Особливості функціонування моралі

У процесі становлення моралі, її виділення у відносно самостійну область культури склався визначений ряд функцій, який притаманний для неї у даний час. Підкреслимо, на наш погляд, основні.

1) Мабуть, вихідною можна вважати оцінюючу функцію моралі. Але оцінююча функція характерна не тільки для моралі, але і для мистецтва, релігії, права, політики і т.і. У чому ж полягає специфіка оцінюючої функції моралі? Насамперед у тому, що оцінка виробляється через призму особливих понять моральної свідомості: про добро і зло, справедливості, обов’язку, совісті і т.д. У моральній свідомості суще зіставляється з належним. Моральні оцінки носять універсальний характер і поширюються фактично на всі (за рідкісним винятком) дії людини. Цього не можна сказати про право (наприклад, чи можна з позицій Кримінального кодексу засудити безтактовність, брутальність, неповажне відношення до будь-кого? Здається, не можна). Так само не скрізь доречні і політичні оцінки. Певні обмеження існують лише там, де дії робляться під тиском, погрозою, під впливом якого-небудь афекту (страху, ревнощів). Нарешті, необхідно відзначити, що моральна оцінка спирається на моральні переконання індивіда й авторитет суспільної думки.

2) Пізнавальна функція моралі. Вона не має такого ж значення, такої ж інтенсивності, як оцінююча, але найтіснішим образом з нею переплітається. Зокрема, коли індивід оцінює вчинки інших чи свої власні, він неминуче одержує відоме (неповне, звичайно) уявлення про внутрішній світ, як свій власний, так і інших людей. Коли мораль дає оцінку загальному стану вдач (норм), вона у визначеній мірі відкриває нам, наскільки дії держави відповідають вищим загальнолюдським цінностям, стратегічному напрямку розвитку історії. Крім того, варто мати на увазі, що моральні якості є необхідною умовою всякого пізнання, особливо наукового. Вчений, який страждає необ’єктивністю, схильний до обману, надмірної заздрості, користолюбству, може спотворити (під усякими приводами) результати досвіду, обдурити інших чи (під дією надмірної одержимості до слави, користі і т.д.) самого себе.

Звичайно, необхідно пам’ятати, що пізнавальна функція моралі здійснюється трохи інакше, ніж пізнання в науці. Воно (пізнання) в значній мірі образне, розмите, фігуральне, у ньому більш велику роль відіграють почуття, віра, інтуїція. У науковому ж пізнанні домінує розум.

3) Світоглядна функція моралі. Як ми вже відзначали, мораль не може бути зведена до простих норм. Вона повинна обґрунтовувати ці норми, вказувати, в ім’я чого вони повинні виконуватися, тобто моральна свідомість неминучо виходить на вищі цінності, на питання про сенс життя. Але для вирішення останніх дуже важливо виявити місце людини у світі. А останнє неможливе без якогось (нехай навіть наївного, як було в минулому) уявлення про світ у цілому. С.Н. Булгаков відзначав, що людина, для того щоб зрозуміти саму себе, повинна знати, «що ж являє собою наш світ у цілому, яка її субстанція, чи має вона який-небудь сенс і розумну мету, чи має яку-небудь ціну наше життя і наші діяння, яка природа добра і зла і т.д.».

Уявлення про світ у цілому (світогляд) неможливо побудувати на одних лише висновках науки, тому що вони неповні. Наукова картина світу і світогляд – це зовсім не те саме. Світогляд формується не тільки на основі знання, але і містить у собі складну гаму почуттів, представляє із себе своєрідний образ світу. У моральній свідомості (насамперед, у моральній філософії – етиці) світогляд формується через призму специфічних понять: світ розглядається добрим чи злим (чи нейтральним, у кращому випадку, стосовно людини), упорядкованим чи хаотичним і т.д. Від характеру уявлення про світ залежить розуміння питання про сенс життя і щастя людини, розуміння природи добра і зла, справедливості тощо.

4) Виховна функція – одна з найважливіших функцій моралі. Без процесу виховання – безупинного, досить інтенсивного і цілеспрямованого – неможливе існування суспільства і становлення окремої людської особистості. Однак необхідно підкреслити, що в центрі виховання стоїть виховання моральне, котре і формує духовний стрижень особистості.

5) Регулятивна функція моралі є своєрідним синтезом всіх інших функцій, тому що в остаточному підсумку завдання моралі полягає в напрямку помислів і дій окремої людини. Але, як відомо, поводження індивіда регулює не тільки мораль, але і право, релігія, мистецтво, політична свідомість і ін. Однак саме мораль надає людині найбільш важливі, глибинні орієнтири, саме моральні цінності є центром усього духовного світу особистості і впливають на її політичні позиції, на відношення до існуючого права (правосвідомості), на оцінку тих чи інших релігійних вчень чи творів мистецтва.

