Важковиховуваність як передумова відхилень у поведінці неповнолітніх

7.2 Психолого-педагогічна характеристика неповнолітніх правопорушників

7.3 Класифікація і типологія правопорушників

Розділ VІІІ. Методика профілактики девіантної поведінки серед молоді

Вступ

У контексті соціальної моделі відхилення в поведінці дітей розглядаються в зв'язку з умовами сімейного виховання та міжособистісної взаємодії. Неадекватна поведінка дітей стала розглядатись як деформований процес соціального досвіду, як результат суб'єктивного реагування на сімейне неблагополуччя, негативний баланс заохочень та покарань, відсутність любові до дитини тощо. Поступове накопичення нерозв'язаних конфліктів і призводить до відхилень поведінки. Таким чином, соціальна модель дозволила розглядати поведінку дитини не лише як таку, що не відповідає нормам, а й таку, яку можна корегувати.

У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки серед неповнолітніх. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи.

Автори теорії аномії М. Сімен, Р.К. Мертон вважають: якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою або зовсім недосяжні для деяких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки.

У концепції стагнації (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гофман) відхилення в поведінці розглядаються як наслідок негативної соціальної реакції. Індивіду в цьому випадку відводиться лише роль пасивного об'єкта впливу з боку суспільства.

Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Нант вважали, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регулюються соціальними нормами, і тому девіація майже відсутня. Але за умов соціальної дезінтеграції нормативний контроль стає слабший, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведінки.

Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.

Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризується тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнюється з терміном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього слова з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. В цьому випадку мова переважно йде про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефективності ціннісних орієнтацій особистості, в неадекватності оцінки свого місця і призначення серед оточуючих. З огляду на це, в науці сформувались і два загальних напрями, що досліджували девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захворювань у межах акцентуації характеру та поведінки з відхиленням від соціальної норми.

Вітчизняні дослідники девіантних проявів (Зейгарник Б.В., Личко А.Є., Максимова Н.Ю., Захаров А.Н., Гройсман А.Л.) внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особливостей, та девіантну поведінку як результат та прояв тривалого процесу деформації особистості.

Велику ймовірність виникнення девіантних учинків підкреслювала і Шарлотта Бюлер, яка вбачала у підлітковому віці дві фази - позитивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11-13 років, у хлопців -- на 14-16 років. Негативна фаза характеризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості. Це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, абстрактного бунту, меланхолії та зни-ження працездатності, протестуючого характеру поведінки. Позитивна фаза наступає поступово і проявляється в умінні переструктуровувати свої стосунки з дорослими. Характеристика девіантної поведінки набуває особливої значущості, наприклад, у зв'язку з реальним розглядом проблеми адаптованості неповнолітніх у нових соціальних умовах, зокрема, при вступі до ПТУ.

Доцільно зауважити, що стихійна або не спрямована соціалізація відбувається під час безпосереднього спілкування людей, у процесі взаємодії, завдяки чому здійснюється зміна структури і змісту стосунків. І хоча стихійно форма соціалізації детермінується сферою безпосереднього спілкування, цілеспрямовані виховні впливи можуть відігравати належну роль. Не можна стверджувати, що в соціальному суспільстві процес соціалізації проходить оптимально. Порушення процесу соціалізації на будь-якому етапі може стати причиною дезадаптації, проявами якої є розбалансованість самооцінки, невпевненість та підвищена тривожність. Із зміною соціального середовища подібна деструктивна тенденція значно загострюється.

Негативний вплив на формування особистості дитини має також неправильна позиція дорослого у вихованні. Найбільш поширеними серед неправильних типів виховання у ситуаціях прояву адиктивної поведінки є домінуюча гіперпротекція, виховання з підвищеною моральною відповідальністю, виховання за типом кумира сім'ї. Такі позиції дорослих у вихованні своїх дітей породжують в останніх почуття безвідповідальності, пасивності, інфантилізму, байдужості, роздратованості, агресивності, що, в свою чергу, спричинює розвиток різних відхилень у поведінці дітей;

відсутність педагогічних знань батьків та надмірні покарання дітей. У випадках, коли покарання небажане і навіть з погляду педагогічного впливу на особистість неможливе та небезпечне, воно може викликати стан тривалого психологічного дискомфорту. Впливаючи на формування особистості дитини, її звички, стиль поведінки, надмірне покарання сприяє розвитку нещирості, замкнутості, хитрості. Особливо сенситивним для цього є підлітковий вік, коли недостатня зрілість особистості заважає їй не тільки повно і глибоко усвідомити ситуацію, а й правильно зрозуміти її соціальні наслідки. Це не дозволяє вихователю і батькам побачити реальну картину наркоманії, тим більше її передбачити;

домінуюча безкарність дитини: 53% опитаних нами неповнолітніх наркоманів відповіли, що їхні батьки, як правило, не вдавалися до покарань. Коли безкарність систематична, то вона слугує основою для формування у людини безвідповідальності за власні вчинки, байдужості до себе і оточуючих, інфантилізму;

сімейне неблагополуччя також сприяє розвитку емоційних відхилень і на їх основі різноманітних соціальних дезадаптацій, зокрема, наркоманії. Аналіз досліджень підтверджує, що найчастіше згубна пристрасть з'являється у сім'ях, де один з батьків мав судимість (2%), вів паразитичний спосіб життя (8%), відбувалися конфлікти, бійки, сварки (14%). Ці обставини слід, звичайно, розглядати у взаємозв'язку з низьким культурним та освітнім рівнем батьків дітей з адиктивною поведінкою, що заважає наданню їм дієвої допомоги у навчанні, обмежує їх можливості у контактах з іншими дітьми, позитивний вплив на них з боку різних соціальних інституцій тощо;

реакція імітації є типовою для поведінки підлітків як результат наслідування батьків, що ведуть аморальний спосіб життя (14, 224-226).

