Право власності за Німецьким цивільним уложенням.

903. Власник речі владний, наскільки тому не перешкоджає закон або права третіх осіб, поводитись з річчю на свій розсуд і усувати інших від будь-якого впливу.

905. Право власника земельної ділянки поширюється як на простір над поверхнею землі, так і на її надра.

929. Для передачі права власності на рухому річ необхідно, щоб власник передав відчужувану річ набувачу і щоб обидва вони були згідні в тому, що від одного до іншого

183 переходить право власності. Коли набувач уже володіє річчю, то досить лише угоди про перехід права власності.

Право власності відрізнялося від права володіння. Під останнім розумілася реалізація будь-ким свого панування над річчю. Права осіб, які відбувалися на підставі домовленості, охоронялися законом. Відповідно до вимог часу в Уложенні визнавалося більш обмежене тлумачення режиму земельної власності, і воно відповідало традиційним для прусського чи саксонського права обмеженням на користь сусідського права або суспільних інтересів.

Повноваження власника земельної ділянки, орієнтуючись на право приєднання, як і у французькому Цивільному кодексі 1804 року, поширювалися й на простір над поверхнею, і на надра землі. Але власникові заборонялося перешкоджати використанню простору чи надр там, де він не мав прямого і безпосереднього інтересу (§ 905). Відповідно до традиції пандектного права власник землі повинен терпіти різного роду емісії (газ, кіптяву, випаровування), джерелом яких були інші сусідні ділянки, "якщо такий вплив не обмежує його чи обмежує незначною мірою" і відповідає традиційному використанню ділянок (§ 906). Крім правової традиції, у цих правилах виявився соціальний інтерес великих земельних власників, які наполягали на пріоритеті нерухомості.

Право земельної власності зберегло можливість позадоговірних відносин між власником землі та її безпосереднім користувачем. За цими інститутами виразно проглядаються залишки вотчинних, напівфеодальних відносин, збережених у новому вигляді. Земельна ділянка спочатку могла бути пов'язана з деякими обтяженнями: вотчинні повинності на користь іншої особи, якою найчастіше був номінальний власник (§ 1105). Такий власник не міг переробляти річ за власним бажанням чи суттєво змінювати її вигляд. Повинності могли набувати вигляду й грошового боргу, який сплачувався як періодична рента (§ 1109).

 

43.Зобов'язальне право за Німецьким цивільним уложенням.

 

На перше місце за значущістю в зобов'язальному праві було поставлено зовнішній вияв волі суб'єкта права до тих або інших дій (волевиявлення). Відповідно в договірному праві значно збільшилася кількість передбачуваних випадків, коли ті чи інші дії залишалися законними, незважаючи на відсутність справжньої волі чи її оскарження. Цього вимагала міцність комерційного обігу. Наприклад, пропозиція укласти договір (оферта) вважалася достатнім зобов'язанням, якщо не було спеціальних застережень. Зобов'язання могло мати на увазі як виконання певних дій, так і утримання від них.

Основним джерелом виникнення зобов'язання був договір. У випадках із нерухомістю його необхідно було укладати письмово тільки за участю юридично уповноважених державних осіб. Традиційно вважалися недійсними договори (і будь-які інші правочини), які суперечили законам і порушували вимоги суспільної моралі. Уложення оголосило недійсним правочин, "за яким одна особа, користуючись злиднями, легковажністю чи недосвідченістю іншої, замість будь-яких послуг із свого боку виговорює чи примушує надати собі майнову вигоду, розміри якої настільки перевищують цінність послуг, що вигода за даних обставин справи видається явно неспіввимірною..." (§ 138). У цьому параграфі йшлося вже не про звичайний обман, а про явне зловживання соціальним становищем. Параграфи, присвячені договорам, містили суттєві новації, які посилювали захищеність однієї зі сторін. Так, у договорі робочого наймання закон зобов'язував того, хто наймав, додержуватися мінімальних умов безпеки, наскільки це було можливо за конкретних умов. Якщо йшлося про домашній найм, то наймача зобов'язували до того, аби надати робітникам нормальні умови проживання, відпочинку, а також додержуватися вимог "здоров'я і моральності службовця" (§ 618). Заборонялося укладати договір найму довічно. Подібний договір можна було припинити через п'ять років після його укладання (§ 324). Недодержання необхідних умов договору було підставою для стягнення збитків. Аналогічно в разі оренди жилого приміщення той, хто винаймав, звільнявся від зобов'язання додержуватися договору, якщо користування приміщенням було пов'язане зі значною небезпекою для здоров'я. У цих та деяких інших конкретних договорах передбачалася можливість з поважних причин чи застережних у законі умов відмовитися від виконання зобов'язання без невигідних наслідків. Відмова від принципу непорушності договору як загального правила була важливою рисою зобов'язального права.

