Протидія тероризму в Україні.

Поглиблення соціально-політичної асиметрії у світі супроводжується ескалацією міжнародного тероризму, що трансформується за своїм внутрішнім змістом, формою, характером виявів під прямим або опосередкованим впливом різноманітних протиріч та конфліктів. Змінюються його масштаби, чіткіше окреслюється ідеологія, посилюється агресивний інформаційно-пропагандистський вплив.

Розвиток сучасного міжнародного тероризму характеризується формуванням таких негативних явищ, як багатоплановість руйнівного впливу на різні сфери суспільного життя – політичну, економічну, соціальну, духовну, а також на національну безпеку: суспільну, державну, воєнну, інформаційну тощо. На сучасному етапі тероризм із його політично вмотивованою насильницькою ідеологією становить серйозну небезпеку для світової спільноти та окремих держав, зокрема й для України.

Основними теророгенними чинниками за сучасних політичних та економічних змін в Україні є загальне зниження рівня моральності суспільних відносин, насамперед у молодіжному середовищі; правовий нігілізм; розшарування суспільства та загострення конфронтації, що уможливило радикалізацію настроїв у суспільстві тощо. Зазначене потребує вжиття значних зусиль з боку державної влади щодо зниження рівня конфліктності та локалізації середовища екстремізму та тероризму.

У системі державного управління має утвердитися розуміння того, що здійснення антитерористичної діяльності визначеними суб’єктами боротьби з тероризмом є лише складовою державної політики у даній сфері, що повинна мати комплексний характер і вирішуватися на засадах системної протидії. Одним із пріоритетних її напрямів має стати удосконалення запобіжних механізмів, спрямованих на усунення причин і умов, що породжують екстремізм і тероризм.

Для забезпечення єдиного підходу на всіх рівнях держави та суспільства до розуміння сутності тероризму як загрози національній безпеці України необхідно розпочати розроблення Концепції протидії тероризму, в якій мають бути визначені пріоритети держави у підходах щодо подолання тероризму з урахуванням як кримінологічної специфіки цього виду злочину, так і комплексної соціально-політичної природи даного явища.

Необхідною умовою протидії терористичним загрозам на національному ґрунті є формування ефективної державної політики протидії тероризму, що вимагає вироблення чіткої концепції та стратегії, базових принципів, концептуальних і нормативно-правових засад, визначення шляхів їх практичної реалізації. Загалом ця проблематика вимагає особливої уваги науковців до опрацювання питань координації діяльності всіх владних структур, у компетенції яких є протидія терористичним загрозам на національному рівні, створення у суспільстві умов для консолідації громадськості у розв’язанні тих проблем сучасного українського суспільства, наявність яких може спричинити прояви тероризму.

В Україні останніми роками щодо протидії тероризму зроблено чимало: створено спеціальний координаційний орган – Антитерористичний центр при СБУ, у 2003 р. прийнято Закон України «Про боротьбу з тероризмом», ратифіковано низку міжнародних антитерористичних конвенцій, введено до Кримінального кодексу України ст. 258 «Терористичний акт», доповнено відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо запобігання тероризму» від 21.09.2006 р. Кодекс ст. 258-1 «Втягнення у вчинення терористичного акту», ст. 258-2 «Публічні заклики до вчинення терористичного акту», ст. 258-3 «Створення терористичної групи чи терористичної організації», ст. 258-4 «Сприяння вчиненню терористичного акту», ст. 285-5 «Фінансування тероризму».

За статистичними даними, тероризм, на щастя, не набув поширення в нашій державі. За період 2002–2010 рр. у країні було зареєстровано 6 випадків вчинення або підготовки терористичних актів, що не несли значної загрози.

Слід відзначити, що тероризм – це складне й багатоаспектне соціальне явище, що має політичний, правовий, економічний, морально-психологічний та інші аспекти.

Найточніше та найповніше визначення тероризму є таким: це публічне вчинення дій, спрямованих на умисне вбивство, спричинення тілесних ушкоджень або створення загрози умисного вбивства, спричинення тілесних ушкоджень, що здійснюються відносно однієї особи, декількох осіб, невизначеного кола осіб однією особою, групою осіб чи організацією з метою формування у суспільстві атмосфери страху, нестабільності, примушування органів державної влади або міжнародної організації до прийняття вигідних для терористів рішень.