Специфіку регулятивної функції моралі можна розкрити в наступному. По-перше, мораль регулює практично всі сфери життєдіяльності людини (чого не можна сказати про право, естетичну свідомість, політику). По-друге, мораль пред’являє до людини максимальні вимоги, жадає від людини «рівняння» на моральний ідеал, що сам по собі недосяжний (за визначенням, у іншому випадку він просто не ідеал). По-третє, регулятивна функція моралі здійснюється з опорою на авторитет суспільної думки і моральні переконання людини (насамперед – сумління).

Відзначаючи важливість регулятивної функції моралі, у той же час необхідно визнати, що і мораль не всесильна. Про це свідчать і численні злочини і повсякденна брутальність, безтактність. Причин цьому чимало. Відзначимо, що і моральна свідомість окремих індивідів має явно недостатній рівень розвитку, і суспільна думка може помилятися (згадаємо про ефект юрби). Крім того, умови життя часом придушують (подавляют) моральні почуття. Чи можна вимагати строгої чесності від жінки, у якої діти вмирають від голоду? Бувають і інші обставини, подібні до цього.

Таким чином, в етиці піддаються осмисленню різноманітні питання, у тому числі питання про те, звідкіля взялися моральні розпорядження, чи здатна людина жити за законами, які вона сама проголошує? Етика вчить оцінювати будь-яку ситуацію так, щоб зробити можливими етично (морально) правильні вчинки. Вона виховує в людині покликання співвідносити суще з належним. Етика досліджує те, що в житті й у світі має цінність, тому що етична поведінка виявляється в реалізації, здійсненні етичних цінностей. Етика допомагає пробудженню оцінюючої свідомості.

 

Тема 2. НАЙВИЩІ МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ

 

Людське життя як моральний процес буття визначається цілим рядом вищих моральних цінностей, які, будучи життєво необхідними, постають подекуди недосяжним моральним ідеалом. Саме до таких найвищих моральних цінностей відносяться щастя, любов, сім’я, дружба, свобода.

2.1. Щастя

Люди створені для щастя, і щастя створене для людей.

А.Вюрмсар

 

В історії етичної думки саме розуміння щастя, а пізніше вже і як моральна категорія, розумілося як самовідчуття, самоусвідомлення. Без сумніву, щастя займає центральне положення в намаганні його зрозуміти, сформулювати і, зрештою, окреслити. Сама по собі ідея щастя є ніби цінністю особистісною (особисте щастя), хоча з певних позицій її можна вважати цінним здобутком всього суспільства. Коли щасливих буде переважна більшість, то щасливим можна вважати все суспільство. Щасливе суспільство живе в гармонії та для загального блага всіх і кожного. Для кожної людини досягнення щастя є вища мета життя. Навіть якщо життя людини біологічно приречене на дуже короткий строк, щастя прагнуть всі, незалежно від віку, але розуміють його по-своєму. Це дуже індивідуальне відчуття і розуміння. І в більшості – саме відчуття, а не усвідомлення. В той же час щастя не є постійним самоусвідомленням чи відчуттям. Щастя як життєва моральна цінність не зберігається в сталому вигляді. Як людський прояв, стан душі, щастя змінює свої пріоритети в залежності також від віку і статі. Що для одних складає цінність і уявляється та відчувається як щастя, для інших – не має ціни, тобто – вважається непотрібним. Щастя є однією з «вічних» моральних проблем. І питання полягає в тому, від чого воно залежить, як реалізувати це цілком природне людське прагнення.

Етична думка про щастя

З давніх-давен розуміння щастя історично виникло і розвивалося як одне з основних міркувань моралі і було темою полеміки філософів не тільки між собою, а й з Творцем. В той же час уявлення про щастя представників філософських напрямків відрізнялися від розуміння щастя пересічними людьми – представниками «натовпу». І для філософів, і для кожної людини щастя постає як необхідність, як моральний імператив. Щастя – категорія суб’єктивна, вона доступна тільки людям. Тобто життя людське має ціну, бо воно спрямоване на досягнення щастя, або, інакше кажучи, щастя – обов’язкова умова існування людини.

Звично, щастям називають мету людського життя та, оскільки, смаки і прагнення у людей різні та індивідуальні, то щастя кожен розуміє по-своєму. Та для всіх усвідомлення в більшій чи меншій мірі залежить від чуття задоволення, яке переживає людина, життя якої складається згідно з її прагненнями та реалізованими бажаннями.