Підставою для виникнення зобов'язання, як і у французькому кодексі 1804 року, в Уложенні виступало заподіяння збитків. Відшкодування збитків передбачало наявність вини з боку того, хто заподіяв шкоду. Звільнявся від відповідальності той, хто заподіював шкоду іншому в стані душевного розладу або несвідомо, тобто враховувалися обставини, що виключали свободу вияву волі.

 

44.Cімейно-шлюбне право за Німецьким цивільним уложенням.

У родинних відносинах найважливішим положенням було визнання тільки цивільного шлюбу. Шлюб вважався не приватним договором, а підлягав державній реєстрації за особовою заявою у присутності цивільного чиновника. Не заборонялася церковна форма шлюбу. Всі церковні зобов'язання визнавалися такими, що зберігають силу для тих, хто додержується цих правил. Закріплялися моногамність шлюбу і неможливість укласти інший шлюб, не припинивши попереднього.

Шлюбний вік установлювався відповідно до вимог громадянської дієздатності: 21 рік для чоловіка і 16 - для жінки. Малося на увазі, що батько дає згоду на шлюб для своїх законних дітей (фактично тільки для жінок, оскільки чоловіки в 21 рік досягали повної дієздатності). Отже, вияв батьківської волі був значно послаблений порівняно з тим, як це питання регулювалося у Франції.

Стосунки подружжя у шлюбі регулювалося традиційно, із закріпленням домінуючої волі чоловіка. Подружжя мали разом жити, зберігати вірність, підтримувати спільне господарство. Чоловік повинен був надавати дружині відповідне її становищу утримання. Домінуюча роль чоловіка і надалі виражалася в тому, що він мав право на власний розсуд вирішувати всі питання спільного проживання, обирати місце-проживання. Але таке панівне становище чоловіка не було абсолютним. Дружина могла не підкорятися його рішенню, якщо вона вважала це зловживанням стосовно її прав.

Уложення визнавало режим спільності майна подружжя. Інші відносини подружжя з приводу майна допускалися, але для цього потрібно було укладати спеціальний шлюбний контракт. Протягом шлюбу чоловік керував усім майном родини, включаючи майно, "внесене" дружиною. Але керувати майном дружини чоловік мав "правильно", а для того, щоб розпоряджатися ним, - "питати" її згоди. У цілковитому веденні дружини були її особисті речі, включаючи коштовності, а також одержані у подарунок, придбані своєю працею або самостійним веденням підприємства. Таким чином, система внутрішньо-родинних майнових відносин за Уложенням була більш сприятливою для жінок порівняно з попередніми джерелами німецького права.

Розлучення припускалося тільки в судовому порядку і за наявності узаконених причин. До них належали перелюбство, вчинення злочину, зловмисне полишення, порушення зобов'язань шлюбу, у тому числі жорстоке поводження з одним із членів подружжя. У цьому виявився вплив протестантизму.

Значною мірою умовним став інститут батьківської влади стосовно дітей. Мати також була зобов'язана і мала право батька вдаватися стосовно своєї дитини до виправних заходів, але вони накладалися не мимовільно, а за рішенням опікунського суду.

