Оповідь продовжують різні особи

1. Звіт Естер Пінгорн, куховарки графа Фоско (записано з її власних слів)

Я мушу, на жаль, признатись, що за своє життя так і не навчилася грамоти. Але я змалечку роботяща й нічим ніколи не заплямувала свого доброго імені. Я знаю, що говорити те, чого не було, — це гріх і велике зло, тож постараюсь і цього разу нічого не вигадувати. Я розкажу все, що знаю, і тільки уклінно прошу пана, що записує, поправляти мої вирази й дарувати мені мою невченість.

Цього літа, що минуло, я зосталася без місця (не з моєї вини) і почула, що в будинку номер п'ять на Форест-Роуд у Сент-Джонз-Вуді потрібна куховарка. Я пішла на це місце. Мене взяли на випробу. Хазяїна мого звали Фоско. Хазяйка була англійка. Він був граф, а вона графиня. Коли я поселилася там, у домі була ще дівчина, вона порала роботу покоївки. Не скажу, щоб вона була дуже охайна, чепурна, але нічого поганого за нею не примічала. Я та вона — оце й були всі слуги в домі.

Наші хазяї прибули вже після нас і, як приїхали, зразу ж сказали нам, що дожидають гостей із села.

В гості мала приїхати хазяйчина небога, і ми приготували їй нагорі спальню, з вікнами на задвірок. Хазяйка сказала мені, що в леді Глайд (так звали небогу) слабке здоров'я і що я повинна зважати на це, коли варитиму їсти. Наскільки я пам'ятаю, їхня небога мала приїхати того ж таки дня, але ви не дуже покладайтеся в цьому на мою пам'ять. Ви вже даруйте мені, але мушу признатись, що це марна справа — питати мене про числа, дати і все таке. Я шаную неділю, а які там інші дні — майже не зважаю, бувши жінкою невченою, хоч і роботящою. Знаю тільки, що леді Глайд приїхала, а як приїхала — ну ж і налякала вона всіх нас! Не знаю, як хазяїн привіз її до будинку, бо мала повні руки роботи в кухні. Здається, привіз він її пополудні. Покоївка відчинила їм двері й провела до вітальні. Тоді покоївка прийшла до мене в кухню, недовго й побула коло мене, коли це чуємо: переполох, метушня нагорі, дзвоник у вітальні дзеленчить-розривається, а хазяйка кричить пробі.

Побігли ми нагору, бачимо: лежить пані на софі, лице біле-біле, кулачки зціплені й голову їй потягло набік. Хазяйка каже, що вона чогось перелякалась, а хазяїн сказав: то її корчі схопили. З усіх їх я знала околицю найкраще, то й побігла сама по найближчого лікаря. А найближча лікарська допомога була в «Гудріка й Гарта» — це два компаньйони, добра слава йшла про них по Сент-Джонз-Вуду, й багато людей до них зверталося. Я застала містера Гудріка, й він негайно пішов зі мною.

Та не скоро лікар зміг їй чимось підсобити. У сердешної пані був напад за нападом, і таке коїлося з нею, аж поки вона змучилася вкрай і стала слабка та безпомічна, як немовля. Тоді ми поклали її в ліжко. Містер Гудрік пішов додому по ліки й вернувся за чверть години, або й менше. Крім ліків, він приніс із собою шматочок червоного дерева, вирізаний наче трубочкою, і, почекавши трохи, приставив трубочку одним кінцем до серця бідолашки, а сам приклав вухо до другого кінця й став уважно слухати.

А тоді й каже моїй хазяйці, що була в спальні:

— Це дуже серйозний випадок. Раджу вам негайно сповістити рідних леді Глайд.

А хазяйка питається:

— Це хвороба серця?

— Так, — каже він, — це хвороба серця і до того ж вельми небезпечна.

Він назвав їй достеменно, що то за хвороба, однак я того, що сказав лікар, не втямила. Але я добре запам'ятала, як він сказав насамкінець, що боїться, що ні він, ні будь-який інший лікар уже нічим їй не допоможуть.

Хазяйка сприйняла цю лиху звістку спокійніше, ніж хазяїн. Він був огрядний дідуган, химерний такий, в нього були білі миші, й він балакав до них, наче вони діти християнські. Вислухавши лікаря, він як затужить!

— Ах, бідна леді Глайд! Бідна, люба леді Глайд! — почав він примовляти й забігав по кімнаті, ламаючи руки, мов комедіант який, а не джентльмен.