Якими мають бути типи поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке і тривале щастя? – ці питання в різних варіантах ставили собі Будда і Аристотель, Епікур та Спіноза, Микола Реріх та Бертран Рассел. Знаходили відповіді, відкидали їх і приходили до інших.

Вже Сократ (469-399 pp. до н.е.) стверджує початок евдемоністичної традиції, заявляючи, що сенс людського життя, його вище благо – в досягненні щастя. Щастя – це зміст доброчинного буття, – заявляє вчений-мораліст, але тільки моральна людина може бути щасливою (чи розумною, що в Сократа перше підмінює друге). А тому, вважає філософ, завдання полягає в тому, щоб навчити людину моральності.

В той же час Сократ розрізняє щастя та насолоду, визначає головні моральні цінності, які допомагають людині стати моральною, а саме: мудрість, помірність, справедливість. І підкреслює значення морального самовдосконалення людини.

Учень Сократа Арістіпп Кіренський (435 - друга пол. 4 ст. до н.е.) був схильний ототожнювати щастя з насолодою, втіхою. Насолода розглядалася ним як єдине істинне благо і справжня мета життя. Втім уже перші учні самого Арістіппа, що прагнули втілити його настанови безпосередньо на практиці, натрапили на прикру для них обставину: виявляється, що людське життя – зовсім не зручне поле для гонитви за фізичними насолодами. Надмір їх морально спустошує людину. Породжує в ній відразу, спустошує організм фізично, і кінець-кінцем обертається па протилежність насолоди – суцільне та безвихідне страждання. А тоді єдиним виходом могло бути самогубство як вихід з патової ситуації. Серед учнів Арістіппа з’являється похмура постать Гегесія (320-280 pp. до н.е.), який став проповідником спочатку апатійності (байдужості до власного життя), а далі – самогубства як засобу відмови від проблем життя, за що й дістав серед сучасників прізвисько Вчителя Смерті.

Враховуючи гіркий і трагічний попередній досвід етичної думки, наступні філософські спроби побудувати етику щастя грунтувалися на більш тривких та здорових засадах. Так, вже засновник школи кініків (циніків) Антісфен (435-375 pp. до н.е.) розрізняє, а нерідко і протиставляє щастю насолоду, вважаючи щастя внутрішньою незалежністю людини.

Другий учень Сократа Платон (427-347 pp. до н.е.) в першу чергу ставить акцент на реалізації і усвідомленні щастя не для індивідумів, а для суспільства. В жертву суспільній гармонії, яка вважається Платоном реалізованим щастям, повинні приноситися інтереси окремої людини. В ідеалістичній утопії Платона немає місця індивідуальності. Правий чи ні Платон – покаже час, але його ідея сумнівна стосовно соціальної гармонії, якщо остання не передбачатиме індивідуального щастя.

 

* Чи варто поступитися своїм власним щастям – заради спільного? Природно це, морально чи аморально по відношенню до себе?

Хоча, до певної міри, так воно і є, принаймні – на даний момент, коли задля спільного інтересу і справді приносяться в жертву індивідуальні бажання.

* Чи правий Платон в тому, що тільки такий порядок і уявлення про щастя можливі взагалі?

 

Віддаючи данину традиційності у трактуванні щастя, Аристотель (384-322 pp. до н.е.) – учень Платона вищим благом теж визнає щастя, але вносить багато інноваційних відтінків в інтерпретацію цього поняття. Щастя – це особливий стан вдоволення, який отримує людина від доброчинної діяльності. Звертаючи увагу на єдність моралі і щастя, Аристотель підкреслює, що досягнення цього стану найвищого задоволення життям залежить від вчинків, тобто від діяльності людини. Серед

численних умов щастя головними являються: моральні і інтелектуальні задоволення (вдосконалення), здоров’я, наявність матеріальних благ, активна громадянська позиція, дружба. Саме ці умови роблять людину щасливою – вважає Аристотель.

