Радянський період Політехнічного Інституту (1939-1991 рр.)

Початок Другої світової війни та події “золотого вересня” (окупації військами Червоної Армії західноукраїнських земель II-ї Речі Посполитої) визначили новий етап життя навчального закладу. 22 вересня 1939 р. підрозділи Червоної армії прийнявши капітуляцію польського гарнізону вступили до м. Львова. Більшовицька влада намагалася якнайшвидше інтегрувати поліетнічне місто в загальносоюзну командно-адміністративну систему. Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань влада вважала культуру та освіту. З жовтня 1939 р. було відновлено навчальний процес, а також змінено назву на Львівський політехнічний інститут. З грудня 1939 р. директором інституту призначено колишнього директора Київського трамвайного тресту М. Садовський, заступником став професор В. Круковський. Завданням радянської влади у сфері вищої освіти було докорінно перебудувати освітній процес, за принципами роботи радянських вищих навчальних закладів. Прихід радянської влади супроводжувався чистками викладацького і студентського складу. Багато з них були розстріляні та репресовані радянськими каральними органами. З відновленням навчання почало функціонувати шість факультетів: архітектурно-будівельний, енергетичного машинобудування, електротехнічний, хіміко-технологічний, дорожнього і водного транспорту та сільськогосподарський, а з 1940 р. створено лісовий факультет. При інституті працювало 79 кафедр, на яких працювали 395 викладачів.

Перший радянський період був перерваний приходом німецьких окупаційних військ у червні 1941 р. Як і в роки Першої світової війни, у корпусах політехніки розмістили військовий шпиталь. У липні 1941 р. на Вулецьких пагорбах німецькі репресивні служби розстріляли десятки викладачів та науковців Львівської Політехніки, зокрема: В. Круковського, С. Пілята, В. Стожека, А. Ломніцького, Р. Віткевича, К. Вайгеля[60]. 26 липня 1941 р. у тюрмі гестапо вбило професора К. Бартеля[61]. Пошкоджено було будівлі навчального закладу, знищено устаткування лабораторій, фонди університетського музею та бібліотеки. У квітні 1942 р. у приміщенні нинішнього корпусу № 14 німецька окупаційна влада дозволила організувати “Технічні фахові курси”, з обмеженою програмою викладання. Заняття вели викладачі політехніки попередніх років.

З поверненням радянської влади у влітку 1944 р., з 28 серпня розпочинається відновлення роботи навчального закладу, а фактично нове створення, оскільки значна частина викладацького і студентського складу виїхало до ПНР, в рамках обміну населення з Радянським Союзом. Директором призначено уродженця Харківщини, колишнього заступника директора Московського інженерно-економічного інституту доцента Стефана Ямпольського. Відновлено діяльність семи довоєнних факультетів радянського періоду. В наслідок радянської політики підбору кадрів, серед викладачів Львівського політехнічного інституту не виявилось жодного українця із науковим ступенем[62]. Натомість викладацький склад комплектується із науковців із центрально- і східноукраїнських інститутів та російських вищих навчальних закладів: академіки В. Сельський, Г. Савін, О. Харкевич, професори К. Карандєєв, Г. Погодін-Алексєєв, Г. Кияниця, А. Занько та інші. Станом на вересень 1945 р. до інституту прийнято більше сотні нових викладачів. Це сприяло потужній русифікації навчального процесу в Політехнічному інституті.

У жовтні 1944 р. в інституті навчалося 438 студентів[63]. Зарахування на факультети проводили й протягом навчального року, тому в кінці 1944-1945 навчального року кількість студентів зросла до 1013 осіб[64]. Розпочалось цілковите відновлення навчального обладнання. Налагоджувалось забезпечення студентів навчальною літературою і підручниками. Збільшенню числа студентів інституту сприяв інтенсивний процес індустріалізації та урбанізації Західної України. Саме потреба у висококваліфікованих кадрах стимулювала розвиток навчального закладу.