Зберігалася відмiнність прав законних і позашлюбних дітей. Щодо матері позашлюбні діти розглядалися нарівні з ЇЇ законними дітьми, а стосовно батька - родство не визнавалося. Але позашлюбні діти могли вимагати від свого батька сплачувати аліменти до досягнення ними 16 років. Відповідно розрізнялися й спадкові права дітей. Правом на обов'язкову частку в спадщині користувалися тільки законні діти.

45.Спадкове право за Німецьким цивільним уложенням.

П'ята книга містила спадкове право. Успадкування за законом здійснювалося по черзі відповідно до ступеня родинних відносин. При успадкуванні за заповітом певна частка (а саме половина того, що одержала б особа при успадкуванні за законом) залишалася для законних спадкоємців.

Таким чином, за своїм змістом і обсягом Цивільне уложення Німеччини є однією з найбільших кодифікацій кінця XIX ст., призначених регулювати буржуазні виробничі відносини. На відміну від класичного кодексу епохи промислового капіталізму - Цивільного кодексу Франції 1804 р., який відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону. Все ж Уложення виявилося не менш стійким, ніж французький Цивільний кодекс. Воно справило свій вплив на цивільне законодавство багатьох країн і продовжує діяти у ФРН до теперішнього часу

46.. 3міни в джерелах і системах права європейських країн у новітній час

Сучасне право в країнах Заходу складалося і розвивалося як логічне продовження систем середньовічного і навіть античного права. Воно увібрало в себе, зберегло і використало їхні інститути, конструкції і суспільно-корисні елементи. В нових, буржуазних, відносинах право виявило свій великий творчий потенціал, створило простір для зростання виробництва і торгівлі, проявів особистої ініціативи і підприємництва, для всебічного задоволення потреб нового суспільства. На новому історичному етапі розвитку права в ньому виявилася низка його важливих якостей.

По-перше, право нового часу, народжувалося як інтегровані національні правові системи.
По-друге, нові правові системи породжували і нові форми існування самого права, яке зростало переважно вже не на звичаях чи судовій практиці, а на законодавчій основі.
По-третє, в Новий, а особливо в Новітній час право, зберігаючи в собі загальнолюдську гуманістичну цінність, набуває вигляду приписів державних органів. Поряд з принципом ".верховенства права", "верховенства закону" воно включає в себе й інші принципи. У центрі правових систем Нового часу постала людина, особистість,. Тому права людини стали розглядатися як природні, священні і невідчужувані. Вони підкріплювалися низкою прав громадянина у публічній і приватній сферах.
Для Новітнього періоду історії характерними є не тільки суттєві зміни в політичних системах, конституціях, державному праві сучасного суспільства, а й у головній галузі попередньої доби - кримінальному праві. Утвердження буржуазного ладу в країнах Європи на перших порах призвело до ужорсточення кримінального законодавства. Наприклад, в Англії на час відновлення монархії (1660 р.) 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку XIX ст. таких складів злочину було вже близько 240. Навіть дрібна крадіжка каралася смертю. У Франції в період якобінської диктатури кримінальне законодавство набуло характеру карально-репресивного (Декрет "Про ворогів народу").

 

47.. Основні риси новітнього публічного права Великобританії
Протягом ХХ століття серед джерел англійського права істотно зросла роль делегованого законодавства, особливо в охороні здоров'я, освіті, соціальному страхуванні. Вищою формою делегованого законодавства вважається "наказ в Раді", що видається урядом від імені монарха і таємної ради (дорадчого органу при монарху, що включає вищих посадових осіб Великобританії). У 1865 р. була створена правова комісія для Англії (одночасно для Шотландії), якій було доручено готувати проекти великих консолідованих актів з тим, щоб у перспективі "провести реформу всього права аж до його кодифікації". Але і в даний час жодна галузь англійського права не кодифікована повністю. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає правове регулювання, що склалося в окремих галузях права. В Англії єдиної областю виступає сфера цивільного і торгового права. Ставлення власності регулюється законами, прийнятими в 1925 р. (закон про власність, про управління майном та ін.) За останнє десятиліття великий розвиток отримало законодавство про охорону навколишнього середовища. Найважливіше перетворення - скасування поділу злочинних діянь на фелонию і місдімінором, проголошена в ст.1. Закону про кримінальному праві 1967 р. Раніше, 1945 р., були скасовані відмінності між фелони і "тризн" - державної зради, що вважалася особливою категорією злочинів (наприклад, всі співучасники в ній зізнавалися виконавцями злочину).