Загальновизнано, що внутрішніми чинниками, які обумовлюють прояви тероризму, є несприятлива соціально-економічна ситуація в державі, окремому регіоні чи регіонах, незбалансована національна політика, нехтування інтересами національних чи релігійних меншин, утиск їхніх прав. Поширенню терористичних проявів сприяє також наявність у країні нелегального ринку зброї та відносна легкість його придбання; наявність значного прошарку осіб, що пройшли школу війни в Афганістані та інших «гарячих точках», і є недостатньо соціально адаптованими у суспільстві перехідного періоду; ослаблення або повна відсутність низки адміністративно-контрольних правових режимів; наявність злочинних угруповань, що мають зброю та вибухові речовини; втрата багатьма людьми ідеологічних і духовних життєвих орієнтирів.

Серед зовнішніх чинників тероризму є такі: зростання числа терористичних проявів у близькому та далекому зарубіжжі; соціально-політичну й економічну нестабільність у сусідніх державах як колишнього СРСР, так і Європи; стратегічні установки деяких іноземних спецслужб і закордонних (міжнародних) терористичних організацій; відсутність надійного міграційного контролю в Україні та сусідніх державах; наявність значного «чорного» ринку зброї у деяких сусідніх державах.

За даними наукових досліджень, загальна модель чинників, що сприяють виникненню й розвитку в суспільстві конфліктогенної ситуації, що розв’язується, у тому числі терористичним способом, зазвичай виглядає так:

економічна криза;

хронічна політична нестабільність;

руйнування історичних, культурних, моральних, гуманітарних цінностей;

зростання націоналізму, національної нетерпимості, релігійного екстремізму та сепаратистських настроїв;

зацікавленість у дестабілізації ситуації з боку інших держав, низки закордонних терористичних, релігійних, націонал-радикальних та інших організацій;

негативні процеси у соціальній структурі, що призвели до маргіналізації багатьох соціальних груп;

падіння життєвого рівня, стан психологічного дискомфорту, тривоги й безвиході, незахищеності, що відчула на собі значна частина населення;

зростання соціальної агресивності.

Зважаючи на зазначене, можна зробити висновок, що успішне вирішення проблеми боротьби з тероризмом лише за допомогою силових методів неможливо. В основу протидії тероризму має бути покладено виважену, послідовну системну державну політику гармонізації суспільних відносин, своєчасного усунення суперечностей та негативних процесів у економічній, соціальній, соціально-психологічній сферах життєдіяльності суспільства.

З урахуванням імовірних терористичних загроз доцільно створити загальнодержавну систему протидії тероризму. Така система має містити в собі не тільки правоохоронну, а й економічну, соціальну, політичну та пропагандистську складові. У здійсненні антикорупційної діяльності мають брати участь органи законодавчої, виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суспільно-політичні об’єднання та громадські організації, засоби масової інформації, релігійні організації.

Основними напрямами державної протидії тероризму мають стати:

усунення конфліктогенних факторів, що породжують прояви тероризму;

розроблення спеціальних нормативно-правових актів, що регламентують життєдіяльність окремих малих етнічних груп, народностей з урахуванням дотримання їх споконвічних традицій і культур;

розвиток нормативно-правової бази антитерористичної діяльності;

формування системи міжвідомчого інформування в інтересах адекватного реагування на прояви тероризму;

відпрацьовування системи й методів спільних антитерористичних дій і комплексних операцій;

створення системи виявлення й обліку осіб, що володіють навичками мінно-вибухової справи, брали участь у військових конфліктах («гарячих точках»);

удосконалення системи захисту об’єктів, що можуть становити інтерес для терористичних зазіхань, постійний моніторинг стану безпеки таких об’єктів;

планомірне вилучення з незаконного обороту зброї, боєприпасів і вибухових речовин;

розроблення концепції висвітлення антитерористичної проблематики в засобах масової інформації.

У відверненні та припиненні терористичної діяльності вже сформованих терористичних груп та одинаків значну роль має відігравати система оперативно-розшукових заходів, що мають здійснювати правоохоронні органи.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що тероризм є складною комплексною проблемою, а успішно протидіяти йому можна лише у спосіб здійснення системи економічних, соціальних, правових, інформаційно-пропагандистських, оперативно-розшукових та організаційно-технічних заходів. Ці заходи в умовах глобалізації мають здійснюватися як на національному, так і на міждержавному рівнях, у рамках міжнародного співробітництва.

 

КІБЕРТЕРОРИЗМ

Стрімке зростання комп’ютерних технологій та їх запровадження в управління стратегічно-важливими структурами держави призводить до зростання їх уразливості непропорційно швидше протистояти подібним загрозам.

Застосування кібернетичних атак необхідно розглядати і як засіб ведення війни в новій сфері, поряд із бойовими діями на суші, морі, в повітрі та космічному просторі.

Виходячи з даного положення, потрібно прийняти той факт, що об’єкти-цілі кібернетичної атаки принципово не будуть відрізнятися від об’єктів-цілей військової операції або терористичної атаки.