Дещо ширше розгорнув трактування щастя Епікур (341-270 pp. до н.е.), будучи активним і, можливо, найяскравішим представником евдемонічного напрямку. Епікур визначає щастя дещо своєрідно – як свободу від тілесних і душевних страждань. Щастя він прирівнює до насолоди. «Насолода – перше і кровне нам благо», – заявляє Епікур. І пояснює: людині, як і всім живим створінням, властиво прагнути до насолоди (задоволень), уникати страждань. При цьому він розрізняє задоволення пасивні (атараксія) і активні, що проявляються у безтурботності та веселощах. Однак в досвіді життя задоволення тісно переплітається зі стражданнями. Одне перетікає в інше. І, здається, що не має тієї видимої межі між задоволенням і стражданням. Задоволення полягає саме в відсутності відчуття фізичного болю, тому щастя – є повнота насолод. І тільки коли людину огортає страх, вона прощається з задоволенням, а значить – із щастям. Воно покидає її. Найголовніше – не боятися смерті, і при умові ДУХОВНОЇ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ НАСОЛОДИ, СПОКІЙНОГО НАСТРОЮ (гармонії душі) людина може бути по-справжньому щасливою. Ця позиція Епікура і його бачення щастя як реального стану відображені в праці Лукреція Кара «Про природу речей». Смерті не варто боятися, вважаючи її злом, бо смерть – природна і тому не варто себе обтяжувати думками про безсмертя, якого і так ніколи не в змозі людина здобути. В той же час не варто і прагнути смерті, прискорювати її прихід, тому що смерть – не благо, а вимушена – необхідність.

Час не владний над щастям. Недаремно говориться, що щасливі часу не помічають. Щастя визначає таку повноту буття, яку неможливо примножити. Тому не має значення, скільки триватиме щастя. Головне, щоб людина усвідомила себе: вона – щаслива (була, є або може бути). Щастя в своєму вищому прояві завжди залишиться одним і тим самим. Однак дуже важко досягнути саме гармонії душі. Звільнення від душевних страждань – завдання ще складніше, ніж звільнитися від страждань фізичних. Той, хто досягне цього, стане щасливим. І умовою позбавлення душевних страждань може стати обмеження себе в прагненні задоволень, оскільки «нічого не достатньо тому, кому достатньо мало». І, звичайно, – на цьому акцентує Епікур, стане щасливим той, хто окрім попередніх умов зуміє стати справжнім філософом, зуміє позбутися пристрастей, тобто досягне стану атараксії. Обмеження задоволень у Епікура, зведення їх до мінімуму не є обов’язковим до виконання, не є безумовною нормою. Зрештою, кожен господар своїх бажань. В ті буремні роки Епікур взяв на себе місію вернути людину на шлях мудрості. Його вчення було адресоване абсолютно всім, – від жінки-рабині до представників вищих прошарків суспільства. Звільнившись від ілюзорних джерел страху, людина може спокійно зустріти неминучі в її житті страждання і насолодитися тим, що сама здобуде і що запропонує їй насолода, яка позитивна сама по собі і дає відчуття повноти життя. І хоча за життя у нього не було відвертих прихильників, але через тисячоліття Епікур здобув багатьох послідовників його евдемоністичного вчення, які стали називати себе епікурейцями, чим безмежно пишалися і пишаються. Епікурейці визнають лише ті насолоди, які ведуть до щастя, а не приносять страждання.

 

* Чи можна знайти аргументи, які б суперечили епікурейському трактуванню щастя?

* Чи достатньо у людини сил стримувати свої бажання на досягнення більшого, щоб відчути себе щасливим, виходячи з того, чим вона володіє?

 

Один з учнів Аристотеля Теофраст (автор відомого трактату «Характери») став популярним завдяки своїй улюбленій сентенції «Життям управляє не мудрість, а талан (щастя)», або, інакше кажучи, доля сама прийде, коли людина оволодіє щастям. Під щастям Теофраст розуміє євтихію – прихильність долі. Зрештою, нічого дивного, що він вважав саме так, бо в період еллінізму, представником якого був філософ, поступово втрачалася віра в силу людського розуму, який не міг зробити людину щасливою, і великого значення стала набувати віра в щасливу випадковість в житті людини.

Отже, в давньогрецькій етиці формується уявлення про ЄДНІСТЬ ЩАСТЯ І РОЗУМНЕ ВІДНОШЕННЯ ДО ЖИТТЯ. На відміну від евтихії, евдемоністичний підхід пропонує спосіб до такого сприйняття життя, який допоможе переборювати перешкоди на своєму шляху до щастя.

В історії етики у розумінні та тлумаченні щастя виділяються два підходи. З одного боку – прихильники евдемонізму (Епікур, Б.Спіноза, П.Гасенді, П.Гольбах, Б.Рассел та ін.) наполягають на тому, що прагнення до щастя – максимального щастя для найбільшої кількості людей – повинно стати усвідомленим принципом моральної поведінки, який визначає сенс людського життя і, відповідно, спрямовує належним чином цілі людської діяльності. З іншого боку, ряд філософів вбачали в прагненні щастя лише рушійну силу самовдосконалення, набуття людиною якомога більшої кількості доброчинностей (позитивних моральних якостей). Стоїцизм як етична течія вважав, що доброчесність сама по собі є вищою винагородою, а відповідно – щастям людини. Так, римський мислитель Сенека (1-65 р. н.е.) твердо переконаний у тому, що наявність доброчесностей є «достатнім для щастя». Філософ застерігає: «Щастя потребує вірності», маючи на увазі вірність як повний комплект відчуттів – вірність в дружбі, любові, праці, стосунках між людьми, вірність життєвому кредо – переконанням. Інакше кажучи, людина тим більше має шансів для щастя, чим менше вона зосереджується на щасті як сенсі життя. Людина повинна зосередитися на виконанні своїх моральних зобов’язань перед суспільством.