 

48.0сновні риси новітнього публічного права Франції
Характерного рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржуазних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.
Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві групи, два табори. Так, з'являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.
Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.
Лівий блок об‘єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. Їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д.
Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.
У 1920 році виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, удавах якої розгорнулася боротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 року на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву — соціалістична партія Франції. Виникають у 20-х роках і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від монополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів

49. Держава і право Німеччини нового періоду

Особливості розвитку Німеччини у першій половині XIX ст. Реформи в Прусії. Вплив революції 1848 р. на розвиток німецьких держав. Північнонімецький союз. Утворення імперії. Конституція 1871 р. Державний лад Німеччини у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Джерела та основні риси права Німеччини нового періоду.

50. Німецька конституція 1919
Веймарська конституція (нім. Weimarer Verfassung; офіційна назва Конституція Німецької імперії (нім. Verfassung des Deutschen Reichs) або Веймарська імперська конституція (нім. Weimarer Reichsverfassung), скор. WRV) — перша діюча в Німеччині демократична конституція. Була прийнята 11 серпня1919 у Веймарі. Веймарська конституція заснувала в Німеччині республіку, діючу на принципах парламентської демократії іфедералізму. Багато положень Веймарської конституції були запозичені зКонституції Паульскірхе 1848, а потім в1949 були сприйняті Основним законом ФРН. За місцем ухвалення конституціїНімецька імперія в свій демократичний період з 1919 по 1933 роки отримала назву Веймарської республіки.

51 Конституція у ФРН
Введення
Німеччина як єдина держава існує трохи більше 100 років. За цей час було прийнято три общегерманское конституції. Прийняття кожної з них збігалося з переломними етапами в житті країни. Перша конституція Німеччини була дарована імператором Вільгельмом I в 1871 р. і юридично закріплювала об'єднання країни, досягнуте, за словами Бісмарка, "залізом і кров'ю". 6 лютого 1919 р. Національне збори, обрані на основі загальних виборів і наділене установчими повноваженнями, прийняло друга загальнонімецьку конституцію, яка увійшла в історію як Веймарська (за назвою міста, де засідали Національні збори). Це була одна з найбільш демократичних конституцій свого часу. У ній містився великий каталог прав і свобод; вперше в конституційній історії нового часу власність розглядалася не тільки як право, а й як обов'язок, передбачалася можливість її націоналізації за справедливу винагороду.
Разом з тим конструкцію державної влади, закріплену Веймарської конституцією, навряд чи можна вважати вдалою. Величезні повноваження рейхспрезидента укупі з тривалим терміном повноважень (7 років), відсутність реальної противаги в особі парламенту (рейхстагу), права якого за конституцією були серйозно урізані, в кінцевому рахунку зіграли фатальну роль у долі Веймарської республіки. Вони створили легальні можливості для приходу до влади фашистів, що призвело до її загибелі.