У листопаді 1945 р. відзначено сторіччя заснування Львівського політехнічного інституту, святкування якого у зв’язку з військовими діями перенесено з 1944 року на 15 листопада 1945 р. Академія відбувалася в приміщенні Львівського державного академічного театру опери та балету ім. І. Франка. Урочисту промову виголосив новий директор інституту С. Ямпольський. З вітальними словами виступили: від АН СРСР – професор І. Артоболевський, від АН УРСР – член-коресподент АН Б. Грозін, від Грузинського інституту ім. Кірова – професор Боджгуа. Оголошено вітальні телеграми від президента АН СРСР С. Вавілова, президента АН УРСР академіка О. Богомольця, віце-президента Й. Орбелі, академіків П. Капиці та А. Йоффе, та інших. 16–17 листопада 1945 р. проведено науково-технічну конференцію, на якій доповідь про наукову діяльність навчального закладу за 1844–1939 роки виголосив професор В. Ауліх[65].

На початок 1945-1946 навчальному році інститут мав у своєму розпоряд- женні 9 навчальних корпусів, у яких розташувалися 43 аудиторії, 35 лабораторій, 8 спеціалізованих музеїв і 40 кабінетів[66].

У грудні 1944 р. створено нафтовий факультет, до складу якого у 1945 р зміцнено Уфимською філією Московського інституту імені академіка І. Губкіна. Тоді ж розформовано факультет дорожньо-водного будівництва, а з хіміко-технологічного виділено харчовий факультет. У 1945 р. архітектурно-будівельний факультет перейменували на інженерно-будівельний, а в січні 1946 року створили геодезичний факультет. У 1945-1946 навчальному році енергомашинобудівний факультет розділили на два енергомашинобудівний та механічний. На основі рільничо-лісового факультету створено два окремих інститути – сільськогосподарський і лісотехнічний. У 1947 р. харчовий факультет об’єднали з хіміко-технологічним, а енергомашинобудівний – з механічним факультетом. У 1950 р. в інституті відкрито вечірній факультет для підготовки спеціалістів без відриву від виробництва[67].

Львівський політехнічний інститут заснував мережу філій в західному регіоні УРСР: у Дрогобичі, Луцьку, Івано-Франківську, Тернополі[68]. Згодом філії перетворились у самостійні навчальні заклади. Станом на 1980-ті роки у Львівському політехнічному інституті навчалось близько 600 студентів, із 55 країн світу[69].

Діяльність науковців політехнічного інституту спрямовувалась насамперед на відбудову народного господарства. Так, упродовж 1945-1946 рр. учені ЛПІ виконали 700 робіт, спрямованих на вдосконалення господарських об'єктів, з них 50 – пов’язані з будівництва газопроводу Дашава-Київ.

Наприкінці 1945 р. з групи інженерів при ЛПІ створили Науково-дослідний інститут електронної вимірювальної та обчислювальної техніки – НДКІ ЕЛВІТ. Першим науковим керівником став академік О. Харкевич. У складі інституту працювали член-кореспондент К. Карандєєв, академік І. Вишенчук, професор Б. Швецький, науковці О. Базилевич, Ю. Величко, Є. Замора, Й. Захарія, В. Кочан, Р. Курендаш, М. Максимович, М. Медвідь, К. Михалевич. У 1960-х роках вчені НДКІ ЕЛВІТ створили перший у Радянському Союзі серійний цифровий вольтметр В7-8[70].

В 1945-1975 рр. радянська влада збудувала 5 навчально-лабораторних корпусів, 13 гуртожитків, Палац спорту, 3 спортивно-оздоровчі табори[71]. Провідна роль в цьому належала СПКБ – студентському проектно- конструкторськму бюро (нині ПКО «Політехніка»), яке в 1959 р. створено при будівельному факультеті та готувало всю необхідну документацію для будівництва. До його структури входив архітектурно-будівельний відділ, а пізніше – радіотехнічний, метрологічний, автоматизованих систем управління[72].