Хазяйка тільки про одне спитала лікаря: чи є надія, що леді одужає, а в хазяїна тих запитань знайшлося з півсотні! Скажу щиру правду: він усіх нас просто замучив, а коли нарешті вгамувався, то пішов на задвірок у садочок і почав рвати квітки та складати нікчемні букетики, а тоді попросив мене прикрасити ними кімнату хворої леді. От ніби це щось поможе. Як на мене, то часом він бував трохи причмелений. А взагалі він був непоганий хазяїн, такий чемний у розмові, а що вже веселий, привітний та лагідний! Він мені подобався куди більше, ніж хазяйка. Та була така злюка — слова доброго не чула від неї.

Надвечір леді трохи ожила. Корчі перед тим так її змучили, що вона ні рукою поворушити, ні словечка мовити не могла. А це повернула голову і видивляється на кімнату й на нас. Мабуть, до хвороби вона була гарненька: біляві коси, голубі очі, така тендітна. Ніч вона спала неспокійно — так розповідала хазяйка, яка весь час пильнувала коло неї. Я тільки раз, перш ніж лягти спати, зайшла до неї в кімнату спитати, чи не зможу чимсь підсобити, але бідолашна щось говорила сама до себе, недоладно, наче марила. Наче їй дуже хотілося поговорити з кимось, хто був далеко від неї, і вона все кликала того когось. Першого разу я не розчула імені, а другого разу хазяїн постукав у двері, прийшов із купою запитань та нікчемними букетиками.

Коли наступного ранку я зайшла до леді, вона знов лежала знесилена, мовби дрімала. Містер Гудрік привів собі на пораду компаньйона, містера Гарта. Вони сказали, що хвору ні під яким приводом не можна ані турбувати, ані будити. Вони відійшли в куток кімнати й почали розпитувати хазяйку, яке було в леді здоров'я в минулі роки, хто її лікував та чи не страждала вона довго від якогось душевного розладу. Пам'ятаю, хазяйка відповіла «так» на це останнє запитання, а містер Гудрік із містером Гартом перезирнулись і похитали головами. Вони начебто вирішили, що той розлад міг подіяти на її серце. Бідолашка! Подивитися на неї — така вже була кволенька. Що й казати, зроду, мабуть, була вона отака слабесенька.

Згодом того самого ранку, коли леді прокинулась, вона раптом почулася начебто куди краще. Ні мене, ні покоївки не пускали до неї в кімнату, щоб не турбували, мовляв, її посторонні. Про те, що їй покращало, я почула від хазяїна. Він був у пречудовому настрої через це й зазирнув із садка в кухонне вікно, коли йшов на прогулянку в своєму величезному брилі із загнутими догори крисами.

— Дорогенька місіс куховарко, — каже він, — леді Глайд почувається краще. То й я повеселішав і це йду розім'яти трохи свої великі ноги на літньому сонечку. Може, замовити щось чи купити на ринку для вас, місіс куховарко? А що ви там печете? Смачний тортик на обід? Більше шкориночки! Прошу вас, дорогенька, — більше хрумкої шкориночки, що так смаковито тане й розсипається в роті!

Отак він балакав. Йому було за шістдесят, а він полюбляв тістечка й торти. Подумати лишень!

Над полудень лікар приходив знов і на власні очі бачив, що хворій стало краще. Він заборонив нам розмовляти з нею чи дозволяти їй розмовляти з нами, коли б їй цього захотілось і сказав, що для неї найголовніше зараз — цілковитий спокій і спати якомога більше. Як на мене, то, скільки я її бачила, їй ніколи не хотілося розмовляти, крім минулої ночі, коли я так і не втямила, що вона каже. Надто вже була вона виснажена. Містер Гудрік, оглянувши її, не повеселів, як мій хазяїн. Зійшовши вниз, він нічого не сказав, крім того, що зайде знов о п'ятій годині.

Десь о тій порі (а хазяїн ще не приходив) із спальні як задзеленчить дзвінок, і хазяйка вискочила на східці, кричить мені, щоб я мерщій побігла по містера Гудріка й сказала йому, що леді зомліла. Тільки я надягла чіпця та накинула хустку, коли, на щастя, сам лікар ступив на поріг — прийшов, як обіцяв.

Я відчинила йому й пішла з ним нагору.

