інтереси, вважаються оспорюваними (наприклад, правочини, вчинені під впливом обману, помилки, насильства тощо). Висловлюються й інші бачення стосовно поділу недійсних правочинів: що вади нікчемних правочинів є більш сутнісними, а тому ці правочини є більшою мірою протизаконними, ніж оспорювані. Утім не варто застосовувати ступінь протизаконності як критерій такого поділу, адже сам по собі факт порушення закону, наявний при вчиненні правочину, не може пов’язувати цю дію особи з тими наслідками, які слідували б із аналогічного правочину, вчиненого без правопорушень.

Ініціаторами (позивачами) звернення до суду з позовом про визнання оспорюваного правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочинів (і нікчемних, і оспорюваних) можуть бути насамперед сторони цього правочину, а також будь-які інші заінтересовані особи. Необхідності в оспоренні одностороннього правочину його стороною немає, адже вона може просто відмовитися від правочину. Інші ж особи можуть порушити справу про визнання цього правочину недійсним (ч. 2 ст. 1257 ЦК), наприклад, спадкоємці померлого.

За визнанням недійсним або за застосуванням наслідків недійсності нікчемних дво- та багатосторонніх правочинів до суду звертаються не тільки сторони, а й інші особи, на стані яких негативно відбивається цей правочин, або які з інших причин зацікавлені в його недійсності. Досить часто з такими позовами до суду звертаються податкові органи, прокурор, який діє в інтересах держави в особі Фонду державного майна, Антимонопольного комітету тощо. Разом з тим слід підкреслити, що законодавець у ч. 5 ст. 216 ЦК оперує словосполученням «заінтересовані особи». У свою чергу, під особами відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК розуміються тільки фізичні та юридичні особи. Як наслідок, визначаючи те, чи має відповідний суб’єкт повноваження звернутися з вимогою застосування наслідків нікчемності правочину, слід зважати на положення Конституції України, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19).

При цьому потрібно враховувати, що законами відповідним органам надається лише право звертатися до суду з вимогою про визнання правочину недійним, а не про застосування наслідків недійсності. Зокрема:

а) органи державної податкової служби подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними (п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»);

б) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»);

в) Служба безпеки України, її органи і співробітники мають право подавати до суду позови про визнання недійсними угод у разі проведення заходів щодо боротьби з тероризмом і фінансуванням терористичної діяльності (п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про Службу безпеки України»);

г) орган приватизації (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»).

Тобто у випадку відсутності на законодавчому рівні права того чи іншого органу звертатися до суду з вимогою про застосування наслідків нікчемності правочину у задоволенні такої вимоги має бути відмовлено.