В епоху зміни підходів до розуміння моралі І.Кант зауважує, що щастя дуже особистісне і передбачає спрямування людини на саму себе, а «мораль, власне кажучи, є вченням не про те, як ми повинні досягти щастя, а про те, як ми повинні стати гідними його».

Чимало аргументів на користь саме такого підходу до проблеми щастя було висловлено і в XX ст. – видатними філософами, психологами та педагогами, в тому числі В.Франклом.

Спроби пізнання щастя не обмежуються тільки західною античною, елліністичною та прагматичною думкою сучасності. Таємничий і містичний Схід теж намагався з’ясувати суть щастя, його необхідності чи необов’язковості. Без детального опису давньоіндійської чи давньокитайської філософської думки стосовно природи щастя хочеться звернути увагу на деяку подібність у поглядах східних і західних мислителів, взявши за об’єкт і суб’єкт розуміння витоків уявлення про щастя – легендарний образ Будди Шакьямуні – духовного вчителя буддизму. Для буддизму щастя – НІРВАНА (згасання – санскрит). Щастя (нірвана) – стан вічного блаженства обраних, що поєдналися з Космосом через три обов’язкові умови: високу моральність (шилу), зосередженість (самадхі), що дозволяє піднятися над пристрастями і земними бажаннями та всеохоплюючу мудрість (праджна), яка і є абсолютним спокоєм, тим самим філософським відношенням до світу, яке пропонували для досягнення щастя евдемоністи античності. І символом нірвани, або абсолютного оволодіння відчуттям та усвідомленням щастя, стала знаменита посмішка Будди. Легенди розповідають, що коли мудреці попросили прочитати Будду проповідь про щастя, той лише взяв в руки квітку і посміхнувся.

 

* Що ж може символізувати посмішка Будди? Яким змістом вона може бути наповнена? Спробуйте розгадати!

 

Щастя як моральна категорія

Коли розмірковувати про щастя з точки зору етики, то в якості специфічних особливостей можна виділити їх якісний, імперативний, мотиваційний характер. В кожній категорії оцінка, мотивація, поведінка пов’язані між собою.

Кожна моральна цінність є виразом відношення суб’єкта до об’єкта. Стосовно етичної категорії щастя відрізняється тим, що суб’єкт в даному випадку виступає як споживач, а об’єктом оцінки стає життя цієї особистості. Щастя виражає позитивну оцінку життя, а у вигляді оцінки воно вторинне по відношенню до життєдіяльності, відображає її.

Щастя можна розглядати і як своєрідний мотив діяльності, в цій своїй «іпостасі» воно первинне по відношенню до неї, програмує її. В якості мотиву щастя існує як дещо само по собі, як не завжди усвідомлений фон діяльності, в тій чи іншій мірі (в залежності від особистості і обставин буття), що визначає життєву стратегію, складним чином (іноді конфліктно) пронизує всю систему індивідуальних цінностей.

Що ж стосується імперативної характеристики щастя, то вона досить відносна. Гідною щастя людина стає тільки прагнучи його досягнення, ведучи активний пошук форм життєдіяльності, що забезпечують моральну вдоволеність. Щастя завойовується й виробляється, а не дістається в готовому вигляді з рук благодійника. Прагнення до щастя – природне бажання, яке визначається природною сутністю людини. Зовнішня поведінка тут відсутня.

Щастя можна розглядати як складні взаємовідносини об’єктивного і суб’єктивного, які по-різному проявляються. Кожне індивідуальне уявлення про щасливе життя, наскільки б своєрідним воно не було, не вивільнюється повністю від соціального впливу, який накладає відбиток на всю систему ціннісних орієнтацій особистості. Людина не живе сама по собі. Вона мусить пристосовуватися до тих, які диктуються і суспільством.