1. Умови прийняття Конституції ФРН 1949 р.
Після капітуляції Німеччини в 1945 р. вся повнота влади в країні перейшла до рук військових губернаторів у чотирьох окупаційних зонах, на які була поділена Німеччина. Національна німецька адміністрація спочатку створювалася на комунальному, а потім на земельному рівні. Після проведення виборів в земельні парламенти (ландтаги) у 1946/47 рр.. приймаються перші земельні конституції (наприклад, у Гессені в 1947 р.), Що відображають прагнення до демократизації суспільно-політичного життя, подолання нацистського минулого.
Початок "холодної війни", зростаюча конфронтація між СРСР і західними державами унеможливлювали відтворення єдиного німецького держави. У цих умовах західні держави прийняли рішення сприяти утворенню німецької держави на тих територіях, які перебували під їх окупаційним контролем. На Нараді західних окупаційних держав в Лондоні в лютому 1948 року був вироблений план створення німецької держави та визначено принципи, які повинні бути покладені в його основу. Цей документ, що отримав назву "лондонської рекомендації", був запропонований на розгляд земельних урядів. Для обговорення цих рекомендацій і вироблення німецької позиції земельні уряди провели низку нарад, найбільш відоме з яких, що відбулося в серпні 1948 року на острові Херрехімзее, отримало найменування "конституційного конвенту". У ньому взяли участь міністри юстиції всіх західнонімецьких земель, численні експерти в галузі конституційного права. Було прийнято рішення створити спеціальний орган для вироблення проекту конституції західнонімецької держави. Таким органом став Парламентська рада, до складу якого увійшли депутати ландтагів всіх західнонімецьких земель пропорційно чисельності представлених у земельних парламентах політичних партій. До складу Ради увійшли 65 делегатів (крім того, в роботі брали участь 5 представників від Західного Берліна з дорадчим голосом): по 27 мандатів мали ХДС-ХСС (Християнсько-демократичний союз - Християнсько-соціальний союз) і СДПН (Соціал-демократична партія Німеччини), 5 місць - ВДП (Вільна демократична партія), по 2 місця - партія Центру, Німецька партія, а також КПГ (Комуністична партія Німеччини). Головою Парламентської ради був обраний К. Аденауер, лідер західнонімецької партії ХДС і майбутній канцлер ФРН. До роботи Парламентської ради, що проходила виключно в комітетах, залучалися найбільші німецькі фахівці в галузі конституційного права. Підготовлені розділи конституції прямували військовим губернаторам, які по суті стверджували їх. 8 травня 1949 р. Парламентський рада 53 голосами проти 12 прийняв весь текст Основного закону. 12 травня його санкціонували військові губернатори, після чого він був переданий в ландтаги. Протягом тижня, з 16 по 22 травня 1949 р., Ландтаги західнонімецьких земель схвалили текст конституції, за винятком ландтагу Баварії, який 101 голосом проти 63 (при 9 утрималися) відхилив Основний закон. Проте для прийняття конституції було достатньо схвалення більшості земель. 23 травня текст Основного закону був опублікований і на наступний день набув чинності. Була створена Федеративна Республіка Німеччина. Згідно з Основним законом вона була відкрита для приєднання інших німецьких земель. Однак у радянській зоні окупації 7 жовтня 1949 р. була прийнята своя конституція, створена за радянським зразком, і проголошена Німецька Демократична Республіка. Розпочався тривалий період співіснування двох німецьких держав, який закінчився 2 жовтня 1990 р. приєднанням НДР до ФРН на основі ст. 23 Основного закону (після чого ця стаття втратила силу і потім була прийнята в новій редакції). З цього часу Основний закон став конституцією об'єднаної Німеччини.

52. Татолітарне законодавство
Зародження фашистського руху. Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни.

Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальсько-го миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.

Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. нацисти намагались організувати заколот у Баварії, але зазнали поразки. В 20-ті роки вони ледь існували. Швидкий ріст їх впливу почався в роки економічної кризи 1929-1933 pp. Основні програмні положення фашистського руху в Німеччині були викладені в книзі А.Гітлера "Майн кампф" ("Моя боротьба").

Економічна криза і криза Веймарської республіки. Прихід фашистів до влади. Криза економічна стала і кризою Веймарської республіки. Велике безробіття, масове розорення селян і ремісників вимагали від влади екстремальних заходів для полегшення становища народу. Однак уряди, що змінювались, виявились у полоні застарілих схем, вони проводили політику економії, урізаючи й без того незначні соціальні витрати. Були підвищені податки на предмети першої необхідності, зменшені розміри пенсій, позбавлено допомоги безробітних, молодших 21 року.