— Леді Глайд почувалась, як звичайно, — розказує йому в дверях хазяйка. — Вона прокинулась, подивилася довкола дивним, сумним поглядом, і раптом я почула, як вона тихо скрикнула і вмить зомліла.

Лікар підійшов до ліжка й нахилився над болящою. Зненацька він спохмурнів і приклав руку до її серця.

Хазяйка так і вп'ялася очима в обличчя містера Гудріка.

— Невже померла?! — прошепотіла вона і вся затрусилась, мов осиковий листок.

— Так, — відказує лікар, дуже тихо й поважно. — Померла. Коли я вчора слухав її серце, то боявся, що це може статися раптово.

Почувши ці його слова, хазяйка відсахнулася від ліжка та все труситься, труситься!

— Померла! — шепоче вона сама до себе. — Так раптово померла! Так скоро! Що ж скаже граф?!

Містер Гудрік порадив їй зійти вниз і трохи заспокоїтися.

— Ви цілу ніч пильнували коло хворої, — каже він, — ваші нерви перевтомилися. Ця жінка, — говорить він і киває на мене, — хай побуде в кімнаті, поки я пришлю потрібну тут помічницю.

Хазяйка послухалась його.

— Я повинна підготувати графа, — все примовляє вона. — Я повинна обережно підготувати графа!

І так, вся трусячись, пішла собі від нас.

— Ваш хазяїн чужоземець, — каже мені містер Гудрік, коли хазяйка пішла. — Він знає, як реєструвати смерть?

— Не можу сказати напевне, — відповідаю. — Навряд чи знає.

Лікар хвильку подумав, а тоді й каже:

— Як правило, я цього не роблю, та цього разу сам зареєструю смерть, аби позбавити родину зайвого клопоту. За півгодини я все одно проходитиму повз реєстраційне бюро, то й зазирну туди, це нетяжко. Скажіть їм, будь ласка, що цю справу я беру на себе.

— Гаразд, сер, — кажу я, — і спасибі вам за добрість, що про це подумали.

— Ви не проти, щоб посидіти тут, поки я пришлю кого треба? — питається він.

— А чого ж, — кажу я, — посиджу, сер, біля сердешної пані. Мабуть, нічого не можна було зробити, сер, крім того, що зроблено?

— Ні, — відповідає він, — нічого. Вона, певне, довго й тяжко хворіла ще задовго до того, як я її побачив. Випадок був безнадійний, коли мене покликали.

— Ох, Господи, всі ми помремо, раніше чи пізніше. Правда ж, сер? — кажу я.

На те він мені нічого не відповів — мабуть, йому не хотілося говорити. Тільки й мовив: — До побачення,— і пішов.

Я посиділа біля небіжчиці, аж поки прийшла жінка, яку прислав містер Гудрік. Звали її Джейн Гулд. Мені вона здалася шанованою жінкою. Багато вона не говорила, тільки сказала, що свою справу знає і за своє життя не одного небіжчика обрядила.

Як прийняв цю вість хазяїн, коли йому про це сказали, я не можу повідати, бо мене при тому не було. А коли я його побачила, був він мов громом прибитий, правду кажу. Тихо сидів собі в куточку, опустивши свої пухкі руки на коліна й похнюпивши голову, а очі були якісь порожні. Наче він не так сумував, як був переляканий і спантеличений тим, що скоїлось. Хазяйка розпорядилася всім, що треба було зробити, щоб поховати небіжчицю. Певне, на це пішла купа грошей. Особливо труна була така розкішна! Чоловік покійної пані, сказали нам, саме десь їздив по чужих краях. Але моя хазяйка, бувши її рідною тіткою, домовилася з ріднею з маєтку (в Камберленді, здається), що небіжчицю поховають там, в одній могилі з її матір'ю. Все зробили дуже гарно (це я знов про похорон), а хазяїн сам їздив у маєток, був там, як її ховали. Він був такий величний у своїй глибокій жалобі! Із своїм великим поважним лицем, повільною ходою, з широкою креповою стрічкою на капелюсі — як намальований!

Наостанок, відповідаючи на поставлені мені запитання, я повинна сказати:

1) що ні я, ні покоївка, яка служила разом зі мною, не бачили ні разу, щоб хазяїн сам давав якісь ліки леді Глайд;

2) що, наскільки мені відомо, він ніколи не лишався наодинці з леді Глайд у її кімнаті;

3) я не можу сказати, що викликало раптовий переляк у леді Глайд, коли вона тільки увійшла в будинок, — ні мені, ані покоївці не пояснили цього.