Досвід вчить, що егоїстична орієнтація тільки на власні інтереси найбільш ефектно, як уявляється індивіду, веде його до щастя, а насправді скеровує його в протилежний бік. Егоцентризм (орієнтація на себе) – помилково вибраний напрямок життєдіяльності, тому що він небезпечний не тільки своїми наслідками для інших людей, а й наносить шкоду самому носію такої орієнтації. Очевидно, що для щастя (і це не другорядна умова) варто жити «ДЛЯ СЕБЕ» і разом з тим «ДЛЯ ІНШИХ».

В той же час орієнтація на «інших» не повинна бути самоціллю, яка стане перешкоджати збереженню індивідуальності і приведе до конформістської позиції, яка буде постійно підштовхувати особистість тримати себе в лещатах суворої аскези.

Ідеальний варіант – гармонія об’єктивного і суб’єктивного, особистого та суспільного, однак навіть при наявності такої орієнтації в свідомості особи навряд чи можна очікувати її простого і безболісного утвердження на практиці, оскільки саме в протиріччі «свого» та «чужого» і полягає парадокс щастя. Щастя одних буде сусідом нещастя інших, а подекуди стає опосередкованим або й обумовленим нещастям інших.

Право, моральність, релігія по-різному і в різній якості та формі виконують важливу функцію послаблення таких протиріч між членами суспільства. Філософи ж розмежовуються в своїх думках відносно того, вважати такий стан співвідносин в суспільстві минулим, короткотривалим, чи стан протиріччя щасливих і нещасливих людей є обов’язковим. Однак всі згодні з тим, що при такому становищі речей самообмеження, самопожертва, смирення являються цінними або й безцінними доброчинностями в плані виживання суспільства, успішної взаємодії людей. Цим дещо і виправдовується принцип співжиття «Хтось (плаче) страждає, хтось сміється». Це дало підставу Дж. Міллю виказати таке твердження: «Свідома здатність жити без щастя складає саму надійну зброю для досягнення всієї тієї повноти щастя, яка тільки тепер може бути досягнута».

В цьому полягає парадокс щастя. Інакше кажучи, з логічної точки зору – це однозначно.

Помітною є ще одна сторона парадоксальності щастя. Вона полягає в тому, що постійне прагнення його отримати знецінює саме життя, бо гонитва за щастям може обернутися лише «пірровими намаганнями», які в кінцевому результаті ні до чого не приведуть, а зусилля, затрачені на досягнення мети, виявляться профанованими. Інакше кажучи, прагнення до щастя виявиться ілюзорним. Прагнення гучної слави, абсолютної влади, великих матеріальних багатств – ілюзія, яка може привести людину до краху.

Щастя не повинно стати моральною основою діяльності людини. Щастя – наслідок, інтегральний результат мудрого відношення до життя і до самого себе.

Вибір орієнтації на щастя як на досягнення мети – справа, однак, добровільна, але варто передбачити наслідки свого вибору, які можуть виявитися сумними, якщо не трагічними. В той же час, як би мудро людина не будувала свою життєву стратегію, уникнути тяжких роздумів та духовних переживань нікому ще не вдавалося. Вони будуть, але можна зменшити те болісне відлуння, яким завжди супроводжується прагнення досягнути щастя.

 

* Чи не ми самі є причиною наших нещасть?

* Чи може бути щасливою людина, коли її рідні чи близькі страждають?

 

Щастя пов’язане з можливістю самореалізації особистості в різних сферах її буття, тому спектр умов щасливого життя достатньо широкий. Комбінація цих умов, їх субординація, пріоритетність визначаються як об’єктивними факторами, так своєрідністю суб’єкта, його неповторністю, відмінністю від інших. Етична традиція виділяла в якості умов щастя найбільш суттєві його підстави, що можуть носити як би «вічний», позачасовий характер. В індивідуальних же ціннісних орієнтаціях структура та зміст умов щастя значно рухоміші і більше піддаються впливу часу. Людина ніби орієнтує себе: «Через рік, через...», або «Після...». Без сумніву, обов’язковими умовами щастя можна сміливо вважати необхідне матеріальне забезпечення для існування, але й любов, дружба, здоров’я, творчість, свобода, високі моральні принципи поведінки, стабільність соціального середовища (і мир в тому числі), а також багато інших чинників, значення яких не стільки очевидні, скільки важливі в силу певних обставин.

Володіння вищими моральними цінностями залежить від нас самих більше, ніж ми насправді собі уявляємо. Трагізм людського буття, який визначається дійсно об’єктивно – невблаганністю смерті, обов’язковістю страждань, дисгармонійністю суспільства, ліквідувати неможливо, але можна просвітлити, пом’якшити і зменшити тиск таких факторів, щоб людина змогла відчути себе як особистість. Етика завжди намагалася допомогти людині у вирішенні цієї найскладнішої життєвої задачі – бути щасливою, пропонуючи різні варіанти реалізації осмисленого буття. Однак які б моделі не пропонувалися, індивідуальна моральна творчість, через переосмислення світової етичної пропозиції, залишиться визначальною. Життєва мудрість пов’язана з умінням здійснювати свою свободу (не переходячи моральний закон), створювати і реалізовувати свою індивідуальність (не на шкоду іншим).