Дослідження свідчать, що конституційні риси особистості, індивідуально-типологічні особливості її характеру відіграють хаотичну роль у прогредієнтності адиктивної поведінки.

Кожному типові характеру властива відповідна сенситивність. Якщо психічна травма, емоційний стрес чи складна життєва ситуація зачіпає цю вразливу рису, то з'являються різноманітні зриви - від невротичних реакцій до станів важкої і тривалої дезадаптації з асоціальною поведінкою.

Відомо, що суперечності і проблеми у житті людини набувають патогенного характеру, якщо у структурі самої особистості є риси агресивності, впертості, претензійності, химерності, надмірної чутливості.

Патогенез може бути наслідком невідповідності потреб особистості і засобів їх досягнення, що виявляються значно нижче ріжучими від потреб і домагань, вони виникають, коли, об'єктивна необхідність заважає вирішенню завдань, що стоять перед людиною або ж робить суперечності невирішеними для неї, а мету -- недосяжною.

Таким чином, патогенна ситуація, що призводить до психоневрозу особистості, характеризується її індивідуальністю, неспроможністю чи невмінням знайти у цій ситуації раціональний, продуктивний вихід.

Зараз вважається, що у підлітків з психопатіями та акцентуаціями характеру ризик розвитку адитивної поведінки досить сильний. Найбільш сприятливим щодо цього є нестійкий тип акцентуації. Він проявляється у неспроможності дитини до систематичної, наполегливої праці, що вимагає здатності до вольових зусиль, підлітки нестійкого типу акцентуації, як правило, уникають розумових та фізичних навантажень.

Потяг до розваг та насолоди -- гедоністична установка, яка поступово стає невід'ємною рисою характеру підлітків нестійкого типу акцентуації. Тому соціально прийнятні способи розваг не завжди можуть їх задовольняти. Це сприяє появі потреби у нових, незвичних, більш гострих переживаннях, задовольнити які здатна дозволити лише вулична група, де найчастіше і проходить знайомство з наркогенними речовинами.

Після нестійкого типу акцентуації характеру ризик адитивної поведінки зумовлюють епілептоїдний, гіпертимний та істероїдний типи. Цей ризик особливо зростає, коли всі типи акцентуації виявляються змішаними, «амальгамними», тобто, коли на відповідне конституційне ядро накладаються риси нестійкого типу. Економічна нестабільність у країні, зростання суперечностей, які неодмінно супроводжують перехідні періоди розвитку суспільства, відсутність упевненості в майбутньому посилюють труднощі визначення сенсу життя підростаючим поколінням. Це сприяє виникненню й засвоєнню асоціальних та аморальних норм поведінки, втраті психічної стійкості до впливу негативних факторів у соціально - інформаційній та міжособистісній сферах, зростанню соціально неприйнятних (девіантних) форм поведінки.

Девіантна поведінка, що розуміється як порушення соціальних норм, придбало в останні роки масовий характер і поставило цю проблему в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, працівників правоохоронних органів.

Пояснити причини, умови і фактори, що детермінують це соціальне явище, стала насущною задачею. Її розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «норма» (соціальна норма) і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому і суспільстві, яке стрімко розвивається, відповідь на це питання більш-менш ясне. Соціальна норма - це необхідний і відносно стійкий елемент соціальної практики, що виконує роль інструмента соціального регулювання і контролю. «Соціальна норма, - відзначає Я.І. Гілинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов'язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій».

Соціальна норма знаходить своє втілення (підтримку) у законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, міцно ввійшло в побут, у спосіб життя більшості населення, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора» суспільних і міжособистісних відносин. Англійський мислитель Клайв С. Льюїс схильний бачити в моральних нормах свого роду «інструкції», «що забезпечують правильну роботу людської машини».

Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені навіть на рівні теорії інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Можна зрозуміти повну гіркоту висловлювання А. Солженіцина: «Яка це реформа, якщо результат її - презирство до праці і відраза до неї, якщо праця стала ганебним, а шахрайство стало доблесним.

Звичайно, українське суспільство не може довго залишатися в такому положенні. Девіантна поведінка значної маси населення втілює сьогодні найбільш небезпечні для країни руйнівні тенденції.

Тому темою нашого дослідження обрано: «Девіантна поведінка».

Предмет дослідження: причини виникнення девіантної поведінки та шлях їх подолання.

Мета: дослідити основні проблеми девіантної поведінки, причини виникнення,методика профілактики девіантної поведінки серед молоді.

Гіпотеза: Девіація визначається не внутрішньою дисгармонією типів характеру, але й впливу соціальних чинників.