Викладене вище було прочитане в моїй присутності. Я не маю нічого ні додати до сказаного, ні від нього забрати. Як християнка, присягаюсь, що все тут написане — щира правда.

Підпис: Естер Пінгорн + (її хрестик).

Звіт лікаря

До реєстраційного бюро відділу запису актів громадянського стану того району, де сталась названа нижче смерть. Цим засвідчую, що я лікував леді Глайд, віком двадцять один рік, бачив її живу востаннє в четвер 25 липня 1850 року й що вона померла того самого дня в будинку № 5, Форест-Роуд, Сент-Джонз-Вуд. Смерть її сталася внаслідок серцевої аневризми. Тривалість хвороби невідома.

Підпис: Альфред Гудрік. Проф. звання: доктор медицини.

Адреса: 12, Кройдон-Гарденз, Сент-Джонз-Вуд.

Звіт Джейн Гулд

Лікар містер Гудрік послав мене зробити все необхідне, щоб приготувати до похорону останки пані, що померла в будинку, адреса якого вказана в попередньому звіті. Біля тіла небіжчиці я застала служницю Естер Пінгорн. Я зробила все, що було необхідно, і вчасно підготувала тіло до похорону. В моїй присутності небіжчицю поклали в труну, при мені ж прикрутили віко, перш ніж винести труну. Після цього, а не раніше, мені заплачено за труди, і я покинула цей дім. Хто хоче мати мої рекомендації, може звернутися до містера Гудріка. Він засвідчить, що на мене можна покластись і що все сказане вище — щира правда.

Підпис: Джейн Гулд.

Напис на надгробку

Пам'яті Лори, леді Глайд, дружини сера Персіваля Глайда, баронета з Блеквотер-Парку в Гемпшірі, дочки покійного Філіпа Ферлі, есквайра з Ліммеріджа, цієї ж парафії. Народилася 27 березня 1829 року, взяла шлюб 22 грудня 1849 року. Померла 25 липня 1850 року.

Звіт Волтера Гартрайта

На початку літа 1850 року я з кількома товаришами, що зосталися живі, покинув нетрища Центральної Америки, щоб вернутися на батьківщину. Сягнувши узбережжя, ми сіли на корабель, що відпливав до Англії. Судно це зазнало катастрофи в Мексіканській затоці. Я був серед небагатьох, що врятувалися в тій катастрофі. Це вже втретє я уникнув смертельної небезпеки. Смерть від тропічної лихоманки, смерть від індіанської стріли, смерть у морській пучині — три смерті загрожували мені, всі три минули мене.

Американський корабель, що плив до Ліверпуля, підібрав уцілілих. Корабель прибув в порт призначення 13 жовтня 1850 року. Ми причалили надвечір, а вночі я вже був у Лондоні.

Я не буду описувати на цих сторінках свої поневіряння та злигодні далеко від батьківщини. Причини, що спонукали мене полишити свою країну, друзів і рідних заради нового світу пригод і небезпек, уже відомі. З того добровільного вигнання я повернувся, як сподівався, молився і вірив, іншою людиною. Стихія мого нового життя загартувала мене. В суворій школі випробувань і небезпек воля моя зробилась сильна, серце — мужнє, розум — самостійний. Я вирушив у мандри, втікаючи від власної долі. Я повернувся, щоб зустріти свою долю віч-на-віч, як личить чоловікові.

Я повернувся до неминучої необхідності притлумлювати свої почуття, знаючи, що саме це мені судилось. Я розлучився з найгіршою гіркотою минулого, але не з пам'яттю серця про печаль і ніжність тих незабутніх днів. Я не перестав відчувати невигойного болю тієї великої катастрофи мого життя — я лише навчився мужньо терпіти свій біль. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене вдалину і я востаннє дивився на англійський берег. Лора Ферлі жила в моєму серці, коли корабель ніс мене назад і ранкове світло осявало все ближчі й ближчі рідні береги.

Перо моє виписує літери її давнього імені, а серце все так само плекає давню любов. Я досі пишу про неї як про Лору Ферлі. Коли я пробую називати її ім'ям її чоловіка, мені тяжко думати про неї, тяжко про неї говорити.