Завершуючи розмову про щастя, можна визначити його як переживання повноти буття, пов’язане з утвердженням особистості, згідно з концепцією її сенсу життя. Будучи чуттєво-емоційною формою ідеалу, щастя синтезує прагнення людини на активність дій. І не варто боятися затрачувати духовні та фізичні зусилля на реалізацію своїх індивідуальних «нешкідливих» прагнень. У цьому – важлива запорука щастя.

Перлини народної мудрості та світова художня література про щастя

Кожна нація на землі, кожен народ, соціальна група шукали універсальних рецептів досягнення щастя. Одні розуміли його вузько як дещо матеріально корисне, інші як – дію, вчинок, що стає благом для однієї людини чи благом для інших.

Загальносвітове народне та вузьконаціональне уявлення про щастя має таку величезну кількість відтінків, стільки поглядів, стільки формулювань, що й офіційна філософська думка може позаздрити. І в першу чергу тому, що уявлення, погляди та обгрунтування не складалися в певну теоретичну систему чи концепцію і тому не відкидалися народним досвідом, а залишалися назавжди в скарбниці народної мудрості. І кожен вислів, кожна евдемоністично забарвлена фраза «народної філософії» знаходили своє застосування відповідно до окремих людей, окремих подій, певних ситуацій і, що досить-таки дивно, вони виявлялися практично прийнятними. Починаючи з прислів’їв, приказок, а далі – міфів, казок, легенд та інших видів літературного народного фольклору, щастя було неодмінним об’єктом (суб’єктом) пошуку, в залежності від того, що на той чи інший момент, в ту чи іншу епоху мало цінність і набувало свідомого образу реалізованої мрії.

Звісно, максимально подати перелік усіх народних прислів’їв, приказок, афоризмів, перерахувати всю кількість казок, легенд, творів відомих і тим більше маловідомих майстрів пера немає змоги і забракне паперу, та ми спробуємо навести для ілюстративності, бодай, деякі.

Індійська стародавня народна мудрість стверджує: «Нехай недовго проживе людина – життя його щасливе, якщо він прожив його заради близьких». Таке розуміння цінності щастя ніскільки не розмежовується з загальною етичною думкою, оскільки цінне своєю силою альтруїстичної дієвої віддачі іншим, незалежно від індивідуалістських прагнень.

«Сміливість – половина щастя», – заявляє башкірське прислів’я, і це відповідає оптимістичній та активній спрямованості людини на досягнення блага.

«Радість живить життя», – стверджує гедоністично спрямоване італійське прислів’я.

Не відходить від гедоністичного характеру і японське народне прислів’я, констатуючи практикою вивірену думку: «Щастя приходить в той дім, де чути сміх».

На пряму залежність досягнення щастя від індивідуальної мудро спрямованої орієнтації вказує українське прислів’я: «Всякий коваль свого щастя».

Практично всі народні казки та легенди спрямовані в силу своєї сюжетної канви на миттєве або перспективне досягнення щастя. При цьому складний чи простий шлях, який веде до щасливого кінця, обов’язково несе відтінок повчальності. I що важливо, морально-практичний результат оцінюється відповідно з затраченим на нього зусиллям.

Світова художня література проблемам пошуку щастя, його складовим, факторам, що сприяють щастю, в тій чи іншій мірі приділяла не меншу увагу, ніж етична думка. Від Гомера і до наших днів прямо чи завуальовано проблематика пошуку людиною щастя була домінуючою. Так, уже в старогрецькій літературі щастя полягало в праці і самому творчому процесі – насолоді тим видом діяльності, яка створювала матеріальні або інтелектуальні блага. Один з перших доантичних поетів Гесіод (8-7 ст. до н.е.) у творі «Праця і дні» вважав, що праця – мета і засіб досягнення благ, а значить, – щастя. І хоча характеристика щастя ще не була обгрунтована, благо вважалося запорукою доброчинного життя, життя праведного і, відповідно, щасливого.

Гуманістичними настроями розуміння щастя ознаменувалася художня доба Відродження (Ренесансу). Гуманістична віра в гідність людини, її розум, здібності, її право на щастя відобразилася в багатьох творах, насамперед в творах П.Роттердамського («Похвала глупству») Т.Кампанелли («Місто сонця») та Т.Мора («Утопія»).

