Грамота польського короля Казимира ІІІ про надання місту Львову магдебурзького права

В ім’я Господа, амінь.

Має залишитися тривким і навіки непорушним те, що королівська влада постановить зробити для блага підданих. Тому ми, Казимир, з божої ласки король Польщі, володар і спадкоємець земель Краківської, Сандомирської, Сєрадзької, Куявської, Поморської та Руської, доводимо до відома усіх, що за благочестивою згодою королівської величності, відвертаючи численні клопоти і труднощі нашого знищеного жорстокими ворогами міста Львова, прагнемо, щоб це місто процвітало і збільшувало свої вигоди, доходи, користі і добробут. Для втіхи згаданого міста і збільшення кількості його вірних мешканців надаємо і призначаємо цьому місту на вічні часи німецьке право, яке, зазвичай, називають магдебурзьким, усуваючи там усі руські права і всі руські звичаї, будь-ким ухвалені, які можуть якось стояти на перешкоді цьому німецькому праву. Також: ми звільняємо зазначене місто і його мешканців від усіх юрисдикцій каштелянів, воєвод, суддів, підсудків, возних і від влади будь-кого, яким би титулом він не користувався, так, щоб перед ними або перед будь-ким з них у великих і малих справах не відповідали, а лише міщани перед своїм війтом, а війт перед нами або нашим старостою, якому це ми доручимо тільки за умови, що буде запрошений листом нашим або нашого старости і відповідатиме тільки відповідно до свого німецького права. А в кримінальних справах чи будь-яких, що виникають, війтові зазначеного міста надається повне і беззастережне повноваження судити, виносити вирок, надати, визначити, як передбачає і вимагає німецьке право.

Вищезгадане магдебурзьке право належить тим, що проживають у цілому вищезгаданому місті. Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їхніх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи водночас їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між: ними самими або між: ними і іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань. А якщо відмовлятимуться судитися за магдебурзьким правом, яким вищезгадане місто повинно користуватися, тоді зазначені нації – вірмени, євреї, сарацини, татари, русини і всі інші нації, які є в цьому місті, мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта.

Бажаючи також наділити і відзначити вищезгадане місто Львів спеціальною ласкою, надаємо йому для його покращення сімдесят франконських ланів у лісах і виноградниках, луках і пасовиськах, відповідно до чого зможуть їх відміряти. Хочемо, щоб з них шістдесят ланів підлягали оплаті чиншу на день святого Мартина і щоб з кожного лану платили чинш 24 руських грошів. Після того, як будуть викорчувані решта 10 ланів по сусідству з вищезгаданим містом у місцевості Білогощі, їх віддаємо на пасовища без будь-якої грошової оплати. А для більшого покращання вищезгадуваного міста з нашої спеціальної ласки із прихильності наказуємо, щоб жоден з землян, духовних, міських або будь-яких інших осіб не розташовував і не будував корчем в межах однієї милі від міста.

На свідчення цього всього, для повнішого доказу на вічну дійсність акту наказуємо підвісити нашу печатку.

Діялося в Сандомирі, у шостий день після октави свята п’ятидесятниці Року Божого 1356 у присутності цих наших вірчих і милих свідків Яна Юри, каштеляна краківського; Вільчека, каштеляна сандомирського; Добеслава, каштеляна віслицького, преподобного Флоріана, ленчицького канцлера; Петра, войського краківського; підкоморіїв Андрія краківського і Рафаїла сандомирського; преподобного Яна з Гнєзна, доктора прав, гнєзненського препозита і канцлера Русі, а також: шляхтичів Руської землі, а саме Волчка з Дроговижа, Івана, названого Лой з Скаришева, Слунчка з Розбор’я, спадкоємців й інших численних гідних довір’я.

Дано й здійснено паном Іоанном, вищеназваним нашим канцлером Русі.

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 16-17.