Мені нічого більше додати до моєї повторної з'яви на цих сторінках. Ця оповідь матиме продовження, якщо мені стане сили й мужності дописати її до кінця.

Коли настав ранок, мої перші тривожні думки й перші мої надії полинули до матінки й сестри. Після тривалої відсутності, коли вони місяцями не мали звістки про мене, я відчував, що треба підготувати їх, аби їм легше було знести раптову радість зустрічі зі мною. Рано-вранці я послав листа в котедж У Гемпстеді, а за годину вирушив туди й сам.

Коли стихла перша бурхлива радість і до нас помалу почала вертатись тиха рівновага колишніх днів, я збагнув з виразу материного обличчя: на серці в неї лежить таємний тягар. В очах її, що так ніжно дивилися на мене, світилася не тільки любов, а й жалість. Добра її рука стискала мою руку все дужче й дужче — це було співчуття. Ми ніколи нічого не приховували одне від одного. Вона знала про мої розбиті надії, знала, чому я її покинув. Я хотів був спитати якомога спокійніше, чи не надходили на моє ім'я листи від міс Голкомб, чи не було яких звісток про мою сестру, та коли я глянув матері в обличчя, запитання завмерло на моїх устах — мені забракло хоробрості його вимовити. З болісною нерішучістю я тільки й спромігся сказати:

— Ви маєте щось сповістити мені?

Сестра моя, що сиділа навпроти нас, зненацька встала і, не сказавши й слова, вийшла з кімнати. Мати притулилася ближче до мене, обняла мене. Її люблячі руки тремтіли, сльози струменіли по її дорогому рідному обличчю.

— Волтере! — прошепотіла вона. — Мій любий сину! Моє серце стискається від болю за тебе. О сину мій, сину! Пам'ятай, що в тебе ще є я!

Голова моя впала їй на груди. Цими словами вона сказала все...

 

Настав ранок третього дня, відколи я повернувся, ранок шістнадцятого жовтня.

Я зостався у матері й сестри. Я щосили старався не затьмарювати їм радості довгожданої зустрічі зі мною. Я зробив усе що міг, щоб випростатися після удару й змиритися з необхідністю жити далі, щоб велике моє горе не виливалося відчаєм, а зм'якшувалося моєю любов'ю до матері й сестри.

Та марно я на це сподівався. Жодна сльоза не освіжила моїх запалених зболілих очей. Ні лагідне сестрине співчуття, ні тиха материна любов не приносили мені полегшення.

Того — третього — ранку я відкрив їм своє серце. Нарешті я зумів висловити те, що хотів сказати від тієї хвилини, коли мати сповістила мене про її смерть.

— Відпустіть мене, дайте мені трохи побути на самоті, — сказав я. — Я легше знесу це, коли ще раз гляну на ті місця, де вперше її побачив, коли стану на коліна та помолюся перед могилою, де вона спочиває.

І я вирушив у дорогу — в дорогу до могили Лори Ферлі.

Було погідне осіннє надвечір'я, коли я вийшов на безлюдній станції і пішки пішов шляхом, що його так добре знав.

Призахідне сонце м'яко світило крізь тонкі перисті хмари, було тепло й тихо. На мирний супокій спустілих полів злягала сумовита тінь осені.

Я вийшов на вересовище, я знову зійшов на вершину пагорба і подивився вдалину — там виднів знайомий парк, чітка дуга під'їзної доріжки, високі білі стіни Ліммеріджа. Злигодні й переміни, поневіряння й небезпеки стількох довгих місяців ураз змаліли й зійшли внівець у моїй пам'яті. От ніби вчора я востаннє ступав по цьому духмяному вересу і зараз я побачу її — вона вийде мені назустріч у своєму брилику, що затіняє її обличчя, в простій сукні, розмаяній вітерцем, із альбомом готових малюнків у руці...

О смерте! Твоя коса скосила її... О могило, це твоя перемога!..

Я звернув убік, і ось внизу, у видолинку, переді мною забовваніла самітна сива церква, і притвор, де я очікував появи жінки в білому; пагорби, що обступили тихий цвинтар, холодний струмочок жебонить по своєму кам'янистому річищу. А ген і мармуровий хрест у білосніжній чистоті своїй височіє над могилою — могилою, де нині вкупі спочивають мати з дочкою.

