Спеціальні права і свободи людини

Юридичне закріплення за окремими категоріями людей спеціальних прав і свобод є механізмом забезпечення рівності у користуванні універсальними правами і свободами. У сучасному міжнародному праві спеціальними правами наділяються:

– національні, релігійні, етнічні, мовні меншини;

– жінки;

– діти;

– особи з обмеженими фізичними можливостями (інваліди) та хворі невиліковними хворобами.

Останнім часом має місце тенденція щодо наділення спеціальними правами і інших категорій осіб, зокрема, мігрантів, сексуальних меншин тощо.

Права національних меншин.

Проблема захисту прав національних меншин у Європі виникає у ХVІІІ-ХІХ ст.ст., коли утворюються великі імперії та колоніальні держави. Утиск національних, мовних, релігійних та інших меншин призводив, з одного боку, до боротьби цих меншин за свої права, а з іншого – до дій держави, спрямованих на забезпечення рівних прав меншин. Тривалий час становище національних та інших меншин регулювалося переважно нормами внутрішнього законодавства тієї чи іншої країни. І лише після другої світової війни права національних, етнічних, мовних та релігійних меншин починають закріплюватися у міжнародному праві.

Основними міжнародно-правовими актами, що стосуються прав національних меншин є:

– Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 27 якого вказує, що особам, які належать до національних, мовних чи релігійних меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою;

– Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

– Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1973 р.;

– Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р.;

– Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.;

– Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин 1994 р.

Міжнародне право, як право більшості країн світу, не містить конкретного визначення національної меншини. Незважаючи на це, можна виділити такі ознаки меншини:

1) це група осіб, що проживають на території держави, громадянами якої вони є;

2) це група осіб, що відрізняється від основної частини населення за своїми національними, етнічними, мовними чи релігійними ознаками;

3) це група осіб, що проявляє почуття національної єдності та самоідентифікації.

Загальновизнаними принципами сучасного міжнародного права у сфері прав національних меншин є наділення усіх без винятку людей правом вибору національності та заборона державі займатися реєстрацією етносів на своїй території.

Національні меншини наділяються спеціальними правами з метою збереження їх національної самобутності. До основних прав національних меншин відносяться:

– право на фізичне існування та повагу до культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції;

– заборона дискримінації національних меншин та їх представників;

– право спілкуватися і отримувати освіту своєю мовою, а також використовувати її у відносинах з органами державної влади у місцях компактного проживання меншин;

– право на національне прізвище, ім’я, по батькові;

– право сповідувати національну релігію, створювати релігійні установи, в т.ч. релігійні суди, якщо їх діяльність не суперечить юрисдикції державних судів;

– право видавати друковану продукцію, утворювати засоби масової інформації та заклади освіти, в яких використовується мова відповідної меншини;

– право вимагати від держави враховувати місце проживання національної меншини при встановленні меж адміністративно-територіальних одиниць;

– право встановлювати та підтримувати зв’язки з державою походження, зокрема, отримувати друковану продукцію, телевізійні і радіосигнали з цієї держави.

Обов’язок забезпечувати реалізацію прав національних меншин лежить на державі та органах державної влади і не може перекладатися на громадські організації самих меншин або на державу походження.

Права жінок. Основу міжнародно-правового механізму захисту прав жінок закладено у ст. 1 Статуту ООН, яка покладає на держави обов’язок поважати усіх людей незалежно від статі.

У системі ООН основне місце серед заходів, спрямованих на забезпечення рівності прав жінок, займають заходи, розроблені Комісією з положення жінок – функціональної комісії Економічної і Соціальної ради ООН. Комісія була заснована резолюцією ЕКОСОР 21.06.1946 р. До її складу входять по одному представнику від кожної з держав-членів ООН. До функцій Комісії входять підготовка рекомендацій і доповідей Ради щодо захисту прав жінок у політичній, економічній, соціальній та освітній областях, представлення рекомендацій Раді по невідкладних проблемах у сфері правового, політичного, соціального становища жінок.

Органами системи ООН прийнятий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються конкретних прав жінок. До числа цих актів відносяться:

– Конвенція про політичні права жінок 1952 р.;

– Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р.;

– Конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р. та Рекомендація до неї 1965 р.;

– Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 р.;

– Конвенція МОП про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

– Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.

Головною метою цих конвенції є ліквідація дискримінації жінок за ознакою статі, а також надання їм рівних прав з чоловіками при вступі на державну службу, прийомі на роботу чи навчання, на рівну оплату праці тощо. Відповідно до ст. 1 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. поняття “дискримінація щодо жінок” означає будь-яке означає будь-яке розходження, виняток або обмеження за ознакою статі, що спрямовуються на ослаблення чи скасування можливості жінок здійснювати свої права нарівні з чоловіками.

Крім нормативних документів, ООН виробляє і реалізує конкретні програми, спрямовані на поліпшення положення жінок. Істотний внесок у трактування поняття “рівності статей” зробила Загальна конференція по положенню жінок (Найробі, Кенія, 1985 р.). Рівність стала розглядатися не просто як правове поняття, тобто ліквідація дискримінації de jure, але і як рівність прав, обов’язків і фактичних можливостей для участі жінок у процесі розвитку суспільства. У 1995 р. у Пекіні відбулася Четверта Всесвітня конференція по положенню жінок, на якій були прийняті Пекінська декларація і Платформа дій. У Платформі дій підтверджуються основні принципи міжнародно-правової охорони прав жінок, а саме, що права жінок і дівчинок є невід’ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини.

Права дитини. Міжнародна нормотворчість у сфері прав людини розвивалася за декількома напрямками:

1) закріплення прав дитини в універсальних деклараціях і конвенціях (Загальна декларація прав людини 1948, Пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. тощо);

2) закріплення прав дитини у міжнародних договорах, що стосуються окремих соціальних груп, тісно пов’язаних з дітьми, зокрема, жінок, біженців та апатридів, а також окремих груп відносин (Конвенція про статус апатридів 1954 р., Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 р., Конвенція МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці № 182 1999 р. та ін.);

3) розробка декларацій та конвенцій, що спеціально регулюють питання захисту прав дитини в усіх сферах відносин (Женевська декларація прав дитини 1924 р., Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.).

Міжнародний захист прав дитини ґрунтується на таких принципах:

– принцип недопущення дискримінації дитини;

– принцип найповнішого забезпечення прав дитини;

– принцип вільного вираження дитиною своїх поглядів;

– принцип особливого захисту прав дитини.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 р. дитиною визнається кожна людська істота до досягнення нею вісімнадцятирічного віку, якщо за законом, застосовуваним до неї, вона не досягає повноліття раніше. Конвенція закріплює широкий перелік прав дитини, зокрема, на життя, на ім’я, на піклування з боку батьків, на достатню турботу про здоров’я, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою під час розгляду будь-якої справи, що стосується дитини, право на освіту (відповідно встановлюється обов’язок держави випускати достатню кількість дитячої літератури за прийнятними цінами, виробляти дитячі телевізійні та радіопрограми тощо), на відпочинок, на особливий захист від викрадань і продажу, будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, право на усиновлення та право на врахування інтересів дитини під час усиновлення тощо.

У рамках Конвенції про права дитини 1989 р. був утворений спеціальний міжнародний орган, що здійснює контроль за додержанням прав дитини – Комітет з прав дитини. Усі держави-часники Конвенції зобов’язані періодично подавати Комітету звіти про проведені ними заходи щодо забезпечення прав дитини. Захист прав дітей у відповідних сферах також здійснюють спеціалізовані установи ООН – Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань науки, культури і мистецтва (ЮНЕСКО) та інші.