Дев’ятнадцяте і двадцяте століття – реалістичного періоду світової художньої літератури – у своїх спробах зрозуміти суспільно-індивідуалістичний феномен щастя в першу чергу приступило до класифікації його поняття не тільки як стану душі та фізичного відчуття, а й як таємничого явища, породженого суспільними відносинами і силою індивідуальних порівнянь, використовуючи універсальний аналітичний принцип: «Все пізнається в порівнянні» і щастя – в тому числі. З’являються чітко усвідомлені і досить-таки грунтовно досліджені з етичної та психологічної точки зору виокремлені види щастя: щастя сімейне; щастя жіноче; щастя чоловіче; щастя батьків і дітей; щастя суспільства.

Твори Кампанелли, Мора привертають увагу саме постановкою завдання реалізації суспільного щастя через злагоду, гармонію стосунків усіх членів суспільства, матеріальний достаток і можливості творчого саморозкриття.

Французька романістика в творах Жорж Санд привертає увагу акцентною спрямованістю творів письменниці на проблему жінки і твердо заявляє про право жіноцтва на своє «жіноче» щастя.

Російський письменник JI. Толстой, можливо, краще серед літераторів досліджував проблематику сім’ї, утверджуючи тим самим вагомість «сімейного» щастя. Для щастя, вважає письменник, необхідно жити не тільки «для себе», а й «для інших», вболіваючи та симпатизуючи і, водночас, засуджуючи та піддаючи суспільному остракізму егоцентричність («Анна Кареніна») як життєво обрану позицію. І хоч для певної категорії читачів образ Анни привабливий і викликає співчуття, однак цінність сімейного щастя – назаперечна і провина Кареніної – очевидна. Якою б не була її доля та прагнення любові, вона – мати і, передусім, мусить дбати про мир і затишок свого сімейного гнізда.

І французька, і англійська романістика підняла моральну проблему дитячого щастя в творах Г.Мало («Без сім’ї»), Д.Грінвуда («Малий жебрак») і, звичайно, в творах Чарльза Діккенса («Пригоди Твіста», «Давід Копперфілд») та у романах багатьох інших письменників. Дитина, як і доросла людина, підсвідомо, чи свідомо (залежно від віку) прагне щастя, материнської, батьківської любові і приязні оточуючих. Якщо ж ці умови дитячого життя не відповідають потребам, настає страждання, яке накладає відбиток на все подальше життя маленької людини, і суспільство втрачає цінного індивіда.

Проблеми чоловічого щастя знаходять своє відображення в романах одного з найпрекрасніших реалістів XX століття німецького письменника Еріха Марії Ремарка. Зображаючи чоловічі долі на фоні військових подій, які колотили Європу, письменник занурюється у вир внутрішнього життя своїх героїв, тим самим загострюючи проблему не тільки людського, а й чоловічого щастя, наповненого істинною мужністю, честю, взаємодопомогою, гідністю та болем стражденної душі. Його твори «На західному фронті без змін», «Три товариша» – були, є і залишаться принадною літературою для всіх поколінь.

Короткоплинність людського життя, надія на щастя, попри всі негаразди та прикрощі, трагізм долі і гімн оптимізму – складові філософсько-етичної проблеми роман Ремарка «Життя в позику».

Тих самих проблем торкається і французький письменник Бернар Клавель. Для нього людина, її «просте» щастя – невичерпне джерело натхнення. Звичайні люди – герої його романів («Плоди зими», «В чужому домі»), для яких все багатство – в їхніх мозолястих руках, теплоті щирих і закоханих у життя сердець, близькі і зрозумілі кожному, бо в них відчутне природне прагнення – бути щасливими, насолоджуючись тим, що вони здобувають у важкій боротьбі з незгодами. Його роман «Велике терпіння» присвячене моральній проблемі щастя сім’ї, щастя батьків та дітей.

Пошукам ідеалу і щастя присвячується символічна казка для дітей і дорослих Моріса Метерлінка «Синій птах». На цьому творі виросло не одне покоління європейців. Синій птах стає надовго символом щастя. Та, звісно, відомо, як важко піймати казкового птаха. Через образ синього птаха простежується аналогія з загадковим легендарним птахом Феніксом, який у всіх міфологіях світу (під різним йменням) був уособленням і символом не тільки безкінечності, вічного безсмертя, а й людської мрії про щастя.

Змінюватимуться ідеали, відповідно від змін і прагнень суспільства, однак щастя як моральна цінність залишиться домінуючою мрією та найважливішим об’єктом (суб’єктом) прагнень людини і всього суспільства.

 

2.2. Любов