Я підійшов до цвинтаря. Ще раз пройшов по кам'яних сходинках і скинув капелюха, ступивши на цю священну землю. Священну для смирення й доброти, для шани й скорботи.

Я зупинився перед надгробком, над яким височів хрест. У вічі кинувся новий напис, викарбований на ньому, — безжальні, чіткі чорні літери з жорстокою байдужістю розповідали історію її життя й смерті. Я спробував прочитати їх: «Пам'яті Лори...» Ніжні, блакитні очі, затуманені слізьми, стомлено поникла білява голівка, невинні прощальні слова, що благали мене залишити її, — о, коли б хоч останній спогад про неї та був щасливіший! Спогад, що його я поніс тоді з собою, спогад, що його я нині приніс назад — до її могили!

Ще раз я спробував прочитати напис. Наприкінці стояла дата її смерті, а вище...

Вище над датою смерті, були рядки й там було ім'я, що заважало мені думати про неї. Я підійшов до могили з іншого боку, де не треба було нічого читати, де ніяка земна ницість не розділяла нас.

Я став на коліна перед могилою. Поклав руки, опустив голову на холодний білий мармур і заплющив свої стомлені очі, щоб не бачити ні землі довкола, ні світла вгорі. Я кликав її, я був з нею знов. О, моя любове! Любове! Моє серце знов промовляє до тебе! Тільки вчора ми розлучилися з тобою — тільки вчора я тримав твою дорогу руку в моїй руці, тільки вчора мої очі дивилися на тебе востаннє... Любове моя, любове!..

Час нечутно плинув, і тиша, мов чорна ніч, згусла наді мною.

Перший звук, що порушив цей небесний покій, був тихий-тихий, мов легіт ковзнув по цвинтарній траві. Помалу той звук наближався до мене, аж поки я збагнув, що то чиясь хода. Ближче, ближче... Й зупинилась.

Я підвів голову.

Сонце зависло над обрієм. Хмари розвіялись по небу, скісні сонячні паруси м'яко золотили пагорби. Пригаслий день був прохолодний, ясний і тихий в цій супокійній долині мертвих.

А віддалік серед цвинтаря, в прохолодній ясноті низького сонця, я побачив двох жінок. Вони стояли й дивилися на могилу, вони дивилися на мене.

Дві жінки.

Вони підступили ще ближче й стали знов. Обличчя їхні були сховані під вуалями, я не міг їх роздивитись. Коли вони зупинились, одна з них підняла вуаль. У тихому вечоровому світлі я впізнав обличчя Меріан Голкомб.

Як же вона змінилась! Неначе багато літ наклало на те обличчя свій відбиток. Її широко розплющені очі дивилися на мене з незбагненним жахом. Жаль будило її схудле, змучене обличчя — печать болю, страху та відчаю лежали на ньому.

Я ступив крок до неї від могили. Вона не зворухнулась, не озвалася. Жінка під вуаллю, що стояла поруч неї, тихо скрикнула. Я зупинився. Серце моє завмерло. Невимовний жах пойняв мене, я весь затремтів.

Жінка під вуаллю відійшла від своєї товаришки й поволі рушила до мене. Зоставшись сама, Меріан Голкомб заговорила. Голос її я зразу впізнав — голос не змінився, як змінились змучене обличчя й перелякані очі.

— Мій сон! Мій сон! — тихо вигукнула вона серед моторошної тиші. І впала навколішки, піднісши вгору молитовно складені руки. — Господи, дай йому сили! Господи, допоможи йому в цю скрутну хвилину!

Поволі, тихо жінка наближалася до мене. Я прикипів до неї очима — тепер я дивився тільки на неї.

Голос, що молився за мене, затнувся, впав до шепоту, а тоді раптом перейшов у зляканий, відчайдушний крик. Мені веліли піти геть!

Але жінка під вуаллю цілком заволоділа мною. Вона зупинилася по той бік могили. Ми стояли тепер обличчям до обличчя, нас розділяв надгробок. Вона була ближче до напису, і її сукня черкнула чорні літери.

А той голос лунав дедалі гучніше й нестямніше:

— Сховайте обличчя! Не дивіться на неї! Ради Бога...

Жінка підняла вуаль.

«Пам'яті Лори, леді Глайд...»

Лора, леді Глайд, стояла біля напису, що звіщав про її смерть, і понад могилою дивилася на мене...

(На цьому закінчується другий період цієї історії).

ПЕРІОД ТРЕТІЙ