Як наслідок, критерії відбору об’єктів, що мають важливе значення для забезпечення національної безпеки та оборони України належать до такого переліку, що потребують першочергового захисту від кібернетичних атак, і повністю залежать від можливостей кіберагресора та задач, які ставляться перед ним.

Суб’єктами кібератаки можуть бути: державні установи, спеціальні служби; політичні організації; окремі хакери або їх організовані групи.

Відтак, можна виділити такі критерії віднесення вказаних об’єктів:

критерій № 1 (фізичний рівень кіберпростору) – характеризується відсутністю або мінімальним ризиком для життя та здоров’я населення, навколишнього середовища й направленістю (спрямованістю) кібератаки на дестабілізацію роботи органів центрального управління. До таких об’єктів можна віднести: мережі зв’язку й інформаційно-обчислювальні мережі, що використовуються державними організаціями під час виконання своїх управлінських функцій; військово-інформаційна інфраструктура, що вирішує завдання управління військами; засоби масової інформації (передусім електронні) тощо;

критерій № 2 (кібертероризм) – характеризується можливістю нанесення значних економічних збитків, великої кількості людських жертв, екологічних катастроф, що призводять до руйнування або виведення з ладу внутрішньодержавної (загальнодержавної) інфраструктури. До таких об’єктів можна віднести: системи керування у галузі транспорту (системи аеропортів, залізниць, метрополітенів, навігації водного транспорту); системи керування газового та газотранспортного комплексу України; системи керування виробництва (АЕС, ГЕС, ТЕЦ), передачі та розподілення електроенергії тощо;

критерій № 3 (семантичний рівень) – крадіжки, пошкодження даних, що мають критично-важливе значення для держави (ядерні, хімічні, біологічні дослідження, ракетно-космічні технології тощо). До таких об’єктів можна віднести: сервери відомчих інформаційних мереж; інформаційні та керуючі структури банків, промислових підприємств тощо.

Залежно від можливостей суб’єктів, періоду, що розглядається (за умов мирного чи воєнного періоду часу), стану дипломатичних і соціальних відносин, можуть відрізнятися й цілі.

Крім того, цілі кібератак можуть змінюватися відповідно до нових розробок і технологічних новацій безпосередньо у структурі побудови інформаційно-телекомунікаційних систем і мереж, запровадження нових операційних систем, протоколів передачі даних, принципів маршрутизації інформаційних потоків тощо, а відтак, і в технологіях вчинення кіберзлочинів.

Потрібно розуміти, що можливості обходу систем кібербезпеки постійно змінюватимуться. Отже, з метою упередження кібератак на визначені об’єкти потрібно проводити «стрес-тести» відносно цих об’єктів на предмет визначення уразливих місць.

Зокрема, випробування здатності України протистояти масовим хакерським і вірусним атакам, спрямованим на нейтралізацію найважливіших систем держави, а також працездатність плану з реагування країни на загрози у сфері кіберзхахисту, що на виконання Указу Президента України від 10.12.2010 р. № 1119/2010 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 17 листопада 2010 р. «Про виклики та загрози національній безпеці у 2011 р.», що має бути розроблений найближчим часом.

При цьому всі атаки мають буди змодельованими з метою унеможливлення нанесення шкоди зазначеним комп’ютерним мережам. До проведення подібних навчань мають бути залучені фахівців у цій області і з державних структур, і з приватних фірм. Це дозволить перевірити реальну здатність країни до опору кібератакам і підвищити ефективність функціонування підрозділів правоохоронних органів, що вирішують завдання з протидії кіберзлочинності.

В нашій країні в основному сформовано концептуальні засади та нормативно-правову базу державної політики протистояння загрозам тероризму, спрямованої на формування системної протидії цьому небезпечному явищу. Пропонується розвивати нормативно-правову базу у спосіб прийняття Концепції (основ державної політики) протидії тероризму та Стратегії боротьби з тероризмом в Україні, в яких основний акцент має приділятися саме превентивним заходам.

До цієї проблеми необхідно підійти більш ширше та розпочати роботу з розроблення моделі Національної програми протидії тероризму й екстремізму. Її мета полягає у формуванні зовнішніх і внутрішніх умов для активної протидії тероризму й екстремізму на принципово новій концептуальній основі – у спосіб об’єднання зусиль державних і громадських інститутів суспільства. І зусилля ці мають бути спрямовані на скорочення соціальної бази тероризму й екстремізму, утвердження в соціумі активної позиції неприйняття цих явищ у будь-яких формах і проявах.

В Україні спеціальні підрозділи боротьби з тероризмом створені у складі Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки МО, внутрішніх військ МВС, навіть колишнього Державного департаменту з питань виконання покарань.