Така політика не могла не викликати розчарування й давала привід для критики не тільки тих, хто стояв при владі, а й демократії взагалі. На падінні авторитету Веймарської республіки позначилась й широко розповсюджена думка, що її створенню сприяла ганебна Версальська угода. Так чи інакше в роки кризи почали набирати силу партії, що виступали проти демократії, і серед них, в першу чергу, нацисти, які обіцяли встановити тверду владу і вивести країну з кризи. Вплив партій, що виступали у підтримку Веймарської республіки, швидко падав і в 1932 р. вони вже репрезентували меншість громадян. Нацисти стали найбільшою політичною партією Німеччини.

Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів - прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й гостра боротьба між ними та соціал-демократами зробили неможіивими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 pp. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики й есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення, їхні дії демонстрували слабкість законної влади, яка не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечувати безпеку громадян.

Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не був усунутий революцією 1918 р. Саме вони в момент, коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів, використали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат на формування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцлером -головою уряду.

Становлення фашистської диктатури. Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх політичних противників - комуністів і соціал-демократів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбур-гом спеціального указу "Про охорону народу і держави", що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції.

 

53. Проголошення Третьої республіки. Конституційні закони 1875 року.
Виникнення Третьої республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції.
Її поява була пов'язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.

Початок республіки був дуже складним. Наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов'язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.

Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв'язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов'язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних партій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.

Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору. Показово, що до монархістів можна віднести і тимчасового президента, і міністрів, і членів Національних зборів. Всі вони були противниками республіки. Сам термін «республіка» перестав у цей час вживатися в офіційних документах.

Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу.

За таких умов розробку конституції було доручено не Установчим зборам, як було заведено у Франції, а Національним зборам, які довго вагалися, затягували час, поки нарешті не були змушені перейти до роботи і створити конституційну комісію. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії.

У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона Національні збори, проте, прийняли два конституційних акти: 24 лютого—Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність.

Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Окрім того, вони не стверджували прямо республіканської форми правління. Принципове значення в цьому відношенні мала стаття 2 Конституційного закону про організацію державної влади, де було сказано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенатом і палатою депутатів, об'єднаних у національні збори. Він обирається на сім років». Показовим був і сам виступ де Валлона, який, вносячи проект цього закону, казав: «Я не пропоную проголосити республіку, але пропоную продовжити уряд, який в теперішній час існує і який є урядом республіканським».

Були і інші особливості Конституції 1875 року, їй, наприклад, не передувала Декларація або преамбула, зовсім не було розділу про права і свободи громадян. Дуже поверхово визначався статус уряду, зовсім не розглядалася організація місцевого управління. Конституція була зорієнтована лише на визначення структури та компетенції вищих органів державної влади.

Конституція 1875 року розцінювалася як тимчасовий законодавчий акт. Тому їй вибачали і невеликий обсяг (лише 34 статті в трьох законах), і невирішеність багатьох питань і т.ін. Слід також наголосити на тому, що реакція сподівалася на повернення монархії.

 

54 Конституція Франції
1946 рік і початок 1947 року були перехідним періодом у Франції — періодом швидкого, можна сказати неухильного, переходу від деголлевської позиції “між Сходом і Заходом” і “твердості у відношенні Німеччини” до повного відмовлення від цієї політики у відношенні Німеччини, до радісної готовності прийняти допомогу за планом Маршалла і погодитися на зв'язані з нею політичні наслідки. Що стосується внутрішньої політики, то тільки в 1946 р. було проведено два референдуми, вибори в Установчі збори і Національні збори, прийняття нової конституції.
Процес створення нової конституції у Франції викликав дуже слабкий інтерес. Опитування суспільної думки, проведений на перших етапах обговорення конституції, показав, що половина опитаних зовсім не цікавилася конституцією, 30 відсотків виявляло лише випадковий інтерес і тільки 12 відсотків більш-менш систематично стежили за суперечками.