З 24 червня 1953 р. директором призначено Миколу Максимовича. У зв’язку з розширенням підготовки кадрів для нових галузей науки і техніки змінювалась і структура інституту. В 1950-1951 навчальному році відкрито факультет технології цементу. З нафтового факультету виділено гірничопромисловий, геологорозвідувальний факультети (з приєднаним геодезичним факультетом). У 1952 р. відкрито радіотехнічний факультет, з 1960 р. – факультет радіоехніки та автоматики. У 1954 р. механічний факультет розділили на два – теплоенергетичний і механічний, а електротехнічний перейменовують у 1956 р. на енергетичний, який у 1962 р. розділено на енергетичний і електромеханічний. В 1959 р. геологорозвідувальний факультет реорганізовують в геодезичний. У 1962 р. з механічного факультету виділено на механіко-технологічний і механіко-машинобудівний. Факультет радіотехніки й автоматики поділено на радіотехнічний та автоматики і напівпровідникової електроніки, останній розділено у 1964 р. на автоматики та електрофізики.

У грудні 1963 р. М. Максимовича переведено на посаду ректора Львівського державного університету імені І. Франка. Ректором ЛПІ став Григорій Денисенко. Збільшення потреби фахівців економічних спеціальностей, для різних галузей промисловості, зумовило відкриття у 1965 р. інженерно-економічного факультету. У 1967 р. з хіміко-технологічного факультету виділяється факультет технології органічних речовин.

Таким чином, на початок 1970-х рр. ЛПІ налічував 14 факультетів: енергетичний, електрофізичний, електромеханічний, радіотехнічний, механіко-технологічний, механіко-машинобудівний, інженерно-будівельний, геодезичний, інженерно-економічний, хіміко-технологічний, технології органічних речовин, автоматики, а також вечірній та заочний (відкритий у 1956 р.)[73].

Зростання кількості студентів і збільшення числа спеціальностей вимагало розширення навчальних і наукових площ. У зв’язку з цим в 1963 р. ЛПІ передають будинок сільськогосподарського інституту (корпус № 3). За проектами СПКБ будується навчальний комплекс Політехніки. Так, у 1965 р. здано в експлуатацію навчальний корпус № 1, у наступні роки вступають у дію: 1971 р. – корпус № 4 з бібліотекою; 1972 р. – корпус № 5; корпус № 2; 1975 р. – комбінат харчування[74]. Це дало змогу інституту в 1970-х роках перейти на проведення занять в одну зміну.

Навчально-виробничі майстерні при ЛПІ виготовляли прилади й пристрої для кабінетів і лабораторій. Було налагоджено виробництво унікальної електронно-вимірювальної апаратури. Зразки таких приладів демонструвались і були відзначені нагородами на всесвітніх виставках у Брюсселі, Нью-Йорку, Празі, Марселі, на ВДНГ СРСР.

У 1971 р. Г. Денисенка призначено ректором Київського політехнічного інституту, а ЛПІ очолив Михайло Гаврилюк. Він успішно продовжив зміцнювати та розвивати наукову та матеріально-технічну базу Львівського політехнічного інституту, який став визначним науковим центром. В навчальний процес широкого впроваджувались технічні засоби, зокрема й ЕОМ. Випускники інституту працювали майже на всіх великих виробництвах УРСР та Радянського Союзу. На 14 факультетах та у філіях ЛПІ навчалося близько 25 тис. студентів. У 1986-1987 навчальному році лекції читали 1412 викладачів, з яких 59 – доктори наук, професори, 752 – кандидати наук, доценти. На 1988 р. в ЛПІ функціонувало 72 базові кафедри, 65 науко-дослідних лабораторій[75].

З 1989 р. у Львові набуває сили процеси демократизації, які охоплюють й Політехнічний інститут. Під тиском студентських акцій непокори відбувається перегляд ідеологічних норм при складанні навчальних програм, відбувається відтік членів із комуністичних і комсомольських організацій[76]. На установчій конференції співробітники і студенти приймають новий Статут навчального закладу, який 5 грудня 1990 р. зареєстровує Міністерство освіти УРСР. На підставі Статуту 27 лютого 1991 р. відбулись перші після 1945 р. демократичні вибори ректора, яким стає професор, доктор фізико-математичних наук Юрій Рудавський[77]. Під його керівництвом в інституті розпочалось становлення української вищої школи. Сформовано новий ректорат та самоврядування інституту, розроблено нову концепцію викладання гуманітарних та суспільно-політичних дисциплін.