55.Конституція Франції 1958
Конституція Франції 1958 р. була підготована і прийнята в умовах гострої політичної кризи (заколот у Алжирі, неефективність парламентаризму, який встановлювався за Конституцією 1946 p., багаторазова зміна уряду, загроза війни у країнах). Проект Конституції розроблявся під керівництвом Ш. де Голля, який прагнув сильної державної (і особистої) влади.

Делегуючи уряду повноваження з розробки проекту нової Конституції, парламент висловив ряд обов'язкових умов, що визначають як порядок розроблення проекту, так і основні риси Конституції: парламент бере участь у його підготовці, маючи 2/3 місць у Консультативному комітеті; загальне голосування має залишатися джерелом законодавчої і виконавчої влади; у Конституції має бути реалізований принцип поділу влади; уряд відповідальний перед парламентом; Конституція повинна закріпити основи регулювання відносин між Францією і народами її колоній.

Проект Конституції був обговорений і схвалений у Консультативному комітеті й Раді міністрів, на референдумі 28 вересня 1958 р. Чинності Конституція набрала 4 жовтня 1958 р. Це була сімнадцята Конституція з 1789 p., вона “сформувала” 22-й від початку існування країни політичний режим і ознаменувала в історії Франції народження П'ятої республіки - другий етап.

Структура Конституції. Конституція 1958 р. містить стислу преамбулу і 15 розділів, що складаються з 92 статей, деякі з яких мають нумерацію з позначками (статті 53, 54, 68, 88). На відміну від конституцій багатьох інших зарубіжних країн у ній не містяться положення про соціально-економічну структуру суспільства, майже не додаються формулювання про політичну систему суспільства (крім статті про партії), а також немає розділу про правовий статус особи. Проте в преамбулі Конституції є посилання до Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і до преамбули Конституції 1946 р. Тому чинна французька юридична Конституція в матеріальному розумінні включає три акти: Конституцію 1958 p., Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. Це підтверджується тим, що Конституційна рада у своїх рішеннях неодноразово посилалася на Декларацію 1789 р. і преамбулу Конституції 1946 р. як на складові частини чинної Конституції і включила їх до переліку законів, відповідність яким інших актів вона перевіряє.

Конституція 1958 р. в основному закріплює сутність французької держави і регулює взаємовідносини її органів. Вона встановила, що Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою, та проголосила принцип народного суверенітету, який здійснюється народом через його представників і на референдумі. Конституція ствердила девіз Республіки “Свобода, рівність і братерство” і проголосила принцип Республіки “Правління народу, із волі народу і для народу” (ст. 2). Ця Конституція запровадила змішану республіканську форму, яка визначається, насамперед, тим, що глава держави (Президент) обирається без участі парламенту, а Прем'єр-міністр призначається Президентом без згоди парламенту (ознаки президентської республіки). Водночас уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту (парламентська форма правління). В Основному законі закріплене важливе положення про те, що республіканська форма правління не може бути предметом перегляду (ст. 89).

Конституція 1958 р. встановила механізми контролю за відповідністю конституційних норм нормам міжнародного права. Примат міжнародного права над внутрішнім законодавством зумовлений вимогою взаємності: “Договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублікування мають силу, що перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною” (ст. 55). Відповідно до цього принципу 1992 р. здійснена інтеграція Франції в Європейський Союз. Проте це відбулося тільки після внесення змін у Конституцію Конституційним законом від 25 червня 1992 р. і ратифікації парламентом Маастрихтських угод.

Конституція 1958 р., в останній редакції достатньою мірою пристосована до умов міжнародної інтеграції, що безупинно розвивається в Європі. Так, згідно зі ст. 88і Конституція Франції на засадах взаємності добровільно передає у відання європейських співтовариств (нині - Європейський Союз) відповідну компетенцію.